У XIV—XV ст. Україна стала
об'єктом уваги іноземних держав — Литви, Польщі та Угорщини, які прагнули
територіального розширення за рахунок українських земель.
Ще у 30-х pp. XIII ст. Литва в умовах
важкої боротьби слов'ян із монголо-татарськими та німецькими хрестоносцями
почала захоплення Західної Русі (Гродно, Берестя, Пінськ тощо). Литовському
князю Міндовгу (1230—1263) вдалося розбити монголо-татар, що намагалися
вдертися в Литву. Він також підкорив інших литовських князів, захопив
західноруські землі по верхній течії р. Німан. Формування Литовської держави
диктувалося як інтересами феодалів, які намагалися укріпити свою владу у
західних землях Русі, так і боротьбою з агресією Тевтонського ордену у
Прибалтиці. У 1262 р. Міндовг розбив хрестоносців біля озера Дурбе.
Після загибелі Міндовга тривала
30-літня боротьба між князями за владу, що тимчасово загальмувало об'єднання
литовських земель у єдину державу, послабило боротьбу Литви проти німецької
агресії.
У 1293—1316 pp. у Литві правив
князь Вітень, який продовжив об'єднавчу політику. Відновивши боротьбу з
Орденом, він у 1307 р. зайняв Полоцьк.
За князювання Гедиміна (1316—1341)
— брата Вітеня — Литва поширила свою владу на всю територію між Західною
Двіною, Дніпром та Прип'яттю, тобто на всі сучасні білоруські землі. Оволодіння
Литвою руськими землями часто здійснювалося без застосування військової сили,
шляхом «ряду» — договору. Литовці майже не змінили господарську та
адміністративну системи, форми самоврядування, місцевого суду українських
земель. У таких умовах знать України, як і Білорусії, намагалася союзом з
Литвою забезпечити безпеку своїх земель від хрестоносців та Золотої Орди.
За Ольгерда (1345—1377) у 1359 р.
було захоплено Брянськ, що створило загрозу Московському князівству. Це
призвело до литовсько-московської війни, яка стала початком довготривалої
боротьби між двома князівствами. У період князювання Ольгерда Литва приєднала
також значну частину українських земель, а на початку 1362 р. литовські війська
зайняли Київ.
Розширення литовських володінь
викликало занепокоєння у ханів Золотої Орди. Але процес роздробленості та
боротьба за владу в Орді створювали сприятливі умови для звільнення українських
земель від влади ординців. У 1362 р. Ольгерд, об'єднавши литовсько-українські
війська, переміг татар у битві на р. Сині Води (ліва притока Південного Бугу).
Найбільших розмірів Литовське
князівство досягло за Вітовта (1392— 1430). У1404 р. він приєднав до своїх
володінь Смоленськ, що призвело до нової війни з Московським князівством
(1406—1408), результатом якої було включення до складу Литви Вязьми та
Козельська. Взагалі Велике князівство Литовське у першій половині XV ст.
простяглося від Чорного моря на півдні (від гирла Дніпра до гирла Дністра) до
верхів'їв Оки на сході. Розширення Литви було зупинено у серпні 1399 p., коли
війська Вітовта у битві на р. Ворскла зазнали поразки від татар.
Вітовт, продовжуючи політику
централізації, яку почали його попередники, намагався закріпити єдність Литви.
З цією метою він почав ліквідацію автономії українських князівств (Київського,
Новгород-Сіверського, Волинського та інших). Централізація Литви, як і інших
держав, в цілому була історично прогресивною, але суперечила інтересам
української знаті Великого князівства Литовського, яка усувалася від вирішення
державних справ, продовжуючи боротьбу за збереження елементів української
державності.
Велике князівство Литовське являло
собою федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких великий князь
практично не втручався. Місця князів з дому Рюриковичів зайняли представники
литовської династії Гедиміновичів. Але невеликі князівства зберігали свою
внутрішню самостійність та своїх місцевих князів.
Литва стояла на порівняно низькому
щаблі суспільного і культурного розвитку, тому зазнавала істотного впливу
соціально-політичних і культурних традицій українських та білоруських земель.
