ДО ОКРЕМИХ ПИТАНЬ КОЛІЇВЩИНИ

1. Початок повстання

Гайдамацьке повстання 1768 р., прозване "Коліївщиною", почалося Молебнем у наміренні успіху зриву українського народу проти польського панування та посвяченням ножів у Мотронинському манастирі, положеному менш-більш на середині між Смілою й Чигирином. Згадуване бататьма мемуаристами й поетично змальоване Шевченком у "Гайдамаках" свячення ножів історики вважали давніше тільки народньою поетичною вигадкою; але у знайдених документах переслухань захоплених москалями учасників повстання записано багато потверджень того факту. Сам Залізняк подає на допиті, що, зібравшись у манастирі, повстанці, заки вирушили в похід, "відбули наперед через одного ієромонаха Молебень у наміренні успіху діла". Переслухуваний полонений повстанець Нечипір Кожухар оповідає: "Залізняк з усіми, що там зібралися, запорозькими й польськими козаками, яких було до тисячу триста чоловік, відслужив у тому Мотронинському манастирі Молебень, при чому в церкві були самі лише їхні начальники, й по відправленні Молебня вийшли з манастиря та пішли в напрямі польського міста Умані". Тому факту, що повстання почалося Молебнем у Мотронинському манастирі в наміренні успіху повстання, не заперечує вже ніхто з дослідників Коліївщини.

Свячення козацьких ножів

Але коли саме, котрого дня, це сталося? У цьому питанні сумнівів іще остаточно не усунено. Найбільш переконливою є дата Зелених Свят, що припадали в 1768 р. за православним календарем на 18-го травня старого стилю, або 29-то травня нового стилю. Так Домінік Завроцький406 у своїх споминах пише виразно, що Молебень перед походом був відправлений на "руські Зелені Свята, 29-то травня" нового стилю. У хронікарських записках польського жаботинського кляштору записано, що напад коліїв на Жаботин відбувався на українські Зелені Свята. Повстанець Омелько Чуб зізнає, що на Зелені Свята він утік із Григорієм Москалем до Мотронинського манастиря, де Залізняк, при якому було до десяти запорожців і біля тисячі "польських" гайдамаків, закликав до повстання.

Дату Зелених Свят приймає у своїй праці про Коліївщину український історик Максимович,407 який виразно зазначує, що власне 18-го травня за старим стилем, отже 29-го травня за новим стилем, ігумен Мотронинського манастиря благословив Залізняка з його відділом та зброєю, і повстанці вирушили в похід. Приймає цю дату й М. Максимович, а за ним і М. Маркевич у своїй "Исторії Малоросії",408 а з новіших істориків К. Гуслистий.409 Цю дату приймає фактично й молодий, але найсерйозніший із польських дослідників Коліївщини, В. Серчик,410 кажучи, що Коліївщина почалася "в останніх днях травня нового стилю". Загальникове окреслення "в останніх днях травня", замість точної дати, вжив Серчик, мабуть, тому, що в усіх згаданих свідченнях говориться про "Зелені Свята", які складаються із двох святкових днів: Зіслання Святого Духа в неділю і Святої Трійці в понеділок, а тому в переведенні на точні дати для 1768 року це могло бути в неділю, 29-го травня, або в понеділок 30-го травня нового стилю. Логічне роз'яснення, чому власне Зелені Свята вибрано на день початку повстання, вияснюється тим, що Мотронинський манастир був "троїцький", тобто в честь Святої Тройці і в день Святої Тройці відбувався тут кожного року величавий празник, на який збиралися маси народу з усіх сторін; така нагода була особливо пригожою для проголошення повстання й поширення заклику до всього народу, щоб він брав зброю до рук проти наїзника. Цю нагоду й використали організатори повстання.

Той момент, що празник був у день Святої Тройці, на другий день Зелених Свят, можна б приймати як вказівку, що Молебень і початок повстання відбувся власне другого дня Зелених Свят, в Зелений Понеділок, 30-го травня. Але таке припущення анітрохи не переконливе. Організаторам повстання йшлося, очевидно, тільки про масову присутність паломників, а вони були в манастирі вже в суботу і в неділю вранці. А тому й багато вигідніше було використати саме неділю, залишаючи Зелений Понеділок для празникових церемоній. Тим більше, що зайва проволока на один день могла передчасно виявити присутність такої великої кількости козацького війська в манастирі й заалярмувати поляків. Тому і приймається, як абсолютно логічне, що у цьому випадку в народньому окресленні "Зелені Свята" треба розуміти неділю, 29-го травня.

Найбільшим відхиленням від дати Зелених Свят є інформація, подана польським письменником Чайковським в його повісті "Вернигора".411 Гайдамацьке повстання 1768 року - каже він - почалося "на святого Маковія", тобто 1-го серпня. За ним, не маючи в тому часі ніяких провірених даних, приймає цю дату Тарас Шевченко, пишучи свою поему "Гайдамаки".412 Помилковість такої дати аж надто очевидна й до того вона сперта тільки на якомусь народньому переданні.

Російський дослідник Гайдамаччини А. Скальковський413 твердить, що коліївське повстання почалося при кінці квітня за старим стилем, тобто на початку травня 1768 р. за новим стилем. В день святого Юрія, 23-го квітня (4-го травня) 1768 року - каже Скальковський - ігумен Лебединського манастиря закликав до повстання і три дні пізніше гайдамаки вирушили на Медведівку. Цю версію приймає за Скальковським Д. Мордовцев,414 а також Равіта-Гавронський й "Енциклопедический словарь Гранат",415 які подають, що Коліївщина почалась "на початку травня" за новим стилем.

У збереженому протоколі зізнань самого Максима Залізняка на допиті 26-го червня (7-го липня н. ст.) 1768 р., зараз після його схоплення москалями, записано: "От показаного монастыря пошел я сего году в апреле месяце, а которого не помню".416 Це свідчення самого керівника повстання виглядало б найбільш авторитетним. Але протокол писаний не самим Залізняком і навіть не ним самим підписаний. Устійнені дослідниками на підставі оригінальних записок дати здобуття Жаботина, першого вияву повстання, та інших міст виявляють надто довгу прогалину часу, якщо б прийняти виступ із Холодного Яру на початок травня (кінець квітня ст. ст.) і днем Зелених Свят, коли - як це записано в хроніках польського манастиря - відбувся напад на Жаботин. На той період часу, перших трьох тижнів травня (н. ст.) не занотовано ніде ніякої бойової дії повстанців. Реєстр бойових дій коліїв починається в усіх документах та свідченнях тільки від Зелених Свят 1768 р.

Звідки ж узялася дата "кінець квітня" (ст. ст.) у протоколі зізнань Залізняка?

Уважна аналіза проблеми приводить до припущення, що московський писар, який списував зізнання Залізняка, дещо переплутав. У своїх зізнаннях Залізняк подає, що в час його побуту в Мотронинському манастирі по його виступленні з манастиря він був обраний полковником тими козаками, в яких була згода на повстання. Виходить, що перед самим збройним виступом відбулася поблизу Мотронинського манастиря окрема рада козаків, на якій було постановлено починати повстання, і для цього було обрано козацьким полковником, як головним командиром заплянованого повстання, Максима Залізняка. Оце, мабуть, і сталося при кінці квітня (ст. ст.) або, як це уточнює Скальковський, в день св. Юрія, 4-го травня за новим стилем, а 23-го квітня за старим стилем, 1768 року.

Підтвердженням цього була б згадка Залізняка в зізнаннях, що вже за 6 тижнів перед приходом Залізняка під Умань поляки були вислали на вістку про нове повстання сотника Гонту проти коліїв, але Гонта їх ніде не знайшов і повернувся до Умані. Це вказувало б, що після ради й обрання Залізняка керівником заплянованого повстання ініціятори провели ще три тижні в таборі недалеко Мотронинського манастиря, виготовляючи деталі повстанських дій та збираючи охочих. Вістка про раду продісталася, виходить, до поляків в Умані, й тому Гонта був висланий проти повстанців, але їх іще не було тоді в дії.

У висновку треба прийняти як найбільш правдоподібне, що на св. Юрія, 4-го травня (23-го квітня ст. ст.) 1768 р. на козацькій раді в Холодному Ярі було обрано Максима Залізняка полковником і керівником заплянованого повстання, а само повстання почалося Молебнем у Мотронинському манастирі на інтенцію повстання в перший день Зелених Свят, 29-го травня (18-го травня ст. ст.) 1768 року, після якого, повстанці під командою полк. Максима Залізняка вирушили в похід.

Ініціятиву коліївського повстання і всі мемуаристи, і загал усіх дослідників Коліївщини признають Максимові Залізнякові. Тільки О. Гермайзе у своїй аналізі знайдених документів російського судового слідства висуває твердження, що Максим Залізняк припадково очолив повстання, ким іншим приготоване ще до приходу Залізняка в Мотронинський манастир.

Свою теорію спирає Гермайзе417 насамперед на фрагменті слідчих зізнань самого Залізняка. "Сам Залізняк, - пише Гермайзе, - на допиті, трудно гадати, чи із причин власної реабілітації, бажанням зменшити свою вину, чи просто щиро оповідаючи про справжні факти, - старався первісну ініціятиву усунути зі себе і приписати її іншим. За тиждень перед Великоднем 1768 року, - оповідає Залізняк на допитах у генерал-губернатора Воєйкова, - до нього в Мотронинський манстир прийшло сім душ запорожців" і говорили, щоб іти в Польщу для прогнання конфедератів та жидів і грабування їх та показували йому дане їм для того начебто кошовим отаманом письмо, яке було дане прибулому з ними отаманові Юськові Шелесту, що опісля під час побуту в манастирі при спорі з одним із тих козаків був застрілений". Щойно після смерти Юська Шелеста ініціятори повстання вибрали своїм полковником Максима Залізняка. Це зізнання доповнює Гермайзе зізнаннями полоненого повстанця Нечипора Кожухара, який подає, що він на третій день Зелених Свят 1768 року поїхав із Лівобережжя на "польську" Україну й зустрів там гурт 50 запорожців, які забрали його зі собою до Мотронинського манастиря. Там застав він гурт запорожців на чолі з їх полковником, Осипом Шелестом. На пропозицію того полковника Осипа Шелеста, Кожухар залишився при запорожцях за кравця. Скоро після того Шелест посперечався за владу із запорожцем Кондратом Лусконогом і згинув із рук Лусконога. На його місце, - каже Кожухар, - козаки вибрали своїм полковником Максима Залізняка. Зізнання Кожухара баламутні щодо дат: якщо він дійсно прибув до Мотронинського манастиря на третій день Зелених Свят, то там не тільки Осипа Шелеста, але й Залізняка вже не було, бож уже першого дня Зелених Свят повстанці під командою Залізняка вирушили з Мотронинського манастиря на Жаботин. Але сходиться воно із зізнанням Залізняка щодо особи Осипа Шелеста, запорожця, який згинув у суперечці із другим запорожцем.

