Лицарі нерівного бою

Тут уміють бути мужніми. Тут мрії сильніші за страх. Тут своїх не залишають. Тут усесвіт чекає на нас, аби ми мали що вдосконалювати. Щось тривожне будить нас ночами, і ми несемо безсонну варту у пошуках таких місць. Але війна, на яку ми запізнились, спалила і розбомбила їх майже всі, і нам залишається лише переглядати чорно-білу фронтову кінохроніку, яка закарбувала образи та обриси героїчної епохи.

Все починалося в кожному з них, і не закінчується навіть сьогодні у нас. Смертоносні, тверді, непоборні завойовники землі та неба. Їхня перемога не в словах, а над словами. Поцілунки у них ніжні та грізні. Мужній спокій в серці і прохолодна блакить тривоги в очах. Остання фаланга “зайвих людей” перед наступом утилітарно-гендлярського непереможеного Хама, як Атлантида перед зануренням.

Коли не встигають розшифровувати радіограми, коли червоні та сині стрілки на картах зливаються в лиховісну деформовану матрицю, коли телефони розриваються від зойку розгромлених дивізій та нецензурної лайки інтелігентних генералів-генштабістів, де тісно від невиспаних та захриплих в атаках польових командирів, де напружене сталлю нервів і вольфрамом характерів стиснене повітря сповнене мужності, відчаю, болю та смерті.

Як у ставці командування авіації Британської імперії, коли в розпал битви за Англію 1940 року в резерві проти бомбардувальних ескадр Люфтваффе у Черчілля залишалось 5 винищувачів. Як у штабі ґросс-адмірала Деніца в Корневелі у травні 1943 року, коли за один тільки місяць у відкритому океані англо-американськими глибинними бомбами було відправлено на дно 41 німецький підводний човен. Як на командному пункті 62-ї армії генерала Чуйкова в листопадовому Сталінграді, коли в дивізіях на лівому березі Волги серед руїн заводів ледве тримало автомати по 500 бійців, схожих на шахтарів із забою. Як в бункері генерал-хорунжого Шухевича в Карпатах під час зимової Великої Блокади, коли з агресивних та озброєних до зубів куренів УПА в кращому випадку цілими залишалися напівбоєздатні сотні. Як у штаб-квартирі генерала Макартура на Філіппінах у грудні 1941 року, коли японські бомбардувальники та торпедоносці по- самурайськи холоднокровно роздовбали непереможну американську армію та флот.

Війна закінчилась з усім відомим результатом, але запитань від того не поменшало. Зловісна липка тінь нюрнберзьких вироків та шибениць сповила могильним мороком не тільки вищих посадових осіб державного апарату розгромленого Третього райху та адміністративно-командну еліту чорного ордену смерті ім. Гіммлера. Разом із командирами айнзацгруп та комендантами концентраційних таборів переможна юстиція антигітлерівської коаліції сухими параграфами і гарячими розстрільними залпами випекла довічне тавро ганьби і прокляття військових злочинців десяткам тисяч. Заразом вирок винесено цілому міжвоєнному поколінню – можливо, найідеалістичнішої молоді Європи за всю історію Старого Світу. Хоча нюрнберзьке правосуддя часом могло бути дивовижно толерантним. Відомий радянському глядачеві за посередництвом українського актора Василя Ланового з стрічки “17 миттєвостей весни” ад’ютант райхсфюрера СС, генерал-полковник Карл Вольф, на совісті якого 300000 душ, відбувся легким переляком і чотирма роками виправних таборів, а відтак зажив респектабельним життям з достатком мільйонера і спокійно розсікав простір до 1984 року. Справа в тому, що саме Вольф вів заплутані таємні переговори 1945 року в швейцарському Цюріху з представником американських спецслужб, творцем ЦРУ Аленом Даллесом, щодо капітуляції Німеччини, усунення Гітлера від влади, повоєнного устрою Європи, долі колосальних культурних і мистецьких скарбів, награбованих за час війни та інших хвилюючих та цікавих речей. Історію про керівництво депортацією 300000 мешканців Варшави до табору смерті в Треблінці при цьому делікатно зам’яли. Цікаво, як могла скластись доля, приміром, Теодора Айке – архітектора системи концтаборів довоєнного Третього райху, а до того ветерана Першої світової, двічі звільненого з правоохоронних органів за активну політичну діяльність та антиконституційну пропаганду, працівника служби безпеки концерну “Фарбеніндустрі”, творця дивізії “Мертва голова” та перших айнзацгруп у Польщі в 1939 році. Якби він не загинув під час “Третьої битви за Харків” у 1943 році. Психологічний портрет фігуранта  характеризує наступна показова історія. Під час внутрішньопартійного конфлікту за розподіл сфер впливу один з провідних партійних функціонерів НСДАП гауляйтер землі Райнланд Йозеф Бюркель спробував усунути Айке від командування розташованим на підзвітній йому території 10-м штандартом СС. Айке у свою чергу демонстрував своєю поведінкою, що авторитет гауляйтера його, власне кажучи, особливо не вражає, про що неодноразово повідомляв свого візаві у різноманітних формах, однак врешті-решт вирішив ощасливити власною присутністю партійну штаб-квартиру землі Райнланд-Вестфалія, куди завітав 21 березня 1933 року з конвоєм бойовиків СС. В результаті жвавого неформального обміну думками Бюркелю довелось понад 3 години провести зачиненим в шафі для одягу, звідки його визволили лише за допомогою спецпідрозділу місцевої поліції. Гауляйтер влаштував публічний скандал та застосував увесь наявний адмінресурс для того, аби не просто заарештувати агресивного та непідконтрольного есесівського командира, а оголосити його душевнохворим та безстроково закрити на лікування в психіатричній лікарні у Вюрцбурзі. Проте в червні 1934 року за протекцією Гіммлера Айке випустили з психлікарні та доручили очолити охорону першого в Німеччині концентраційного табору в Дахау поблизу Мюнхена, а відтак залучили як активного співучасника так званої “ночі довгих ножів”. Есесівці з концтабірної сторожі під командуванням Айке увійшли до ескадронів смерті Гіммлера, а сам він разом із ад’ютантом Міхаелем Ліппертом холоднокровно застрелили командувача штурмових загонів SA Ернста Рьома в мюнхенській в’язниці Штадельгайм. Від цупкого зашморгу нюрнберзької шибениці Айке врятував вогонь радянських зеніток у 1943 році, коли його літак було збито під час розвідувального польоту у боях за Харків, але немає жодного сумніву в тому, що його бурхлива трудова діяльність і морально-етичні якості масною сморідною плямою вкрили однострій, який за велінням долі одягнули сотні тисяч інших людей. Мільйони невинних і нікому не потрібних смертей, чадний дим з труб крематоріїв, тисячі квадратних кілометрів за колючим дротом під вправним кермуванням гіммлерів, айке, олендорфів та вольфів перетворили Європу в зону пекла.

