ДІЙСНИЙ ХАРАКТЕР КОЛІЇВЩИНИ


Чим же була в дійсності Коліївщина: сліпим бунтом непокірного кріпака проти своїх панів, низкою виступів розбишацьких банд, що шляхом грабежу хотіли наживатися чужим добром, соціяльною боротьбою визискуваного пролетаріяту проти шляхетських експлутаторів, релігійною боротьбою в обороні православ'я проти католицизму, українським національним повстанням проти польських загарбників, чи ще чимсь іншим?

Заки перейдемо до розгляду цих питань для знайдення відповіді, чим була в дійсності Коліївщина, ми хочемо звернути увагу на два важливі моменти:

Поперше, для проведення оцінки соціяльно-політичних явищ й історичних подій є конечним чітке визначення точки зору автора, становища, з якого він розглядає й оцінює дані події та явища. Бо, як, наприклад, голова людини виглядає зовсім інакше, коли дивитися на неї спереду, інакше, коли дивитися ззаду й іще інакше, коли дивитися на неї збоку, так і кожну історичну подію та кожне соціяльне явище можна бачити й оцінювати дуже різно, залежно з якого "боку" дивимося. Це ніяк не значить, що ми пропагуємо тенденційність, а тим більше це не значить, що ми хотіли б "висновок" робити наперед і до готового вже "висновку" добирати факти. Ми суворо респектуємо найдалі йдучу об'єктивність, але, разом із тим, уважаємо конечністю визначити критерій оцінки. Досить часто стосоване авторами наукових праць із ділянки соціяльних наук запевнювання читача, що їхню працю вони писали зі становища "абсолютної об'єктивности", є або несовісним намаганням баламутити читача, або ставанням на котурни з намаганням такою бомбастичною фразою підвищити свій авторитет в очах недосвідченого читача.

Польський дослідник Гайдамаччини, Равіта-Гавроньський, свідомий конечности визначення критерію оцінювання, признає відверто, що в його праці - "Таким пунктом є єдино точка зору польської держави. На такім становищі, - заявляє він, - я старався стояти і на ньому втриматися. Очевидно, якщо дивитися зі становища чужого державного чи політичного інтересу, з релігійної, або клясової точки зору, рухи й боротьба гайдамаків можуть набрати зовсім іншого характеру та забарвлення, аніж читач знайде в моїй праці".216

І як ілюстрацію для цього він подає, що коли в його і всіх поляків оцінці покірна служба закріпощеного українського селянина польському панові вважається виявом чесноти й почестю, то "нарід руський уважав польську державну зверхність важким ярмом, а службу польським панам "вавилонською неволею" і "єгипетським рабством".217

Ми розглядаємо Коліївщину і всю Гайдамаччину з української національної точки зору, в аспекті української державницької традиції.

По-друге, ми вважаємо конечним уточнити поняття "національний характер змагань". Бо аж надто часто ми зустрічаємося в історичній і політичній літературі з помилковим утотожнюванням окреслення "національне" з окресленням "політичне". Таке утотожнювання, підкреслюємо це ще раз, є глибокою помилкою. В понятті "національне" є сукупність усіх ділянок життя нації: політичної, релігійної, соціяльної, культурної і всіх інших. В ході історії нації важливість й актуальність окремих ділянок чергуються: раз на перший плян висувається питання політичного положення, справа державної суверенности, раз соціяльне питання, раз знову релігійні питання. Змагання за кращу постановку даного питання, одної із ділянок, є змаганням національним, як довго у ньому не заперечується, або щонайменше не ігнорується інтегральности нації: не національним, але соціяльним рухом є той рух, в якому в боротьбі за соціяльні інтереси об'єднуються приналежні до даної соціяльної кляси члени різних національностей, відкидаючи вузли національної єдности. Так само не національною, а релігійною боротьбою є та боротьба, в якій ідеться про позанаціональні інтереси однієї релігії чи віровизнаня і в якому лінія фронтів проходить виключно за релігійною приналежністю.

Визначення і зберігання чіткости цих понять є конечним для об'єктивного встановлення характеру Коліївщини, а далі й цілої Гайдамаччини.

1. "Гайдамаки - розбійники, вори"

"Про гайдамаків тогочасні наші (польські) й російські урядові джерела ніколи не говорили інакше, як про "злодіїв і розбійників", - каже поляк Равіта.218

Що так говорили поляки й москалі, від цариці Катерини починаючи, яка першою вжила те окреслення "разбойніки, вори" як характеристику коліївських повстанців у своїй "Чорній Грамоті" (указі з 9-го липня 1768 р.) це річ загальновідома. Але зовсім інша справа, чи така оцінка була сперта на правді, на фактах, а чи тільки являлася вигадкою ворогів, що захопили у своє ярмо Україну, для обезцінювання і плюгавлення українських повстанців та цілей їхньої боротьби.

Розгляд цього питання ми розділимо на дві частини. Перше - чи розбійники і грабіжники були гайдамаками; друге - чи гайдамаки були розбійниками і грабіжниками.

Грабежів і розбишацтв було в ті бурхливі часи чимало. Це факт. Але, хто, власне, були ті грабіжники: українські повстанці, українці, чи, може, хто інший?

Масової участи польської шляхти в Україні у грабіжницьких нападах один на одного не заперечує зовсім той сам Равіта-Гавроньський, який у своїй праці про Гайдамаччину намагається вперто, але без доказів дійсними фактами, причепити грабіжництво українцям, мовляв, українці расово, вже у своїй крові завжди мали нахил до розбишацтва і грабежу. Навпаки, він цинічно признає: "Що шляхта кресова теж гайдамаччила219 в тому немає нічого дивного (!), а тим більше годі добачати в тому якогось зв'язку із впливами туранських первнів. Це вже була сваволя індивідуальна, позбавлена зовсім признак расового впливу якогось загального характеру".220

Признаючи, що участь польської шляхти в розбишацькому грабіжництві була щоденним явищем, Равіта намагається лише "вияснити", що коли в українців, нібито, нахил до розбишацтва і грабіжництва був уродженою національною рисою, то в поляків це було виявом "індивідуальности". Тільки ж коли для підтвердження свого твердження про вроджений нахил українців до грабіжництва він не спроможний навести ні одного переконливого прикладу, факту, бо в кожному наведеному ним випадкові українського нападу на поляків він сам признає національні й соціяльні мотиви і тим самим заперечує своє твердження, то для ілюстрації польського "індивідуального" розбишацького грабіжництва у його праці аж кишить від прикладів, узятих із тогочасних польських судових актів. Ось для прикладу кілька його цитат:

"Алегосандер Дзяковскі, посесор села Остолопова у Брацлавському воєвідстві, жидів грабував... Суд засудив на повішення шляхтича Домініка Матковського за виконувані ним на протязі багатьох літ грабежі й розбої... Шляхтич Жураковскі зібрав собі відділ розбишак і нападав та грабував села й містечка... Адам Курдваньскі грабував шляхетські двори, села й містечка... Шляхтич Стоцкі грабував худобу й коні у шляхти та селян... Ржондковскі, губернатор волості Погребище, напав із кількадесятьма розбишаками на містечко Білитівку й село Огіївці, пограбував їх дощенту і знущався над людьми... "Уродзони єгомосць" Теодор Лопатиньскі грабував і мордував потайки подорожніх, що їх доля загнала до його двору".221 "Шляхтич Нєдзвєцкі напав на двір Юзефа Бушовського... Дикість, запеклість і злість переходили всякі межі людських почувань і розуму".222 "Станіслав Макольскі напав на маєток князя Любомирського і пограбував його... Алєгос Туболіцкі напав на маєток Воронне і ограбував орендарів Гершка і Лейзора, потім напав на Зелений Ріг і містечко Соколівку, бив жінок, сік різками; розганяв мешканців і кого йому подобалось, казав їх в'язати й забрати до тюрми в Лисянці".223

І навіть польське "войско коронне було вжите до нападів та грабежі".224 Більше того: "Настоятель (польського) домініканського манастиря Томаш Клюковскі в 1750 р. напав зі своєю ватагою на маєток панів Ленкевичів Новосілки, пограбував тут шинок і подавав свою ватагу за гайдамаків, та й сам у нападі поводився ніби гайдамака".225

Оті розбишацькі грабежі, що їх робили польські шляхтичі і навіть польське військо та польські монахи, в кожному випадку виключно із жадоби наживи, намагалися й намагаються польські мемуаристи й історики, а в єдності з ними й московські, перекинути на українських повстанців і так надати всій Гайдамаччині характер грабіжницько-розбишацький. Алеж бо й сам Равіта не зачисляє ні одного із польських грабіжників до українських повстанців, гайдамаків. Згідно із судовими документами тодішніх польських судів і згідно з історичною правдою, всі ті грабежі мусять залишитися на конті польської шляхти.

Своє твердження про участь у грабежах теж українських повстанців, гайдамаків, намагається Равіта-Гавроньський доказати прикладом грабіжницького нападу на грецьких купців, зробленого відомим ватажком гайдамаків із 1735 р. Савою Чалим.226 Тільки ж і сам Равіта признає, що хоч Саву Чалого дійсно зловила була й заарештувала як запідозрілого в тому нападі московська гранична сторожа, то судове слідство виявило, що дійсним виконавцем грабіжницького нападу був не гайдамацький ватажок Сава Чалий, але - польський шляхтич Міхал Роговський, рашковецький губернатор маєтностей князя Любомирського. Це ствердив у своєму рішенні російський військооий суд, і пошкодовані грецькі купці пізнали власне шляхтича Роговського як грабіжника. Та Равіта-Гавроньський думає, що хоч шляхтича Роговського, а не козака Саву Чалого пізнали як грабіжника всі грецькі купці, то "пан шляхціц" упав "жертвою московської інтриги", бо на його, Равіти, думку, грабіжницький напад виконав таки козак Чалий, а не шляхтич Роговський. Значить, обвинувачення гайдамаків у грабежах мусить Равіта-Гавроньський спирати на заперечуванні вислідів і стверджень тогочасного суду і на власному припущенні, а не на доведених фактах, як це було в усіх цитованих ним випадках участи польської шляхти у грабежах.

В судових актах зустрічаються теж докази про участь у грабіжницьких нападах московських виходців-старовірів, що поселилися в Україні,227 а також волохів.

Дуже правдоподібне, що до розбишацьких банд попадали й українські селяни, а то й козаки. Та це мусіли бути дуже рідкі випадки. В основному - "розбійники, вори" з періоду гайдамаччини це були не українські повстанці, гайдамаки, а перш за все польські шляхтичі.

Не українські гайдамаки, а власне польська шляхта широко пописувалася тоді своїм нахилом до грабежу й розбою в цілях наживи чужим добром.

Повторена кілька разів Равітою-Гавроньським заувага, що польські шляхетські грабіжники "вдавали гайдамаків" свідчить, що тодішні грабіжники й розбійники це не гайдамаки.

Для розгляду цього питання особливу вартість має "Коденська Книга", збір протоколів польських військових судів у Кодні, Тетієві й кількох інших містах Правобережної України в роках 1769-1772. Велика більшість тих документів стосується виразно кримінальних справ: крадежів, грабежів, розбишацтва тощо. В кожній справі виразно зазначено національність підсудного. Так отже, що ми бачимо, переглядаючи всі ті судові документи? Українські підсудні, крім кільканадцяти дійсних учасників повстання, це переважно припадково заарештовані бурлаки та селяни, в яких знайдено щось із панських річей, розданих селянам коліями в часі повстання; в обидвох випадках підсудному обов'язково причіплювано обвинувачення: "участь у гайдамацтві, грабіж панського майна". Інші - конокради. Реєстр дійсних кримінальних злочинців становлять в основному - поляки-шляхтичі, москалі: дезертири з російської армії та московські старовіри "пилипони", й жиди. Так сторінки 122-158 Коденської книги228 заповнені справами 45 москалів, родом із Курська, Москви, Казані, Суздалі й інших російських міст, які здезертирували з російської армії, "промишляли" на Правобережній Україні, кожний окремо, крадіжами, грабежами й розбоєм, не перебираючи: в панів, жидів і, найбільше, в українських селян, та справою чотирьох польських шляхтичів, які, будучи на російській службі, розшукували таких дезертирів російської армії і... при тій нагоді й самі доповняли свою платню крадежами, грабунками та шантажем. Сторінки 161-183 заповнює справа двох "шляхетнє уродзоних" поляків, обвинувачених у крадежах.