Але, якщо і прийняти історію про Осипа Шелеста за факт, то він тільки говорить про те, що думка про повстання не з'явилася неждано: вона жевріла вже й раніше, і то не тільки в Осипа Шелеста, але в багатьох інших організаторів гайдамацького руху, першими роками ХVIII століття починаючи. Підхопивши цю думку, Максим Залізняк став організатором і керівником повстання українського народу в 1768 році, прозваного Коліївщиною.

2. Здобуття Умані

Дати подій в Умані удокументовані мемуаристами і принагідними свідками вичерпно й переконливо, якщо не вчисляти самих деталів подій. Баламутство щодо основних дат виникло в дослідників та істориків через те, що росіяни вживали тоді календарне числення за старим стилем, а поляки за новим: на терені дій Коліївщини була польська окупаційна адміністрація й російська армія, і тому в подаванні дат легко виникла плутанина. З огляду на це, при дослідах у кожному випадку, коли зустрічається дата, її треба уважно провірити й устійнити, чи вона подана за старим, чи за новим стилем. При перечислюванні одного стилю на другий невільно забувати, що різниця між ними виносила тоді 11 днів, а не 12 як у ХІХ столітті, чи 13 як це є сьогодні.

Губернатор Торговиці, Якуб Квяткевіч,418 у своєму листі з датою 28-го червня 1768 р. до воєводи Потоцького звітував, що повстанці підійшли до Умані 20-го червня й наступного дня здобули місто. А в листі до полковника Чорби подав виразно, що Умань здобули повстанці "дня 21-го червня по римсько-католицькому календарі". Обидва листи це офіційне звідомлення, писане польським губернатором міста Торговиці, віддаленої око 30 кілометрів від Умані, на другому тижні після лодій.

Уманські купці О. Бочка й О. Поломаний, які за перепусткою М. Залізняка привезли в Січ горілку 2-го липня 1768 р., зізнали в кошовій канцелярії, що Залізняк підійшов до Умані 9-го червня (старого стилю), тобто 20-го червня, й наступного дня оволодів містом.419

9-го й 10-го червня за старим, а 20-го і 21-го червня за новим стилем припадало в 1768 році на понеділок і вівторок. І коли в народній пісні420 говориться, що "В понеділок перед обідом із гармат загули, а в вівторок іще раньше Уманя добули", то це повністю сходиться із згаданими датами: в понеділок 20-го червня (н. ст.) повстанці облягли Умань, а в вівторок 21-го червня 1768 р. здобули.

Свідок подій в Умані М. Даровський421 засвідчує це зовсім виразно: в понеділок 20-го червня н. ст. почалась облога, а в вівторок здобули місто.

Повністю покривається з тими датами й жидівське свідчення,422 згідно з яким українські повстанці під проводом Залізняка й Гонти підійшли під Умань 5-го тамуза 5528 року, а наступного дня, 6-го тамуза, здобули місто. Ці жидівські дати, переведені на християнський календар нового стилю, дають: понеділок, 20-го червня, й вівторок, 21-го червня 1768 р.

Інформація мемуариста Тучапського, подана в заголовку - "погром, учинений 20-го червня 1768 р." - баламутна. Бо з неї можна робити однаково висновок, що 20-го червня почались уманські події, облога й погром, як і такий висновок, що сам погром у здобутому попереднього дня місті відбувся 20-го червня. Згідно з першим висновком, інформація Тучапського згідна з тим що ми вже згадали; згідно з другим висновком - свідчення Тучапського різниться від інших на один день.

Те саме стосується повністю й інформації Е. Геллєніюша,423 який нотує: "В тому році вибухла страшна різня, що сталася дня 9-го червня (очевидно, старого стилю) 1768 р. і далі оповідає: "Перед самою різнею, що була в понеділок, 9-го червня 1768 р., О. Костецький усі дні, п'ятницю, суботу й неділю на ринку сповідав, причащав і приготовляв на смерть". Можливе, що й тут автор інформації лучить і бій в часі облоги, й бої на вулицях здобутого міста в одне і ставить одну дату, понеділок 20-го червня, як початок кривавих дводенних подій.

Інформації, подані мемуаристами у збірці Рачинського, суперечні: в одному спомині424 сказано, що "Коло години 10-ої в понеділок... донесено про наближення війська", а в другому,425 що присутні в Умані поляки й жиди "9-го червня... в понеділок смерть понесли". Перша з них виразно підтверджує дати понеділка, 20-го червня (9-го ст. ст.) як початку облоги; другу треба трактувати як інформацію того роду, що й інформації Тучапського та Геллєніюша.

Визначення дат В. Антоновичем, автором монографії про Гонту, досить складне: читач мусить їх сам дедукувати з того, як він подає розвій подій. В. Антонович наводить прямо тільки дату 18-го червня, коли то "Коло 11 години дня з вежі економічного двора зауважили, що наближається полк уманських козаків; зараз за ним ішло ополчення Желізняка".426 З'єднавшись, - представляє Антонович далі хід подій, - повстанці заатакували польсько-жидівський табір під Грековим Лісом. Щойно після того повстанці підійшли під мури Умані, звідки на них "почали стріляти з пушок. Перестрілка тривала 30 годин". Виходило б - до ночі 19-20 червня. "На другий день уранці" - каже далі Антонович, - значить, в понеділок, 20-го червня, Младановичеві донесено, що запаси амуніції й води вичерпуються. Младанович пропонує представництву жидів іти до Гонти з дарами, й вони, зібравши різні цінні подарунки, виконують пропозицію. "Проводирі гайдамаків прийняли дарунки, але пересправи відложили до ранку. На другий день" - отже у вівторок, 21-го червня, Гонта пробує переговорювати, повстанці здобувають місто й відбувається розправа. Так, вираховуючи події, представлені Антоновичем, знаходимо, що й він приймає дати: 20-го червня - дійсна облога міста і 21-го червня, вівторок, - здобуття міста, а до того додає тільки ще два попередні дні, починаючи від моменту 18-го червня, коли з вежі Умані спостерігано об'єднання полку надворних козаків під командою Гонти з повстанцями під командою Залізняка.

В. Серчик приймає як безсумнівні дати: в понеділок увечері почався наступ на Умань, а у вівторок, 21-го червня 1768 р., повстанці здобули Умань.427

В "Історії УССР" та в "Українській Радянській Енциклопедії"428 подано, що українські повстанці "9-10 червня 1768 р. взяли Умань", пропустивши тільки конечне в наші дні роз'яснення, що це дати за старим стилем, які відповідають 20-21 червня нового стилю. Але в російській "Большой Советской Энциклопедии" в першому виданні подано як дату здобуття Умані 19-те червня, а в другому 18-те червня 1768 р. "Советская историческая энциклопедия"429 подає 18-те червня. Совєтський історик В. Голобуцький у своїй науковій праці "Запорожское Козачество"430 подає 9-те й 10-те червня, але у своїй популярній брошурі "Максим Залізняк" подає вже інакше: "підійшли 18-го червня й до ранку 19-го оволоділи містом".431

На чому спираються такі дати - 18-го й 19-го червня, суперечні всім джерелам, та ще й без зазначення, про який власне стиль ідеться, не вияснюють ні словом ані вищезгадані совєтські енциклопедичні видання, ні історик Голобуцький.

У висновку, після уважної аналізи всіх джерел, ми приймаємо як безсумнівне, що облога Умані почалася в понеділок, 20-го червня, а у вівторок, 21-го червня 1768 р., українські повстанці здобули Умань.

3. Козацька Рада в Умані

Про факт вибору в Умані полковника Максима Залізняка гетьманом України, а сотника Івана Гонти уманським полковником є так багато свідчень у споминах сучасників, що того факту не заперечує майже ніхто з українських, польських та російських істориків. Але докладніших інформацій про перебіг Козацької Ради, на якій відбулося проголошення відновлення Гетьманшини, тобто самостійної Української Держави, та вибір гетьмана, - немає. Не збереглася навіть відомість про те, котрого саме дня це сталося. А це тому, що переможці, однаково росіяни, як і поляки, були заінтересовані власне втому, щоб ніяких документів, які свідчили б позитивно про державницькі змагання коліївських повстанців, не залишилося. Слідчі протоколи польської і російської влади та судів були укладані тенденційно. Нікого з поляків в Умані в часі Ради вже не було, й тому ніхто з польських мемуаристів не міг достовірно занести у свої спомини згадку про дату тієї події, ні про її перебіг.

Дивно, що й ніхто з українських істориків досі не поцікавився бодай устійненням дати Козацької Ради в Умані.

При такому стані ми можемо тільки дедукційно устійнити цю дату.

В судових протоколах переслухань полонених повстанців російською владою432 зустрічаємо свідчення, що Залізняк був у самій Умані тільки два дні. Після того він перебував разом із Гонтою в таборі біля Умані, а заряд міста перебрав сотник Уласенко. Значить, в одному із тих двох днів побуту Залізняка в Умані мусіла відбутися Козацька Рада, поскільки в усіх згадках про вибір Залізняка гетьманом говориться виразно про те, що це сталося в Умані.

До міста Умані ввійшли повстанці у вівторок, 21-го червня, біля 11-ої години перед полуднем, і після того почалася кривава розправа, яка, на нашу думку, тяглася ввесь той день і, можливо, теж у ніч із вівтірка на середу. Це був перший день побуту Залізняка в Умані. Виглядає зовсім неможливим, щоб уже того дня відбулася Козацька Рада й вибір гетьмана, бо ввесь день ішли бої повстанців із ворогом. Другого дня вранці було вже по бою. І того власне дня, - треба прийняти, - в середу, 22-го червня (н. ст.) 1768 року й відбулася в Умані козацьким звичаєм Козацька Рада, на якій було проголошено відновлення Гетьманщини й вибір полковника Максима Залізняка гетьманом України.

4. Відновлення Гетьманщини

Чи у висліді коліївського повстання в 1768 році було дійсно відновлено Гетьманщину як самостійну, ні від кого незалежну Українську Державу?

