З великою
впевненістю тепер можемо стверджувати, що “Історії” Геродота від першої
сторінки до останньої – це історія переважно українського народу й українських
земель. Навіть в останньому реченні останньої 9-ї книги йдеться зовсім не про
гористу і бідну на той час Грецію. Зазнавши поразки від еллінів (олів/коланів),
перси змушені були покинути наші землі. Вони „погодилися зі словами Кіра і
воліли ліпше мешкати в бідній на плоди країні і панувати над іншими, ніж сіяти
на рівнинах і бути невільниками інших народів”
Результати
досліджень, що їх маємо на початок цього розділу, примушують нас шукати
Геродотові корені. Хто він, де народився і жив, якою мовою розмовляв та творив?
Чию насправді історію він описав – грецьких племен чи, може, якихось інших?
На жаль,
енциклопедії, літературознавчі та історичні довідники про нього дають дуже
скупі відомості. Вважається, що цей мудрий муж жив приблизно в 484-426 роках до
н. е. Називають його грецьким істориком, бо народився в Іонії, місті Г
алікарнасі, а це нібито Мала – тобто Передня Азія (нинішня Туреччина), котра
колись належала Греції. Однак, ми вже довели, що це не так (див. главу про
Троянську війну). Мала Азія в давнину – це сучасний Таманський півострів, не
виключено навіть, що насправді він називався Тамал (то малий). Водночас
зауважимо, що в кн. 1-й, гл. 95 Геродот також згадує Горішню Азію, якою
упродовж п’ятисот двадцяти років володіли ассирійці, а це – територія за Доном.
Саме Дон, Азовське море, Босфорська (вона ж Кіммерійська і Керченська) протока
відділяли в нашій частині Європу від Азії. В 7-ій книзі (гл. 99) Галікарнас
називається містом з Тройзену (очевидно, перекручена Троянь), а Іонія і Троянь
це насправді територія історичної України.
Геродот
багато мандрував і помер нібито в італійському місті Фурії, хоча найвірогідніше
він таки помер у рідних краях, і Фурія – це Тіри, що були у Фанагорії
(Таманський півострів) або в інших Тірах, де зараз є місто
Білгород-Дністровський.
Проте нас
запевняють, що Геродот не мав жодного стосунку до української землі. Історики
беруть під сумнів саму можливість відвідування ним Скитії, навіть попри
повідомлення автора, що він своїми очима бачив кратер скитів в Ексампеї
(територія понад Південним Бугом). Усе написане Геродотом про Скитію,
стверджують вони, почерпнуто від греків, які там бували. Однак, незважаючи на
те, що збереглися лише грецькі редакції твору, знаходимо в ньому чимало фактів,
які свідчать саме про давньоукраїнське походження Геродота. Читаючи його
історію Скитії, ніби бачиш лукаві очі та іронічну посмішку старого козацького
оповідача-характерника, який перевіряє слухача: чи здатен той розрізнити, де
правда, а де вимисел; хто ховається за тим чи іншим іменем або назвою? Деякі
оповідки, як, наприклад, глава 2-га 4-тої книги про спосіб доїння скитами
корів, взагалі нагадують „Співомовки” Степана Руданського: „Гиц із дуба на
коня! Кінь собі брикає, А сокира моя все Зад йому рубає. Нагадався за сім миль,
Назад подивився, А у коня, як на сміх, Лиш перед лишився”.
Свої “Історії”
Геродот починає з Північного Причорномор’я і Приазов’я, і тут одразу постає
запитання: чи міг якийсь історик починати найголовнішу працю свого життя із
чужої для нього землі? Сумнівно. Тим паче, що оповідь прив’язується до імені
автора: „Тут виклад дослідження турійця Геродота, проведеного для того, щоб
зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діяння як греків,
так і варварів не залишилися невідомими і, зокрема, щоб з’ясувати, чому вони
воювали між собою”.