Але вони були не одні. Їхні однояйцеві близнюки сиділи в штабах, в політбюро і героїчно комісарствували в кожній країні – незалежно, по який бік лінії фронту. Залишається нез’ясованим, чому ці божевільні так довго протримались і як залучили на бік темряви стільки молодих і нестримних, готових до останнього боронити зранену правду і твердість присяги. Їм здавалось, що з інтелектуальної та моральної кризи на очах народжувався і будувався власними руками прекрасний новий світ, де не мало жодного значення, скільки грошей у тебе в гаманці.

Залізобетонні мури, колючий дріт і термоядерна пустеля не зупинять прохолодну ходу епохи нового світанку. Ніщо не розіб’є серця, де живуть і дихають надіями мільйони інших сердець. Чому так вабить туди – там же смерть, біль і страх? Сурми останнього дня, широкоплечі мрії, мармурові колони надій… Чорне сонце стереже одвічну юність мертвих героїв та чекає на свіжі поцілунки, які розбудять приспаний міф та навчать такому, що вбиває страх, біль і саму смерть.

Давня туга кількох поколінь європейського закутку за таємницями океанів та безкрайніми шляхами чужих континентів, оспіваних німецькими романтиками – від закоханих в Елладу Гельдерліна та Айхендорфа до класика пригодницького жанру індіанського вестерну Карла Мая. Велика Пригода з Великої Літери. Готика танкових проривів і оборони-до-останнього-набою, ренесанс маршируючих колон і живих смолоскипів, бароко масованих авіаційних та артилерійських ударів, романтика атак панцергренадерських дивізій і штурмових груп, сецесія бліцкригу та арт-деко тотальної війни.

Земля і кров, буря і натиск, воля до життя, так казав Заратустра, Зіґфрід та Нібелунги, чорні штандарти з черепом та кістками, мертві імператори Священної Римської імперії, легендарні лицарі Флоріан Гейер та Гетц фон Берліхінген із залізною рукою, скандинавські руни та солярні знаки.

Світова скорбота, надлюдина, присмерк Європи, консервативна революція, вічне повернення, Велика Пригода, героїчний реалізм, загибель богів, ресентимент, весела наука, смерть цивілізації, світ як воля та уява, по той бік добра і зла, народження трагедії з духу музики, ранкова зоря, сутінки Богів.

Романтики та ідеалісти в камуфляжних одностроях із срібними блискавками на комірцях і кулеметами MG-42 в руках та цинічні топ-менеджери вертикально інтегрованих холдингів смерті, які заробляли мільйони на рабській праці. Ніцшеанці та вагнеріанці на танках і бронетранспортерах і в кабінетах з панелями сандалового дерева. Доктори філософії, мистецтвознавства та юридичних наук з “Мертвою головою” на кашкетах та вуличні штурмовики з депутатськими мандатами. Метафізики в шинелях від Hugo Boss. Вони носили однакову уніформу, давали одну присягу, вітались одним салютом, вірили в одну мрію і служили одному вождеві. Дві вишитих білою для рядових і сріблястою для офіцерів ниткою на чорних петлицях руни S, що нагадували сліпучі блискавки липневої грозової ночі, символізували енергію, силу, боротьбу, перемогу, ентузіазм, успіх та вдачу.

Метафізика “арійського” міфу індоєвропейської цивілізаційної парадигми, середньовічні лицарські замки, теорії “расової гігієни”, містика і гностицизм Парацельса і Майстера Еккарта, пасіонарність Реформації та Селянської війни, категоричний імператив Канта, безсмертні корифеї романтизму Ґьоте і Шіллер в мармурових саркофагах у Ваймарі, перемога над Наполеоном у Битві народів 1813 року, університети – Гьоттінген, Гайдельберг та Марбург,  монументальні заповіти Realpolitik Бісмарка, карбований крок прусської імператорської гвардії, кавово-цинамонові комікси-спогади про колоніальну імперію від Намібії до Самоа, Рурська вугільно-металургійна промислова агломерація, мрії про океанські простори та броньовані форштевні крейсерів адмірала Хіппера і дредноутів адмірала Шеєра в Ютландській битві, маслянисті іпритові дощі, канонади битв на Марні, на Соммі, при Вердені і Танненбергу…

…Танки “Тигр” і “Пантера” в обороні мрій про світове панування. Міф про надлюдину манить нездійсненним раєм вчорашніх гімназистів, які тихими та порожніми шкільними вечорами десятками ковтали пригодницькі романи про середньовічних лицарів і джунглі з леопардами та бачили посивілих замолоду від безробіття й голоду батьків. Імла безпросвітних сірих буднів, у яких країна мислителів і філософів довела, що може народжувати вождів та героїв посеред світової економічної кризи.