Ані текст дотичної деклярації, ані навіть автентичне потвердження самото факту проголошення відновлення Гетьмашцини до нас не дійшли. Ми не знаємо навіть, чи така деклярація була проголошена у формі тільки усного повідомлення, чи сформульована на папері й відчитана. А все ж таки, аналіза фактів і тих інформацій, які до нас дійшли, та їхня оцінка під кутом політичного права приводять до висновку, що відповідь на поставлене вище питання мусить бути позитивна.

Численні й однозгідні свідчення польських мемуаристів потверджують, що вже при проголошенні повстання в Мотронинському манастирі було відчитано якусь відозву, в якій подавалися цілі повстання: знищення польського панування на Правобережній Україні, знесення панщини і станового ладу, привернення козацького ладу із визнанням всіх українців вільними козаками. Вже в перших днях походу проти польських окупантів повстанці закликають поляків капітулювати, бо "не встоїтесь, все одно Гетьманщина буде". На всіх звільнених теренах заводиться новий соціяльний і економічний лад, встановляється українську адміністрацію. У звільненій Умані повстанці вибирають Максима Залізняка гетьманом України. Всі повстанські отамани, й фактично, й у своїх зізнаннях чи заявах, визнають Залізняка своїм найвищим зверхником. Це факти незаперечні. Чи ж не говорять вони виразно про те, що й фактично, і вже хоч би самим фактом вибору в Умані 22-го червня 1768 року й формально, Гетьманщину було відновлено?

У висліді шести-тижневих повстанських дій широкі простори Правобережжя були зовсім звільнені з-під всякої лольської влади. На тій українській території, що її замешкував український нарід, діяла українська влада, вибрана й беззастережно респектована українським народом. Всі три компоненти, що становлять державу, - територія, нарід і влада - як бачимо, існували; значить - існувала Українська Держава. Тим більше, що ту владу встановив собі сам український нарід і що в обороні тієї відновленої української держави вів український нарід на протязі цілого року важку збройну боротьбу, в якій приблизно п'ятдесят тисяч українських бійців склало своє життя.

Очолена вибраним гетьманом Максимом Залізняком влада Української Держави не підлягала нікому. Про будь-яку її залежність від Польщі не могло бути й мови. Не підлягала вона ні фактично, ні формально, та й найменшого бажання підлягати не виявила й Росії. Це була суверенна влада й тому відновлена у висліді коліївського повстання в 1768 році Українська Держава була самостійною, ні від кого незалежною державою українського народу.

Українські дівчата з Волині

Непевність щодо тексту й форми проголошення відновлення суверенної держави не має під політично-правним оглядом ніякого значення. Адже ніхто не знає, який був текст і чи взагалі мало місце формальне оголошення заснування французької, німецької й багатьох інших держав, а однак ніхто не ставить під сумнів існування тих держав у час, коли на окресленій території даного народу існувала його суверенна влада.

В аспекті політичного права не має теж значення час тривання держави: факт існування не залежить зовсім від того, чи дана держава існувала три тижні, три роки, чи тридцять літ. Основним є, чи вона існувала, тобто чи фактично діяла суверенна влада даного народу на його території.

Визнання даної держави іншими державами має велике значення у практичній ділянці, особливо в наші часи. Але в суворо політично-правному аспекті, й воно не зумовлює ніяк існування чи неіснування держави. Визнання або невизнання іншою державою тільки облегшує, або утруднює, нормальні зв'язки між тими двома державами. Існування, для прикладу, швайцарської держави не починається з моментом визнання її якоюсь іншою державою, але з моментом проголошення її самими швайцарцями і встановлення самими швайцарцями швайцарської суверенної влади.

А тому немає дійсних політично-правних підстав ставити під сумнів існування відновленої у висліді коліївського повстання Гетьманщини, як самостійної української держави. І було б нерозважно та шкідливо, коли б це робили самі українці.

Отже - в історії України Коліївщина мусить залишатися не тільки як одно із славних повстань, але й як інтегральна частина української держави козацької доби. І Залізняк мусить залишатися як гетьман Максим Залізняк, а Гонта, Неживий, Швачка, Бондаренко, Журба як полковники, бо ті пости одержали вони законно з рук українського народу, як суверена.

Наше становище щодо старшинських ранг базується на таких засновках: термін "отаман", що його ми звичайно зустрічаємо в усяких матеріялах про Коліївщину, не визначає ніяк ступеня старшинства, а є лише таким самим загальниковим окресленням, як сьогодні термін "командир": воно визначує лише, що дана особа командує якоюсь військовою одиницею, без огляду на величину даної військової одиниці й без огляду на старшинський чи підстаршинський ступінь даного командира, а в часи Гайдамаччини - отамана. У свідченях польських і російських сучасників про дії керівників Коліївщини виразно товориться про те, що вони встановили один найвищий провід й одне найвище військове командування, запровадили на звільнених теренах козацьку адміністрацію, поділили повстанську армію на сотні й вищі та нижчі від сотні одиниці й козацьким способом вибору та затверджування встановляли військових і адміністраційних старшин. Так, у протоколах справи Василя Мизина, схопленого москалями разом із Неживим, виразно говориться про те, що після звільнення Канева загоном Неживого, канівська громада вибрала Василя Мизина, родом із Канева, який утік був перед польським переслідуванням на Лівобережжя, а тепер повернувся до Канева, канівським сотником, а Неживий затвердив його на тому пості. А в рапортах про справу Балти говориться про вбивство поляками й татарами козацького сотника хощоватської громади. Вже з тих двох виразних свідчень ясно, що як в інших періодах гетьманської держави, так і в час Коліївщини, сотники - а на вищому щаблі полковники - були військовими рангами й одночасно державно-адміністраційними постами: сотник Мизин у Каневі, а неназваний по імени козацький сотник у Хощоватій були не тільки військовими старшинами, але й одночасно тими адміністраційними зверхниками, що їх тоді поляки звали "губернатор", німці і сьогодні звуть "біргермайстер", а американці "мейор".

Полк - каже історик українського війська - означав і відділ війська, й округу, а "полковник" був і військовим комендантом полку як військового відділу, й адміністраційним зверхником територіяльної округи, званої полк. Як військова одиниця козацький полк мав на переломі ХVІ-ХVІІ ст. пересічно 500 людей; за Хмельниччини пересічно 5.000 людей; добровільні полки у XVIII в. на Лівобережжі налічували по 500-600 людей. Полк ділився на сотні, під військовим і під державно-адміністраційним, територіяльним оглядом. Кількість сотень у полку залежала від величини полку як військової одиниці, і як територіяльно-адміністративної одиниці.433

А тому, коли ясні й ніким незаперечувані факти говорять про те, що Неживий, Швачка, Бондаренко, а від липня 1768 р. і Журба та Майборода, й осінню 1768 і зимою 1769 р. Станкевич, яких повстанці козацьким звичаєм обрали своїми "отаманами", були військовими зверхниками багатьох сотень, а своїм зверхником признавали вони Максима Залізняка, головного командира й керівника повстання, якого в Умані було обрано гетьманом, то з цього випливає логічно ясний висновок, що вони - Семен Неживий, Микита (Яків) Швачка, Іван Бондаренко, як теж і Василь Журба від липня 1768 р. та Майборода і Станкевич як наслідники Неживого, були козацькими полковниками відновленої на Правобережжі Гетьманщини.

Російська влада, намагаючись увесь час усіми способами представити повстання українського народу 1768 року як якісь анархічні оргії розбишацьких банд, не дозволяла вводити до протоколів ранг повстанських командирів, зовучи їх зневажливо "ватажками" і навіть у випадку Залізняка внесла до присуду як його вину, що заслуговує на покарання, те, що він "самозванно" й "незаконно" звав себе козацьким полковником, таке ж становище займала й польська влада. Алеж і з української точки зору, і згідно із принципами політичного права західнього світу, єдино компетентним у визначуванні військових ранг в українській армії та територіяльно-адміністраційних постів в українській державі є український нарід: його визначення залишаються законними й вирішними зовсім незалежно від того, чи це признає Росія або Польща. Так само, як були американськими генералами Джордж Вашінгтон та інші командири американської повстанської армії, призначені на ті пости американським народом, що підняв повстання проти Англії, - незалежно від того, що цього не признавала тодішня англійська окупаційна влада й уряд Англії, і залишились би були в історії американськими генералами навіть і тоді, якщо б Англії було вдалося здавити американське повстання.

5. Чи в дійсності існувала якась "Золота Грамота"?

"Указ" цариці з датою 9-20 липня 1768 р. і ще більше дія московських військ на Правобережжі проти коліїв доказували аж надто переконливо скрайню ворожість Московщини до Коліївщини й щире бажання московського уряду, щоб українці на Правобережжі "довіку" залишалися в політичній і соціяльній неволі польської шляхти. А тому твердити про оригінальність "Золотої Грамоти", як заклику цариці до повстання українських селян проти польських панів, чи то у формі тексту, опублікованого поляками у французькій мові, чи в якійсь іншій формі, було надто несерйозно. Тому вже й сучасники Коліївщини, впевняючи, що таку власне "Золоту Грамоту" було дійсно відчитано в Мотронинському манастирі перед "свяченням ножів", висловлюють переконання, що це був фальсифікат, створений організаторами повстання.

Польські мемуаристи Адам Мощиньський434 і Ліппоман,435 сучасники Коліївщини, та польський історик Равіта-Гавроньський436 думають, що той документ сфабрикував о. Мелхиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського манастира, вводячи у блуд теж самого Максима Залізняка. Такий погляд приймає й російський історик Скальковскій.437 Таку версію піддержує й Куліш, переповідаючи народнє передання про Коліївщину, в якому говориться: "А в тому манастирі був ігумен, ах, забув, як він звався. Бачить, що зле ляхи роблять, що витнуть впень усіх православних, - а писака він добрий був як утне Золоту Грамоту".438 Тільки ж тут, у тому українському народньому переданні, не згадується ні словом про зміст "Золотої Грамоти": була вона писана в імені цариці, чи ні?

Погляд, що "Золоту Грамоту" як "указ" цариці підфальшував ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, найбільш поширений.

