Ігор
СЮНДЮКОВ
Свого
часу хтось із всесвітньо відомих класиків природничих наук (можливо, Лаплас)
дотепно зауважив: якби закони математики, здавалося б, абсолютно неспростовні,
зачіпали реальні інтереси людей, вони неодмінно були б оскаржені. Додамо при
цьому, що поняття «інтереси» включає в себе зовсім не обов’язково лише життєві
відносини винятково матеріального плану. Адже, наприклад, амбіції у захисті
«своїх», «неповторних», «рідних» ідей сприймаються людиною, яка боронить
відповідну духовну зверхність, так само як інтереси — і то особисті, кровні,
більш ніж вагомі!
Публіцист,
ідеолог, історіософ, громадський і політичний діяч, один із фундаторів доктрини
«чинного» українського націоналізму (або ж «вольового», або ж — ближчий до
наших днів термін — «інтегрального» націоналізму) Дмитро Донцов (1883—1973) від
самого початку своєї літературної, наукової та громадської діяльності дуже
мало, м’яко кажучи, зважав на «священні» табу, негласно прийнятими в тодішньому
українському соціумі. Він, по суті, безперервно, з року в рік, з місяця в
місяць зазіхав на ідеологічні інтереси ревнителів «вічних» догм, оскаржував те,
що вважалося в суспільстві аксіоматично істинним, був ініціатором багатьох
«високовольтних» (причому змістовних) дискусій та суперечок. Можна і треба
критикувати Донцова (хоч є люди, котрі щиро й глибоко переконані в тому, що
саме «донцовське» коло ідей, і тільки воно, може стати духовним і політичним
рятунком для України, причому ці ідеї треба обов’язково брати такими, якими
вони є «в оригіналі», без жодного «ревізіонізму». І цих людей немало, надто
серед молоді!). Але не можна не визнати того факту, що саме цей мислитель з
гідною подиву точністю ще майже 100 років тому побачив основні «больові точки»
української історії, нашої людини й нашого суспільства — й почав досліджувати
їх. Почав давати гострі, траплялося і помилкові, жорсткі, проте завжди щирі
відповіді на засадничі питання національного життя.
Він
наче передбачав, що й через сотню років ті ж самі «кляті», «гамлетівські» (тут
недоречна іронія — тут трагедія!) питання буквально переслідуватимуть,
«гризтимуть» мислячих українців. І чи не тут криється причина того, що й аж
дотепер до спадщини Донцова ставлення залишається яким завгодно, тільки не
холодно-байдужим — таким, яке пасує «антикварному», «реліктовому», нікому не
цікавому ідеологічному продукту? Діапазон сприйняття тут є гранично
різноманітним — від «затятого українського фашиста» до «укладача підвалин нашої
сучасної державності». Між тим конче необхідним є спокійний, зважений аналіз
доробку Дмитра Донцова (цікаво, що ця людина, перебуваючи з офіційним
християнством у досить складних стосунках, наслідувала заповіт Ісуса Христа,
який, як відомо, вчив: «Хай будуть відповіді ваші: «так-так», «ні-ні», а все
решта — від лукавого»). Саме такий аналіз ми спробуємо подати читачам «Дня».
При цьому наголос буде зроблено на світоглядних, націєтворчих аспектах його
публікацій.