Бунт найкращої молоді прекрасної та грізної тотальної епохи проти песимістичного детермінізму та запрограмованості перемоги темряви над світлом, грошей над ідеями, індустрії над духом. Туга за архіпелагами вічних зоряних світів.

…Поле битви – Нормандія. Яблуневі сади, смарагдові луки, живоплоти, трудівники моря. Край Вільгельма Завойовника, батьківщина Мопассана, Флобера та творчий полігон імпресіоністів – за місцевим художником Клодом Моне в Нормандію підтягнулись гастарбайтери Пісарро, Ренуар, Гоген, Сьора і Пабло Пікассо, аби змалювати одвічну красу та поділитись печаллю.

Перетворені в неприступні з моря та суходолу фортеці – Брест, Лор’ян, Сен-Назер, Ля-Рошель і Бордо. Глибокі бетонні бункери, яких не пробити прямим попаданням двотонної бомби з англійського “Ланкастера” чи американської “Летючої фортеці”. Вони не капітулювали аж до травня 1945 року. Звідси “робочі конячки” підводного флоту – човни типу VII патрулювали води від Арктики до узбережжя США, важкі субмарини типу IX, пристосовані для далекого плавання, ходили в рекордні бойові походи у теплі води Південної Атлантики, Індійського океану та до союзницької Японії. 25-річні командири флотилій, які у вільний від океанських походів час зі своїми відчайдушними командами довели до банкрутства не одне французьке казино.

Отто Кречмер, потопив 47 ворожих кораблів за 16 патрулювань, перш, аніж його човен роздовбали глибинними бомбами британські ескадрені міноносці у березні 1941 року, а сам він потрапив до канадського концтабору. На той час йому було 29 років.

Вольфганг Лют потопив 46 кораблів супротивника, здійснивши 15 патрулювань в океані, одне з яких тривало 205 днів та встановило світовий рекорд, почергово командував 5 човнами, відтак цілою флотилією та школою офіцерів-підводників. Коли його помилково застрелив вартовий біля штаб-квартири адмірала Деніца у Фленсбурзі (події відбувались після капітуляції Німеччини), йому виповнилось 32 роки.

Елегантні приморські бульвари, затишні кав’ярні, дорогі нічні клуби, неозорі піщані пляжі, шампанське з коньяком, кубинські сигари, гламурні шльондри з елітних паризьких борделів, і… 793 підводних човни, що навіки залишились іржавіти на морському дні, забравши життя 28 тисяч сильних, молодих і красивих. Таких масштабних втрат – 75% особового складу – не знав жоден рід збройних сил за всю історію воєн.

Дозрівають та наливаються заколисані теплим атлантичним вітром яблука та червневі дні.

…Обличчя, вмиті сонцем. Серця, переповнені гордістю і щастям. Мужні та дружні 30-річні генерали, командири дивізій, бригад і полків, які заслужили свої погони під Варшавою і Модліном, Дюнкерком і Седаном, Бєлградом і Салоніками, Москвою, Смоленськом, Харковом, Ростовом і Курськом, а не на сторожових вежах у концтаборах.

Бригаденфюрер Фріц Вітт, 36 років. Народився в родині підприємця, що торгував текстильними виробами, після закінчення навчання в середній школі продовжив батьківський бізнес, в апогеї економічної кризи у 1931 році вступив до лав Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини та водночас до її охоронної структури – загонів СС. Навесні 1933 року пройшов відбір до елітного підрозділу SS-Stabwache Berlin, куди начальник особистої охорони А. Гітлера Йозеф Дітріх відібрав 117 найбільш підготованих фізично та тактично бойовиків для гарантування безпеки рейхсканцлера та голови партії. У 1934 році отримав під командування роту в новостворених оперативних підрозділах – прототипі майбутніх Ваффен-СС, у 1938 році брав участь в операції введення німецьких військ до Австрії та Судетської області, у березні 1939 року – в анексуванні Богемії та Моравії. У вересні 1939 року командував есесівською ротою в складі моторизованої групи Кемпфа в польській кампанії, де вперше відзначився в боях, а у жовтні отримав під командування батальйон полку “Дойчланд”, з яким у травні 1940 року потрапив у Францію. 27 травня 1940 року 20 важких англійських танків “Матільда” раптово атакували німецькі позиції. Незважаючи на відсутність протитанкових гармат, Вітт особисто очолив контратаку свого батальйону, і з гранатами в руках повів бійців на англійську бронетехніку, підбивши 9 танків та відтіснивши супротивника. За безстрашність, холоднокровність та лідерські здібності нагороджений Лицарським хрестом. Переведений командиром батальйону в елітний “Лейбштандарт Адольф Гітлер”, з яким у березні 1941 року відправлений на Балканський півострів для участі в операціях у Греції та Югославії; піднявши занепалих духом бійців в атаку гранатою з висмикнутим кільцем, взяв штурмом укріплений гірський перевал, який обороняли грецькі, австралійські, новозеландські та англійські війська, де також трагічно загинув його брат. В операції “Барбаросса” разом із “Лейбштандартом” у вересні 1941 року брав участь в оточенні та взятті Києва, штурмі Перекопа та прориві на Кримський півострів, а в листопаді перекинутий під Ростов-на-Дону. У драматичних вуличних боях 21 – 28 листопада есесівці захопили Ростов, проте були змушені залишити його в ході потужного радянського зимового контрнаступу, коли батальйон Вітта прикривав повільний відступ до лінії річки Міус, на якій фронт і стабілізувався до літа 1942 року. Після масштабного німецького наступу Червона армія була вимушена залишити Ростов, куди після місяця важких боїв у липні знову вступили гренадери з “Лейбштандарту”. Опісля виснажену до краю дивізію зняли з фронту та відправили у Францію на відпочинок та переформування. Замість форсування Дону, прориву на Кавказ, кубанських степів і сталінградської епопеї “Лейбштандарт” провів залишки літа та осінь 1942 року у мальовничій Нормандії, качаючи біцепси, поповнюючись рядовим і офіцерським складом, танками та бронемашинами.