Значну частину у Великому
князівстві Литовському становив слов'янський етнос (9/10 населення), що мало
великий вплив на розвиток князівства. Державною мовою Литви була давньоруська,
закони базувалися на «Руській Правді», більшість населення сповідувала
православ'я. На цій підставі М. Грушевський вважав, що Велике князівство
Литовське більшою мірою, ніж Московська держава, зберегло традиції Київської
Русі.
Іншою державою, яка почала
захоплення українських земель, було Польське королівство.
За Мешка І (963—992) у Польщі було
запроваджене християнство римського обряду. За його наступника Болеслава І
Хороброго (967— 1025) відбувався процес об'єднання польських земель. Якщо на
заході Польща вела важку боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, то на сході
— з Київською Руссю, яка об'єднувала східнослов'янські племена. У хід
міжусобної боротьби польських князів після Болеслава І часто втручалися руські
князі, особливо галицькі.
Правління Владислава І Локетка
(1260—1333) та його сина Казимира III Великого (1333—1370) характеризувалося
подоланням феодальної роздробленості та об'єднанням Польського королівства, яке
посилило експансію на Галицько-Волинські землі. Скориставшись послабленням
Галицько-Волинської держави, Литва у 1340 р. захопила Волинь, а Польща у 1349
р. — Галичину (у 1370—1386 pp. Галичиною тимчасово володіла Угорщина).
Польська експансія в українські
землі відрізнялася від литовської, мала інший характер. Польські правлячі кола
намагалися зробити Галичину своєю провінцією, встановити тут польську
адміністративну та судову систему, розповсюдити польську мову та католицизм.
Наприкінці XIV ст. для литовських,
польських та інших слов'янських земель значно зросла загроза з боку
Тевтонського ордену. Це, а також посилення на сході Москви, особливо після її
перемоги над татарами у Куликовській битві 1380 р., змусило Литву піти на
зближення з Польщею.
У1385 р. у м. Крево (Литва) була
укладена унія між Великим князівством Литовським та Польщею, яка закріплялася
шлюбом великого литовського князя Ягайла (польський король у 1386—1434 pp.) з
польською королевою Ядвігою. Кревська унія передбачала об'єднання двох країн в
єдину державу. Але у результаті Литва опинилася у гіршому стані. До Польщі мали
приєднатися землі Великого князівства Литовського, включаючи українські і
білоруські. Через два роки після Кревської унії, у 1387 p., Польща остаточно
заволоділа Галичиною, яка залишалася під її владою майже 400 років, а саме до 1772
р. — першого поділу Речі Посполитої. Разом з Ягайлом грамоти на вірність
польському королю уклали, намагаючись зберегти свою владу та землеволодіння,
київські, волинські та новгород-сіверські князі.
Ягайло, виконуючи умови унії,
разом з усіма підданими прийняв католицтво.
Укладення унії поклало край
зіткненням між Польщею та Литвою, а їхні збройні сили об'єднувалися для
боротьби з Тевтонським орденом. Значення Кревської унії неоднозначне. З одного
боку, вона дозволила об'єднати сили поляків, литовців, українців, росіян,
білорусів у Грюнвальдській битві та розгромити Тевтонський орден (1410). Ця
видатна перемога союзних військ підірвала воєнну могутність Ордену і припинила
експансію німецьких хрестоносців на Схід.
З іншого боку, почалося захоплення
українських земель польськими феодалами, полонізація та розповсюдження
католицтва. Все це на багато років загострило польсько-українські відносини.
Ще одна польсько-литовська унія —
Городельська, 1413 р. — підтвердила привілеї католиків у Великому князівстві
Литовському. Литовська католицька шляхта діставала ті самі права, які мала
польська шляхта. Одночасно обмежувалася участь православних у державному
управлінні. Все це загострювало протистояння між литовськими та українськими й
білоруськими феодалами.
Поступовий занепад Литви у другій
половині XV ст. — першій половині XVI ст. привів до укладення наступної —
Люблінської унії 1569 р., у результаті чого Литва та Польща об'єдналися в єдину
державу — Річ Посполиту.
Закарпаття, розташоване на
південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси, у X—XI ст. входило до
складу Київської Русі. Занепад Київської держави, монголо-татарська навала
активізували загарбницькі наміри Угорщини. У XII ст. вона поширила свою владу
на території сусідніх держав, у тому числі і на Закарпаття. Остаточно ці
українські землі було включено до складу Угорщини у другій половині XIII ст.