Утім уже
перші глави примушують замислитися: причому тут греки, коли зовсім не про них
йдеться? „Отже, перські вчені кажуть, що фінікійці подали привід цій ворожнечі,
бо вони, прибувши на це море і оселившися в цій країні, де і нині мешкають,
почали одразу вдаватися до далеких морських подорожей, перевозячи товари з
Єгипту, Ассирії та з інших країн”, – називає зовсім інші землі Геродот. Дивною
також є відсутність назви „цього моря”. Не віриться, щоб такий серйозний
історик та географ, яким був Геродот, не вказав назви моря, до якого прибули
фінікійці. Безумовно, в оригіналі назва була, але редактори вирішили за ліпше
її викинути, додати Єгипту і тут уже, мовляв, само собою зрозуміло, що йдеться
про сусідні з Грецією (через море) землі. Давній спосіб одурманення. Проте ми
вже знаємо, що на нинішньому Таманському півострові жили фанагорці, яких
спритні голови лихварів перетворили на фінікійців, що живуть на протилежному
від греків березі Середземного моря. Щодо Ассирії, то тут все гаразд –
згадаймо, що, за Влескнигою, в Приазов’ї мешкали аси (яси). Отже, вправні
мореплавці фінікійці, вибачте, фанагорці купували товари в Ассирії в гирлі Дону
і перепродували їх сусіднім народам.
Читаємо далі:
„Вони (фінікійці-фанагорці – С. П.)
допливли також до Аргосу, який на той час був найзначнішою країною серед тих,
що нині називаються Елладою”. Тут варто повернутися до карти Птоломея (див. с.
210) і знайти над Меотом – Азовським морем (на карті ліворуч), місто Акро
(Аcrа), річки Геррус (Gerrus) і Агарус (Agarus). На території приблизно сучасних
Херсонської, Запорізької областей та Криму знаходилася та „найвизначніша
країна”, що називалася Аргос.
„Отже, коли
фінікійці прибули туди, вивантажили і продали майже всі свої товари, на п’ятий
чи на шостий день на берег прибігла юрма жінок і серед них царева донька, ім’я
якої, за переказом еллінів, було Іо, Інахова донька. Вони зійшли на корабель і
почали скуповувати все, що кожній припало до вподоби з тих товарів. Спочатку
фінікійці заохочували їх, а потім накинулися на них. Більшість жінок повтікали,
а Іо разом з іншими було захоплено. Розмістивши їх на кораблі, фінікійці
відпливли до Єгипту”, – закінчує переповідати Геродот історичну версію персів,
які на той час володіли Фанагорією (Тамань).
„Так,
розповідають перси, Іо опинилася в Єгипті, але елліни пропонують інакшу версію”
– зауважує Геродот. Цілком логічно, що тут він мав викласти цю “інакшу” версію.
Натомість спритні редактори повернули все так, ніби це вже дії еллінів
(аргосців) у відповідь на злодійство фінікійців, хоча це і є та версія, але вже
перекручена під інші назви: „Пізніше хтось з еллінів (імен їхніх не називають),
прибувши до Фінікії в місто Тір, викрав цареву доньку Європу. Можливо, це були
критяни”. Тобто в еллінській версії мало б бути про викрадення фінікійцями
царевої доньки аргійки Іо, яка символізувала саму Європу, бо Аргос знаходився
вже на європейському континенті. Та фальсифікаторам треба було якось притягнути
до оповіді мешканців острова Крит (теж сусідів греків). Справжня ж відповідь
еллінів на викрадення фінікійцями царевої доньки описана в наступному
фрагменті: „Вони на довгому кораблі припливли до Аї в Колхіді і на річку Фасіс,
і там, полагодивши все, для чого вони туди прибули, викрали цареву дочку Медею.
Цар колхів послав до Еллади вісника, шоб той зажадав відшкодування за
викрадення і повернув би доньку. На це елліни відповіли йому, що ті не
повернули їм аргійку Іо...”