Максимович переповідає версію, нібито "Золоту Грамоту" написав монах Молдаван, що помагав ігуменові Яворському у веденні манастирської аптеки.439

Про те, начебто "шайка розбійників, що подає себе за частину Низового Війська Запорозького", закликає українських селян до повстання "показуючи їм фальшиві укази, нібито видані в Нашому (т. зн. царициному) імені", говориться в указі цариці з 9-го липня 1768 р. Але тут говориться не про один "указ", яким мала б бути "Золота Грамота", але про "укази", яких, виходить, мало бути більше. Ніяких імен тих, хто мав би бути автором "фальшивих указів" і хто їх показував іншим, ані інших детальніших інформацій про ті "фальшиві укази" цариця Катерина у своєму дійсному "указі" з 9-20 липня не подає, хоч його писала вона два тижні після схопленя москалями гетьмана Залізняка й полковника Гонти під Уманню, й полковника Неживого біля Канева, і "фальшиві укази", якщо вони дійсно існували, мусіли вже бути в московських руках та доставлені цариці.

Наведений нами французький переклад "Золотої Грамоти" був надрукований у Парижі у збірнику державних документів, що відносяться до Польщі,440 без вияснення, з чого цей переклад зроблено і де є оригінал. Равіта-Гавроньський, наводячи звідти текст французького перекладу,441 подає коротко, що "оригінал не існує" і визнає переклад беззастережно фальсифікатом з огляду на подану в перекладі дату. Совєтський історик Храбан думає, що опублікований французькою мовою фальсифікат написав гр. Чарторийський, який переслав його до Франції під псевдом "Анжберг".

Цікавою є версія, що подає в своїх споминах мемуарист Крушельницький.442 Згідно з його твердженням, автор "Золотої Грамоти" був сам Максим Залізняк, який, нібито, уклав два "пісма" і для переписання тексту покористувався одним із монахів Мотронинського манастиря: одно, написане Залізняком "пісмо" закликало до відібрання ляхам України по Случ і Дністер та відновлення Гетьманщини з гетьманом Залізняком, а другим "пісмом" був лист цариці Катерини до Залізняка.

Ми думаємо, що вживана українським народом назва "Золота Грамота" відноситься до двох дійсних документів, текст яких, на жаль, до нас не дійшов: заклику полковника Максима Залізняка до повстання проти поляків, відчитаного в Мотронинському манастирі при "свяченні ножів", й універсалу, виданого Залізняком як гетьманом відновленої української держави 22-го червня 1768 року в Умані. Характер "указу цариці Катерини" підсунули "Золотій Грамоті" тодішні поляки, свідомо фальшуючи дійсний текст згаданих нами двох українських документів, щоб у своїй пропаганді представляти українське повстання московською інтригою, а на московський уряд могти натискати, щоб Московщина доказала свою ворожість до українського повстання. Вислідом того політичного шантажу й була згадка про "фальшиві укази, видані нібито в імені цариці", в дійсному "указі" Катерини з 9-20 липня 1768 р., пересиченому ворожістю до визвольної боротьби українського народу.

6. Справа Балти

О. Гермайзе,443 у своїй аналізі окремих питань у світлі новознайдених у 1930-тих роках судово-слідчих документів у справі Коліївщини, намагається піддержати й підсилити старе пропагандивне твердження, нібито російський уряд і російська армія зразу ставилися дуже прихильно до коліївських повстанців і щойно напад українських військових частин на турецькі посілості Балту й Голту змусив доброзичливу Росію гостро виступити проти українських повстанців, бо той напад поставив Росію перед небезпекою виповідження Туреччиною війни Росії. Це твердження повторив Дмитро Дорошенко444 й деякі інші українські історики. Але повну безпідставність такого твердження виявляє вже тільки зіставлення фактів, наведених самим Гермайзе. Ось ті факти:

18-го червня (29-го червня н. ст.) в містечко Палієве Озеро, що знаходилося в польських володіннях недалеко турецького кордону, прибули дві сотні українських повстанців під командою сотників Шила й Попадка, щоб не допустити татар переправлятися на "польську" сторону, бо ходили чутки, що на просьбу поляків татари мають виступити на захист поляків проти українських повстанців. Палієве Озеро очищено від поляків і жидів і встановлено там українську адміністрацію, при чому багато поляків втекло на турецьку територію. Після відходу сотень Шила й Попадка до села Хощовате над Бугом, загін татарів із польськими втікачами увірвався до Палієвого Озера; вони вбили хощоватського сотника і сім "греческих" купців, пограбували крамниці й, тікаючи перед українським військом, що заалярмоване мешканцями Палієвого Озера повернулося туди, забрали зі собою чотирьох полонених українських повстанців. Сотник Шило поставив турецькому каймакові Балти гостру вимогу, щоб схоплені чотири українські повстанці були негайно звільнені та щоб були передані йому поляки, які, беручи участь із татарами в нападі на Палієве Озеро, вбили хощоватського сотника. Той відмовився виконати вимоту сотника Шила. Тоді сотні Шила й Попадка, маючи чотири гармати, у дні 21-го або 24-го червня (за новим стилем 2-го або 5-го липня; в одному рапорті подано першу дату, у другому другу) напали на турецькі містечка Балту й Голту, змусили турецькі й татарські залоги тікати і знишили там усіх польських і жидівських утікачів. Після того український загін, маючи виразне доручення Залізняка, не займати турецької території, повернувся на українську сторону, одержавши від турецького коменданта запевнення видачі ним посвідки, що турецьким громадянам українські повстанці в часі того випадку ніякої кривди не заподіяли; тільки скорий від'їзд козаків і події під Уманю перешкодили в доставленні такої посвідки до рук Залізняка.

Як бачимо, напад на Балту й Голту стався, згідно з турецькими й російськими рапортами, 21-го або 24-го червня за старим стилем, тобто 2-го або 5-го липня 1768 р. за новим ст. і ці дати повторює, як дійсні, й Гермайзе.

А тим часом, - каже дослівно Гермайзе, - "поручник Кологрівов виступає в напрямку на Умань через тиждень після здобуття його гайдамаками, - 17. VІ. ст. ст. (т. зн. 28-то червня н. ст.) услід за ним іде полковник Гурьєв і 28 червня ст. ст. (8-го липня н. ст.) було вже по всьому. Того числа Кречетніков мав від Гурьєва рапорта про арешт гайдамаків".

Зіставмо ці дати, перевівши всі для чіткости на новий стиль: 2-го або 5-го липня відбувся напад українських повстанців на турецькі містечка Балту й Голту, а вже 28-го червня російське військо під командою полковника Кологрівова, про якого Гермайзе каже, що він, і його частина мали особливе довір'я генерала Кречетнікова, маршує на Умань, "вслід за ним", - отже, ще перед подіями в Балті й Голті, - ген. Кречетніков шле на Умань додаткові російснкі частини під командою полковника Гурьєва і вночі із 6-го на 7-ме липня - отже всього через один або чотири дні після подій в Балті-Голті - російська армія проводить зрадницький напад на український військовий табор під Уманню, підступно схоплюючи Залізняка, Гонту й інших керівників повстання. Така швидкість розвою подгй, у висліді якого напад російських військ на український табір під Уманню з метою ліквідування коліївського повстання мав би бути вислідом подій у Балті-Голті, теоретично можлива у наші дні при існуванні телеграфічних і радіових засобів порозуміння, але, навіть теоретично, виключена при тодішніх засобах комунікації. За один, чи й чотири дні ледве чи турки змогли повідомити турецький уряд в Істамбулі про події в Балті й Голті; а скільки ж днів треба ще було для того, щоб кінний гонець зміг доставити протест турецького уряду з Істамбулу російсьсій цариці в Петрограді, а тоді завезти доручення цариці генералові Кречетнікову з Петрограду під Умань? До того ж, проста конфронтація безсумнівних дат показує, що ген. Кречетніков вислав свої найбільш випробувані частини під Умань для ліквідування Коліївщини - щонайменше за чотири дні перед подіями в Балті й Голті: а така швидкість реакції - від чотирьох до семи днів наперед - немислима навіть у добу радіо.

А тому припущення, начебто російський уряд щойно у висліді нападу українського повстанського загону на Турецькі посілості Балту й Голту, лякаючись небезпечних комплікацій у настанові Туреччини до Росії, змінив свою поставу й доручив своїм військам спільно з польськими ліквідувати українське повстання, не тільки є зовсім необоснованим, але й явно суперечить дійсним фактам і датам.

Інша справа, що вибух коліївського повстання викликав і в російських урядовців окупаційної влади на Лівобережній Україні, і в командирів російської армії, яка перебувала тоді на теренах окупованої Польщею Західньої України, розгубленість і заклопотання. Адже їм було добре відомо, що російський уряд виграє протипольську боротьбу українського народу, прикидаючись опікуном й оборонцем православія на Правобережжі, щоб мати претекст для політичної інгеренції у внутрішні справи Польщі: то як же, у виду цього, повинні були російські "опікуни" й "оборонці" ставитися до факту, що правобережні українці самі зі зброєю в руках стали захищати себе перед поляками? Поляки відразу підняли крик, що виступ коліїв інспірований царицею: а може - думали російський генерал-губернатор у Києві, Рум'янцев, і ген. Кречетніков - а може воно і справді так?

Звідси й непевність, як поступити, і їхні обережні рапорти цариці про події на Правобережжі. І тільки одержавши офіційне "благословення" самої цариці, російські війська, - як говорить само зіставлення дат, ще до подій у Балті, - дбайливо підготовляють і проводять підступний і зрадницький удар під Уманню, а вслід за тим - відкрите, криваве здавлювання, на спілку з поляками, українського повстання.

Можна б думати, остаточно, що справа Балти мала вплив на настанову москалів супроти полонених українських повстанців. Але й таке припущення при конфронтації фактів і дат виявляється недоречним. Адже варварсько-жорстоке катування, на наказ вищих старшин російської армії, полонених керівників українського повстання й навіть жінки та нелітних дочок Гонти мало місце вже тоді, коли події в Балті російським старшинам не могли ще бути відомими.

Тільки суд і екзекуції над повстанцями-запорожцями, що попали в російський полон, були використані для політичної гри в нав'язанні до справи Балти. В мотивах присуду Залізняка з особливим наголошенням відмічується його вину в нападі на турецьку територію, тобто на Балту й Голту, а виконання екзекуції на Залізнякові й 70 інших засуджених козаках поручено провести в Орловському форпості над турецьким кордоном і запросити турецького воєводу Балти та татарського каймакана Голти, щоб вони були наочними свідками проведення жорстокої екзекуції. І вже протокол зізнань переслухуваних у часі слідства, згідно з дорученням російського уряду, чи й самої цариці, формулювався так, щоб виходило, що ціле коліївське повстання було ділом кількох сотень неграмотних запорізьких бродяг, що стояли поза контролем запорізького коша й самовільно, всупереч забороні кошової старшини, прокралися на територію "польської" України, де під їх проводом українські селяни, піддані Польщі, вчинили ряд убивств, грабежів і розбишацтв, пиячачи безустанно.