Наприкінці 1942 року на тлі сталінградської катастрофи на Східний фронт оперативно перекидають потужний танковий кулак у складі трьох есесівських панцергренадерських дивізій – “Лейбштандарт”, “Райх” і “Мертва голова”. Відчайдушно обороняючись, група армій “Дон” Еріха фон Манштейна прикривала поспішний відхід вермахту з Кавказу, де от-от мала закритись пастка радянських броньованих кліщів, та вела криваві бої на лінії Воронеж – Харків. На початку лютого 1943 Фріц Вітт командував 1-м танково-гренадерським полком “Лейбштандарту” у боях під Харковом, де разом із танковим батальйоном Макса Вюнше (1914 р.н.) в крижаній заметілі зупинив утричі переважаючу армаду червоної бронетехніки. Незважаючи на те, що радянські війська взяли Харків 15 лютого та розпочали стратегічний ривок до Дніпра на полтавському та дніпропетровському напрямках, стратегія мобільної оборони Манштейна дозволила уникнути оточення великих з’єднань вермахту, зупинити радянські танки за 20 км від Запоріжжя та знищити поодинці кілька ударних угруповань червоних. Відтак з’явилась можливість відновити лінію фронту по річці Донець і відбити Харків потужним контрударом на початку березня 1943 року. Полк Вітта атакував радянські позиції 2 березня, і вже 10 вийшов до харківських передмість; пробившись до центру міста, протягом кількох днів разом із бойовою групою Курта Майера, в повному оточенні, організував зачистку Харкова, що супроводжувалась кривавими рукопашними боями на вулицях колишньої столиці Радянської України. Не припиняючи натиску на радянські частини, в складних весняно-зимових погодних умовах, Вітт і Майер безстрашно просувалися вглиб радянської оборони, поки до них не пробився танковий клин під командуванням одного з найобдарованіших есесівських польових командирів – Йохена Пайпера.

Напередодні старту грандіозної операції “Цитадель”, відомої також як битва на Курській дузі, навесні 1943 року Вітт був відкликаний до райху для того, аби очолити процес формування та підготовки елітної танкової дивізії нового покоління. Таким чином, йому не довелось взяти участь в наймасштабніших бронетанкових боях Східного фронту під Курськом, де його рідний “Лейбштандарт” у складі 2-го танкового корпусу СС Пауля Хауссера найглибше прорвався через радянські оборонні позиції та знищив понад 1000 одиниць бронетехніки.

Катастрофа під Сталінградом і геббельсівська риторика “тотальної війни” актуалізували ідею створення “нової, націонал-соціалістичної народної армії”, позбавленої впливу консервативних прусських військових традицій, соціальної дистанції між рядовим складом та аристократичним офіцерським корпусом, ідеологічно індоктринованої та фанатично відданої вождеві райху. Вже в грудні 1942 року було прийнято рішення створити дві нових танкових дивізії СС – 9-ту та 10-ту, а в січні 1943 року лідери німецьких припартійних молодіжних організацій звернулись до Генріха Гіммлера з проханням пролобіювати ідею створення окремої дивізії з молоді 1926 року народження (яка, відповідно, не досягнула призовного віку). Після коротких курсів, що тривали 6 тижнів у тренувальних таборах молодіжної організації “Гітлерюгенд”, 17-річних добровольців зростом не нижче з 1 м 68 см, фізично придатних, бажано з відзнаками та спортивну-туристичні успіхи, скерували до вишкільної бази дивізії в бельгійське містечко Беверлоо. До них долучались кілька сотень кращих вихованців “Гітлерюгенду” з командним досвідом, а також близько тисячі загартованих бійців дивізії “Лейбштандарт”.

Формування дивізії, що отримала назву “Гітлерюгенд” та символіку, яка поєднувала в собі руну перемоги з геральдичним ключем-відмичкою – тотемом “Лейбштандарту”, розпочалось влітку 1943 року. Основні командні та штабні пости зайняли ветерани боїв на Східному фронті з “Лейбштандарту”, які, незважаючи на дуже молодий вік, мали серйозний та успішний бойовий досвід, а головне – досвід ефективної взаємодії один з одним у скрутних та майже безнадійних обставинах. Багато встигли стати не просто бойовими побратимами, а найкращими друзями. Почасти ставка на молодь була запрограмованою, почасти – вимушеною, і молоді командири взводів отримували під командування роти, не встигнувши як слід оговтатись у новій ролі. Також в дивізію перевели кілька десятків офіцерів вермахту, які до війни були лідерами осередків та структур “Гітлерюгенду”, серед яких опинився навіть депутат рейхстагу.