Отож
очевидно, що події відбувалися між близькими сусідами, а не так як могло б бути
у випадку з фінікійцями та греками, яких розділяє тисяча кілометрів
середземноморських просторів. Окрім того, чи не вражає вас те, що у відповідь
на фінікійський (фанагорський) злочин греки зробили марш-кидок із Балканського
півострова аж на північний берег Чорного моря до Колхіди?
Зухвалі та
явні фальсифікації, брехня та підробки на кожному кроці. Звернемося ще раз до
книги 4-ї, яка описує суто скитську історію. Читаємо в гл. 49: „з північної
країни омбриків пливуть на північ ріка Карпіс і друга – Альпіс і впадають до
Істра”. Тим часом в українській мові є такий вислів, як „гори біжать”, тобто
тягнуться до чогось. І найвірогідніше саме так було в оригіналі: „Карпи і Альпи
біжать до Дунаю”, але редактори „Історій” щоб звести їх до примітиву і потім
маніпулювати викладеними фактами, подають текст так, ніби Геродот не знав про
існування ні тих, ні інших гір. Або ось місцепомешкання народів Скитії.
Візьмемо для прикладу будинів. В одному місці Геродот пише, що будини живуть на
північ за Меотійським озером аж за савроматами, і коментатори вирішили, що це
вже територія сьогоднішньої Московщини. Однак глави 108 і 109 повідомляють дещо
інше: „Будини – це великий і численний народ. Вони мають ясно-сині очі і ясне
волосся. У їх країні є дерев’яне місто, що називається Гелон. Воно оточене
дерев’яним муром, високим і цілком із дерева, та довгим – із кожного боку на
тридцять стадій... Будинки і святилища в них також із дерева. Там є святилища
грецьких богів, прикрашені на грецький спосіб статуйками богів, жертівниками й
храмовими спорудами з дерева. Вони справляють кожні три роки свято Діоніса і
впадають у вакханальний шал. А гелони справіку були греки, але виселилися з
надморських міст і поселилися в краю будинів. Розмовляють то скитською, то
грецькою”.
Одразу
виникає питання, чи могли греки (якби такі були насправді) поселитися так далеко
від своїх причорноморських колоній, аж у Московщині? Звісно, ні. Надморські
грецькі міста традиційно приписувалися до території нижче Бугу зі столицею
Ольвією, тому греки жили неподалік неї. Це доводить навіть той факт, що, за
Геродотом, разом із гелонами та савроматами будини першими зголосилися вступити
у війну проти Дарія, який наступав (як ми вже знаємо) з боку Криму. Отже,
будини мешкали неподалік, на нинішній українській землі.
Вказується
також, що будини – тубільці (тобто ті, що тут були – корінні жителі) і що в
їхній країні є дерев’яне місто Гелон, але водночас гелонів (мешканців міста)
Геродот називає греками, причому такими, що теж живуть там справіку і
займаються хліборобством. Бачимо невдало приховану спробу приписати на цій
землі греків, що робилося, вочевидь, уже після Геродота.
Насправді
проблема розв’язується доволі просто, якщо залучити до нашого дослідження
Велесову книгу. Давній руський літописець Ілар Хоругин неодноразово згадує
Колунь (або Голунь) як державу і як місто: „Голунь був славний і три сотні
градів сильних мав, а Києград мав менше – на півдні десяток градів і все”
(д.22). Як у Геродота Гелон, так і в Хоругина Голунь – дерев’яне місто. Окрім
того, з д. 17Б Влескниги дізнаємося, що руси „Голунь нашу залишили ворогам, хоч
та Голунь, колом будучи” (тобто укріплення у формі кола), тяжко дісталася їм.
Справжнє
місцепроживання будинів допомагає розгадати також архетип „буд”. Це справді
українська основа, яку бачимо в словах буда, будка, будинки, будувати,
пробудження тощо. І читаємо в Геродота: „Будинки і святилища в них також із
дерева”. Отож очевидно, що будини не кочівники, а осілий (будівничий) народ, і
саме звідси походження їх назви. Центром проживання будинів були нинішні
Черкаська та південь Київської області. В „Сказаниях о населенных местностях
Киевской губернии” Л. Похилевича (1864) налічується понад шістдесят (!)