Інша українська земля — Буковина,
розташована між середньою течією Дністра та Головним Карпатським хребтом у
долинах верхньої течії річок Пруту і Серету, у 1349 р. також була загарбана
Угорщиною. З 1359 р. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства. У
першій половині XVI ст. Буковина разом із Молдавією підпала під владу
Туреччини.
Землі Закарпаття та Буковини
протягом XIII—XV ст. колонізувалися угорськими, німецькими, румунськими
феодалами, а українське населення поступово закріпачувалося.
Експансія Литви, Польщі, Угорщини
доповнювалася появою на півдні українських земель нової загрози. З XIII ст.
Північне Причорномор'я та Кримський півострів підпали під владу
монголо-татарських завойовників. Одночасно, після здобуття Константинополя у
результаті четвертого походу хрестоносців (1204), втратила свій вплив у Криму
Візантія. У другій половині XIII ст. цим скористалися генуезькі та венеціанські
купці, які заснували на півострові багаті торговельні міста-колонії.
Поступовий занепад Золотої Орди,
боротьба за владу у ній привели до створення на Північному Причорномор'ї
ногайцями (кочовим тюркомовним населенням) Ногайської орди (кінець XIV —
початок XV ст.). Дедалі більш незалежними від Золотої Орди ставали й її
кримські ханські ставленики — еміри. Під час боротьби за відокремлення від Орди
династія кримських ханів Преїв знайшла підтримку у литовських князів. У 1443 р.
було створене незалежне Кримське ханство зі столицею у Бахчисараї.
У кінці XIII — на початку XIV ст.
почалася турецька навала. Хан Осман (1282—1326), а потім його нащадки, захопили
у 1331 р. Нікею, а потім усі інші володіння Візантії у Малій Азії. У 1361 р.
турки-османи оволоділи Адріанополем, головним містом Фракії, що відкривало шлях
на Балкани. У 1371 р. коаліція сербів, болгар, валахів та угорців була розбита
турками у битві на р. Мариці, а після битви на Косовому полі (1389) більша
частина Сербії була приєднана до Туреччини. Невдовзі її васалами стали Валахія
і Молдова.
За султана Мехмеда II (1451—1481)
турки захопили столицю Візантії Константинополь (1453). Так через тисячу років
після падіння Рима (467) пав і другий Рим — Константинополь, який тепер отримав
нову назву — Стамбул. У південно-східній Європі на довгий час встановилися
військово-феодальна влада та національний гніт Османської імперії.
Кримські хани, які намагалися
підкорити багаті генуезькі та венеціанські торговельні міста на Кримському
узбережжі, звернулися за допомогою до одновірців-мусульман — турків. У 1475 р.
Мехмед II здійснив з великим флотом морський похід, у ході якого було захоплено
Кафу (Феодосію) та багато інших міст південного берегу Криму. У 1478 р. хан
Менглі-Гірей визнав васальну залежність Кримського ханства від Туреччини, що на
багато років створило значну загрозу для українських земель.
Кримський хан, уклавши мирний
договір з московським царем Іваном III та заручившись підтримкою Туреччини, у
1482 р. здійснив перший руйнівний похід на Київ. З погрому Київщини почалися
майже щорічні грабіжницькі напади татар на Україну, наслідками яких були
спустошення, захоплення у полон або знищення населення. Руські землі стали
головним джерелом постачання рабів на невільницькі ринки Кафи й Стамбулу.
Незважаючи на загарбання
іноземними державами, наприкінці XIV ст., як і в наступні століття, на
українських землях відбувався процес розвитку феодалізму, товарно-грошових
відносин. Це підривало натуральне господарство, наслідком чого було посилення
визиску селян феодалами, збільшення повинностей, закріпачення селян.
З середини XV ст. на українських
землях, які перебували у складі Литви та Польщі, дедалі більшої ваги набували
фільварки — поміщицькі господарства. Фільварки ставали виробниками товарів на
ринок.