Майже півроку дивізія займалась практично стовідсотково фізпідготовкою через відсутність навчальних зразків бронетехніки та важкого озброєння – хоча і раніше з подачі творця системи вишколу та підготовки Ваффен-СС Пауля Хауссера в елітних дивізіях надавали перевагу силовим видам спорту перед традиційною стройовою підготовкою. Культ спорту та фізичного гарту в “Гітлерюгенді” підсилювався через молодість та хорошу спортивну форму абсолютної більшості командирів, які стали для юних добровольців кумирами та живими символами есесівського бойового духу – ветерани кампаній на Східному фронті запросто давали фору в жимі лежачи та підйомах-переворотах.

31 липня 1943 року командиром дивізії офіційно був призначений Фріц Вітт, кавалер Лицарського хреста з Дубовим листям. Молодшим за нього серед представників генералітету Третього Райху на той час був лише 31-річний генерал-майор Люфтваффе Адольф Галланд – легенда винищувальної авіації. Дивізія Вітта стала унікальним явищем Другої світової війни, коли настільки складний в організаційному та технічному розумінні механізм, як танкова дивізія, вдалось успішно сформувати з 17-річним рядовим, 25-річним сержантським і 30-річним офіцерським складом.

Підготовка в навчальних танкових ротах тривала 10 тижнів, на посади командирів танків призначали 18-річних добровольців з середньою освітою, відтак розпочинались тренування у складі екіпажу – взводу – роти; за вказівкою командира танкового полку дивізії Макса Вюнше практично всі рядові та командири на тиждень чи два відряджались для проходження практики на танковий завод в Нюрнберзі, аби здобути навики ремонту машин. Підготовка дивізії ускладнювалась дефіцитом пального та запчастин, відсутністю штатної кількості вантажівок та артилерійських тягачів, труднощами з постачанням одностроїв та боєприпасів. Прикметно, що камуфляжні однострої дивізійникам врешті-решт довелось шити із трофейних запасів італійської тканини, захопленої після капітуляції союзницької фашистської Італії восени 1943 року.

В лютому та березні 1944 року 12-та танкова дивізії СС “Гітлерюгенд” взяла участь у великих польових маневрах, які відвідали головнокомандувач військ на заході фельдмаршал Рундштедт, творець танкових військ генерал-полковник Гудеріан та командувач 1-го танкового корпусу СС обергруппенфюрер Йозеф Дітріх. Рівень вишколу дивізії було визнано надзвичайно високим в результаті максимального наближення до реальних бойових умов, навикам ближнього бою, пересування в нічний час, вогневої підготовки, маскування та організації радіозв’язку. Поширеною була практика колективного аналізу оперативних наказів з метою доведення їх змісту та призначення не лише в дисциплінарному розумінні, а в плані особистісного сприйняття. Фріц Вітт, який у найтяжчі хвилини боїв під Ростовом, на Міусі та в Харкові не розставався з парадним одностроєм з повним “іконостасом” своїх бойових нагород, запровадив в дивізії залізну дисципліну, покликану зробити вчорашніх школярів дорослими за лічені місяці відведеного на підготовку часу. Ентузіазм та ідеалізм молодих добровольців доповнювався колективізмом та культом побратимства, що прийшов із середовища молодіжного руху, а також створенням своєрідної родинної атмосфери – показовим є те, що в казармах шафки з особистими речами закривати було не прийнято, адже крадіжок не існувало в принципі. А ще замість традиційних пива та цигарок особовому складу на додачу до підсиленого харчового пайка видавали шоколад та печиво.

Навесні 1944 року дивізія, якою командував Фріц Вітт, перетворилась на добре вишколене та озброєне, агресивне ударне з’єднання, чиї вояки то офіцери не могли дочекатись бойового хрещення, сповнені твердої віри в те, що саме їх участь в прийдешніх боях стане вирішальною для перемоги Райху. Повною мірою усвідомлюючи свій елітний статус, танкісти та гренадери “Гітлерюгенда” водночас розуміли, що будуть першими, хто завтра рушить у вогненну далечінь, і, можливо, не повернеться.

…Типовий “ботанік” в окулярах з товстими скельцями, здавалось, хрестоматійний номенклатурний “мажор”, син міністра закордонних справ Третього Райху 23-річний Рудольф фон Ріббентроп, командував ротою в танковому полку дивізії, і після вторгнення союзників втік з  шпиталю, де лікувався від наслідків авіанальоту, аби разом зі своїми танкістами встигнути на фронт. Разом з ним на мотоциклі з перебинтованою головою тікав командир танкового полку Макс Вюнше…

До складу дивізії увійшли такі частини та підрозділи:

25-й танково-гренадерський полк СС (командир оберфюрер Курт Майер, 34 роки);

26-й танково-гренадерський полк СС (командир штандартенфюрер Вільгельм Монке, 33 роки);

12-й танковий полк СС (командир оберштурмбанфюрер Макс Вюнше, 30 років);

12-й полк самохідної артилерії СС;

12-й батальйон зв’язку СС, а також підрозділи обслуговування та забезпечення.