населених пунктів зі словом Буда. А Птолемей на своїй карті (див. с. 52)
показує їх (Bodini) у верхів’ї ріки Південний Буг. Отже, маємо серйозні
заперечення тим, хто приписує будинів до Московщини.
Десь тут, у
Надбужжі, була і їхня столиця Гелон (Голунь). Маю думку, що вона була
розташована на місці сучасного містечка Голованівськ Кіровоградської області
(за однією з версій, назва тлумачиться як „головне місто”). Довкола цього
містечка є лісові урочища з давніми однокореневими назвами: Голоче, В оловик, Б
ілик (нині Ємилівське). Є й інші підстави стверджувати, що Голованівськ міг
бути „обітницею русів”, як називає Голунь Влескнига, і столицею попередниці
Київської Руси Колані...
З великою
впевненістю тепер можемо стверджувати, що “Історії” Геродота від першої
сторінки до останньої – це історія переважно українського народу й українських
земель. Навіть в останньому реченні останньої 9-ї книги йдеться зовсім не про
гористу і бідну на той час Грецію. Зазнавши поразки від еллінів (олів/коланів),
перси змушені були покинути наші землі. Вони „погодилися зі словами Кіра і
воліли ліпше мешкати в бідній на плоди країні і панувати над іншими, ніж сіяти
на рівнинах і бути невільниками інших народів” (30, ІХ 122).
Та
повернімося до Геродота. Отож народився він у найвеличнішій свого часу
Іонійській державі. Зазвичай її відносять до тої частини Азії, де знаходиться
нині Туреччина. Але ось що писав про Іонію, її міста і мову сам історик:
„іонійці, до яких належить і Паніоній, побудували свої міста під
найпрекраснішим небом і в найкращих кліматичних умовах світу з тих, що нам
відомі. Бо ні на півночі від Іонії місцевостей не можна порівняти з нею, ні на
півдні від неї, ні на сході, ні на заході, оскільки перші згадані страждають
від холоду та вологи, другі – від спеки
та засухи. Іонійці не мають єдиної спільної мови, але розмовляють чотирма
перекрученими говірками. Мілет – це
перше серед їхніх міст на півдні, після нього Міунт і Пріена. Це ті міста, що
розташовані в Карії, і там розмовляють однією і тією ж говіркою, а наступні
розташовані в Лідії: Ефес, Колофон, Лебед, Теос, Клазомени, Фокайя. Ці міста
щодо їхньої говірки зовсім відрізняються від названих вище, але між собою
можуть порозумітися. Залишається ще назвати три іонійських міста, з яких два
містяться на островах – Самос і Хіос, а
третє побудовано на суходолі – це
Ерітри. Хіосці та ерітрейці розмовляють однаковою говіркою, але в самосців своя
особлива говірка. Отакі існують чотири різновиди мови” (30, І 142) .
Вже сам опис
місцевості та клімату Іонії відрізняється від того, куди приписують її тлумачі
Геродотових “Історій”. Щодо описаної істориком мовної ситуації в Іонії, вчені
теж висловили своє „фе” – вони відкидають твердження, що іонійці
послуговувалися різними говірками. Бачте, їм краще за автора, свідка тогочасних
подій, відомо. Ми ж не можемо не вколоти вчених за те, що вони ніяк не
коментують міста Паніоній. Мабуть, не вписується у їхню греко-центристську
теорію. А як воно може вписатися, коли головне місто Іонії (як і сама Іонія) це
насильна прив’язка до теренів Передньої Азії. В джерелі є чимало прикладів, що
Іонія, Спарта та Афіни – це сусідні (і навіть союзні) землі, до яких ходили
пішки. Чи можна це було робити в тому разі, якби Іонія знаходилася на заході
Передньої Азії, а Афіни на Балканському півострові?