На сторінках 183-186 подані слідчі протоколи справи шайки дев'ятьох жидів, обвинувачених у крадежах і в тому, що, напавши для грабежу на мешкання капітана Жигана, замордували його, сплячого, ножами та важко покалічили ножами його жінку, яка лежала тоді в пологах.229 Сторінки 191-197: справа чотирьох жидів, у яких знайдено речі, покрадені в людей і в церкві. Сторінки 197-203: чотири польські шляхтичі, обвинувачені у крадежеві худоби в селян і в жидів. Сторінки 203-209: чотири польські шляхтичі, здезертирувавши з польського війська, крали, грабували й під час одного грабежу замордували селянина. Сторінки 209-218: справа польського шляхтича Ольшевського, якому в судовому обвинуваченні вичислено 19 випадків крадежу худоби, що їх він поповнив разом із своїм слугою, теж польським шляхтичем. Сторінки 231-238: польський шляхтич Бйодровський - обікрав польський костьол, у якому сам був "закристіяном".

І, дуже знаменне: ні одного із тих дійсно кримінальних злочинців, москалів, поляків і жидів, не названо в обвинуваченнях, ані в судових протоколах "гайдамакою", а його злочинів - крадежі, грабежі, вбивства з метою грабежу - не названо "гайдамацтво", але в кожному з таких випадків послідовно вживається окреслення "гультай" і "гультайство" . Для тодішніх польських суддів і слідчих - як свідчать оті польські судові документи - було самозрозумілим, що кримінальні злочини - крадіж, грабіж, розбишацтво і вбивства з метою пограбування - це одне, а "Гайдамаччина", "гайдамаки" й "гайдамацтво" - друге, щось зовсім інше. Тому "гайдамацтво" вони чіпляли тільки українським підсудним, та ще й тоді чітко відмежовували: "крадіж" і "гайдамацтво", яке часто окреслювано як "різав ляхів".

Отже, ясно: кримінальні злочинці, яких не бракувало тоді на Правобережній Україні так, як не бракує їх в нікотрій державі і сьогодні, це одне, вони навіть в оцінці тодішній польських суддів - не гайдамаки, а гайдамаки щось зовсім інше. Тогочасні кримінальні злочинці на Правобережній Україні рекрутувалися насамперед із польської шляхти, москалів і жидів та найменше з українців, хоч не-українці становили тоді лише від 10 до 20 відсотків усього населення Правобережної України. Вони, дійсні кримінальні злочинці - підкреслюємо ще раз - не гайдамаки, хоч і діяли в періоді Гайдамаччини, були суджені тими самими судами й не раз висіли на шибеницях поруч дійсних гайдамаків, повішені тими самими польськими катами. Так, як висіли поруч Христа два дійсні кримінальні злочинці, повішені на хрест разом із Христом тими самими катами.

Друге, поставлене нами для розгляду питання: А чи були дійсні гайдамаки, ті українці, що - як про них казали поляки: "різали ляхів", щоб звільнити Правобережну Україну з-під польської окупації і привернути державну самостійність України, - чи вони поповняли кримінальні злочини? Якою була суспільна мораль українських повстанців, прозваних "гайдамаками", а в періоді 1768-1769 рр. "коліями"?

Дуже цінним документом про суспільну мораль тодішніх українців і поляків являється "справа Тимберського", що її на підставі судових документів переповідає подрібно у своїй праці Равіта-Гавроньський. Згідно з реляцією Равіти та справа виглядала, коротко, так:

Двох польських шляхтичів, Бобровський, повновласник князя Четвертинського й Волинецький, член шляхетського сеймика, постановили скористатися внутрішньо-польським замішанням для того, щоб наживитися майном інших польських шляхтичів та їхніх підданих. Вони стають членами однієї з польських політичних партій, званої "Конфедерація Барська", і їдуть до Сміли на початку 1768 року. Тут вони дістають від місцевого пана до диспозиції відділ українських надворних козаків. Перед надворними козаками вони, як це засвідчено, в судових актах, представляють себе щирими приятелями українського народу, що терпить під утиском панів, і пропонують зробити наскок на замок польського шляхтича Вонжа, щоб покарати його за жорстокості супроти українських селян, його підданих. Козаки погоджуються. Жінка Вонжа з родиною замкнулася в замку, і з-за мурів замку польська міліція завзято й успішно оборонялася. Щоб зламати їх опір, польські шляхтич Бобровський і Волинецький наказують заарештувати жінок і дітей членів двірської міліції, які в часі наскоку залишилися поза замком в містечку, поставити їх рядом перед наступаючими козаками й так підсуватися під замок. "Це, - читаємо в судових польських документах і в переповіданні Равіти-Гавроньского, - обурило козаків докраю". Козаки відмовили послуху тим двом своїм польським зверхникам і здобувати замку не схотіли.

На цьому прикладі із життя, взятому із судових свідчень поляків, ми бачимо ту безмежну різницю між мораллю польської шляхти і мораллю українського населення. Для польських шляхтичів політичні конфлікти були нічим більше, як нагодою для збагачення себе шляхом грабежу, байдуже, що жертвою того грабежу повинні впасти такі ж самі польські шляхтичі, як вони, такі ж самі римо-католики, як вони. Щоб українських козаків під їхньою командою намовити до нападу на замок, польські шляхтичі мусять представляти себе перед ними приятелями українців, а запропоновану ними жертву нападу особливо жорстоким ворогом українців і ставити перед українськими козаками як мотив нападу не вигляди матеріяльного зиску, а національно-соціяльний гін розплати з польським паном. Значить, коли для польського шляхтича єдиною причиною і ціллю нападів, і то однаково, без розбору, на українських селян, жидівських купців чи на таких самих поляків-католиків, була низька жадоба наживи, збагачення шляхом грабежу, то для українського населення причиною і ціллю боротьби могли бути тільки оборона своїх слушних прав і відплата за заподіяні йому польською шляхтою кривди. Далі, в тій грабіжницькій дії проти власних "родаків", польських шляхтичів, і католиків, польські шляхтичі-католики не вагалися вживати найбільш негуманних засобів - виставляти під кулі оборонців замку жінок і дітей тих оборонців, щоб або заставити оборонців замку стріляти у власних жінок і дітей, або дозволити напасникам, скритим за жінками й дітьми оборонців, ввійти безпечно до замку і його пограбувати. Як бачимо із судових польських актів у справі Бобровского й Волинецького, українські козаки, що їх поляки залюбки окреслюють як "кровожадних розбишак", "темних" і "диких", відкинули з обуренням пропоновані польськими шляхтичами варварські методи боротьби, хоч застосування тих метод було б безсумнівно корисним для легкого здобуття і пограбування замку.

Грабіжників і розбишак характеризує насамперед те, що для них немає ніякого значення соціяльна, релігійна чи національна приналежність їхньої жертви. Ця прикмета виразно впадає у вічі в кожній справі польсько-шляхетського порушення права чужої власности, зареєстрованій у польських судових актах того часу. Власне ця прикмета польської шляхти, так часто демонстрована тоді в дії в Україні, була причиною повної невдачі пляну організувати на допомогу регулярній польській армії крайову міліцію, зложену із дрібної польської шляхти: зараз по зорганізуванні перших відділів такої міліції посипалися до польських судів скарги польських дідичів на ту польську міліцію, що вона уникає зустрічі з гайдамаками й, замість боротися з ними, грабує польські маєтки, їхніх селян і навіть польські костьоли. Так, для прикладу, двох комендантів такої польської міліції - Мацевича і Волинецького - покликано в 1751 р. до судової відповідальности за грабежі, бешкети і знасилування, які робив їх відділ по шляхетських маєтках;230 а в маєтку пана Прушинськото польські міліціонери знищили все господарство, знівечили селянські засіви, пограбували панські та селянські комори, знищили рибу в панських ставах, вломались у будинок пана й побили його гостей та челядь.231

Різко у протилежність до того - у випадку українських гайдамаків судові акти ніколи не згадують, щоб якийсь відділ українських гайдамаків пограбував або в інший спосіб скривдив українських селян. Навпаки, після розгрому польського замку гайдамаки роздавали панське майно місцевим і довколишнім українським селянам, беручи для себе тільки коней, збрую і зброю та потрібні їм харчі. І навіть тоді коли прохарчування не можна було здобути в панів, гайдамаки не грабували його в селян, але купували в них, або брали тільки те, що селяни їм добровільно дали.

Особливо багато документів, які свідчать про таку поставу гайдамаків, знаходимо в усіх актах про дію отамана Семена Неживого. Коли його підступно захопили москалі, то при ньому знайшли підписані селянами, козаками та міщанами Медведівки, Мошнів, Канева й інших сіл та міст свідчення, що його відділ, будучи там, нікому з українських селян, міщан і козаків ніякої кривди не чинив, нікого не грабував, а винищував тільки польських панів.232 У документі канівців засвідчено: "Той же вищезгаданий Отаман (т. зн. Семен Неживий), будучи в городі нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування своїх повстанців те, що вони могли дати, і ніяких грабежів супроти християн не допускався. В тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові Війська Запорізького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ".233

Таке ж саме свідчення дали на письмі й мешканці Медведівки: "Він вимагав від нашої громади тільки харчу для свого війська, а грабежу ніякого не чинив. І в тому ми йому, отаманові Семенові Неживому, свідчення підписуємо своїми власними руками".234

Але отаман Неживий не спиняється тільки на тому, що сам і його повстанці ніякої кривди українським селянам, міщанам і козакам не роблять та їх не грабують. Він стає активно в обороні українського населення перед іншими, які українців грабують і кривдять. У свідченнях медведівців235 оповідається про те, що в тому часі напало було 450 польських конфедератів на Жаботин, а 100 на Медведівку, які безоглядно грабували все населення та побивали українських міщан і селян до півсмерти. Повідомлений про те Неживий повернувся зі своїм відділом до Медведівки, розгромив польських конфедератів і погнався за іншими, що грабували Жаботин. А суджений у Кодні селянин Іван Ботвиненко, роджений у Лубенщині, але осілий в селі Сегединцях, зізнав як недавній член відділу Неживого: коли почалася Коліївщина, до Сегединець прибув із ватагою запорожець Неживий. Він скликав сегединців на збори, прочитав їм якісь накази, пояснив причину й ціль повстання та закликав усіх пристати до нього. Ніяких грабежів ні напастей Неживий не робив, не забрав у нікого навіть одного коня й по зборах від'їхав до Лисянки, де тоді перебував полковник Максим Залізняк. В Тарасівці Неживий довідався, що тут тількищо був якийсь збройний відділ, який пограбував селян. Неживий мобілізує селян Тарасівки й сусідньої Кирилівки та йде з ними в погоню за грабіжниками. Догнав він той відділ у селі Пединівці, відібрав пограбоване майно і звернув його пошкодованим селянам.236

Прибувши до Крилова, Неживий побачив, що всі поляки й жиди скрилися у частині міста по лівому березі Дніпра, що належала до Росії. Тому він вислав до підполковника Хорвата, коменданта російської частини Крилова, листа, в якому писав: "Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла".237

Все це засвідчує документарно, що гайдамаки, особливо ж у період Коліївщини, не тільки ніякими грабіжниками й розбійниками не були, але, власне, всякі прояви грабіжництва рішуче поборювали, грабіжників - звичайно польську шляхту - карали, а пограбоване ними добро відбирали й віддавали українському населенню. В обличчі тих фактів являється наскрізь переконливою збережена на письмі заява отамана Семена Неживого: "Не за маєтки ми боремося!"