Всього чисельність дивізії перевищувала 20000 бійців, на озброєнні перебувало 150 танків, серед них 50 нових танків типу “Пантера”.

У квітні дивізію перекинули з Бельгії в Нормандію у склад 1-го танкового корпусу СС, куди вона увійшла разом із “старшим братом” – “Лейбштандартом”; згідно оперативного плану прикриття вона повинна була розташуватись на позиціях за 30 км від узбережжя моря, але оскільки точне місце висадки ворога залишалось неочевидним, дивізійний табір розмістили дещо південніше для можливого маневру. З вихідних позицій дивізія Фріца Вітта постійно відпрацьовувала бойові підйоми по тривозі та висування до берегів Атлантичного океану, а також ліквідацію повітряних десантів. Вітт особисто об’їздив зі своїм штабом кожен кілометр довіреного сектора оборони та був явно не в захваті від побаченого: на позиціях 716-ї піхотної дивізії вермахту, що стояла в першій лінії, бракувало укріплених бункерів в глибині оборони, а також протитанкових гармат. Деякі укріплення взагалі перебували на стадії будівництва. Невтішний висновок напрошувався сам собою – десант союзників, скоріш за все, буде успішним, і відбивати його доведеться в оперативній глибині оборони, потім відтискати назад до моря.

Очі, гартовані далечінню. Очі, що вміють пити сонце. Сталь зіниць торкнута іржею. Від мовчазних сліз, яких ніхто ніколи не побачив.

Втомлені, невиспані та голодні після марш-кидків, горді, мовчазні та окрилені на парадах, від серця до сонця піднесеною правицею вітають грізні та суворі дні, що грядуть, не відступаючи перед смертю.

Дзбанок холодного молока, пляшка колючої мінеральної води“Perrier”, склянка терпкого іскристого французького сидру освіжають та бадьорять молодих гренадерів сильніше, аніж алкоголь чи амфетамін. Сила і наснага наливають міццю накачані в спортзалах та загартовані вишколами тіла.

Бронзова засмага, арматура м’язів на торсах, розкіш щасливо пережитої колективної небезпеки та радість заслужених перемог, солодкий відчай перших атак, поцілунок вічності вогнем горить на щоках і на чолі, і липневим полуднем достигає молодість…

…Останнього тижня травня 1944 року бригаденфюрер Фріц Вітт терміново викликав до штабу 60 офіцерів дивізії. На їх здивування, на командному пункті, окрім як завжди парадного і незворушного командира та його оточення, з нетерпінням чекали молоді дружини, яких Вітт офіційно запросив таємними телеграмами. “Оскільки відпусток більше не передбачається, рекомендую вам з’їздити на два дні в Париж, а потім попрощатись”, – лаконічно та стримано повідомив він, відсалютував і поквапно вийшов. Нічний експрес за кілька годин домчав молоді пари в столицю окупованої Франції, а тоді…Тріумфальна арка, номери фешенебельних готелів, холодний душ, ароматне мило, справжнє шампанське, устриці та омари, повільні танці в казино, білі крохмальні простирадла, гарячий шепіт, і спокійні слова, сказані ніби між іншим, до стелі: “Нам сказали, що перші п’ять днів будуть вирішальними. Якщо ми не зуміємо зірвати їм десантування, потім це вже буде неможливим”, і мовчазні ридання у відповідь…

Обороною “Атлантичного валу” доручили командувати легендарному “лису пустелі” – фельдмаршалу Ервіну Роммелю, якого Гітлер не знав куди подіти після провалу Африканської кампанії та евакуації з Тунісу в травні 1943 року. Завдяки енергії та активності Роммеля за півроку вдалось реалізувати велику кількість інженерних рішень для укріплення берегових позицій – встановлювалась далекобійна артилерія, мінні поля, берегові противисадкові конструкції з арматури, бетонні бункери та доти, загородження з колючого дроту, проводились навчання військ. На папері в німців узбережжя Північної Франції, Бельгії та Голандії захищали 39 дивізій (коло 380000 вояків), об’єднаних у 5-та та 7-му армії та 88-й армійський корпус, проте на практиці багато цих з’єднань упродовж кількох років відправляли найкращий особовий склад і найновіше озброєння для латання дірок на Східному фронті, і перебували далеко від бойової готовності.

Серйозні стратегічні дебати виникли з приводу схеми розгортання 10 танкових дивізій, що знаходились в резерві головнокомандувача німецьких військ на Заході – директиви Гітлера вимагали у разі вторгнення з моря розпочати рішучі контрудари по всій довжині Атлантичного валу; позиція командувача групи армій “Б” Роммеля полягала в розташуванні всіх мобільних резервів поблизу лінії берегових укріплень для перекидання в найбільш загрожені пункти. Фельдмаршал Рундштедт і командувач танкової групи “Захід” фон Швеппенбург не вірили в можливість жорсткої оборони узбережжя і вважали, що перекидання танкових дивізій в безпосередній досяжності морської артилерії союзників виявиться самогубством – відтак краще контратакувати на рівнинах концентрованим ударом всіх 10 дивізій, коли союзники спробують прорватись з берегового плацдарму углиб Франції. Спостерігаючи, як мучиться в творчих пошуках військова інтелігенція, та очманівши від рівня конструктивності полеміки, простий єфрейтор і кращий друг німецьких фізкультурників Адольф Гітлер був змушений ухвалити соломонове рішення: 2-гу, 21-шу та 16-ту танкові дивізії вермахту віддали групі армій “Б” Роммеля, 9-ту, 10-ту та 2-гу танкові дивізії СС передали в групу армій “Г” на півдні Франції, а 1-шу, 12-ту і 17-ту танкові дивізії СС, як і Навчальну танкову дивізію, залишили в резерві танкової групи “Захід”. Від цього компромісу жодному з командувачів не стало ані холодно, ані жарко, адже у підсумку Роммелю бракувало мобільних резервів на узбережжі, а Рундштедту – в глибині оборони.