БІЙЦІ УПА (МАЛЮНОК). СЕРЕД ІДЕОЛОГІВ ОУН ТА ВОЇНІВ УПА БУЛО ДУЖЕ БАГАТО
ТИХ, ХТО ШАНУВАВ ДОНЦОВА І ЧУДОВО ЗНАВ ЙОГО ТВОРИ / ФОТО З САЙТА COSSACKLAND.ORG.UA
ГЕОСТРАТЕГІЧНІ, ПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРНО-ДУХОВНІ ВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ
В міру
радикалізації поглядів Донцова (а, як відомо, «вектор» руху цих поглядів був,
дещо спрощено кажучи, таким: від українського «національного»
соціал-демократизму до переконаного прихильника радикально правих поглядів,
свідомого ворога будь-яких «прогресистських», інтернаціоналістських, ще більшою
мірою — імперських доктрин, жорсткого критика класичних канонів парламентської
ліберальної демократії. Звідси — від ненависті до імперських амбіцій держави
Романових, включаючи, як далі побачимо, і до амбіцій російських лібералів та
демократів) — і ставлення Донцова до Росії (починаючи з 1920-х років, він
певною мірою переносив уже це ставлення з «влади» цієї країни на її народ,
суспільство та культуру взагалі). Це концептуальне ставлення можна стисло
передати такими словами Донцова (зі статті «Петербурзький переворот», 1917 р.):
«Росія є, з натури речі, нашим невблаганним і принциповим ворогом, який, не
негуючи себе самого, не може ніколи дати нам скільки-небудь широких
національних уступств». Зауважмо: йдеться про Росію взагалі, взяту в цілому, не
тільки владно-офіціозну, але і ліберальну, і марксистську (про шовіністичну,
великодержавну сутність російського більшовизму Донцов писав ще задовго до 1917
року, за що «удостоївся» особистих нещадних атак з боку «самого» Володимира
Ілліча Ульянова; про блискучу політико-психологічну характеристику, яку Донцов
дав Леніну пізніше, ми ще поговоримо!)
Щодо
російських соціал-демократів, то Донцов не мав жодних ілюзій щодо їхньої
позиції ще до початку Першої світової війни. Так, у статті «Маркс, Енгельс і
Лассаль про «неісторичні нації» (написана навесні 1914 року) він стверджував:
«Енгельс і Маркс уважали національні рухи «неісторичних» націй (за невеликими
винятками) в половині ХІХ віку за рухи виразно реакційні, а всіх цих хорватів,
українців, чехів — колодою в ногах великих історичних народів (німців, мадярів,
поляків) у їхній дорозі до політичної свободи. Аналогічних поглядів у Росії
тримаються російські марксисти у ХХ віці, плямуючи національні змагання
українців, білорусинів та ін. як такі, що лише гальмують досягнення
великоросійських політичних постулатів. Саме слово «національний» майже
ідентифікується у російських учнів Маркса зі словом «націоналістичний», а це
останнє — зі словом «реакційний». Коли більшовики прийшли до влади, вони
впродовж семи десятиріч неспростовно підтвердили правоту цих слів Дмитра
Донцова!
Не менш
ясно, ніж сутність марксистів у Росії, бачив Донцов і шовінізм російських
лібералів (або тих, хто себе позиціонував такими). Адже, вказує він, «та ж сама
демократизація, бодай частинна, царату, що висунула на сцену українське
питання, покликала до чинної політики і російський лібералізм. А тут з ним
сталося те, що лучиться з кожним лібералізмом у таких випадках. Що більше
російський лібералізм переходив з ролі мовчазного обсерватора політичного життя
до ролі активного в нім учасника, то скорше один за іншим, як по осінній бурі,
відлітали листочки з того вікна, якими квітчали його в час його весни наївні і
легковірні люди. Пп. Мілюкови, Струве і як там вони всі ще називаються,
показали, зрештою, і нам своє «національне лице», зриваючи ту гарну маску, яку
вони носили в «юні дні» своєї політичної невинності. Враження було таке ж
сильне, як і несподіване. Виявилося, що російські ліберали не тільки не мають
жодної програми в українській справі, а й не хочуть її мати. Ще в
«Освобождении» — органі російських конституціоналістів, що видавався у
Штутгарті 1902 р., — так сформульовано національну програму: «рівність усіх
перед законом, і, як наслідок цього, знесення всяких національних, станових і
релігійних обмежень». Так само в «Проекті російської Конституції», що
випрацював «Союз освобождения», ціле питання упхане в такий пассус: «Різниця
походження й віри не може потягти за собою нерівності політичних прав і обов’язків».