Захоплення турками Константинополя
у 1453 р. призвело до втрати європейськими державами торговельних шляхів з
Візантією, різкої нестачі продуктів землеробства і скотарства. Цю нестачу могли
компенсувати багаті українські землі, що вимагало від польських та литовських
феодалів запровадження нових форм ведення господарства. Саме фільварки могли
забезпечити попит на сільськогосподарську продукцію.
Почалося зростання великого
феодального землеволодіння магнатів за рахунок захоплення селянських общинних
земель, купівлі маєтків, колонізації нових земель.
Ознакою становлення внутрішнього
ринку у XV ст. було поширення ярмарок, які існували у Львові, Києві, Галичі та
інших містах. Крім того, Львів знову, як і за часів Галицько-Волинського
князівства, став важливим центром торгівлі Європи зі Сходом.
Поглиблення суспільного поділу
праці спричинило зростання вже існуючих та виникнення нових міст на українських
землях. У містах відбувалася подальша спеціалізація ремісництва (у XV ст.
існувало вже 200 ремісничих спеціальностей), почали виникати об'єднання
ремісників однієї спеціальності — цехи. Вони забезпечували своїм членам
привілейоване становище на місцевому ринку, монополію заняття даним видом
ремесла, захист прав від утисків багатих міщан (патриціату) тощо.
Польські королі та литовські князі
з метою залучення у союзники міст почали надавати їм самоврядування за так
званим Магдебурзьким правом. Це право виникло у XIII ст. у німецькому місті
Магдебурзі, а у наступні століття поширилося на Чехію, Польщу, Литву, Білорусь
і Україну. Магдебурзьке право було надано Львову (1356), Кремінцю (1374),
Луцьку (1432), Києву (1494) та іншим містам. Ці міста звільнялися від
управління, суду великих земельних власників та створювали органи місцевого
самоврядування. Проте уряд надавав привілеї іноземцям, зокрема полякам і
німцям.
Нові явища в господарському житті
у XIV—XV ст. були тісно пов'язані зі становленням станової форми організації
суспільства. Поділ населення на стани — суспільні групи зі спільними правами та
обов'язками — був характерною рисою феодалізму.
Панівним соціальним станом були
магнати, князі, бояри, які володіли вотчинами (мали право власності на землю) та
шляхта, яка володіла удільними землями (користувалася землею за умови несення
військової служби). Низкою королівських привілеїв шляхта звільнялася від
повинностей, їй надавалося право займати адміністративні посади, гарантувалася
особиста недоторканність. Казимир IV Ягеллончик — великий литовський князь (з
1440) і король Польщі (з 1447), намагаючись зміцнити королівську владу шляхом
послаблення старої феодальної аристократії, видав у 1447 р. привілей, який
значно розширював права шляхти, у тому числі української. їй було надано право
суду у своїх маєтках та передано право збирати державний податок у власну
казну. А так званий Нешавський статут 1454 р. заборонив королю накладати нові
податки і примушувати шляхту до воєнних походів без її згоди.
Олександр Ягеллон — великий
литовський князь (з 1492), король Польщі (1501—1506), син Казимира IV, також
прийняв звіт законів — Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала
королівську владу. Поступки на користь шляхти пояснювалися необхідністю
боротьби королів з магнатами, а також тим, що шляхетство було головною
військовою силою, а з розвитком фільварків набувало і все більшого економічного
значення. До того ж шляхта у Польщі становила значну частину населення — біля
8—10 %, у той час яку Західній Європі — приблизно 1—2 %. Оскільки королівська
влада спиралась на цей значний прошарок, вона постійно задовольняла його
вимоги.
Другим панівним станом в
українському суспільстві було вище духовенство (церковні ієрархи).
З розвитком міст у XIV—XV ст.
виділилося в окрему верству населення міщанство — напівпривілейований стан. Він
складався з патриціату (міської аристократії), бюргерства (купців, цехових
майстрів, торговців) та плебса (ремісників, дрібних торговців, наймитів,
жебраків).
Найчисленнішим, але й найбезправнішим,
було селянство. Основна його маса господарювала на наділах, які належали
феодалам, за що зобов'язана була виконувати повинності — барщину й оброк.
Феодальна залежність селян поступово переростала у кріпосну залежність.