Але і слідство з так формульованими, наперед унапрямленими "протоколами" переслухань, і підтасовання справи Балти до обосновання присуду, проводження екзекуцій над турецьким кордоном у присутності представників турецької й татарської влади прийшло вже після проведення російською армією підступного схоплення керівників повстання й нападу на головні повстанські сили під Уманю. Доручення російської цариці і її уряду, провести безоглядно розгром українського повстання проти Польщі було дане ще перед подіями в Балті і Голті, а російська армія з особливою жорстокістю те доручення провела ще заки комусь із старшин російської армії могло бути відомим щось про події в Балті й Голті.

Дійсною і єдиною причиною нагального виступу Росії проти Коліївщини були - принципова ворожість Росії до визвольних, державницьких змагань українського народу і страх, що запал визвольної боротьби за привернення Гетьманщини захопить Запоріжжя та перекинеться на Лівобережжя України, скеровуючись тут проти московських окупантів.

Доказом того, що справа Балти в дійсності ніякого впливу й на вимір кари не мала, є факт, що на таке саме варварське жорстоке покарання, як Залізняка, засуджено й Семена Неживого, й десятки інших провідників повстання, яким навіть російські слідчі ніякого відношення до справи Балти не закидали і єдиною виною яких було - участь на керівному пості в українському повстанні.

7. Назва "Коліївщина"

Коли і хто вжив вперше назву "Коліївщина" для повстання українського народу проти польських окупантів у 1768 році й чому саме таку назву - невідомо.

Але у протоколах суду в Кодні вже зустрічається цю назву, й то не з польської сторони, а з уст переслухуваних повстанців. Так, наприклад, переслухуваний В. Лобуренко каже: "Коли почалася Коліївщина прийшли два колії..." А підсудний Підопригоренко признається, що він "ходив із гайдамаками під час Коліївщини".445 І в записках з уст народу багато пізніше п. Куліш нотує в розповіді Таранухи та Харка Цехмістера з Черкас назву "Коліївщина" для того повстання. Це значить, що назву "Коліївщина" створив сам український нарід: він вживав тієї назви і в час самого повстання, й опісля.

Дуже правдоподібне, що така назва для повстання була вжита вже у відозві-закликові до повстання, відчитаному в Мотронинському манастирі, а тому й поширилася вона по Україні вже в час повстання.

Серед дослідників Коліївщини був загально прийнятим погляд, що ця назва походить від слова "кіл" тому, що, нібито, перші загони повстанців були озброєні колами, до яких були прив'язані ножі або коси. Та це погляд помилковий. На збережених портретах коліїв ніде не видно якогось кола з ножем, чи косою, прив'язаними до нього, або звичайного кола. Навпаки, характеристичною зброєю на рисунках є - довгі, залізні списи. Тими залізними списами повстанці кололи ворогів і власне від слова "колоти", у значінню вбивати, й походить назва Коліївщина, тобто повстання, ціллю якого поставили собі учасники повстання винищення всіх ворогів, що гнобили український нарід.

Дуже чудернацьке пояснення назви "Коліївщина" пробував дати в 1893 р. В. Щербина. Ця назва, - каже він, - походить від слова "колія", тобто черга; козаки-повстанці стояли в черзі, або як тоді казалося "в колії" і з того й прозвано їх "колії", а ціле повстання "Коліївщина". Таке вияснення подала, надиво, польська енциклопедія в наші дні, хоч пояснення Щербини, як надто чудацьке й недоречне, ніхто з істориків ніколи не повторив.

Совєтський історик Г. Ю. Храбан, аналізуючи назву "Коліївщина" в окремій статті,446 думає, що така назва "являє собою термін не тільки невдалий, але навіть образливий для пам'яті учасників народнього повстання". Вислів "колоти", каже він, вживають скрізь українські селяни в окресленні "колоти свиню" і тому асоціяція з цим надає немилого враження назві "Коліївщина". У висновку він радить історикам перестати вживати цю назву й заступити її окресленням "повстання 1768 р."

Ми не бачимо потреби міняти назву "Коліївщина", устійнену самими повстанцями і прийняту вже в історіографії. Нічого принизливого в цій назві немає. Окрема ж, спеціяльна назва вирізнює дане повстання з низки інших повстань і надає йому характер повноти сама собою. Слова "колоти" й "колій" такі ж самі нібито принизливі, як слова: "бити" й "бійці " або "стріляти" і "стрільці" виходило б, що вислів "бійці такої то армії" або "Січові Стрільці" є образливим для даного народу, даної армії, чи самих її членів. А ми ж знаємо, що так воно не є, і ніхто не збирається міняти назв "бійцї" чи "стрільці".

Та найважливіше - в назві, як у прізвищі якоїсь особи, первісне значіння самого слова губиться, і слово перетворюється у звукову ідентифікацію даної події чи особи, викликаючи завжди пригадку суті події. І власне тому, краще вживати прийняту вже назву "Коліївщина" замість, наприклад, "Повстання Залізняка й Гонти", бо коли при назві "повстання Залізняка й Гонти" увага мимоволі звужується до цих двох провідників, то при назві "Коліївщина" перед нашими очима стають і повстання, і йото провідники, й постава українського нараду, і зрадницький удар Росії, і жорстокість польської шляхти, - ввесь зміст зриву й боротьби за привернення волі Україні.

8. "Коденська Книга"

"Коденська Книга", тобто збірка протоколів польського військового суду в Кодні, викликала великий розголос серед дослідників Коліївщини зараз після її знайдення, коли історик Я. М. Шульгин вперше навів цитати з неї у своїй статті про Коліївщину в журналі "Кіевская Старина" в 1889 році. Польський публіцист Ф. Равіта-Гавроньський та польський історик Т. Корзон у тодішній польській пресі поставили в сумнів автентичність документів, викликаючи цим пристрасну полеміку між українськими й польськими тодішніми дослідниками Коліївщини. Від того часу "Коденська Книга" й досі викликає загальне зацікавлення як збірка оригінальних документів про Коліївщину. Бож це власне в містечку Кодні суджено й карано різними родами смерти тисячі дійсних та здогадних учасників коліївського повстання, врізуючись у пам'ять українського народу у формі фолкльорного прокльону "А щоб тебе Кодня не минула!"

На жаль, зміст тієї збірки не виправдує сподівань, зв'язаних із назвою "Коденська книга". Вже сам побіжний перегляд зібраних там документів мусить розчарувати читача. Документів, які відносяться дійсно до коліївського повстання, там надсподівано мало, а й ті на диво скупі, в порівнянні до інших документів. Велика більшість справ, яких зібрані там документи стосуються, не мають абсолютно ніякого відношення до Коліївщини. Це, зрештою, підкреслює у вступному слові редактор, який приготовив збірку до видання її

Вид на Кодню

друком як другий том наукової серії "Український Архів" (Київ, 1931) п. з. "Коденська

Вид на Кодню

 Книга судових справ": "Половина, - каже він, - це справи кримінальні різного характеру:

крадіжки, грабунки, зловживання, шахрайства, дезертирство тощо", в яких підсудними являються москалі - дезертири з російської армії та старовіри "пилипони", - польські шляхтичі й жиди; їм судді та слідчі й не пробують пришивати якогось пов'язання з українськими повстанцями-коліями, й тому ні одного з них не названо там "гайдамакою" чи "колієм".

І щодо місця, де проводились усі ті судові справи, назва "Коденська книга" невірна. Із усіх справ, протоколи, чи уривки протоколів, яких збережені в тій збірці, лише 17 розглядалися в Кодні. 23 справи розглядалися у Троянові, 9 в Тетієві, решта в інших місцевостях Правобережної України. Коротко, - ціла "книга" це припадкове скупчення різних документів польських військових судів, зшите невідомо ким в один "том" і штучно назване, мабуть відкривцями збірки, "Коденською Книгою". Роздобув цю рукописну збірку в 1870-тих роках разом з іншими матеріялами М. О. Максимович і передав її історикові В. Б. Антоновичеві, який ті матеріяли, що стосувалися Гайдамаччини з-перед періоду Коліївщини видрукував у третьому томі третьої частини "Архіва Юго-Западной Россіи", а "Коденську Книгу" дав для використання свому учневі Я. М. Шульгинові.

Щодо часу, то документи "Коденської Книги" стосуються в основному справ, розгляданих польськими військовими судами в 1771-1772 роках, і лише кількох справ, розгляданих у другій половині 1769 та в 1770 рр. Абсолютно ніяких документів немає з 1768 і першої половини 1769 року, власне з періоду Коліївщини. А тому немає в "Коденській книзі" хоч би дрібного уривка із слідчих і судових протоколів не тільки самого Гонти, але й усіх тих, що були захоплені москалями під Уманню 7-го липня 1768 року й передані полякам, як і тих, що, у другій половині 1768 і в першій половині 1769 рр. у боях із поляками й москалями попали в полон. За вийнятком кількох лише випадків, це протоколи справ, у яких і самі суджені вчинки були поповнені вже по здавлені коліївського повстання, в роках 1770-1772.

Редактор вступної статті, який здав рукописну збірку до друку, думає, що половина документів таки стосується якоюсь мірою Коліївщини чи Гайдамаччини. Та це непорозуміння: він керувався в тому знайденням самого слова "гайдамака" в документі, а тому, що польські слідчі й суди кожного підсудного українця звали "гайдамакою", додаючи до того, в чому його обвинувачувано ще й обов'язково "участь у гайдамацтві", то у висліді такого підходу до категорії "гайдамацьких справ" попали всі справи, де підсудними були українці. Але провірка суті кожної із цих справ виявляє, що велика більшість і цих "гайдамацьких" справ це звичайні кримінальні справи. Так, наприклад, на стор. 220 бачимо заголовок, даний редактором: "35 селян, обвинувачених у розбої та гайдамацтві"; а в дійсності між 35 справами, зв'язаними разом тільки тому, що їх судив той сам суд у Кодні в липні 1772 року, поруч справ українських селян, обвинувачених кожний окремо у крадежеві коней, є теж такі самі кримінальні справи польських шляхтичів і москалів. Тільки одному з них, який мав близну на грудях і вияснював, що це його зранив був у суперечці козак, слідчий суддя закидає: "Не від козака ти проколений, а від ляха, якого ти там під час різанини колов, а може й не одного, а близьхо сто, бож там кожний колов, хіба той не колов, що рук не мав, а ти відпираєшся!".447 Отже в дійсності - ні одна з тих 35 справ не відноситься ні до Коліївщини, ні до Гайдамаччини взагалі.