Ще в квітні 1944 року англійська та американська стратегічна авіація, розташована на Британських островах, розпочала підготовку до майбутнього вторгнення у Францію, бомбардуючи залізничні вузли, мости через Сену та Уазу, залізничні депо та майстерні, аби зірвати перекидання німецьких резервів до Північної Франції та Бельгії. До так званого “Дня Д”, коли розпочалась наймасштабніша в історії людства десантна операція під кодовою назвою “Оверлорд”, Нормандія перетворилась у своєрідний острів в сенсі залізничного сполучення – тут авіація союзників не лише знищила мости та транспортні розв’язки, а полювала навіть за окремими поїздами та автомобілями. Для десантування в першому ешелоні союзники під головнокомандуванням американського генерала Дуайта Ейзенхауера сконцентрували в портах на півдні Англії понад 150000 вояків та майже 10000 одиниць техніки, а всього в операції мало взяти участь 39 дивізій і 12 бригад, об’єднаних в 21-шу групу армій Монтгомері (1-а американська, 2-а англійська, 1-а канадська армії) та 3-ї американської армії Паттона, яких прикривало 11 тисяч літаків усіх типів. Станом на 11 червня 1944 року на берегових плацдармах висадилось 320000 вояків, на 30 червня – 800000, на 1 липня – 1 мільйон особового складу.

Оскільки за даними розвідки концентрація військ союзників у портах на узбережжі Англії не збільшилась, а прогноз гідрометцентру на найближчі декілька днів був несприятливий для морських операцій, в ніч ворожої висадки ключові німецькі командири були відсутні. Командувач групи армій “Б” фельдмаршал Роммель взяв відпустку та поїхав додому святкувати день народження дружини, командир 1-го танкового корпусу СС Зепп Дітріх займався інспекцією дивізії “Лейбштандарт” в Бельгії, штабні офіцери 7-ї армії були задіяні на командно-штабних іграх в Ренні, а штаб 84-го армійського корпусу дружно святкував уродини свого командира – генерала з неполіткоректним прізвищем Маркс.

Вночі 6 червня 1944 року англо-американські союзники висадились в шести районах узбережжя Нормандії – в першій хвилі висадки йшли три повітряно-десантні та шість посилених піхотних дивізій, які атакували дві слабкі німецькі дивізії (352-гу та 709-ту). Захисники прибережних бункерів зробили все, що було в їхніх силах, але їх опір врешті було зламано; за відсутності Роммеля контратаку провела в перший день висадки лише одна танкова дивізія вермахту (21-ша).

У розпалі висадки союзницького десанту в Нормандії 6 червня 1944 року з усього складу німецьких “Люфтваффе” до узбережжя на бриючому польоті зуміли прорватись парою  “Фокке-вульфів-190” тільки абсолютні відморозки – командир однієї з винищувальних ескадр Йозеф Пріллер і його напарник. Вони виявились єдиними пілотами, яким вдалось атакувати перший ешелон сил вторгнення – решта відбивали атаки бомбардувальних армад союзників на свої аеродроми.

Бригаденфюрер Фріц Вітт довідався про початок вторгнення одним із перших, близько пів на другу ночі; розбудивши свого начальника штабу та не отримавши наказу про виступ, спільно прийняли рішення піднімати дивізію по тривозі, тим більше, що один із батальйонів, що мав заплановані навчання, і так не лягав спати. Оскільки наказів не надходило, а дивізія перебувала в резерві головнокомандувача, Вітту довелось на власний ризик відправити частину 25-го танкового полку СС в напрямку Кана, а підрозділам розвідувального батальйону доручив провести розвідку району узбережжя біля гирла річки Сена. Як згадували пізніше учасники боїв за Нормандію, в таборі дивізії запанувала піднесена наелектризована атмосфера – повсюдно панував радісний сміх, офіцери плескали гренадерів по плечах, заводились двигуни танків і бронетранспортерів, розгортались пункти зв’язку, і вся ділова армійська рутина помітно надавала сил, ентузіазму та впевненості необстріляному особовому складу, що всією душею та серцем вже був на лінії узбережжя. Проте якраз в цей найбільш непридатний для вагань момент посипались суперечливі накази з штабу корпусу, армії та групи армій, які посилали дивізію кожен в різному напрямку, практично всупереч існуючим планам розгортання, без вказаних маршрутів та пунктів зосередження. Ближче до обіду 6 червня спокійно готувалась у своєму секторі до контратаки 21-ша танкова дивізія вермахту, і штаб групи армій  “Б” резонно припустив, що непогано було б її підсилити дивізією “Гітлерюгенд”, про що радісно повідомили черговим наказом. Але наздогнати ударні групи Вітта, які вже почали рухатись у визначені збірні пункти, виявилось непросто, тим більше, що свіжий бриз з моря розігнав хмарність, і над танковими колонами з’явилась ворожа авіація, яка розпочала їх нещадно бомбити та обстрілювати. Так і не вступивши в бій, у перший день вторгнення дивізія втратила на марші 20 чоловік вбитими і 40 пораненими, і сам Фріц Вітт кілька разів за день вистрибував із штабного джипа, аби залягти  в придорожньому кюветі. На оперативній нараді з командувачем 1-го танкового корпусу СС Дітріхом, який підганяв Вітта, аби встигнути вийти до моря на світанку 7 червня, стало зрозуміло, що без коригування графіків не обійтись, адже навіть грізні “Пантери” застрягли в дорозі, очікуючи бензовозів. Висування танкових резервів для контрудару по узбережжю через колосальний пресинг авіації союзників довелось здійснювати другорядними польовими дорогами та максимально використовуючи темний час доби. Практичні втрати вдалось звести до мінімуму через високий рівень підготовки екіпажів, але психологічний тиск залишався постійною проблемою.