У наступному
розділі ми докладно дослідимо Іонію, де наведемо свідчення Плутарха, Плінія й
Сократа, які повністю підтверджують наші висновки, що ця область (автономне
утворення), вихідцем з якої був Геродот, знаходилася в північно-чорноморських
та приазовських землях. У гл. 133-й 8-ої книги навіть розповідається, що серед
представників іонійців, що прийшли до еллінів (афінян-атинян), був і сам
Геродот, син Басілейда (Василя). Перед цим іонійська делегація побувала також у
Спарті – вона просила допомогти визволенню Іонії від персів. Очевидно, маємо
тут ще одну згадку автора про себе, як довірену особу іонійського народу. Але
наука чомусь не хоче бачити в ньому саме історика Геродота. Ми ж, судячи з
того, які деталі знає автор і що його Карія входила до складу Іонії, пропонуємо
визнати, що це таки він власною персоною – турієць, карієць, іонієць. Так само,
як про мешканця Умані, наприклад, кажуть: православний, уманчанин, черкащанин.
Тому, маючи
додаткові дані про походження великого історика і пам’ятаючи текст на
Ольвійському пам’ятнику, залишений різьбярами приблизно у роки життя Геродота,
а також враховуючи інші доводи, переконливо заявляємо: знаменитий твір Геродота
„Історії” був написаний давньою українською мовою. Світ нарешті має знати
правду це. Як і те, що історія починалася зовсім не з Греції, а з території
України: зі священної Хортиці; зі святилища на острові Елевферій (Олевтерій –
олів земля, сучасна Березань), який розташований у дельті Дніпра й Бугу і який
греки видають за свій острів Делос або за своє святилище Дельфи; з царських
могил Придніпров’я; з української прамови, яка стала основою усіх
індоєвропейських мов. І зовсім не випадково в Смоленській області (територія
давньої Скитії) до сьогодні зберігається назва ріки Гердота, де, можливо, бував
або жив великий історик. Хай би там як, українці мають найбільше право записати
до пантеону своїх великих предків Геродота.
Утім є ще
дещо, над чим треба поміркувати. На здійснення того громіздкого твору, який
залишив нам Геродот, були потрібні великі кошти. Чи з власної ініціативи він
взявся за це? Де брав гроші на подорожі й написання історії тогочасного світу?
Мабуть, без відповідної, причому державної, підтримки він не міг цього зробити.
У 2-й книзі гл. 123 ми знаходимо цьому підтвердження: „Що ж до мене, я в усьому
моєму оповіданні маю настанову записувати, як я це чув, що кажуть ті або інші”.
Отже, Геродот мав від когось настанову-завдання. Цілком можливо, що це був його
сучасник, великий атенський правитель Перікл, який всіляко підтримував та
заохочував науку й мистецтво.
„Твір
Геродота впродовж століть неодноразово переписувався. Існує близько п’ятидесяти
середньовічних пергаментних рукописів і кілька папірусних уривків. Лише п’ять з
рукописів філологи вважають найближчими до оригіналу, – зазначає в передмові до
свого перекладу Геродотових “Історій” Андрій Білецький. – Вперше його твір було
видано друком у Венеції 1502 року”. Маємо підстави заявити, що навіть ті
„близько п’ятдесяти” редакцій твору були недоступними для дослідників.
Наприклад, готський історик Йордан (V ст.) жодного разу не згадує Геродота в
своїй книзі „Про походження і діла геттів”. Та й з того, що він накрутив у
деяких місцях, видно, що він не знав про існування “Історій”.
Звідси
виникає два „чому?”, на які даємо свої пояснення:
– Чому так
багато було редакцій “Історій” Геродота?
– Щоб до
невпізнання заплутати справжню історію великого давньоукраїнського вченого.
– Чому її так
довго приховували?
-Тому, що
Візантія хотіла спершу всім втокмачити, що елліни це греки. Решту згодом
зроблять перекладачі та тлумачі твору – не лише попідставляють замість еллінів
греків, а й намалюють карту, де нібито вони жили і де відбувалися описані в
творі події.
Сергій
Піддубний
Уривки із
книги "Код України-Русі"
Коментарі
Дописати коментар