Посилення соціального (феодального),
релігійного та національного утисків зумовило появу наприкінці XV ст. нової
верстви населення — козацтва, яке у ході історичного розвитку стало рушійною
силою суспільно-політичного життя України.
Пограбування природних багатств
польськими, литовськими та угорськими феодалами, поступове закріпачення, наступ
на православ'я викликали опір селян. Поряд із пасивними формами боротьби
(скарги, втечі, відмови від виконання повинностей), селяни вдавалися і до
активних форм — знищення майна, вбивства шляхтичів, повстання (у 1431—1434 pp.
повстали селяни Бокотської волості на Поділлі, у 1490—1492 pp. спалахнуло
повстання під проводом Мухи, яке охопило Буковину, Галичину і Поділля).
У складних соціально-економічних,
державно-політичних умовах відбувалося подальше формування української
народності, основою якої була давньоруська народність, що сформувалася за часів
Київської Русі.
У XIV—XV ст. через Польщу і Литву
посилився західноєвропейський вплив на Україну. Українці почали здобувати
освіту в європейських університетах (Краківському, Паризькому, Болонському,
Празькому тощо). У цей час відкрилися можливості для діяльності українських
вчених у Європі. Так, видатний учений Ю. Дрогобич (бл. 1450—1494) був ректором
Болонського університету. У 1483 р. він видав у Римі працю «Прогностична оцінка
поточного 1483 року...», написану латиною. Це була перша друкована праця
українського автора.
Певний вплив на культуру України
мало Відродження (Ренесанс), яке почалося у XIV—XV ст. в Італії та інших
країнах Європи. Відродження сприяло виникненню нового світогляду, який дістав
назву «гуманізм». Носіями ідей гуманізму в Україні були П. Русин із Кросна, С.
Оріховський та інші діячі.
У XIV—XV ст. була опрацьована нова
редакція відомого твору часів Київської Русі «Києво-Печерський патерик»,
створеного на початку XIII ст., з'явилися литовсько-руські літописи, зокрема
«Короткий Київський літопис». Це було проявом зростання національної свідомості,
повернення до власної історичної традиції.
Велике значення для розвитку
культури, духовності українського народу завжди мала православна Церква. У
XIV—XV ст., за відсутності власної держави, церква була єдиною можливістю
збереження української ідентичності (самобутності). Але з експансією Польщі
почалося проникнення на українські землі католицизму (будівництво монастирів,
створення Латинської митрополії у Львові, заснування католицьких єпископських
кафедр у Галичі, Холмі).
За таких умов православна Церква в
Галичині поступово стає другорядною, провінційною. Покатоличенню сприяла і
Кревська унія 1385 p., яка погіршила становище православних. Українська шляхта
почала переходити у католицтво, бажаючи отримати права і привілеї, які
надавалися лише шляхті католицької віри.
В цілому ж у XV ст. польська та
литовська влада толерантно (віротерпимо) ставилася до православної Церкви.
Великі литовські князі, не бажаючи залишати українське православне населення
під верховенством московського митрополита, у 1458 р. відновили митрополію в
Києві, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою та повернулася під владу
константинопольського патріарха. Отже, відбувся остаточний поділ московської й
української православних Церков. Українська Церква проіснувала як автокефальна
до 1686 р.
Проте, як показав подальший
перебіг подій, релігійна толерантність поступилася у другій половині XVI ст.
широкому наступу католицизму.
Протягом XIV—XV ст. у землях
Північно-Східної Русі, що з XIII ст. потрапили у залежність від Золотої Орди,
також відбувалися важливі процеси. Місцеві князі повинні були одержувати від
золотоординського хана ярлики — грамоти, які давали право на управління їхніми
землями та збирання щорічної данини.
Наприкінці XIII ст. провідну роль
серед князівств Північно-Східної Русі почало відігравати Московське князівство.
Особливо його значення зросло з 1325 p., коли, за згодою хана Золотої Орди,
титул великого князя перейшов до правителя Московського князівства Івана І
Калити (1325—1340), онука Олександра Невського. Калита почав об'єднувати землі
навколо Москви, приєднавши до неї ряд сусідніх князівств. У відносинах з Ордою
Іван І проводив лінію зовнішньої покірності ханам, виплати данини, щоб не дати
приводів для нових вторгнень монголо-татар, які за його князювання майже
припинилися. За часів Калити було встановлено тісний союз московської
великокнязівської влади з Церквою. Перенесення резиденції митрополита з
Володимира до Москви (1326) значно укріпило політичні позиції московських
князів.