А все ж, і при такому стані, коли навіть із тієї половини книги, яка, на думку її видавців, охоплює "гайдамацькі" справи, тільки мала частина в дійсності відноситься до Коліївщини, ті оригінальні судові документи з років 1769-1772 мають таки особливу вартість. З усіх тих документів ми можемо зробити такі заігальні висновки:

1. Виявлений тими судовими актами факт, що майже кожного підсудного українця обвинувачувано в "гайдамацтві" й "різанні ляхів" і водночас ті самі польські слідчі й судді ні одного підсудного не-українця - поляка, москаля чи жида - не назвали "гайдамакою" й не обвинувачували його в "гайдамацтві" - свідчить переконливо, що національний характер Коліївщини і всієї Гайдамаччини був уже тоді зовсім виразним і безсумнівним.

2. Записаний у судовому акті "Коденської Книги" згаданий закид польського судді підсудному українцеві, що той, мабуть, таки брав участь у Коліївському повстанні й тоді "зарізав не одного, а може й сто "ляхів", є мимовільним признанням тогочасного поляка прямо легендарної відваги українських повстанців-коліїв: польський суддя вважає, що український повстанець, який мав тільки ножа, а шаблю і кріс мусів здобути собі на ворогові, один міг "зарізати може й сто" польських шляхтичів, з яких кожний мав шаблю при боці і кріс, і часто ще й охоронний бляшаний панцер, та ще й зумів залишитися живим тільки з одною близною на грудях від "ста" польських шабель!

3. У кримінальних справах "Коденської Книги" величезну більшість становлять не-українці: москалі, дезертири з російської армії і старовіри "пилипони", поляки й жиди, хоч відсоток того не-українського елементу становив тоді 10-20% усього населення Правобережної України. До того ж, коли у випадку українських селян вистачало найменше підозріння, щоб "винного" арештувати й передати на тортури польських слідчих катів, то у випадку поляків, москалів і жидів арештовано й суджено тільки того, кого або зловлено на гарячому, або проти кого були переконливі докази його вини. Значить, кадри кримінальних злочинців на Правобережній Україні в тому часі становили в основному не-українці: москалі, польські шляхтичі та жиди.

4. Поданий при кінці "Коденської Книги" урядовий судовий реєстр екзекуцій у Кодні, де на протязі одного року, від половини 1769 до половини 1770 рр., більше як 300 жертв польського "правосуддя" покарано різними родами смертної кари - вішання, стинання голови топором, саджання на паль, розривання живої людини колесом, - являється історичним документом особливої жорстокости та кровожадности польської шляхти. Ці екзекуції проводжено польськими судами вже по повній ліквідації коліївського повстання. Якими ж жорстокими і як масовими мусіли, отже, бути екзекуції, проводжені польськими "судами" в часі повстання, в періоді другої половини 1768 і першої половини 1769 років?

5. Вжита в судових протоколах "Коденської Книги" кілька разів назва "Коліївщина" й "колії" (ст. 4, 5, 371, 372) переконує, що назву "колії" і "Коліївщина" було дано гайдамацькому повстанню 1768-69 рр. вже в періоді самого повстання, можливо, що й самими організаторами повстання.

А тепер кілька слів про суть справ, охоплених тією збіркою судових протоколів.

Із кількох справ "Коденської Книги", що дійсно заторкають Коліївщину й відносяться до котрогось із дійсних його учасників, цікаві, насамперед, зізнання (на жаль - навіть не ціла сторінка) Івана Ботвиненка (ст. 19, на рукописі ст. 12) що був у повстанському загоні отамана Неживого. Роджений на Лівобережжі, а згодом осілий на Правобережжі, Ботвиненко оповідає, як на самому почаку повстання до його села Сегединець прийшов повстанський отаман Неживий, скликав селян і прочитав їм якісь відозви, закликаючи всіх приєднуватися до повстання під проводом Залізняка. Це доказує, що починаючи повстання, його організатори видали були якісь відозви до українського народу, та засвідчує, що отаман Неживий був сам людиною грамотною. Ботвиненко, який відгукнувся на заклик і приєднався до Неживого, оповідає далі, як отаман Неживий, довідавшись, що на Тарасівку напали якісь розбишаки, які грабують селян, пішов спішно із своїм відділом туди і змусив грабіжників віддати селянам все забране в них майно.

У протоколі допитів селян із Погребища (ст. 279, на оригіналі ст. 432-433) обвинувачених у тому, що "брали участь у гайдамацтві", бо... були всі присутніми на весіллю коліївського отамана Микитки з "вихрещеною на руську віру" шляхтянкою, записано дуже цікаве свідчення: "Питана громада, хто з них казав іншим, що вже не будемо робити панщини, бо ляхів не буде. Відповідає громада, що з нас ніхто не казав, але ми з уст гайдамаків чули, що панщини робити не будете, жито і всяке збіжжя збирайте й сіно косіть собі на потребу".

Подібне записано теж у зізнаннях громади Литвинівської (ст. 372, ориг. ст. 576): "Хто казав, щоб панщини не робити? Відповідь: Прийшовши із Житник від козаків, названий Василь (Дубний) казав людям, щоб панщини не робили: як землі далеко до неба, так ляхам до нас!"

Знаменне, що в обидвох цих свідченнях про проголошення повстанцями знесення панщини не говориться про "панів", але виразно про "ляхів".

Із коротеньких нотаток про присуди частині суджених виходить, що супроти тих, участь яких у Коліївщині була для суддів безсумнівна, стосовано особливо жорстокі роди смертних екзекуцій. Так, напр., українського шляхтича Миколу Чоповського, що був у загоні Неживого й Шелеста, а в Каневі заколов на смерть трьох польських жовнірів, посаджено на паль, (ст. 309, оригінал ст. 482); отамана Савку Плиханенка (там же) колесовано; запорожців Левка Малого і Клима Білого (ст. 309, оригінал ст. 483) та повстанських отаманів Степана Головацького й Михайла Бондаренка (ст. 350, ор. ст. 539 і 540) четвертовано. Так само четвертовано селянина Гладенка за те, що відвів до коліїв польського шляхтича, (ст. 308, ор. ст. 483). Для видання присуду смерти вистачало будь-яка причетність підсудного до коліївського повстання. Так у "Реєстрі 23 гайдамаків з вироками про них, 26-го січня 1770" (ст. 290-291, на оригіналі стор. 447) знаходимо між іншими:

"Мартин Вернигора, із Млієва Смілянського, їздив возом із Залізняковими гаймаками. Кара смерти".

"Василь Ворченко прийшов із Виногородки до Козацької Долини, звідки пішов із відділом ватажка Ремези до Водяник, Кобилячки й Папужинець, приграючи їм на бандурі. Кара смерти".

"Хведір Семерій: робив стрільний порох для коліїв. Кара смерти".

Із приміток до реєстру в'язнів у Кодні з червня 1769 р. (ст. 307-312, оригінал ст. 431-484) про те, що із 62 в'язнів 12 "померло в ямі" перед присудом виходить, що при переслухуванні стосовано такі жорстокі методи тортур, що яка четвертина в'язнів від них вмирала в ямі, в якій держано в'язнів, не доживши до видання присуду в їхній справі.

На сторінці 311 (на оригіналі 484) Під числом 54 стрічаємо коротеньку, але дуже цікаву замітку про справу польського шляхтича Лозінського, паволоцького писаря, який вихваляв надзвичайну лицарську відвагу коліїв, що не боялися ніякої зброї, ні куль. Він сам мав бачити, як москалі прив'язали одного полоненото колія до стовпа, щоб його розстріляти, "але його кулі не бралися" - каже той поляк. Дуже важливе свідчення про звірства, поповнені на повстанцях москалями, знаходимо на ст. 120 (оригінал ст. 179-180) в зізнаннях шляхтича Яна Градовського, богуславського скарбового писаря. Московський військовий загін під командою князя Баратова спільно з польськими військовими загонами в боях у Білоцерківщині розбив повстанський відділ отамана Бандурки, силою ок. 300 коліїв. Тих, що попали в полон, - зізнає Градовський - казав князь Баратов держати у спеціяльно викопаній ямі, доручив скликати довколишніх попів, шляхту й селян і на їх очах на наказ московського військового старшини, князя Баратова, всіх полонених українських повстанців випроваджено з ями й уставлено над ямою, а тоді московські солдати стріляли по них доти, поки всі вони не попадали в яму. Постріляних москалі засипали землею, хоч із ями неслися зойки живих іще жертв московського звірства.

На сторінках 323-331 (оригінал ст. 501-513) записані широкі зізнання 14 польських жовнірів із їх комендантом Камінським, обвинувачених у тому, що, будучи висланими проти гайдамаків, вони при зустрічі з відділом гайдамаків кинулись усі в переполосі до втечі, у висліді чого чотирьох польських жовнірів згинуло, а кількох було ранених. Зізнання цікаві тим, що ледве чи котрийсь із українських сатириків потрапив би так барвисто змалювати чванькуватість і полохливість тодішніх польських шляхтичів, жовнірів польської армії. Зустрівши гайдамаків, - оповідає комендант тієї польської військової частини, - поляки відважно, "по жолнєрськи" протиставилися їм і... поховалися всі по хатах. А як гайдамаки почали атакувати хати, підкладаючи під них вогонь, поляки повискакували з хат на коні і знову стали до бою... спинившись, тікаючи, аж за мостом річки, яких сім кілометрів за селом. Але гайдамаки далі гналися, тож поляки знову "стали до бою" і... користаючи з вечірнього сумерку погнали щосили до замку, а другі, зіскочивши чи впавши з коня, поховалися у високих придорожних бур'янах. Один з них зізнає, що тікаючи побачив свого капраля, який випереджував його і спитав капраля, чому той не стає до бою з гайдамаками. "Мені кінь сполошився й я не можу його спинити" - відповів пан капраль і пігнав у переполосі далі. Інший оповідає, як він став відважно до двобою з гайдамакою і відібрав йому ратище; але той гайдамака, тікаючи, побачив на землі спис іншого польського вояка, підняв його і ним зранив того польського вояка, що "гнався за ним", у... плечі. Один із переслухуваних жовнірів схоплює "бій" коротко: "хто з поляків мав доброго коня, той урятувався, а хто мав злого, той згинув". "Скільки разів ти вистрілив у гайдамаків із свого пістоля?" - питає слідчий одного із жовнірів. - "Ані разу" - відповідає той.