І це все. Як бачимо, програма чисто негативного характеру. Очевидно, російські
ліберали розуміли «освобождение» Росії лише як «освобождение» московського
народу. Для нього вони прокламували право суверенітету в державі, іншим націям
відмовляли навіть сурогатові державності — автономії» (з доповіді «Сучасне
політичне положення нації і наші завдання»).
ПАВЛО МІЛЮКОВ — «СВІТИЛО РОСІЙСЬКОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ». ДОНЦОВ ТАВРУВАВ ЙОГО ЗА
ШОВІНІСТИЧНІ ПОГЛЯДИ ТА ПРАГНЕННЯ ПОБУДУВАТИ «ЛІБЕРАЛЬНУ ІМПЕРІЮ» / ФОТО З
САЙТА RUSLIBERAL.RU
Отож
«картина» з російськими лібералами для Донцова є цілком ясною. Як же ставилися
до цієї російської ідейно-політичної течії українські інтелігенти, особливо ті,
які зараховували себе до націонал-демократичного табору? На жаль, Донцов
констатує тут, м’яко кажучи, брак твердості, послідовності та визначеної
позиції. Згадуючи (у статті «З приводу однієї єреси») мало кому зараз відомий
лист до катковського «Русского вестника» (1862 рік) під назвою «Отзыв из
Киева», підписаний, зокрема, Павлом Чубинським, Володимиром Антоновичем, Тадеєм
Рильським та іншими відомими діячами українського руху, Донцов, зокрема,
наводить таку промовисту цитату з цього документа: «Не менее вредным для нашего
народа считаем проповедуемые «Молодой Россией» революционные средства, как
препятствующие всякому положительному, спокойному труду общества, тратящие силы,
вместо того, чтобы применять их к честному и плодотворному труду. Никто ведь из
нас и не помышляет о политике, но всякое политическое стремление при настоящем
состоянии общества до того смешно и ребячески наивно в наших глазах, что
серьезно даже считаем лишним возражать на этот упрек».
І далі
Донцов, узагальнюючи, робить в’їдливі закиди на адресу українських
інтелігентів-демократів (не завжди доречні, коли йдеться про таких людей, як
Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, інших очільників газети «Рада», яких наш
публіцист гостро критикував за «пристосуванство» — бо вони справами, а не
словами довели свою відданість Україні): «За ким лиш не ходила українська
демократія! Ви бачили, що вона «ходила» і з Катковим, і з «Киевлянином», і з
князем Святополк-Мирським (визначні діячі й органи російського
імпер-лібералізму. — І.С.). Бути носителем традицій сієї демократії мені зовсім
не усміхається. Але я вірю в іншу демократію. Сучасну російську дійсність вона
цінитиме не очима «Ради», тільки очима Гоголя. Вона не буде просякнута
гуманно-плаксивим сентименталізмом теперішньої «демократії», і мова, якою вона
заговорить, виступаючи на арену суспільного життя, різнитиметься так само від
косноязичія сучасних «демократів», як мова Шевченка від сервілістичної мови
авторів «Отзыва из Киева». Вона потрафить зрозуміти вимоги свого часу і злучити
свою будучину з будучиною своєї нації. У сю демократію я вірю, бо я вже чую її
важкі кроки (оце вже місток до поглядів «пізнього» Донцова 1920-х — 1930-х
років. — І.С.). Вона прийти мусить, бо зневіритися в ній, значить, зневіритися
в будучині цілої нації. За якими гаслами вона піде — даремне питання. Відповідь
на нього дасть історія».
Ось
так. Донцов, як бачимо, ставить проблему, вельми актуальну і в наші дні:
інтелектуальну (а то й політичну) залежність української
ліберально-демократичної «еліти» від зовнішніх впливів (у його випадку —
московських, але питання є, поза сумнівом, ширшим), її вторинність... Хвороба,
на жаль, не є цілком подоланою й сьогодні.