Старовинна латинська мудрість, що "коли двох робить те саме, то це не є те саме", має тут особливе примінення: хоч напади гайдамаків і напади грабіжників назверх на перший погляд дуже подібні, то їхні причини і їхні цілі, а через те і їхній характер у суспільно-моральному аспекті зовсім інші. Напади дійсних гайдамаків скеровувалися завжди тільки проти польських панів, і ціллю нападу була помста за кривди, що їх заподіяли польські пани українському населенню. Аж надто часто говориться в судових актах про те, що коли польські пани в часі нападу гайдамаків на них скрилися до укріпленого замку, то хоч їхнє майно залишали вони поза замком і гайдамаки могли забрати його та відійти без наражування свого життя в дальшому бою, то гайдамаки таки докладали всіх зусиль, рискуючи власним життям, щоб захопити поляків у свої руки і виконати акт суду супроти них. Конфіската майна жертв розправи була додатковою карою й мала в собі той психологічний момент відплати, що його під час революції в Росії в 1917 році було окреслено кличем "Грабуй награбоване": тобто - відбери собі в польських грабіжників те, чим вони збагатилися шляхом жорстокого визиску кріпаків. У судових актах зустрічається часто свідчення про те, що коли в руки гайдамаків попадалися українські купці, то їх гайдамаки зобов'язували тільки присягою нікому не згадувати про зустріч із ними й пускали їх вільно, не роблячи їм ніякої кривди.238 Після нападу на польські замки гайдамаки звичайно роздавали панське майно місцевим селянам.

Із цього й випливала та глибока різниця в поставі українського населення до грабіжників-розбишак і до дійсних гайдамаків. У всіх справах польських грабіжників, які записані в судових актах польських судів, ми зустрічаємо свідчення, що де тільки ті шляхтичі-грабіжники зустрічалися з українським населенням, вони знаходили явну ворожість до себе. Їм ніхто з українського населення ніякої помочі добровільно не давав ні харчами, ні інформаціями, ані допомогою в утечі. Протилежністю до того була постава українського населення - й то по всіх закутинах української землі - супроти дійсних гайдамаків. Уважливий дослідник тодішніх судових актів історик В. Антонович стверджує, що "Людність українсько-руського краю співчувала гайдамакам, і те співчуття не обмежилося на тому тільки, що мешканці цього краю брали участь у гайдамацьких походах... Не тільки поодинокі люди з крестян239 та міщан стояли у зв'язку з гайдамаками, але часто цілі села обвинувачувано в тому, що вони знали про перебування гайдамаків і не то що не сповіщали про них у панський двір, ні урядові, але, навпаки, дбали, оскільки мога, допомогти їм... У дорозі гайдамацька ватага звертала у перше, що трапилось, село, щоб дали їй харчів і їй ніколи не відмовляли. Крестяни, міщани, пасічники й т. д. доставляли печиво, борошно, пшоно, сушену рибу й інше. Іноді сам сільський війт ішов по хатах і збирав харчі для гайдамаків. Через крестян вони довідувалися про небезпеку, про рух польського війська, а також про заможність панів, їх звичай та про їх змогу боронитися. Таких подій у актових книгах сила: то раненого гайдамацького ватажка крестяни звіщають про небезпеку від польського війська і він рятується з їх допомогою; то ціла ватага ховається в густо заселеному місці в очеретах, що були довкола села й, дякуючи відомостям від крестян, щасливо утікає від гонитви... Іноді крестяни самі виходили назустріч гайдамакам, ватажкові їх вказували межі відомої країни й обіцяли показувати шлях. Нам траплялося зустріти багато актів, що свідчать про такі вчинки крестян, а також і звістки про мордування та смерть, які потерпіли ті, що отак допомагали гайдамакам".240

Така постава українських селян була відомою й усім полякам. У обширному меморіялі Браницькому про політичне становище на Правобережній Україні з датою 9 листопада 1759 р. невідомий автор писав про це: "Селяни - наскільки ненавидять і ворожо ставляться до польського війснка, настільки співчувають і помагають гайдамакам. І так, якщо польський розїзд візьме для себе (з поміж селян) провідника, який дуже добре і зовсім певно знає, де переховуються гайдамаки, то він буде водити розїзд попри них, а на них не покаже, що вже траплялося так багато разів. А якщо команда грозить йому і під загрозою він змушений сказати, то тоді так поведе, що цілий різїзд попаде в засідку, бо хоч знає добру дорогу, то поведе в таке місце, де весь розїзд загине".241

Такі наявні, безграничні симпатії всього українського населення до дійсних гайдамаків, коли за виявлення допомоги гайдамакам грозили жорстокі тортури і смерть, свідчать переконливо, що все українське населення бачило в дійсних гайдамаках не грабіжників і розбишак, але месників за кривди українського народу, борців за народню справу.

Такими, а не "разбойніками, ворами", гайдамаки мусіли й насправді бути, коли тієї своєї активної симпатії до них український нарід ніколи не змінив.

2. "Коліївщина - класова боротьба селян"

Характер економічно-соціяльного бунту закріпачених селян проти їхніх панів намагалися надати Коліївщині і всій Гайдамаччині однаково польські, як і московські історики старої дати; намагаються це зробити й сьогоднішні совєтські історики. Хоч, із різних причин: давні польські й московські історики намагалися тим способом принизити той рух як "анархічні вибрики темного хлопства", нездібного до боротьби за якісь вищі ідеали; а сьогоднішні совєтські історики намагаються вбгати Коліївщину й усю Гайдамаччину в їхні марксистські рамці "клясової боротьби пролетаріяту". Перші повторювали вперто погляд, схоплений польським істориком Равітою-Гавроньським, що нібито, "немає найменшого сумніву, що Гайдамаччина, від початку до кінця, була дією виключно простолюддя; участь у ній представників інших верств була або наслідком загальної державної анархії, або дасться вияснити вийнятковими причинами".242 А тенденції других віддзеркалює твердження совєтського історика Гуслистого: "Клясова боротьба селян проти кріпосницького гніту польських і українських февдалів становила головний зміст названих повстанців".


Український селянин в кожусі


Немає сумніву, що важке економічно-соціяльне положення українського селянства на Правобережній Україні, закутого в кайдани панщини і шляхетського ладу, мало великий вплив на настанову українських повстанців і що знищення того, накиненого польською шляхтою ладу було однією з головних цілей Коліївщини й усієї Гайдамаччини. Поневолене соціяльно українське селянство змагало завжди до привернення Нашої Правди - соціяльного ладу без холопа та без пана. Тільки ж це не було ані найголовнішою, ані тим більше єдиною ціллю гайдамацьких повстань.

Розглядаючи тогочасний соціяльний лад Польщі, ми підкреслили нестерпне положення українського селянства, покликаючись на свідчення самих поляків. Але ті польські дослідники соціяльного ладу тогочасної Польщі твердять, що положення польського селянства було часто ще важче, аніж українського. І ось питання, що само насувається: Так чому ж, тоді, не було таких самих "гайдамацьких" рухів у тому часі на території самої Польщі? Чому так само не зривалося раз-по-раз до "клясової боротьби" проти своїх панів-шляхти польське селянство? Чому Гайдамаччина за ввесь час свого існування, на протязі трьох четвертин століття, завжди замикалася етнографічними межами української території, що входили тоді у склад польської "Речиспосполитої", не перекидаючись ніколи на етнографічні польські землі? Чому в рядах гайдамацьких, особливо ж коліївських повстанців не було ні одного польського "хлопа"?

Якась важлива, глибока причина мусіла бути в тому, що в тій "кясовій боротьбі хлопства", званій Гайдамаччиною, єдналися завжди всі українські селяни й - ніколи неукраїнські "хлопи" чи "мужики", "крестяни".

Твердження деяких істориків, що в ряди гайдамаків попадали теж неукраїнці, спираються або на непорозумінню, або на свідомому підфальшовуванню історичної правди. Непорозумінням є насамперед твердження про участь "волохів" у розумінні, що йдеться про селян чи надворних козаків румунської національности. Непорозуміння тому, що вживане тоді окреслення "волохи" в застосуванні до тих селян і надворних козаків, які завжди так швидко приєднувалися до гайдамаків, було окресленням територіяльної, а не національної приналежности. Польський історик Перденя роз'яснює: "На вістку про ухвалу польського уряду в 1703 році, якою збільшувано панщизняні повинності на Правобережжі, користуючи з безладдя і браку екзекутиви, українські піддані почали масово залишати шляхетські села, закладаючи нові оселі на Диких Полях або у Волощині".243 Таким способом на початку ХVIII століття по волоській стороні Дністра виросла смуга українських сіл. Із тих "волохів", як їх звали поляки, тобто українських селян на території Волощини, рекрутували пізніше поляки залюбки своїх надворних козаків. Це були нащадки перших гайдамаків, учасників повстання Семена Палія. То й не диво, що вони при найближчій нагоді переходили масово в ряди нових українських повстанців, щоб і самим служити тій справі, якій служили їхні батьки чи діди. З тієї то причини й "польські", тобто ті, що мешкали на території приналежній до Польщі, гайдамаки часто у пригоді скривались на Волощині - серед "волоських" українських селян. Польські історики Гордон та Равіта виразно роз'ясняють, що всі ті "волохи", які приставали до гайдамаків, це були українські селяни ("русіні") із Волощини. Ніяких дійсних румунів серед них в ніякому випадку не було.

Так само мається справа з "сербами". Дослідники заселення "Ново-сербської провінції" між землями Запоріжжя і Правобережною Україною під Польщею в ХVIII ст. підкреслюють факт, що там поруч сербів поселилося дуже багато українців, яких однак звали "сербами" з огляду на те, що московський уряд призначив цю територію на поселення сербів.244 Такі власне "серби" по назві, а в дійсності українці й приєднювалися до гайдамацьких повстанців.

Так само мається справа з "російськими" селянами та міщанами, тобто - українцями з Лівобережної України, яких звано "російськими" з територіяльних мотивів. Польська регулярна армія та польські міліції складалися з польської шляхти. Але кожний із тих польських шляхтичів-жовнірів мав при собі двох або більше слуг, яких він брав зі собою з-поміж своїх "хлопів". Шляхтичі з польських теренів брали зі собою як своїх слуг польських "хлопів". Таким способом у рядах польських відділів, що боролися з гайдамаками, було багато польських "хлопів". А й московські солдати рекрутувалися великою мірою з-поміж синів московських "крестян", закріпачених московських селян. Але в ніякому судовому, мемуаристичному або якомусь іншому документі про Коліївщину, чи про інший період Гайдамаччини, не занотовано, щоб хтось із тих дійсно польських чи дійсно московських селян - "хлопів", або, "крестян", - відчув "клясову солідарність" з українськими гнобленими селянами й, маючи для того добру нагоду, пристав до "клясової боротьби" українських гайдамаків. Навпаки, не лише ті польські "хлопи", але й усі московські "брати", солдати, сини московських "крестян", з особливою насолодою мордували й катували попавших у їхній полон українських повстанців-селян, вислуговуючись вірно своїм польським або московським "февдалам", почуваючись до солідарности зі своїми польськими, чи московськими "февдалами" в боротьбі проти українських селян, а не до клясової солідарности з українськими селянами у спільній боротьбі проти польських і московських "февдалів" - панів.

