30 березня виповнилося 40 років
від дня смерті українського мислителя Дмитра Донцова. З цієї нагоди пропонуємо
читачам роздуми філософа про його роль у творенні української національної
ідеології.
Дмитро Донцов у праці «Підстави
нашої політики» (1921), досліджуючи духовні джерела української революції
1917-1920 рр., доходить фундаментальних висновків: по-перше, причиною поразки
була відсутність національної ідеології (національного ідеалу), що було симптомом
нерозвиненості нації, або ознакою її близького занепаду; по-друге, відсутність
чіткої державної ідеології викликала в українській інтелігенції «атрофію
політичного інстинкту» й примусила дотримуватись москвофільської ідеології (для
довідки зазначимо, що творцем цієї ідеології був М.Драгоманов, який
підпорядковував її інтернаціональним, вселюдським інтересам – у дійсності це
означало підпорядкування ідеям російської соціал-демократії, що врешті-решт
призвело до того, що українці попали під владу чужої ідеології); по-третє,
українська інтелігенція не зрозуміла, на який клас вона має спиратися у
визвольних змаганнях, тобто не змогла зорієнтуватись, хто має бути суб'єктом
діяльності; по-четверте, відповідальність за руйнацію держави Д.Донцов покладає
на соціалістів, їхню національну політику. Результатом цих прорахунків в
ідеологічній та політичній сфері стало те, що, за образним висловом Донцова,
український народ був «запряжений до воза чужої державності». Варто погодись із
цими висновками, але у цій праці філософу не вдалося сформулювати засади
української ідеології.
У 1926 році в праці «Націоналізм»
Донцов вводить поняття «українська національна ідеологія» й формулює вимоги,
які вона має задовольняти, по-перше, мусить «зміцнювати волю нації до життя»;
по-друге, стремління до боротьби за інтереси нації, що неможливе без людини
героїчного типу; по-третє, національна ідеологія має народжувати в народних
масах дух романтики, бажання віддавати себе ідеї, до якої не прив'язаний жодний
особистий інтерес; по-четверте, «всяка нова ідея нетолерантна», тобто будь-які
нові ідеї об'єктивно заперечують попередні, а тому вважаються нетолерантними;
по-п'яте, має служити інтересам поступу.
На основі дослідження ідеологій
інших держав та узагальнення українського досвіду Д.Донцов висновує, що в
основі ідеології має бути установка на творчу діяльність, що має надихати націю
на розбудову держави. На основі цих підстав Донцов формулює основний зміст
української державної ідеології. У центрі державної ідеології має бути «ідея великого
цілого» (що в релігії зветься Церквою, в етиці – моральним законом, а в
політиці – нацією, державою), яка має переважати над будь-якими формами
приватного.
Донцов прекрасно усвідомлює, що
ідеологію як ідею цілого не можна відривати від людини: вона має виховувати
героїчну людину, особистість, для якої інтерес цілого вище будь-якої вигоди.
Героїчну людину філософ поставив у центр ідеології. Дослідження ролі й значення
особистості набувають у Донцова цілісного викладу в праці «Дух нашої давнини»
(1944), у якій доведено, що для реалізації української державної ідеології слід
сформувати провідну верству, яка матиме такі риси:
1. Шляхетність (благородство). Шляхетність «луччих людей» філософ розкриває
в таких поняттях, як «вірність своєму ідеалові», «честь», «любов до високих
ідей», «любов до загального», «вірність слову», «аскетизм», «служба великій
справі». Діяльність шляхетних людей має породити мудрих державних діячів.
2. Мудрість державного діяча, за Донцовим, полягає в таких якостях:
по-перше, «мати систему, план, задум цілого суспільного організму, щоб всі його
члени трималися «в согласії», по-друге, має забезпечувати максимальну
ефективність у зовнішній діяльності держави; по-третє, мусить створити єдність
інтересів різних класів і верств всередині держави.
3. Мудрий державний діяч має бути мужнім і твердим до себе й у проведенні
державної політики.
У праці «За яку революцію» (1957)
Донцов підсумовує свої філософські роздуми щодо української державної
ідеології. Він критикує лібералізм, демократію й більшовизм, проникає в
потаємні спонукання, що рухали більшовицькою ідеологією й навіть залишилися
поза увагою К.Манхейма й інших дослідників. Класик української філософії пише,
що більшовики виступили проти закону «суспільної і всякої іншої ієрархії», але
під цим гаслом розбудували свою потаємну ієрархію – партдержноменклатуру.
Д.Донцов доводить, що дійсним змістом ліберальної, демократичної,
соціалістичної ідеології було знищити в «людині індивідуальність, <…>
понизити всі ідеали, всяку духовність, безкорисність, боротьбу за щось велике,
честь, героїзм, висміяти це все, а звеличити людину-хама, людину-гангстера,
повію». Носієм духу в Донцова виступають «луччі люди», «ізбрані», герої,
романтики.
Пріоритет духовного над
матеріальним червоною стрічкою проходить через усю творчість Донцова. Він
критикує концепцію людиноцентризму та ідею «прогресу» й доводить, що в основі
лібералізму та демократії лежить релігія т. зв. прогресу, бажання знищити в
людській душі ідею Бога, ідею пріоритету духовного над матеріальним, потребу
духовного вдосконалення людини. Філософ усвідомив, що відмова від пріоритету
духовного над матеріальним вбиває в людині особистісне начало де «людською
душею опанував ідеал матеріяльного «прогресу», – «щасливого, кращого життя»
(щоб «жить стало лучче, вєсєлєй») або ідеал «соціялістичного раю <…> всі
вони стають цинізмом, дурисвітством і облудою».
Отже, Д.Донцов закладає
філософський фундамент української персоналістичної ідеології, формулює вимоги
до неї й доводить, що для її реалізації має бути сформована провідна верства.
Володимир САБАДУХА, кандидат
філософських наук, Луганськ
Коментарі
Дописати коментар