«СПОКІЙ ЯК ГАСЛО ПОЛІТИЧНИХ КРЕТИНІВ»
Саме
так нещадно характеризує Донцов у статті «Національні святощі» (1916 рік) клич,
що був кинутий у Німеччині в 1806 році після страшного розгрому її армією
Наполеона під Ієною та Ауерштедтом. Клич цей звучав так: «Спокій є найвищим
обов’язком громадянина!» Оцінка ж Донцовим цього гасла винесена в назву цього
розділу.
ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. 1914 РІК. КИЇВ. ДОНЦОВ БУВ СЕРЕД ТИХ, ХТО
ПЕРЕДБАЧИВ ЦЕЙ СТРАШНИЙ КАТАКЛІЗМ / ФОТО З САЙТА UKRMAP.SU
Взагалі
ця донцовська стаття «Національні святощі» містить багато прецікавих моментів.
Автор рішуче відкидає (зокрема, і з огляду на катастрофічний час: розпал Першої
світової війни) «священну аксіому»: «Наша українська нація безсмертна, вона
житиме вічно, є незнищенною й подолає, як і раніше, будь-яких ворогів!» Донцов
буквально повстає проти цієї думки, вважаючи її згубною та заспокійливою для
українства в добу надважких випробувань. Він пише: «Важуся твердити, що та
аксіома є найшкідливішою, може, зі всіх, що кружляють по головах нашої
розшматованої й розбитої ідейно громади, і найреакційнішою, бо присипляючою так
тепер потрібну енергію народу, що перешкоджає зорієнтуватися у вирі подій. На
чому, отже, полягає та віра, та нація? По-моєму, не на чим іншим, як лиш на
нашій традиційній вірі в «українську піч», в ту, як її називав Самійленко,
«фортецю міцну», яка є останнім захистом для нещасного патріота, де його ніякий
чорт не дістане і де нація, обдерта зі всього, хоча б тільки в думках буде жити
— незнищенна й безсмертна! (Зауважмо, що такий погляд був просто огидним для
нашого автора, людини, яка ще у 1913 році висунула гасло, гаряче підтримане
галицьким студентством: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає!» (це
гасло добре пам’ятали у 1929 році при створенні ОУН. — І.С.)». І далі Дмитро
Донцов пише: «То є та сама віра, що, доки ми будемо могти ходити на так само
безсмертну «Наталку Полтавку» або пити горілку і «вольнодумствовать в шинку»
рідною мовою і поки селянин не зденаціоналізується, доти ми ще як нація не
пропали. Коли ще згадано до того всього сакраментальну цифру 30 мільйонів
(кількість українців. — І.С.), то тоді навіть найзавзятіший песиміст мусив
стидатися і вірити...» — з убивчим сарказмом пише Донцов.
І далі:
«То не є сатира, бо в самій речі так думали тисячі українців і думають ще й дотепер.
Забувають, вони, одначе, про те, що не голе число творить націю, бо, як сказав
відомий англійський державник ХVIII ст. Едмунд Берк, «сама за головами
перелічена маса після переліку так само мало є нацією, як і перед переліком».
Забувають, що для того, аби народ перестав існувати як нація, зовсім не треба
аж денаціоналізації його селянських мас. Націю становить не мова, лиш почуття
приналежности до тої самої культурної та політичної цілости, а те почуття може
бути спільне навіть у племен, що говорять іншими мовами, головно, коли одне із
них майже позбавлене своєї інтелігенції. Натурально, держання народу при своїй
мові є тою основою, тою національною енергією, з якої колись може постати
правдивий рух. Але де певність, що та енергія вічно буде лежати, як поклади
золота в землі, у збірній душі народу, щоб заясніти шляхетною поломінню в
слушний час? Де певність, що, спихані протягом століть з одної позиції на
другу, не полишимо нащадкам такого важкого завдання, що вони впадуть під його
вагою?»
Запитання,
запитання... І нам сьогодні аж ніяк не зайве поставити їх собі.
«КАТОВА ВЕЧЕРЯ»
Так
називається одна з найпристрасніших, нещадно правдивих і гострих, наче лезо
бритви, статей Донцова (1916 р., часопис «Шляхи»). Про що в ній ідеться?
Коментарі
Дописати коментар