Залюбки вживана совєтськими істориками фраза, що гайдамаки боролися проти польських "і проти українських февдалів, які бу ли такими ж їхніми клясовими ворогами, як і польські пани" - є тільки пропагандивною фразою, позбавленою всяких реальних підстав. Просто тому, що в ті часи ніяких українських "февдалів" на Правобережжі не було. Досліджуючи дуже основно статистичні дані відносно Польщі того періоду, польський історик Корзон стверджує, що української шляхти в ті часи на Правобережжі було заледве "кількасот родин", та й то майже всі належали до дрібної шляхти, так що у статистичному зіставленні він просто бере їх в одну рубрику з українськими селянами, а не з польською шляхтою.

А тому нічого дивного не може бути у факті, що "величезну більшість", чи "в основному" гайдамаками були українські селяни, "хлопи": коли більше як 99% всіх українців на Правобережжі становили тоді українські селяни, то й між гайдамаками їх мусіло бути стільки ж відсотково. Та це аж ніякий доказ, що сама Коліївщина своєю ідейно-політичною настановою була рухом соціяльним, селянським, чи "клясовою боротьбою селянства"; це був просто вислід дійсного стану тогочасної соціяльної структури українського народу на Правобережжі.

А найважливіше - факти виявляють, що й та невеличка кількість українців не-селян, що існувала в тому часі, не поставилась проти коліїв і не стала поруч польських "февдалів", але, власне навпаки, взяла участь у повстанні коліїв. У Кодні польський суд судив українського шляхтича Чоповського, що пристав до Коліївщини і був правою рукою полковника Неживого у винищуванні поляків. Саме тому, що вже сама його участь як шляхтича в коліївському повстанні заперечувала "хлопський" характер Коліївщини й документувала участь усіх українців у Коліївщині як національному повстанні проти польських окупантів, польський суд засудив його на найжорстокішу кару - посадження на паль.245

Із Коденської книги довідуємося про таку саму долю іншого українського шляхтича, Степана Головацького, якого за участь у Коліївщині четвертували.246

Не був "холопом", тобто панщизняним селянином, власністю польського "февдала", сам ініціятор і керівник Коліївщини, Максим Залізняк. Адже він, перейшовши вже малим хлопцем на Січ, став вільним запорозьким козаком і міг вигідно проживати на землях Війська Запорозького. Не робив він сам панщини ні одного дня, то й не "жадоба клясової розплати" зродила у нього бажання й постанову піднімати повстання проти поляків за відновлення Гетьманщини.

"Февдалами", хоч і менших розмірів, можна б назвати згідно з термінологією марксистської "боротьби кляс" сотника Івана Гонту, другого по Залізняку провідника Коліївщини та сотника Верлана, ініціятора й керівника гайдамацького повстання в 1734 році: вони ж обидва одержали були на власність по два села. Згідно із законами "клясової боротьби" вони обидва мусіли б бути запеклими ворогами гайдамацьких повстань. А тим часом вони стали у проводі гайдамацьких повстань.

Не були "хлопами" польських панів запорозькі козаки, що їх було щонайменше одна тисяча в рядах коліївських повстанців і то переважно на керівних постах. Клясові інтереси повинні б були заставляти їх, Неживого, Бондаренка, Швачку, Тименка, журитися закріпленням свого старшинського становища на землях Війська Запорозького як щабля до евентуального стану російського дворянства. А вони пішли керувати коліївським повстанням.

Не були "хлопами" панщизняними польських панів і надворні козаки. Вони і їхні родини були звільнені від усяких панщизняних повинностей, і це в соціяльно-правному аспекті зближувало їх до дрібної шляхти. А вони ж усі жертвою власного життя задокументували свою єдність із українськими селянами, а не з польською шляхтою.

Якщо б отже, в коліївському повстанні та в цілій Гайдамаччині вирішними були мотиви і критерії "клясової боротьби", то поділ фронтів мусів би був пройти зовсім інакше: по стороні "пролетаріяту" мусіли б були стати українські й польські панщизняні "хлопи" та бодай ті з московських "крестян", що їх як солдатів вислав був московський уряд на Правобережжя для винищування коліївських повстанців; а по другій стороні фронту повинні були стати поруч польської шляхти теж всі надворні козаки із Гонтою на чолі. А тим часом із поверх двох тисяч надворних козаків тільки один Данило Щербина, як стверджує польський історик Корзон,247 став по стороні польської шляхти, за що був після здавлення Коліївщини відзначений почесним вписанням до польської Книги Конституції та шляхетством і маєтками. Всі інші надворні козаки із своїми старшинами-українцями приєдналися до Коліївщини, хоч "клясові інтереси" ставили перед ними принаду здобуття вірністю Польщі того, що здобув національний зрадник Данило Щербина-Щербіньський.248

Так факти свідчать про те, що хоч економічно-соціяльне питання було особливо гострим у той час і нестерпність шляхетсько-панщизняного ярма була важливою спонукою до гайдамацьких повстань, а бажання розплати з польськими панами важливим стимулом, то все таки вони не були ані єдиними, ані основними причинами вибуху Коліївщини, й не "клясові інтереси" характеризували ту боротьбу.

А тому навіть совєтські дослідники Коліївщини після тиради агіткових фраз про "клясовий характер" боротьби гайдамацьких повстань та про "змагання гайдамаків, зокрема ж коліїв, до возз'єднання із братнім русским народом", що їх вони мусять вживати при кожній нагоді в данині марксизмові й московським окупантам, вони признають як неможливий до заперечення факт, що "боротьба українських селян проти кріпосницького гніту була одночасно боротьбою і проти національно-релігійного гніту, носіями якого були польські пани-февдали",249 й що український нарід підносив повстання "за своє соціяльне та національне визволення",250 бо польське панування "супроводилось тяжким кріпосницьким і національно-релігійним гнобленням українського народу та затримувало економічний і національно-культурний розвиток України".251

Значить, навіть совєтські дослідники Коліївщини, мимо своїх найщиріших намагань зробити з того повстання українського народу сторінку "клясової боротьби українського пролетаріяту проти польських й українських февдалів", мусять признати, що в дійсності Коліївщина, як і вся Гайдамаччина, мали характер не тільки соціяльної, але й "національно-релігійної", "національно-культурної" і взагалі національної боротьби.

Правдивість цього, аж надто очевидна для кожного совісного дослідника документів періоду Коліївщини, й ніяковість українських совєтських істориків "брехати, як москаль" всупереч незаперечним фактам є власне, відповіддю на бідкання большевицького партійного політрука, чому це термін "селянська війна" вживається (совєтсько-українськими істориками) стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних (!) висновків".252 Як же совісному історикові, хай і комуністові, звати Коліївщину "селянською війною", коли вона такою не була?

У згадках про Коліївщину різні автори залюбки повторюють як одну з головних, а то й як основну причину повстання "факт", що тоді власне кінчалися привілеї "слобід", тобто нових поселень, і тому селянство Правобережної України зі страху перед панщиною підняло в 1768 році бунт. Таке вияснювання причин і характеру Коліївщини є або виявом незнання дійсното тогочасного стану, або непорозумінням, або - у випадку польських авторів - умисним підфальшовуванням історичної правди. Для ілюстрації дійсного стану "слобід" наведемо ствердження польського таки дослідника того періоду:253 в Київському воєвідстві в 1765 році на 35 міст і 300 сіл було 32 "слободи", в яких у сімох кінчалися вольності в 1768 році, а в чотирьох в 1769, в інших пізніше. Отже, дійсний стан: "Кінчалися свободи" в 1768 році в сімох "слободах" на триста сіл! Такий, менш-більш, стан був і в трьох інших воєвідствах Правобережної України. До того ж, ті приобіцяні свободи давно існували вже лише в чиїйсь уяві, бо в дійсності польські пани їх ніколи не респектували. Приобіцяні привілеї "слобід" респектував польський пан лише перших кілька із 25 років, доки поселенці не збудували собі хат й не завели якесь "присадибне" господарство, прив'язуючи себе тим до місця. Тоді рік за роком пан накладав все більші повинності так, що вже по 10 до 15 роках існування "слободи" її мешканці були закуті в кайдани повної панщини. Захищати свої свободи як поселенця "слободи" законним шляхом в умовинах існуючого в тодішній Польщі беззаконня абсолютно ніякої змоги український селянин не мав. А тому проблема закінчення при обіцяних поселенцям нової "слободи" на час 25 літ свобід і введення щойно по 25 роках існування "слободи" там панщини в дійсності ніколи не існувала. Супроти цього, підношення "закінчення свобід селян у слободах" як причини вибуху коліївського повстання є щонайменше - нісенітницею.

3. "За віру грецько-православну!"

Другим чинником, що відіграв важливу ролю в гайдамацьких повстаннях, була релігія. І знову: деякі дослідники Гайдамаччини намагаються представити її, релігію, як основну, а то й єдину причину виникнення зокрема Коліївщини. Прихильники такого вияснення причин коліївського зриву запевняють, що ніщо інше, а тільки фанатичне рішення "примітивних хлопів" стати в обороні грецько-православної релігії перед католицизмом й уніятством заставило їх вхопити за зброю для кривавої розправи.

Тодішній польський король Станіслав Август Понятовський в листі з 6-го липня 1768 р. до своєї приятельки францужанки Жофрен (Geoffren) писав про причини коліївського повстання: "Кілька (польських) фанатиків почали грозити селянам нашої України всякими нещастями, якщо вони не перестануть бути греко-православними, не-уніятами, і не стануть греко-уніяти, то значить не перестануть виясняти Святу Трійцю так, як це вияснюють у Петербурзі, й не почнуть вияснювати так, як вияснюють на римський спосіб. Осудіть, пані, чи можуть ті нещасні хлопи розуміти щось із того? Але цього вистачило, щоб їх підбурити, а бунт тих людей це не жарти! І от фанатизм грецький і невільничий воює тепер вогнем і мечем із фанатизмом римським і шляхетським. Це певне, що без Барської Конфедерації не було б того нещастя". А польський історик Т. Корзон, переповідаючи цей уривок листа короля Августа у своїй історії того періоду, додає своє уточнення: "Поправивши останнє речення, а радше додавши до нього два слова - "без релігійного гасла в Барській конфедерації" - ми матимемо найвлучнішу й походячу із найповажнішого джерела вказівку для зрозуміння стану умів і причин уманського нещастя".254

Такий погляд, як от цей, висловлений тодішнім польським королем та польським істориком Корзоном, а саме, що коли не єдиною, то основною причиною коліївського повстання було релігійне питання, заступає більшість польських істориків. Та й не тільки польських; совєтський історик А. Дмітрієв255 теж подає від себе таке власне "роз'яснення" причини Коліївщини. З тією тільки різницею, що коли польський король і польський історик Корзон, вороги Барської конфедерації, - складають вину на релігійний фанатизм польських конфедератів-католиків, то совєтсько-московський історик Дмітрієв вважає ініціятором і дійсним організатором Коліївщини ігумена Мотронинського манастиря Значка-Яворського, "агента цариці Катерини".