Ще більше зміцнив вплив Москви
онук Калити Дмитро Іванович, якого прозвали Донським (1359—1389). За його
правління почалося будівництво кам'яного Кремлю у Москві, що посилило оборонний
потенціал Московського князівства. Саме на початку правління малолітнього
Дмитра литовський князь Ольгерд у 1359 р. захопив Брянськ, а у 1368,1370 та
1372 pp. підходив до Москви, але взяти її не зміг.
Особливе значення для Московського
князівства мала перемога над ханом Мамаєм у Куликовській битві 1380 р. Великий
литовський князь Ягайло виступив на боці татар, оскільки посилення Москви було
небажаним для Литви. Куликовська битва закріпила значення Москви як
національного та політичного центру об'єднання російських земель у єдину
державу.
На початку XV ст. загострилися
відносини Москви з Литвою, що було викликано захопленням Вітовтом Смоленського
князівства (1404).
За часів правління московських
князів Василія І (1389—1425) та Василія II (1425—1462), а особливо Івана III
(1462—1505) та Василія III (1505—1533) завершився процес об'єднання
північно-східних земель навколо Москви та утворення Московської централізованої
держави.
У 1448 р. собор,єпископів у Москві
вибрав за вказівкою великого князя, без дозволу константинопольського
патріарха, нового митрополита. Ставши самостійною, російська православна Церква
потрапила, однак, у залежність від великокнязівської влади.
Під час правління Івана III та
Василія III до Московської держави були приєднані Новгородська республіка
(1478), Тверське князівство (1485), Псковська земля (1510). Майже одночасно, у
1480 р., Ахмед-хан повів ординців проти Москви, щоб примусити великого князя
відновити виплату данини (ще раніше великі князі перестали сплачувати її
Золотій Орді). Однак військо хана, зважаючи на силу Москви, повернуло назад.
Так відбулася ліквідація монголо-татарського гніту. Тож із трьох
східнослов'янських народів — українського, білоруського та російського — тільки
останній у кінці XV ст. виборов свою державність.
Падіння Константинополя у 1453 p.,
звільнення від ординського гніту у 1480 р. посилили наміри Москви успадкувати
роль та значення Римської (Західної) та Візантійської (Східної) імперій, у
зв'язку з чим з'явилася теорія про Москву як «третій Рим». Важливу роль у її
розповсюдженні відігравала російська Церква. Проявом цих намірів став шлюб
Івана III і племінниці останнього візантійського імператора Константина XI
Палеолога Софії Палеолбг. Введення нового пишного церемоніалу при московському
дворі, державного герба — двоглавого орла, особливого знаку великокняжої влади
— так званої «шапки Мономаха», нібито отриманої Володимиром Мономахом з
Візантії, — все це мало підкреслити силу московських правителів.
Прагнення Гедиміновичів об'єднати
під владою Литви «всю Русь» наштовхувалося на рішучий опір Московської держави,
яка в умовах свого піднесення також намагалася «зібрати» всю спадщину Київської
Русі під владою Рюриковичів.
Питання про належність спадщини Київської
Русі в історичній науці вирішується по-різному. Одні історики вважають, що вона
належить тільки росіянам, оскільки лише вони серед східнослов'янських народів з
кінця XV ст. мали власну державність.
Інші стверджують, що історія
Київської Русі належить тільки українському народові, оскільки Київська держава
була створена однією нацією — українсько-руською, Московська держава — іншою
(російською), а історія Київської Русі була продовжена не Московською державою,
а Галицько-Волинським князівством.
Існує також точка зору, що
спадщина Київської Русі — це спільна спадщина українського, російського та
білоруського народів.
Крім того, до кінця XIII — початку
XIV ст. назви Київська Русь і Русь застосовувалися тільки до території сучасної
України. Пізніше московські правителі називали себе великими московськими
князями, а Василій III до цього титулу додав «і государ всєя Русі». З Івана IV
Грозного князі почали називати себе царями, а на початку XVIII ст. Петро І взяв
титул імператора, Московія стала називатися Російською імперією.