Справа Івана Шевця (ст. 65-68, оригінал ст. 91-95) заторкає питання освіти тогочасних українських селян. Швець узяв був у школі книжку для свого сина і вступив до корчми. Там побачив у нього книжку польський урядник, сказав, що Швець мусів її дістати в Києві, або в Переяславі, відібрав книжку, збив Шевця й закував, щоб відставити до тюрми. Та припадково вступив до корчми російський солдат. Довідавшись, чому Швець заарештований, збив поляка і розв'язав Шевця. Але потім поляк відшукав Шевця й відставив його до Кодни. Цей епізод свідчить, що українські селяни таки були тоді грамотними. Підтвердження цього стрічаємо в зізнаннях шляхтича Гошовського. Коли його батько, - зізнає Гошовський, - залишив його маленьким без опіки, ним заопікувався селянин Кравченко, який післав його до церковної школи, "де я, - каже Гошовський, - навчився руської граматики", а пізніше післав на науку ремесла. (стор. 156, оригінал ст. 224-225). Значить, при українських церквах були тоді школи, до яких українські селяни, не дивлячись на важке політичне й соціяльне поневолення, із власного почину посилали своїх дітей учитися "руської граматики", тобто читати й писати по-українськи.

Кількома наворотами згадується справа Василя Вишньовського, молодого хлопця, що був чурою в Максима Залізняка. На жаль, його зізнання в його власній справі (ст. 8, оригінал стор. 4) списані надто коротко - півсторінки рукопису - а через те надто баламутно. Він зізнає, що до Залізняка пристав зараз на початку й був із ним у Корсуні, Богуославі, Лисянці та в Умані, де, як сам зізнає, вбив одного поляка і п'ять жидів. Після московського нападу на табір під Уманню його і 26 інших полонених відставили москалі до Єлисавету, але там курінний отаман із Січі, Орлик, випросив його в москалів і пустив на волю. Після бурлакування до Бендер, Полтави тощо, він стрінув у Кременчуці на Зелені Свята 1770 року запорожця, який казав, що є рідним братом Залізняка і збирав охочих іти на Правобережжя "різати далі ляхів". Із тим відділом, про який - кажеться у протоколі - Вишньовський раз зізнає, що мав сто чоловік, другий - що 1.000, а третій - що 400, він подався до лісів у районі Чути, але скоро відлучився й пішов до Гранова до родичів, де його поляки заарештували. З такого надиво скупого протоколу можна лише довідатися, що ще й, у 1770 році діяли якісь загони коліїв. Інтригуючою є згадка про отамана загону із 1770 року, який "назвав себе рідним братом Залізняка": але ніякого вияснення, чи це був дійсно брат Максима Залізняка, та яке ім'я і прізвище він мав, у зізнаннях Вишньовського немає.

Широкі детальні протоколи справи попа Івана Старжевського (ст. 14-15, 70-75, 85-93, 227 і 357, а на оригіналі ст. 8-9, 98-108, 122-133, 350 і 553, разом 15 сторінок друку а 23 сторінки оригіналу-рукопису), обвинуваченого у співучасті в убивстві уніятського священика Миколи Фалінковського і його сина, кидають світло на обставини, в яких в часі Коліївщини згинуло й кільканадцять уніятських священиків. Випадок стосується громади Смілянська Завадівка в Корсуні. Згідно із зізнаннями судженого попа Старжевського та сина священика Фалінковського, що виступав як обвинувач, у 1767 році (власне: 1767, а не в 1768!) тодішній парох Завадівки о. Фалінковський повернувся з цілою громадою на православ'я. Але громада не була з нього задоволена, невідомо чому, й вислала делегацію до православного архиєрея в Переяславі, яка привезла попа Старжевського як нового пароха на місце Фалінковського, тоді теж православного попа. Але піп Фалінковський відмовився передати парохію і заявив громаді, що він вертається назад на унію й церкву забирає для себе. Старжевський замешкав в одного з селян і, тому що пропонований уніятський священик Фалінковський не допускав його до церкви, Старжевський хрестив дітей ночами у своїй хаті, а померших хоронив на світанку по селянських подвір'ях. Одного дня в 1767 р. - зізнає син убитого священика Фалінковського, - громада зажадала у Фалінковського ключі від церкви, а коли той відмовився і на його доручення його старший син із стрільбою в руках побив і прогнав селян, їх зібралося більше, виломали двері в церкві і сказали, що це буде їх церква. Після цього старший син о. Фалінковського із стрільбою в руках дігнав за селом попа Старжевського, збив його, обстриг і сказав, щоб він більше в селі не показувався, бо буде вбитий і забрав при тому у нього хутро.

Коли влітку слідуючого року почалася Коліївщина, громада з попом Старжевським знову зажадала в о. Фалінковського передати їм церкву, а коли той поновно, разом із своїм сином, спротивився тому, штовхаючи селян, люди збили обидвох і відставили до тодішньої квартири Залізняка в Корсуні, де о. Фалінковський і його син згинули з рук гайдамаків. Молодший син убитого зізнає як обвинувачувач, що його батька вбив обухом по голові сам Залізняк, зазначуючи, однак, що він того не бачив, а тільки чув таке. Але Старжевський зізнає, що він був якраз у Залізняка з поклоном, як привели зловленого о. Фалінковського. Залізняк, - зізнає Старжевський, - питався, чи були в селі колії, чи не робили кому із селян якої кривди і сказав, що "ніякої вам кривди робити я не дозволю". А коли ввели о. Фалінковського і сказали, що це зловлений уніятський священик із Завадівки, Залізняк сказав "відведіть того уніята й посадіть на худобу". А старшого сина о. Фалінковського, зловленого разом з ним, розстріляли колії за те, що він зразу пристав був до них, а потім утік до поляків. Коли його з батьком привели до квартири Залізняка, колії пізнали його і як зрадника розстріляли, а разом з ним вбили теж його батька, о. Фалінковського.

Про себе самого оповідає Старжевський, що він був уніятським священиком і як у 1767 році почалася акція повороту на православ'я, він пішов до "офіціяла українського" ксьондза Мокршицького за порадою, як йому вдержатися в парафії. Той, тільки довідавшись, що він із "ключа Мошанського", вигукнув, що Старжевський мусить бути схизматик і казав відставити його до тюрми в Богуславі, де його збито й держано доти, доки в'язні не скористали раз із нагоди, що сторожа була дуже п'яна, і втекли з тюрми. Лякаючись відповідальности за втечу з тюрми, він пішов до Переяслава й там перейшов на православного священика.

На цьому широко у протоколах судової "Коденськоі Книги" представленому прикладі бачимо, що трагічні випадки кільканадцяти замордованих уніятських священиків були вислідом трагічного розладдя в українській Церкві на Правобережній Україні вже перед Коліївщиною, коли священики по кілька разів переходили з унії на православіє, а з православія на унію, і воєнні події Коліївщини були лише нагодою для проведення порахунків парохіян із їх власним парохом, чи самих священиків між собою; сама Коліївщина до цього не має ніякого відношення.

В обвинуваченнях багатьох суджених українських селян за участь у Коліївщині можна то тут, то там виловити якусь інформацію такого роду: "Ігнат Щербина. Брав участь у загоні отамана Паралюша, що опісля злучився із загоном отамана Панасенка, у винищуванні польської шляхти в Цибулівському лісі на Уманщині". "Андрій Головко. Брав участь у загоні отамана Бандурки". "М. Казин. Участь у загоні Залізнякового отамана Івана Чорного". "Юхименко. Пристав до Швачки, що побував у Василькові, Гребінках, Хвастові". Але арештовані припадково, вже по повній ліквідації повстання, в'язні звичайно рішуче заперечують обвинувачення, й тому ніяких конкретніших інформацій щодо Коліївщини в дуже скупих протоколах їхніх справ немає.

Такою є ота голосна "Коденська Книга". Зовсім не те, чого сподівається той, хто вперше з нею зустрічається, заінтригований її назвою "Коденська" (протоколи суду в Кодні). А все ж таки цікавого матеріялу для всестороннього насвітлення відносин на Наддіпрянській Україні в періоді Коліївщини в цій збірці оригінальних документів чимало.

Документарну вартість має збережений у Коденській книзі реєстр екзекуцій жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770. В ньому зареєстровано: "11 липня 1769: 59 постинані. - 13 липня: 61 постинані. 11 серпня: 2 постинані. - 25 серпня: 4 постинані. - 15 вересня: 18 постинані. - 16 вересня: 4 постинані. - 16 вересня: Василь Паламаренко живим четвертований. - 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. - 4 жовтня: 7 постинано. - 23 жовтня: 9 постинані. - 8 листопада: 6 постинані. - 14 листопада: 3 постинані. - 21 листопада: 3 постинані. - 29 листопада: 2 постинані. - 18 грудня: 15 постинані. - 2 січня 1770: 3 постинані. - 19 січня: 7 постинані. - 27 січня: 23 постинані. - 15 березня: Марта Вихрестка стята. - 23 травня: 1 стятий. - 1 липня: 1 стятий - 10 липня 1 живим четвертований. - 16 липня: Осип Дяк Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. - 18 липня: 8 постинані. - 1 серпня 51 постинані".

Оцей офіційний, мабуть неповний, судовий реєстр екзекуцій, який подає кругло 300 виконаних смертних присудів за один рік після остаточного придавлення повстання, залишається назавжди переконливим доказом звірської жорстокости й садистичної кровожадности тодішнього польського суспільства, польських суддів і навіть польського короля. Окресленням "постинано" і "стято" ("сьцєнто") зазначено спосіб екзекуції, при якому жертву кладено зв'язаним на дошку над викопаною ямою, кат відрубував сокирою голову, яка падала в яму, а тоді тручав у яму й тіло, роблячи місце наступній жертві. Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій.448

А Кодна, хоч може й найкривавіша, була тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські "носії культури", католики, переводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами.

9. Коліївщина й інші революційні рухи другої половини 18-го століття

При порівнюванні Коліївщини з повстаннями й революціями інших народів у другій половині 18-го століття треба насамперед підкреслити, що часово Коліївщина випередила їх усіх: американська революція почалась в 1773 році, отже п'ять років пізніше, як Коліївщина; французька велика революція почалась в 1789 р., двадцять-один років після Коліївщини, а польське повстання Косцюшка в 1795 р., більше як чверть століття після Коліївщини. А тому про ніякий вплив цих трьох революційних рухів на Коліївщину під будьяким оглядом не може бути мови.