Польський історик Равіта-Гавроньський, розглядаючи причини коліївського повстання, намагається переконати читача, що ніякого переслідування православних на окупованих Польщею українських землях ніколи не було. Польський уряд, - твердить Равіта, - завжди респектував рівноправність усіх християнських віровизнань; він дивився не на те, якого хто віровизнання, але як хтось ставиться до польської держави, до урядників польської держави й до польських громадян. На доказ правдивости свого твердження Равіта наводить... "Привілей", Виданий польським урядом у 1569 році, яким підтверджено станові привілеї польських громадян однаково "римського" як і "грецького" віровизнання.256 Та в тому власне "вартість" запевнювань Равіти про релігійну рівноправність у Польщі, що для з'ясування стану в 1768 році він наводить документ з-перед повних 200 літ. Можливо, що в ХVІ столітті, коли поляки чулися ще заслабими, щоб гнобити українців, білорусів і тоді ще православних литвинів, задеклярована рівноправність віровизнань була і справді респектована. Але "медові місяці" об'єднання литовсько-руської держави з Польщею на принципі рівности трьох націй тривали коротко: почувшись на силах, Польща стала польщити литовців і українців. У ХVІІ столітті, за короля Яна Казіміра, - як свідчить Корзон257 - поляки прийняли рішення з'єднати православіє з католицизмом, тобто перевести православних на католицизм, а через католицизм спольщити. Згідно з тим, сфанатизована в єзуїтських школах польська шляхта стала не допускати православних до державних і навіть до міських урядів. Українські школи польський уряд зліквідував, а до польських шкіл православних приймати не хотіли: таким способом польський уряд пляново змагав до введення серед українців масової неграмотности і зниження їхнього культурного рівня.

Фізичний польський терор проти православних скерувався насамперед на українське міщанство. "Поляки, - пише католицький історик Української Церкви258 - робили набіги вночі на братські церкви, українців, що служили в поляків, примушували ходити до костьола, впихали їм м'ясо в рот під час посту, били і зневажали за те, що вони ходять до своєї церкви, тощо. А коли дехто, кого присилували перейти на латинський обряд, вернулися знову до прадідної грецької віри... того кидали до в'язниці й у жорстокий спосіб мучили та катували. У свята за старим стилем витягали на роботу господарів і челядь, а коли ті не хотіли працювати, кидали в тюрму". "З катедри костельної, - скаржились православні, - й на ратуші перед усіми називають нас поганами й хулять наші святині церковні".

Цей пляновий, важкий наступ поляків на православіє привів до масового винародовлення нащадків колишньої української провідної верстви. Щоб рятувати своє соціяльне становище і свої маєтки, вони переходили на католицизм і вслід за тим польщилися.

В такій ситуації, щоб вирвати з рук польських шовіністів католицизм як засіб до винародовлювання українців, провід Української Православної Церкви вирішив у 1596 році прийняти унію з Римом: прийняття католицизму ставило українців-уніятів нарівні з польськими католиками, а збереження українського обряду, української мови та окремої української церковної ієрархії оберігало національну окремішність українців від поляків.

Якщо оцінювати унію з національно-політичного становища, то немає сумніву, що вона була заключена із глибоко патріотичних мотивів. На жаль, вона внесла роздор між самих українців. Сама зміна того, що було досі, надає посмак "зради". До того, коли в боротьбі між уніятами і православними польський уряд і всі поляки стали активно по стороні уніятів, то це кинуло на уніятів тінь "коляборантів", "польських прислужників". На добавок лиха обидві сторони почали часто користуватися насиллям при відбиранні церков, при чому польські пани часто ставали по стороні уніятів. Це була "ведмежа прислуга", бо вона закріплювала в душах православних українців переконання, що унію насаджують силою поляки. Тим більше, що поляки і справді виявляли особливу, власну ініціятиву в насильному переводженні православних на унію, жорстоко караючи тих православних, які спротивлялися тому. Щоб дістати парохію, український священик мусів дістати від пана даного села або від його завідателя "презент", яким пан давав йому право стати парохом і користуватися призначеним для пароха наділом землі, платити за те визначену паном данину. Крім цього, православний священик мусів одержати від уніятськото декана "абсолюторію", тобто дозвіл залишатися православним. Врешті, православний священик мусів бути рукоположеним переяславським єпископом, що перебував на Лівобережжі, під Росією, а дозвіл на перехід кордону польська влада не все давала. Всякі релігійні обряди - хрещення, одруження, похорон, - міг православний священик виконувати тільки за дозволом католицького священика, якому мусів кожним разом платити за такий дозвіл.

У 1717 році появилася голосна польська брошура "Проєкт знищення приєднаної Руси",259 що подавала плян польської політики супроти українців. Згідно з тим, Польща повинна зберігати приязнь із Московщиною, польським союзником у винищуванні українців. Українську шляхту, не лише православну, але й уніятську, не допускати до ніяких урядів. Серед поляків плекати і скріплювати погорду до всіх українців та вирощувати в поляків і в самих українців погляд, що українці є чимсь гіршим, меншевартісним. До шкіл допускати лише тих українців, супроти яких є оправдана надія, що їх можна буде спольщити. Міщан-українців випихати на передмістя, а звідтам у панщину. Українським священикам відбирати церковний маєток, а церкви винаймати жидам.

"У той спосіб, - каже безіменний автор тієї ганебної інструкції, - наші предки навернули багато схизматиків до єдности з Римською Церквою; решту ми зробимо уніятами, а потім усіх уніятів переробимо на римо-католиків-поляків".

У 1720 році уніятський собор у Замості, скликаний митрополитом Юшкою, проголосив Уніятську Церкву єдиною законною Церквою "грецького обряду" в Польщі.

А тому, хоч у 1768 році, в час Коліївщини, на всій Правобережній Україні (Київщина, Поділля, Волинь) православними були ще тільки кругло двісті тисяч українців, а решта, кругло два мільйони українців були вже уніятами,260 то свою приналежність до цеї, чи тої Церкви загал уважав формальністю. Так дивилися на те й ті, що ще залишилися православними. Тому дійсної ворожнечі, а тим більше релігійної боротьби між українськими селянами-уніятами й українськими селянами-православними не було. Релігійна ненависть і боротьба українських селян, православних і уніятів, скеровувалася проти католиків-поляків, проти польських панів, проти ляхів. І в цьому випадку має повну рацію Равіта, твердячи, що "Вся справа мала радше характер політичний і національний, аніж релігійний".261

Боротьба між православними українцями й уніятами велася тільки між священиками: за парохію, за церкву, за правне положення віровизнання в ладі (а вірніше: в безладді) тогочасної польської Речипосполитої.

Оборона православних у 1760-тих роках зосереджувалася в руках ігумена Мотронинського манастиря, о. Мелхиседека Значка-Яворського. Він об'їжджав Правобережжя, збирав дані про шляхетські безправства супроти православних священиків, заносив удокументовані скарги до польського короля й польського уряду та до московської цариці Катерини, яка в його уяві була щирим оборонцем православія і православних. Польський уряд посміхався з тих скарг. А московська цариця радо використовувала їх для того, щоб могти в ролі протекторки православних вмішуватися у внутрішні справи Польщі й підготовляти грунт для захоплення частин польської "Речипосполитої" під зверхність Москви.

Польську шляхту впроваджував ігумен Яворський своєю діяльністю в обороні православія в лють. Це він відчув на власній шкурі не раз. В 1766 р., коли він вертався з Варшави, куди їздив зі скаргами на польську шляхту, в Орлівці заарештував його писар латинського консистора Лада, забрав від Мелхиседека всі папері, що їх він мав зі собою, й під ескортою відставив його до Городища. Губернатор Городища вислав шляхтича Хойновського до Мотронинського манастиря для переведення ревізії і після того звільнив Мелхиседека. Але коли Мелхиседек пробував при допомозі сотника жаботинської міліції Харка перейти кордон до Києва, поляки зловили його й потурбували, а сотника Харка покарали смертю.262

Зрозуміло, що і про свої власні болючі кривди, нанесені польською шляхтою, і про кривди, заподіяні іншим православним українцям, про які він довідався в часі своїх мандрівок, Ігумен Мелхеседек оповідав усім українцям, особливо ж тим організаторам Коліївщини, що зібралися були в Мотронинському манастирі, закликаючи до оборони переслідуваних. Це, звичайно, мало великий вплив на майбутніх коліїв. Але думати, що це було основною, а тимбільше єдиною причиною вибуху повстання, прозваного Коліївщиною, аж надто наївно. Бо якщо б Коліївщина була релігійною боротьбою православних українців, то вона мусіла б звертатися проти українців-уніятів. А такого не було. Ніхто з мемуаристів не подає, і ні в одному документі не згадується, щоб десь мав місце бій українських селян-православних, членів коліївського повстання, із українськими селянами-уніятами.

А вже крайньою нісенітницею є "звідомлення" тодішнього папського нунція в Польщі Дуріні, безкритично цитоване деякими українськими істориками, в якому говориться про вимордування коліївськими православними повстанцями 40 тисяч українських селян-уніятів. Адже на Правобережжі - пригадуємо ще раз, - було тоді всіх українських православних селян тільки двісті тисяч,263 а уніятських - два мільйони; то як же горстка православних, що становила одну десяту всіх українців, могла розгромити поляків і винищити всіх поляків та жидів, ще й вимордувати багато більше українських селян-уніятів, аніж усіх коліїв разом було? Українські селяни-уніяти мали кожний таку саму фізичнy силу, таку саму зброю й таку саму відвагу, як українські селяни-православні, то як же ж вони могли б були допустити до того, щоб кількісно в десять разів слабші православні вбили сорок тисяч уніятів, не втративши при тому майже ні одного свого?

Ця очевидна нісенітниця зродилася з того, що число сорок тисяч як приблизну кількість тих, які згинули з рук коліїв, підсунено повністю під уніятів, тоді, коли в дійсності йшлося виключно про польську шляхту й жидів. Про якусь збройну розправу українських селян-православних з українськими селянами-уніятами в ніякому тогочасному документі ніякої згадки, повторюємо, немає, значить - такого не було. Якщо ж кілька десятків українських селян-уніятів і справді загинуло з рук коліїв, то ні в одному випадку не сталося це тому, що вони були уніяти, але виключно у висліді того, що на наказ їхнього пана вони пробували захищати панський замок перед українськими повстанцями.

І від сто до двохсот студентів василіянської школи264 в Умані загинули з рук коліївських повстанців зовсім не тому, що вони були уніяти-католики, але єдино тому, що вони разом із польською міліцією збройно ставили завзятий опір повстанцям, стріляючи з мурів і з вікон школи в українських повстанців в обороні польської шляхти. За вірність полякам, а не за уніятство загинув і директор школи, василіянин о. Іраклій Костецький.

В заверюсі Коліївщини потерпіло чимало уніятських священиків: у скарзі, яку після коліївського повстання вислали уніятські священики до польського уряду, 298 підписались як ті, що були тілесно потурбовані265 і лише 15 згадано як тих, що загинули. Але в майже кожному випадку йшлося про особисті розправи між уніятським парохом і православним, якого усунено з парохії, або між уніятським парохом і кимось із його ж таки озлоблених чимось уніятських парохіян.

Але бувало й так, як от у випадку Івана Старушевського зі села Вакулинці в Богуславщині, описаному подрібно Равітою. Старушевський закінчив православну, а пізніше уніятську теологію і був висвячений на уніятського священика. Напередодні Коліївщини мешканці села Березняки, де Старушевський був тоді уніятським парохом, вирішили повернутися на православіє, і коли Старушевський не схотів зробити те саме, вони прогнали його зі села. Старушевський поїхав до Корсуня із запитом, що йому робити. Але, як лише ввійшов до кімнати офіціяла Мокрицького, і сказав, що він із Богуславщини, Мокрицький крикнув, що Старушевський мусить бути "схизматик", бо в Богуславщині всі українці повернулися на "схизму". Й казав його арештувати та відставити до Корсунської, а по трьох днях до Радомиської тюрми. Там о. Старушевський просидів три тижні й дістав 700 буків, заки вияснилось, що він таки уніятський, а не православний священик.266 Ким же ж був пошкодований уніятський священик о. Старушевський? Його парохіяни, що повернулися до православія, тільки прогнали його зі села, не вчинивши ніякої кривди; а в'язнили його й дали йому, католицькому священикові, 700 буків у часі тритижневого в'язнення... католицькі поляки.