У 1494 р. після закінчення
чергової війни між Російською державою та Великим князівством Литовським було
укладено мир, за яким Литва погоджувалася повернути Росії землі у верхів'ях Оки
та місто Вязьму. Цей мир закріпив шлюб литовського князя Олександра з дочкою
Івана III Оленою. Та мир тривав недовго.
Зростання могутності Москви в
умовах остаточної ліквідації зали шків автономії українських земель (у 1452 р.
Казимир IV скасував Волинське, а у 1471 р. — Київське князівство та перетворив
їх на литовські провінції) викликали протидію частини української знаті.
У 1481 р. князі Олелькович,
Гольштанський та Більський організували антилитовську змову. Проте її було
викрито, двох князів страчено, а Більський втік до Москви. Цей виступ був
свідченням боротьби за перевагу між польсько-литовським (католицьким) та
українсько-білоруським (православним) елементом у Великому князівстві
Литовському.
Частина українських удільних
князів — Одоєвські, Воротинські, Трубецькі та інші — зі своїми володіннями
почали переходити від Литви під владу Москви. Ці переходи на службу
Московському великому князеві, а також намагання Московської держави повернути
землі, захоплені Литвою, викликали нову війну 1500—1503 pp., яка закінчилася
поразкою литовських військ князя Олександра. До Москви відійшли Брянськ,
частина Смоленської землі, Новгород-Сіверська земля з Черніговом, Стародубом та
Новгород-Сіверським.
Спроба польського короля і
великого литовського князя Сигізмунда І Старого (1506—1548) об'єднати сили
Польщі, Литви, Лівонії, Казанського та Кримського ханств для боротьби проти
посилення Московського великого князівства успіху не мала, оскільки у
східноукраїнських землях продовжувався сильний рух за перехід під владу Москви.
У 1507—1508 pp. спалахнуло повстання українських феодалів на чолі з князем М.
Глинським. Князь та його прибічники намагалися відновити незалежність
українських земель, які входили до складу Литви. Але повстанці не були
підтримані більшістю ополячених та покатоличених українських магнатів і шляхти.
Після поразки повстання Глинський перейшов на службу до московського князя
Василія III, за що отримав великі земельні володіння та титул боярина.
Московська централізована держава
формувалася під візантійським впливом у поєднанні з деспотизмом Золотої Орди.
Теорія «Москва — третій Рим», яка обґрунтовувала світове значення влади
московських правителів, їх «богообраності» протиставляла Росію європейським
країнам, перешкоджала розвитку зв'язків з ними.
Необмежена великокнязівська влада
укріплювалася за рахунок обмеження, а пізніше і ліквідації прав вищих станів.
Ці стани, у тому числі великі землевласники — бояри, вважалися «государевими
холопами». Московські государі вільно розпоряджалися життям і майном всіх своїх
підданих, що не мали ніяких прав. У захоплених Москвою землях придушувалися
будь-які прояви самостійного розвитку.
У той самий час Україна у складі
Польсько-Литовської держави зазнавала західних впливів, які характеризувалися
іншою моделлю державного, суспільно-політичного та культурного життя, ніж у
Москві. Тут склалися договірні відносини між королівською владою та магнатами і
шляхтою, які передбачали майнову та особисту недоторканність останніх, існувало
розмежування державної і церковної влади, самоврядування міст (Магдебурзьке
право).
Отже, наприкінці XV ст. українські
землі опинилися у складі сусідніх держав: Литви (Волинь, Східне Поділля,
Середнє Подніпров'я), Польщі (Галичина, Холмщина, Західне Поділля), Угорщини
(Закарпаття), Молдавського князівства, яке у першій половині XVI ст. підпало
під владу Туреччини (Буковина), Московської держави (Чернігово-Сіверщина).
Серйозною загрозою для українських земель стали кочові орди Причорномор'я та
Кримське ханство.
Так відбувся розподіл українських
етнічних земель, який призвів до розриву між ними соціально-економічних та
культурних зв'язків і втрати на довгі роки незалежності.
Коментарі
Дописати коментар