Ніякого пов'язання ні впливу на Коліївщину не мали й селянські повстання в центральній і західній Европі. По-перше тому, що часово їх розділяють цілі віки: селянські війни в Німеччині пройшли ціле століття перед Коліївщиною, а селянські повстання у Франції, відомі під назвою "жакері", більше як два століття перед Коліївщиною. Головне ж, що і причини виникнення, і цілі були в обох випадках зовсім інші: там - у Німеччині, Франції, Швайцарії - це був бунт економічно визискуваного селянства у февдальному ладі власної держави і тому ті рухи мали виключно соціяльний характер; а Коліївщина була національним повстанням українського народу проти польських окупангів за привернення національно-державної самостійности і соціяльно-економічний момент був тільки одним із складових моментів причин і цілей повстання. Тому й зв'язування Коліївщини совєтськими істориками з "селянськими рухами" тогочасної Европи є протинауковим нагинанням історичної правди для потреб совєтсько-комуністичної пропаганди. Ніяких "селянських рухів" у Европі у час, чи напередодні Коліївщини не було.

Чим же були по суті три згадані революції останнього чверть століття 18-го століття: американська, французька, польська і як представляється Коліївщина в порівнанню з ними?

Американська революція виросла з протесту 13 тогочасних англійських колоній у північній Америці проти економічного визиску їх Англією. Її початком вважається насильне викинення в море американськими колоністами в Бостоні 1773 року транспорту чаю, привезеното компанією англійського монополю, на знак протесту проти наложених урядом Англії на колонії податків і мит на користь Англії. Перший Континентальний Конгрес, що відбувся у Філядельфії в 1774 р. у зв'язку з поглибленням конфлікту, видвигнув тільки вимогу економічної автономії колоній. І навіть коли конфлікт прибрав форми збройної боротьби і Другий Континентальний Конгрес в 1775 р. постановив "відперти насилля силою" ("To meet force by force") і призначив ген. Вашінгтона головним Командантом збройних сил збунтованих колоній, то й тоді американські "бунтарі" залишалися при вимогах економічної автономії колоній в складі англійської імперії. "Американська революція почалась як спір, на який ніхто із відомих американців крім, може, Самюела Адамса, не дивився як на революцію, яка може довести до незалежности" - стверджує американський історик.449 І ще й 25 серпня 1775 Джеферсон, пізніше автор Деклярації Незалежности, писав: "Дивлячись прихильно на примирення з Великою Британією, я б волів бути в залежності від Англії з задовільно унормованим ладом, аніж від якоїсь іншої держави, або взагалі від ніякої".450

Переломовим моментом була поява в 1776 р. книжки "Common Sense" ("На здоровий розум") що її написав і видав Томас Пейн (Thomas Paine) новоприбулий емігрант з Англії. В ній автор підніс погляд, що американські колонії мають право не тільки на економічну автономію, але й на повну державну незалежність від Англії. Розгар боротьби зробив цю думку дуже популярною серед американських "бунтарів" і врешті 4 липня 1776 проголошено 13 англійських колоній в північній Америці окремою, самостійною державою з демократичним ладом, спертим на принципі волі й рівности всіх людей.

Про виникнення Великої Французької Революції пише її історик і аналітик: "Безпосередних причин французької революції 1789 р. треба шукати не в економічній нужді селянства і не в політичному незадоволенні середньої кляси, але в реакційних змаганнях французької аристократії". "Революцію почала в 1787 і 1788 аристократія в цілі оборони своїх маєткових і політичних привілеїв, що були загрожені новою політикою реформ Бурбонської монархії".451

Але в розгарі боротьби видвигнено й питання "третього стану". Грунт для цього був підготований писаннями Русса, Вольтера й інших політичних мислителів, які видвигали ідеї волі й рівіности всіх людей, ідеї, які якраз тоді законом поставлено в основу конституції новоповсталої американської республіки. Тому в липневих демонстранціях 1789 р. в Парижі взяли участь й члени "третього стану" і здобуття тюрми в Бастилії стало початком дійсної революції. У висліді такого ходу подій французький парлямент 26 серпня 1789 р. ухвалив "Права Людини" проголошуючи, що "Люди родяться і вмирають вільними і рівними супроти права" і перетворив абсолютну монархію на конституційну монархію. Такі докорінні зміни внесли замішання і в 1791 король Людовик ХVІ тікає з Франції, але його ловлять на кордоні і ставлять перед суд. Зразу його обвинувачено у втечі з Франції й нараженні цим на чужу інтервенцію, а врешті у "злочині, що був королем". 21 січня 1793 йому стято гілотиною голову, а Францію проголошено республікою. Боротьба за владу між партіями й окремими політиками викликала криваві розправи й масові масакри, в яких десятки тисяч французів згинуло на гілотині з рук інших французів, а між ними й чимало керівників революції, як от Робесп'єр, Дантон і багато інших. Кінець кривавій революції поклав Наполеон, який опинившись на верху мілітарної сили, проголосив себе в 1799 р. "першим конзулем", а п'ять років пізніше "імператором французького народу".

Все ж, видвигнені в ході революції у Франції ідеї волі і рівности всіх людей перемогли, закріпилися законами, а війни Наполеона рознесли їх по всій Европі.

Польське "повстання" Косцюшка в 1794 р. попередила "Конституція 3-го мая". Політично-моральне розладдя й анархія, які ми коротко представили в огляді стану Польщі в 18-тім століттю, доходили до вершка. Розгнуздана шляхта чванилася своєю сваволею й беззаконням, король був безсилий, польський парлямент затвердив забрання частин Польщі Росією, Австрією й Прусією в 1772 р. ("Перший розбір Польщі"). Та все ж знайшлася горстка розумних і ідейних одиниць серед поляків, які бачили дійсність і пробували рятувати Польщу від загибелі. Вони виготовили проєкт нової конституції, який зберігав далі шляхетсько-панщизняний лад, але ограничував сваволю шляхти, скріплював владу уряду й армію. 3 травня 1791 р. малою більшістю голосів польський сойм схвалив це як "Конституцію 3-го мая 1791". Але спротив самих поляків проти неї був дуже сильний. Їх піддержала Росія й Прусія, які "йдучи на поміч" окупували великі простори Польщі й приєднали їх до своєї держави. Польський сойм в 1793 р. затвердив той "другий розбір Польщі", а польський уряд і король заборонив польській армії, яка під командою Понятовського й Косцюшка мала 65 тисяч вояків, протиставитись тому "розборові Польщі". Щойно коли вслід за забранням частини Польщі Росія поставила вимогу зменшення польської армії в Польщі (яка по двох "розборах" все ще мала 5 мільйонів, на 95% польського населення), із 65 на 5 тисяч, гурток польських патріотів спротивився. На їх заклик генерал Косцюшко, герой американської війни, обняв командування армії і почалось "повстання". Косцюшко проголосив мобілізацію в Польщі і заклик до повстання на теренах, що опинилися вже під Росією і Прусією, обіцяючи селянам, які пристануть до повстання, звільнення з панщини. Але відгук був неймовірно слабий: і на мобілізаційний декрет, і на заклик до повстання відгукнулося лише горстка. Загал польської шляхти і польських селян залишився байдужим, польські магнати поголовно коляборували з москалями і німцями, беручи за те платню так, що навіть шість польських католицьких єпископів були повішені польськими повстанцями за продажну співпрацю з ворогами. Польська армія під командуванням Косцюшка звела кілька боїв, але була переможена. Російська і пруська армія здобули Варшаву і в 1795 році розділено решту Польщі між Росією, Прусією й Австрією. Польща перестала існувати. Косцюшко попав до російського полону. Він погодився на московську пропозицію виїхати за кордон і ніколи більше не займатися польською справою й у 1796 р. був звільнений, виїхав до Швайцарії і там залишився аж до смерти в 1817 р.

Американська й французька революції, як бачимо, стали величними тому, що були успішними. Їхні величні ідеї волі і рівности зродилися щойно в ході збройної боротьби завдяки успіхам. Якщо б Франція замість помагати американським "бунтарям" була пішла на поміч Англії для здавлення американського "бунту", то й увесь той епізод історії Америки залишився б був тільки дрібним бунтом. І так само, якщо б негайна інтервенція на допомогу французькому королеві була здавила заворушення в Парижі в 1789 р., то й увесь той епізод ввійшов би був в історію як ще одне бурхливе заворушення й ніщо більше.

Коліївщина не досягла успіху, бо її вже в початках криваво здавили російські інтервенти з польськими займанцями. Але вона таки перевищає ті дві революції тим, що ідеї волі, рівности й справедливости були ясно поставлені як ціль повстання вже при самому початку Коліївщини і відразу ж впроваджувалися в життя. До того, це були ідеї піднесені цілим народом і піддержані цілим народом.

Польське "повстання" і "конституцію 3-го мая" важко й порівнювати до Коліївщини. Це ж і не було повстання, але спроба самостійної Польщі з 5-мільйоновим населенням протиставитись ворожим зазіханням. У тій спробі були проблиски патріотизму й героїзму - одиниць: загал поляків залишився байдужим. "Конституція 3-го мая" ніяких ідей волі й рівности не вносила, а навпаки, закріплювала й надалі відсталий шляхетсько-панщизняний лад. Тільки ж - наскільки Коліївщину чужі й свої знецінили, настільки поляки зуміли "повстання" Косцюшка і "Конституцію 3-го мая" позолотити, закриваючи сумну дійсність патетичними прикрасами патріотизму. Але, порівняймо хоча б двох керівників і героїв польського і українського повстань. Косцюшко, попавши в расійський полон, не зазнав там ніяких тортур і все таки морально заломався, прийняв помилування під умовою, що ніколи більше не буде за Польщу боротися і те своє приречення ворогові додержав до смерти, хоч у час воєн Наполеона поляки прохали його очолити знову боротьбу поляків з Наполеоном проти Росії. А Гонта, попавши в російський полон, жахливо знівечений московськими нагаями й тортурами польського ката, що з живого дер пояси шкіри, вислухавши присуд смерти з застосуванням нелюдяно жахливих тортур, з погордою - як свідчать поляки - відкинув пропозицію просити помилування, заявляючи: "Знаю, за що гину і не жалію!"


Джерело: http://exlibris.org.ua/hajdamaky/r09.html