Персональні розплати з політичних, або й часто особистих причин зачіпали тоді і православних духовних. Прикладом цього є подана Равітою на підставі документів справа козака Орла та православного дяка Гудименка, описана, на його лад, Равітою-Гавроньським, як ілюстрація "розправи між самими православними українцями". Виявляється, що коротко перед Коліївщиною Орел, який був членом невеличкого гайдамацького загону, тікаючи перед польською погонею, скрився в селі у православного дяка Гудименка. Та Гудименко потайки повідомив про те поляків і видав Орла в руки польського ката. Тільки припадком пощастило Орлові втекти й оминути смерти. В час Коліївщини Орел прийшов зі своїм відділом до того села і криваво розплатився з Гудименком. Чи мало воно щось спільного з релігією тому, що Гудименко був православним дяком? Ясно, що ні. Це був акт розплати із зрадником, що видав українського повстанця в руки польського ката на тортури і смерть.

Політичні або персональні причини були спонукою насильства над уніятським священиком і в кожному іншому випадку. Нам не доводилося зустрічати в документах акту фізичного насильства над уніятським священиком, проведеного коліївськими повстанцями, що не мали ніякого особистого відношення до жертви розплати, отже з виключно з релігійних мотивів. У кожному випадку, повторяємо, йшлося або про розплату православного священика з уніятським, який його усунув з парохії, або про помсту самих парохіян уніятів з їхнім парохом, або про акцію парохіян супроти того, кого вони вважали вислужником польського пана. А тому, хоч і як неслушними й жорстокими ті випади насилля не були б, їх ніяк не можна вважати, згідно із правдою, за вислід релігійної боротьби православних з уніятами, а тим більше не можна на цьому базувати серйозно твердження, ніби вся Коліївщина мала характер релігійної війни.

Офіційно - по відновленні Гетьманщини - гетьман Максим Залізняк видав зарядження, що уніятські священики повинні покинути православні села, або перейти на православіє, одержавши в переяславського єпископа уставні грамоти й антимінси.267 Ніякого зарядження про примусовий перехід на православіє уніятів чи уніятських священиків не було. Наведена нами історія уніятського священика Старушевського показує, що поскільки між ним і його парохіянами ніяких спорів не було, то як його парохія вирішила повернутися до православія, а він не схотів, йому найменшої кривди не вчинено, а тільки доручено йому залишити село. В'язнення, зневаги й 700 буків одержав він, уніятський священик, від поляків-католиків.

Немає ніякої змоги устійнити бодай приблизно, яке було відношення відсотково самих учасників коліївського повстання за релігією. Дуже можливо, що члени першої повстанської сотні, які святили ножі в Монтронинському манастирі, були всі православними. Та з поширенням повстання на все Правобережжя воно мусіло змінитися. Тяжко повірити, щоб у ситуації, коли на Правобережжі було два мільйони уніятів і тільки двісті тисяч православних, Потоцький, який заложив в Умані василіянську уніятську школу для ширення унії, а в 1768 році спровадив до Умані для місійної праці капуцинів,268 приймав до своєї двотисячної міліції на упривілейовані, в порівнянні з панщиною, пости самих православних і то якраз для оборони католиків перед православними гайдамаками. Між надворними козаками мусіло бути дуже багато, якщо не подавляюча більшість, уніятів; а однак ніякої релітійної війни між ними не було і всі вони одностайно перейшли в ряди коліївських повстанців.

Про якусь релігійну внутрішньоукраїнську війну в час Коліївщини, та й усієї Гайдамаччини, на взір релігійних воєн у Середній і Західній Европі, мови не може бути, якщо підходити до питання об'єктивно, а не тенденційно, в цілях пропаганди. Якщо б колії вели релігійну війну за православіє проти уніятів, то ясно, що після московського удару під Уманю українські селяни-уніяти скористали б із нагоди для відплати і стали б усі помагати полякам та москалям винищувати православних коліїв. А такого ніде не було. Навпаки, навіть тоді, в обличчі жорстоких кар за допомогу коліям, всі українські селяни, православні й уніяти, щиро помагали, як могли, коліївським повстанцям, доказуючи дуже часто жертвою власного життя свою нерозривну єдність із коліями, борцями за національні права всього українського народу без огляду на віровизнання.

Із другої сторони - ми бачимо в час Коліївшини заскакуючу єдність у безоглядному винищуванні українських повстанців православної Москви з католицькою Польщею, православних московських старшин і простих солдатів із католицькими поляками. Ні один православний москаль не став по стороні православного українського повстанця, ані в одного православного москаля не бунтувалося його православне сумління, коли він раненого православного українського повстанця віддавав у руки польських католиків на тортури й жахливу смерть.

Немає сумніву, що важкі релігійні переслідування українців католицькою Польщею, як і нелюдяний соціяльний гніт, причинилися великою мірою до загострення українсько-польського конфлікту у ХVIII столітті та до розбурхання пристрасти кривавої відплати. Але совісне дослідження Коліївщини приводить до безсумнівного висновку, що й релігійне питання не було ані єдиною, чи хоч би основною причиною коліївського повстання, ані його єдиною чи основною ціллю.

Лінія фронтів у коліївському повстанні проходила зовсім не по релігійній, але виразно і єдино по національній приналежності: по одній стороні стояли в повстанні українці, православні й уніяти, а по другій стороні, проти українських повстанців стали спільно католицькі поляки і православні москалі.

На цей момент, на єдність у боротьбі в час Коліївщини українців-православних із українцями-католиками (уніятами) і на смертельну ворожість між католиками-українцями й католиками-поляками вказує католицький історик E. Helleniusz, роблячи правильний висновок в опублікованій поверх сто літ тому у Кракові праці про василіян в Умані в часі Коліївщини: "Ціла теорія релігійних різниць і спорів в виду цього паде і зникає".269

4. Політичні цілі Коліївщини

Польські й московські історики, головно давніші, пристрасно запевняли, що колії ніяких політичних цілей не мали й мати не могли. По їхньому, - колії тільки "розбійники, вори": грабіжники із вродженим нахилом до сліпого бунту і вбивств, жадобою наживи і з вродженою глухою ненавистю до ладу й порядку. А якщо були ще якісь мотиви боротьби коліїв, то релігійні: сліпий "грецький" фанатизм неосвічених хлопів, нездібних розуміти логічні аргументи. Остаточно - соціяльні моменти: бунт раба проти Богом даного йому пана, польського шляхтича. Але ніякі політичні мотиви. Типовий представник такого "роз'яснювання" характеру Коліївщини, Равіта-Гавроньський, каже про боротьбу гайдамаків: "Вона була не так вислідом свідомо відчутих кривд і ясних вимог, як наслідком свавільних інстинктів напівдикої суспільности, яка, користаючи з ослаблення державної сили та з того, що Польща вплуталася у війну із Швецією, а в границі Польщі ввійшли московські війська, знайшла собі поле для безкарної сваволі. Мала вона бунтарів, талановитих агітаторів, але не мала ані одного провідника; мала знаменитих, відважних і зухвалих партизанів, але ані одного чоловіка, який вдунув би у ті розбурхані маси якусь ідею державництва. Єдиним бажанням, що оживляло ті кровожадні маси, була або жадоба особистої помсти, або низька жадоба грабежу, або інколи релігійний фанатизм людей простих і диких з уродження. Тому то і з одної, і з другої сторони лилася кров без якоїсь користи. Одні, загрожені простими розбоями, не мали з ким вести переговори; другі, гнані темною заздрістю і штучно піддержуваним фанатизмом, особливо в останньому періоді Гайдамаччини, клали свої голови, дикі і неспокійні, але у грунті речі невинні, під топір ката, або платили життям у часі грабежу чужого майна".270

Але, густо розсіваючи у своїй двотомовій праці про Гайдамаччину отакі плюгавства про коліїв і про ввесь український нарід як "мішанину гунів і татарів", Равіта, аналізуючи свідчення польських сучасників, таки признає: "Наскільки можна зорієнтуватися у пляні гайдамацьких рухів, вони мали своєю ціллю зрив усього українського населення проти польських панів і жидів. Був би це поворот до традицій Хмельницького з цією різницею, що козацької армії як хребта тих дій тепер не було. Треба було її творити".271

Аналізуючи ж тактику коліївських повстанців, Равіта, забувши про свої запевнювання, що українські повстанці боролися безпляново, кожен про себе, подає, що згідно з опінією польських і українських сучасників Коліївщина приготовлялася кілька літ.272 А після святочного проголошення початку повстання у Мотронинському манастирі, - переповідає Равіта далі, - згідно з раніше випрацюваним пляном Залізняк подався на Умань, Швачка на Фастів, інші відділи в напрямі Богу, в Брацлавщину, в північну Київщину.273 При розгляді ж подій в Умані Равіта подає ще чіткіше ціль коліївського повстання: "Ідучи до Умані, може вже після того, як Гонта пристав до повстання, колії відгрожувались, що цілу Україну відберуть від Польщі і візьмуть Волинь та Поділля... В Умані при густих гарматних пострілах і сальвах з рушниць проголошено Максима Залізняка гетьманом, а Гонту полковником".274

Так само у висновку аналізи коріння і спонук Коліївщини Равіта ставить ствердження, які зовсім заперечують всі його апріорні, крайньо негативні погляди: "Якщо б я не попередив історії Коліївщини змалюванням історичного підложжя, - каже він, - і через те не улегшив пізнання та зрозуміння пізніших випадків, то виглядало б, що вони були тільки хлопською авантурою, простим розбишацтвом, що вибухає в суспільності з низьким рівнем освіти при кожному послабленні державної влади. А тим часом в аспекті довшого відтинку історії вона (Коліївщина) була одним зі звен - може й останнім, - довгого ланцюга життя Руси".275

"Релігійний фанатизм з одної сторони і другої сторони відігравав другорядну ролю. Дійсним і найсильнішим поштовхом до кривавих зударів був расовий і національний антагонізм... Два різні первні національні й цивілізаційні, що стояли проти себе око-в-око на пограниччі, ненавиділи один одного; люди, що зустрічалися зі собою, не розумілися; духовий світ, в якому одна і друга сторона виростала, був для кожної з них найкращим. Скільки разів одна з одною зустрічалися, вибухала ненависть і загроза боротьби...276 Інстинктова антипатія обидвох сусідних держав, як і обидвох народів, українського та польського, лежала на дні щоденного життя і спалахувала, а то й вибухала при найменшій нагоді".277

Так ото польський дослідник Коліївщини, безграничний шовініст і скрайньо ворожо наставлений не лише до Коліївщини й усієї Гайдамаччини, але й до українського народу взагалі, таки признає що:

1. Коліївщина, як і ціла Гайдамаччина не була якимсь відірваним, одноразовим бунтом, але коренилась у споконвічній духовості українського народу, майже протилежній польській духовості, й була органічним звеном довговікової боротьби проти польських окупантів України.

2. Релігійні утиски православних католицькою Польщею та важкий соціяльний гніт, у якому перебував тоді український нарід у заведеній польськими окупантами системі панщини, були тільки другорядними причинами гайдамацьких повстань. Основною причиною були національні почування: споконвічна протиставність української духовости польській духовості, польській культурі, польському соціяльному ладові, що проявлялися в постійному змаганні до сепаратизму, тобто до відновлення державної незалежности українського народу.

3. Коліївщина, нове національне повстання українського народу, було дбайливо підготовуване і проводжене пляново. Вона мала виразні національно-політичні цілі: звільнення всієї України з-під поляків і відновлення самостійної, від нікого незалежної української держави із гетьманом у проводі.

Так свідчить про цілі коліївського повстання й польський мемуарист Ліпоман, спираючись на зізнаннях поляків, наочних свідків тих подій: Залізняк, - каже він, - проголосив знесення панщини, відновлення гетьманщини і введення загальної військової обов'язкової служби в козацьких частинах.278 Те саме свідчення подає й Рачинський: "Залізняк проголосив, що вже панщина знесена, що польська Україна саму тільки козацьку службу відбуватиме і що країна називатиметься подавньому Гетьманщина".279 Отже: відновлення державної незалежности України, привернення форми Гетьманщини, ліквідація панщини й, очевидно, станового поділу, введення загальної військової служби в рядах козацтва.

Що ж розумів тоді український нарід під окресленням "козацтво"?

Дуже влучну характеристику й уточнення цього подав дослідник унії в Польщі Е. Гелленіюш, спиняючись на розгляді ідейного підложжя Гайдамаччини: "Козацтво, - вияснює Гелленіюш280 - означало й означає свободу народу, та не таку свободу, як в Европі (в часі Гайдамаччини - П. М.) де людина є вільною, але не має ніякої власности, або є платним слугою, або мусить платити чинш королеві чи панові, а споконвічну свободу власної землі. Козак значить - вільна людина й господар всієї української землі... Український нарід, люд південних слов'ян від просторів Дніпра до Дону, який узяв зброю до рук і став до збройного змагу, щоб здобути собі свободу... Справа була не втому, скільки чоловік може бути в козацькому війську, але в тому, що козаки не хотіли бути під зверхністю польської влади... Свобода народу була гаслом козацтва, і в цьому була вищість українців над Польщею, яка на словах була Річчю Посполитою, а толерувала панщизняну неволю".

Ця характеристика, подана у праці, опублікованій у Кракові ще в першій половині минулого століття, дає ясну відповідь на питання, в чому власне полягала підкреслювана Равітою-Гавроньським протилежність і непримиримість культур польського й українського народів. Польська культура спиралася на первнях гострої соціяльної несправедливости, прикриваної облудною, чванькуватою фразеологією, а українська ("козацька") - на принципах дійсної свободи всього українського народу й кожної української людини та на принципах соціяльної справедливости, виявленої в ладі без панщини і кріпацтва, без холопа і без пана.

Зудар цих двох протиставних національних культур, в якому поляки намагалися накинути українцям свою зверхність і підчинити їх польській культурі, мусів виявитись як зудар національний, як національна боротьба українського народу з виразними політичними, соціяльними і релігійними цілями.

Дуже цікавим є свідчення польського шляхтича Станіслава Крушельницького, що в час Коліївщини був адміністратором села Буки в Уманщині. У своїх споминах281 він переповідає історію сфабрикування "Золотої Грамоти", яку, згідно з тим переповіданням, Максим Залізняк казав у Мотронинському манастирі написати одному із монахів, і каже: "Врешті (Залізняк) витягнув з халяви якесь письмо і казав монахові переписати. Письмо проголошувало, що треба відібрати Україну від ляхів аж по Случ і Дністер, відновити Гетьманщину і в той спосіб звільнити козаків від польського ярма. Гетьманом іменується Залізняк".

Якщо так було дійсно подано у відозві Залізняка, то воно ясно свідчить, що, вже починаючи повстання, полковник Максим Залізняк мав перед собою чітко визначену ціль повстання: звільнення Правобережної України з-під польського ярма і відновлення Гетьманщини як вільної української держави. Якщо ж Крушельницький тільки переповідає це за своїми сучасниками, то й це засвідчує, що загальновідомою ціллю повстання було прогнання польських окупантів і відновлення державної незалежности України.

Так уже оті свідчення польських сучасників та признання найяскравішого польського шовініста, ненависника українського народу і його державницьких змагань, сперті на дослідженні польських джерел, доказують переконливо, що Коліївщина мала виразні політичні цілі: звільнення всієї Правобережної України від польських окупантів і відновлення Гетьмасшцини як самостійної української держави.

Тому й історик Костомаров, хоч схильний бачити в Коліївщині тільки соціяльний бунт панщизняних хлопів, признає, що "Залізняк проголошував відновлення Гетьманщини і всіх своїх підданих звав козаками".

Виринає питання: чи політичні цілі мала тільки Колїівщина і тим вона відрізняється від усіх інших періодів Гайдамаччини?

В. Антонович думає, що так. У передмові до своєї праці про сотника Гонту він слушно звертає увагу на конечність критичної оцінки тверджень польських мемуаристів, кажучи: "Сучасники мемуаристи, які належать до потерпівшої сторони, полишили нам тільки блискучі картини пожарів, убивств і грабнку, що супроводили катастрофу... На їх думку, страшне заворушення в Україні було з одного боку - буцім то плодом дипломатичної інтриги Росії, із другого - результатом питомого буцім то українському народові варварства, його злюща вдача і головно пристрасті до грабунку. Певно, такі пояснення мемуаристів, дуже врешті натуральні в устах людей мало розвинутих і сильно роздразнених, не варті серйозної уваги, як усякі присуди над характером усього народу... Коли б до нас дійшли звістки про Гонту та його уділ у Коліївщині від осіб, які належали до другої заінтересованої сторони, або бодай від свідків безпристрасних і сторонніх, то ми не сумніваємося, що висказану нами тезу можна було б установити найточнішими й докладними показами".282 Але поширити це правильне ствердження про оцінку крайнє тенденційних польських джерел щодо Гонти на всю Гайдамаччину Антонович у своїй праці про Гайдамаччину чомусь не зважився. В оцінці Гайдамаччини Антонович і сам залишився під впливом польської інтерпретації.

А тому Гайдамаччитну, головно ж у її початках, Антонович утотожнює з розбишацтвом і без розбору змішує гайдамацькі виступи українських селян з усіми тогочасними розбишацькими вибриками польської шляхти, московських старовірів липованів і навіть польських монахів. З того й випливає його погляд, що "прориваючись постійними спорадичними вибухами, народній рух хоч і більшає у своєму обширі, дякуючи обставинам, але не зміцнюється щодо моральности, ясности принципів та зазначености мет - він швидше зостається на ступні розвитку вродженого інстинікту або традиції, аніж пересвідчення. Нарід, бажаючи спекатися шляхетського устрою, тільки в загальних рисах вбачає підвалини другого, бажаного ним ладу, але ясно виголосити й зазначити його в подробицях він не вміє. Таким робом через неясність принципів характер народньої реакції має більше суперечних, ніж певних рис; більше бажає скинути те, що є, ніж настановити нове, краще... Окрім того, народня реакція набуває ще інші, незручні для неї риси, які йдуть із того ж джерела - загальної анархії".

Але, досліджуючи сам Гайдамаччину від самих її початків аж до Коліївщини, Антонович зауважує таки не сам постіиний ріст розрухів щодо розмірів та засягу території, але і все чіткіше політичне забарвлення того руху. Це останнє пояснює він процесом переміни виявів розбишацтва і грабіжництва у соціяльно-національний спротив українського народу польським займанцям під впливом козацтва та лівобережного міщанства й козацтва. Коли, - каже він, - правобережні українські селяни і приставші до них різні елементи "вбачали у гайдамацтві грабіжку та поживу", то "вільні та економічно забезпечені пвобережні козаки, київіські міщани, новослобожани та особливо запорожці, очевидячки, беруть участь у Гайдамаччині не через власну поживу. Вони розуміють свою солідарність із людністю краю, де зростала Гайдамаччина і пристають у гайдамаки на підставі переконань громадських, народніх і релігійних, вироблених історією краю і захованих, якщо спадщина переказів про стару козацьку боротьбу. Захоплення правого берега Дніпра поляками, панування там шляхти, діяльне заведення унії - на погляд вільних лівобережан та запорожців, стають історичною кривдою, нехтуванням наймилішої думки про боротьбу за козацьку волю. Стати проти поляків, на їх думку, було звичайним традиційним обов'язком, не виконати якого та не пристати до нової форми протесту, що розвилася після козаччини, вважалося неможливим. Що час, то все більшу участь беруть вони у Гайдамаччині, а вкупі з тим і самий рух стає більш народним залишаючи грабіж та розбої".283 Переломовим у такому процесі вважає Антонович повстання 1734 року. "За Гайдамаччиною ж раніших часів, - каже він, - ми не можемо не признати інстинктів переважно поживи".284

Таке роз'яснення процесу ідейно-політичної кристалізації Гайдамаччини зовсім непереконливе. Чому б то тільки серед лівобережних українців мала зберігатися традиція боротьби за волю проти польських окупантів, а не бодай такою ж самою мірою і на Правобережній Україні, де власне вся боротьба за волю проти Польщі в попередньому столітті проходила і чому б то аж під впливом лівобережних українців мало родитись і кристалізуватись серед українців Правобережної України бажання народньої боротьби за волю проти польського поневолення, - Антонович не вияснює.

Ми думаємо, що в дійсності справа не так в ідейно-політичному характері окремих періодів Гайдамаччини, як перш за все в розмірах та організованості спротиву. В початках Гайдамаччини ми бачимо тільки стихійні акти спротиву й розплати, виконувані невеликими гуртами. Ніякого організаційното пов'язання окремих гайдамацьких гуртів у початках немає; кожен гурт діє окремо, сам про себе. В таких випадках ідейно-політичний характер спротиву завжди затирається назовні, стає менше видним. Для прикладу наведемо, що навіть у ХХ столітті, коли після захоплення Західньої України поляками там спалахнули стихійно збройні спротиви, не пов'язані ще в одну політичну організацію УВО, то й тепер ідейно-політичне обличчя тих виявів боротьби затиралося так, що й досі дослідникам важко довести, чи всі вони мали виразний національно-самостійницький характер, чи може і справді деякі з них мали інтернаціонально-соціялістичне забарвлення, або й були випадками звичайного розбишацтва в цілях наживи, як це й цим разом намагалися інтерпретувати всі ті випадки спротиву поляки. Тим більше не впадав у вічі і не підхоплювався ніким ідейно-політичний характер стихійних актів спротиву польським окупантам тоді, в першій половині ХVIII століття, в умовинах загальної анархії та в часі, коли українське населеня ніякої змоги виясняти мотиви своєї дії та заносити їх до документїв не мало, а польські уряди, польські мемуаристи й польські історики виявляли особливу наполегливість власне у закриванні та заперечуванні ідейно-політичних мотивів дій гайдамаків.

До того ж, судові акти тодішніх польських судів в Україні виявляють, що польські суди безмірно жорстокіше карали за участь у збройній боротьбі українського народу, аніж за грабіж і розбій; напр. суд у Кодні судив на кару смерти селян, які тільки дали якусь допомогу коліївським повстанцям і самі участи в повстанні не брали, а за участь у грабіжницькому нападі, в якому жертву грабежу вбито, той сам суд присуджував тільки сто буків. А тому зловлені гайдамаки часто воліли на допитах прикидатися звичайними розбишаками, аніж відверто деклярувати перед польським судом свої національно-політичні погляди, що були дійсним мотивом їхньої дії. Тим більше, що покарання грабіжника кінчалося виконанням присудженої кари, а учасника національної боротьби піддавано додатковим жорстоким тортурам, щоб змусити його виявити інших членів спротиву. Таке умисне приховання перед ворогом своєї участи у визвольній боротьбі відоме і сьогодні по всьому світі, де йде визвольна боротьба проти окупанта. Тому і в гайдамацьких повстаннях тільки згодом, коли окремі збройні виступи приймають широкі, організовані форми, їхнє політичне обличчя стає наявним і надто очевидним, щоб його могти скривати чи заперечувати. Чим ширші розміри зриву і чим більше централізовано він зорганізований, тим чіткішими й видними назовні стають ідейно-політичні мотиви й ціль боротьби.

Немає найменшого сумніву, що запорожці відіграли особливо важливу ролю в поширенні і скріпленні гайдамацького руху, в наданні йому кращих організаційних форм і впарі з тим, у чіткішому оформленні його ідейно-політичного характеру. У попередньому столітті Запорізька Січ цілістю була завжди ініціятором і керівником народніх повстань, а збройні сили Запоріжжя творили основне ядро повстанців. Маси українського селянства тільки долучувалися до них. У ХVIII столітті, в період Гайдамаччини, Запорізька Січ сама опинилася в московському ярмі й, маючи сувору заборону московського зверхника встрявати в боротьбу українського народу проти Польщі, не могла зважитися виступити і проти Польщі, і проти Московщини. Тим більше, що тепер, після першого зруйнування Січі в 1709 р. та виходу під проводом кошового Костя Гордієнка-Головка на еміграцію, а згодом після повороту й оснування в 1734 р. нової Січі, це вже була тільки тінь колишньої Січі. Козацтво, як і колись, у минулому столітті, щиро співчувало боротьбі українського народу проти Польщі. Тільки ж тепер допомога гайдамакам мусіла бути проводжена індивідуально, скрито від московського зверхника, а часом і від кошової старшини.

Але й така допомога мала величезне значення. Козаки були досвідченими вояками й тому, переймаючи на себе зорганізування гайдамацького загону та керуючи його діями, надавали відразу загонові вигляд військової частини. Запорозькі землі стали захистом для гайдамаків: тут вони могли збиратися для зорганізування повстанського загону, тут могли вони опісля і сховатися перед переважаючими силами ворога, а ранені в боях могли безпечно лікуватися. Пов'язання ж Гайдамаччини з козацтвом автоматично надавало виразнішої чіткости ідейно-політичного характеру Гайдамаччини, бож козацтво було вже загально визнаним символом боротьби за волю України та за свободу й рівність української людини.

Все ж, це було тільки організаційне та морально-політичне підсилення народнього руху, прозваного Гайдамаччиною. І сам Антонович мимоволі признає, що "запорожці, як вернулися зі свого вигнання в Алешки, і як 1734 р. поновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз почали допомагати народньому рухові... Запоріжжя повинно було узяти невсипущу участь у пробах розповсюдження старого козацького ідеалу на більш широкій території, а через те йому не можна було ухилятися від боротьби з споконвічними ворогами цього ідеалу". Значить козацтво долучилося до Гайдамаччини: власне не до "гайдамаччини" як якогось розбишацтва, грабіжництва в цілях особистої наживи, а єдино як до народнього руху, що мав політичні цілі, тотожні із старими козацькими ідеалами: звільнення України з польського ярма й відновлення державної незалежности України.

Цей старий козацький політичний ідеал перебрала Гайдамаччина при своєму народженні від козаків полковника Семена Палія та наказного гетьмана Самуся. Йому, тому козацькому політичному ідеалові, залишалися гайдамаки вірні в усіх етапах своєї боротьби. В усій ширині і в повній ясності підняли його, ідеал вільної України, гайдамаки особливо в період свого найширшого й найкращого зорганізованого повстання - в Коліївщині.

5. Коліївщина - українське національне повстання

На вступі цього розділу ми звернули увагу на те, що правильне розуміння поняття "національне" охоплює сукупність усіх ділянок життя народу: політичну, економічну, соціяльну, релігійну, культурну. Тільки соціяльною боротьбою є та, яка ведеться на позанаціональній базі із соціяльних мотивів і за соціяльні ідеали зміни форм соціяльного ладу. Так само тільки релігійною боротьбою є та, що ведеться на позанаціональній базі за цілі одної релігії чи віровизнання проти іншої релігії чи віровизнання. Боротьба ж, що ведеться на національній базі за політичні, соціяльні, релігійні й інші цілі одночасно, є боротьбою національною. Якщо таку національну боротьбу веде поневолений нарід, то вона є національною революцією. А тому, коли ми бачимо, що боротьба коліїв українського, й тільки українського населення, велася за цілі політичні, соціяльні, культурні, економічні і т. д., на національній базі, то це свідчить переконливо, що Коліївщина була національним повстанням українського народу; скерованим в основному проти польських окупантів, а в дальшому і проти московських.

Факт, що Коліївщина мала виразний характер національної боротьби, такий очевидний, що його не можуть заперечувати й ті серйозні дослідники Коліївщини, які хотіли б бачити її як боротьбу соціяльну чи релігійну. А тому вони й додають у своїх висновках окреслення "національне" до даної ділянки: "національно-соціяльна" чи "національно-релігійна" боротьба, а в Равіти-Гавроньського і в Гелленіюша "національно-культурної". Так совєтський автор праці про Коліївщину Дмитрієв окреслює причини боротьби коліїв: "Крім економічного гніту, крім кріпацької неволі, селяни Правобережної україни терпіли теж національний гніт... Той національний гніт при помочі релігійних засобів виявив великий вплив на перебіг і розвій Коліївщини".285 А другий совєтський історик, Лола, закидаючи свідому тенденційність дослідникові Гайдамаччини Мордовцеву, каже: "Він зовсім не хотів бачити національно-релігійного гніту в Україні"286 і від себе стверджує, що український нарід боровся "за своє соціяльне й національне визволенння"287 та що Коліївщина це "антифевдальна й національно-визвольна боротьба народніх мас Правобережжя".288

І навіть при намаганні польського шовініста Равіти-Гавроньського представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як просте розбишацтво, він постійно підкреслює, що вся та боротьба українсьгого народу була вислідом споконвічної національної духовости українського народу, протиставної польській духовости, та велась за споконвічні національні ідеали українського народу. А розглядаючи значення релігійної боротьби між українцями й поляками, Равіта подає настанову польського уряду й поляків: "Благочестіє, що існувало в руських провінціях Польщі віддавна, тішилося опікою королів і держави (?) як довго у ньому не проявлявся рух антинародній (тобто протипольський) та антидержавний, як довго до справ релігійних не долучувалися прояви явного опору (польській владі) і прояви сепаратизму".289

Баламутство у визначуванні характеру Коліївщини совєтськими й взагалі соціялістичними істориками випливає із того, що, насамперед, всі історики, виховані на марксистській термінології, ставлять соціяльне питання, соціяльну ділянку життя поруч "національного", плутаючи найчастіше "національне" з неуточненим, замість правильної постановки, що економічна й соціяльна ділянка є тільки складовими частинами національного життя, що вміщає в собі всі ділянки життя нації. Так само мається і з питанням релігійним.

Національне коріння ворожости до польських займанців, глибоко вкорінене в душі українських народніх мас, чітко віддзеркалює наведений В. Антоновичем випадок із 1742 року: Гродський житомирський суддя Щеневський, переїжджаючи через село Новаки, зажадав для себе квартири в когось із селян та продажу йому воза. Українські селяни не тільки відмовилися сповнити бажання представника польської державної адміністрації, але побили його слуг і його сина, а зі самого Щеневського, якого скрив у своїй хаті український священик, насміхалися всю ніч, примовляючи: "Ще нам ляхи не пани".290 Тут ми бачимо виразно й переконливо, що не з економічних чи соціяльних мотивів бунтуються українські селяни, бож Щеневський не був їх паном, ні взагалі власником чи завідателем панського маєтку, але польським державним урядовцем. Ненависть українських селян до нього випливає єдино з явної ворожости українців до польської окупаційної влади: "Ще нам ляхи не пани".

В час національного поневолення найважливішою справою є скинення ворожого ярма і привернення державної незалежности, тобто момент політичний. Часто він буває єдиним у збройному зриві, або так висунений наперед, що інші питання стають непомітними. Так буває головно тоді, коли економічний та соціяльний лад чи релігійне віровизнання поневоленого народу й поневолювача є тотожні, або бодай дуже споріднені. В українському випадку воно завжди малося інакше. Уже в періоді свого державного життя, відомого під назвою Київська Русь, українська нація оформила свій специфічний соціяльний, економічний і політичний лад, що його прозвано "Наша Правда", інакший від того, який мали сусідні народи. Його прикметами є рівність кожної української людини перед законом, відсутність поділу на замкнені в собі соціяльні стани, вільність кожного українця, соціяльно-економічний лад "без холопа і без пана", глибока моральність і пошана правопорядку, релігійна толерантність, гін до освіти. А тому при кожному зударі з ворогом, що поневолював Україну, у всій гостроті виринали всі питання: політичні, соціяльні, економічні, релігійні, культурні. Політичне поневолення, заведення соціяльно-правного поділу на "шляхту" і панщизняних "хлопів" у Польщі, а дворянства і кріпаччини Росією на Лівобережжі, релігійна нетолерантність, недопускання нищих верств до освіти, моральна розгнузданість, - усе оте, несене Польщею й Московщиною в поневолену ними Україну, було чуже, ненависне й несприємливе для українського народу. А тому в національних повстаннях українського народу завжди ставали видними ідеали політичного, соціяльного, економічного, релігійного й культурного ладу як ціль боротьби. А тому і в Коліївщині, що була українським національним повстанням, ми бачимо всі ті моменти: зліквідування польського панування над Україною і привернення державної незалежности України, знищення шляхетства й панщини, привернення релігійної свободи, заведення ладу й порядку, запевнення вільного культурного розвою.

Характеристично, що при гострій актуальності кожної окремої ділянки в Коліївщині, кожна із них зберігає дуже виразний національний характер. Звільнивши від поляків Київське і Брацлавське воєвідства і проголосивши відновлення Гетьманщини, колії, як свідчать поляки,291 проголосили продовжувати свій похід за звільнення Поділля, Волині, Полісся, Галичини; але ні одного із польських воєвідств. Проголосивши знесення шляхетства й панщини в Україні, колії не виявили ніякої охоти нести соціяльну революцію на польські терени, ані не виявляють ніякого бажання мати в рядах коліїв польських, московських чи якихось інших, не-українських, панщизняних "хлопів", чи "крестян"-кріпаків.292 Йдеться тільки про економічний і соціяльний лад, притаманний українському народові, якому він має бути привернений. Боротьба йде за нашу державу й за нашу правду в ній. Коліївський отаман Микита Москаль, як довідуємось із зізнань суджених у Кодні, казав селянам: "Тепер ми маємо інших панів. Панщини більше робити не будемо. Жито і всякий хліб збирайте на свою користь, сіно косіть тільки собі".293 Ті "інші пани" це - представники української влади й української державної адміністрації, що повинні дбати не про визиск нищих верств, а про пошану і зберігання в дії соціяльіної справедливости всіми громадянами української держави.

Національний характер Коліївського повстання підкреслюють чужинецькі історики, не зв'язані чуттєво з нікотрою стороною українсько-польських чи українсько-московських конфліктїв. Так, для прикладу, англійський історик Г. С. Вілліямс у своїй багатотомовій "Історії світу", написаній наприкінці минулого століття, присвятив Коліївському повстанню тільки одно речення і в ньому, стараючись схопити характер і суть того повстання, він ясно й рішуче підкреслює національний характер повстання. Він пише дослівно: "Українські козаки, запорожці й гайдамаки, тобто бунтарі, схопили за зброю і на просторах над Дніпром спалахнула нищівна війна, яка мала одночасно, національний, релігійний і соціяльний характер".294 Для нього, як бачимо, зовсім стороннього, національний характер Коліївщини очевидний і безсумнівний. Признає його виразно й беззастережно американський історик Росії295 у своїй коротенькій згадці про Коліївщину: "Хвиля повстання покотилась по східній (території) Польщі під проводом таких націоналістичних провідників, як Іван Гонта... Вимога повного звільнення від Польщі і сформування незалежної Української держави ставала все грімкішою".


ДЖЕРЕЛО: http://exlibris.org.ua/hajdamaky/r07.html







Коментарі