Обладнавши передові командні пункти та доручивши готувати позиції артилерії, незважаючи на те, що бійці після виснажливого маршу просто засипали, Фріцц Вітт і його полкові командири Курт Майер, Вільгельм Монке та Макс Вюнше зібрались в бункері на спільну нараду з командуванням армійської 21-ї танкової дивізії, разом із якою на світанку повинні були атакувати і не зупинятись аж до лінію морського прибою. З біноклем в руках Майер видерся на вежу середньовічного монастиря і спостерігав, як на плацдарм потоком висаджуються все нові і нові батальйони канадців і англійців та формуються танкові армади, які спокійно, не підозрюючи, що за димом руїн їх вже очікують, рухались, аби зайняти аеродром Карпікет поблизу Кана.

Перший удар на східному фланзі плацдарму союзників завдала бойова група з дивізії “Гітлерюгенд” в районі містечка Кан, де англійські та канадські війська під прикриттям авіації спробували прорватись вже 6 та 7 червня. Ударна есесівська група з трьох батальйонів піхоти та великої кількості танків PzKpfW-IV під командуванням Курта Майера перейшла в контрнаступ та відкинула канадців на три кілометри. Перше знайомство з есесівською тактикою жорсткої оборони і зубодробильних контратак коштувало окриленим успіхами канадцям 30 танків “Шерман” та “Стюарт” та 150 полонених. У Майера було підбито 16 танків, один провалився в ретельно викопаний німецькими ж піхотинцями протитанковий рів, але завдяки золотим рукам слюсарів та інженерів з ремонтних рот через декілька днів всі машини, крім 2, знову були на ходу.

Загалом танкова група “Захід”, що завдавала удару трьома танковими дивізіями (21-ю танковою, 12-ю танковою СС та Навчальною) упродовж трьох днів, зуміла в окремих пунктах наблизитись до моря на відстань 5 кілометрів, але тут дорогу їм перекрили 4 англійських дивізії з потужною авіаційною та артилерійською підтримкою. Атакувати і оборонятись під постійними ударами з повітря для ветеранів Східного фронту було звично, але масований вогонь корабельних гармат з лінкорів і крейсерів, які стріляли снарядами по 380-мм, виявився неочікуваним.

Ввечері 8 червня Курт Майер зібрав 25 танків “Пантера”, 6 самохідних 105-мм гармат, півтора батальйони піхоти та звернувся до решти свого 26-го танково-гренадерського полку: “Ми атакуємо і завтра на світанку знову зустрінемось, на узбережжі біля протоки. Удачі, товариші!”, після чого сів на мотоцикл і повів ударну групу вибивати канадців з укріплених позицій. Підсумками ночі став зрив запланованого наступу союзників на Кан та стабілізація лінії фронту – відтепер канадці та англійці думали не про просування вперед, а про те, як втриматись на зайнятих рубежах. На додачу до інших проблем, ввечері 10 червня 1944 року штаб танкової групи “Захід” був запеленгований англійською радіорозвідкою та накритий килимовим бомбардуванням стратегічної авіації – важко поранено генерала фон Швеппенбурга, вбито його начальника штабу та три десятки офіцерів, відтак залишки штабу групи довелось терміново вивести з битви та замінити штабом 1-го танкового корпусу Дітріха. Обережний та практичний Дітріх віддавав перевагу телефонному зв’язку, після того, як за перші два дні вторгнення англійська авіація спалила 16 з 20 його машин радіоуправління. Над есесівськими позиціями постійно гарчали моторами і поливали вогнем ворожі винищувачі та штурмовики – “Тандерболти”, “Спітфайри” і “Тайфуни”, тоді як відбиватись можна було лише чотириствольними зенітними 20-мм автоматичними гарматами, бо далекобійні 88-мм зенітки встановлювались на пряму наводку і били по англійських танках.

Можна переказати легендарний бій  на вулицях містечка Віллер-Бокаж, куди 13 червня 1944 року прорвались танки англійської 7-ї бронетанкової дивізії. На їхнє лихо, головною вулицею з протилежного кінця населеного пункту рухались 4 танки “Тигр” та 1 PzKpfw-IV 30-річного оберштурмфюрера Мікаеля Віттмана – командира 2-ї роти есесівського 101-го батальйону важких танків. Протягом 15 хвилин бою Віттман особисто підбив зі своєї бойової машини 11 англійських танків та 13 бронетранспортерів з піхотою, розгромивши авангард елітної британської дивізії з досвідом боїв у Північній Африці.

Можна розповісти, як 27 липня 1944 року на перехресті доріг Сен-Ло – Котанс 25-річний командир “Пантери” з 2-го танкового полку СС Ернст Баркман із затінку крислатого дуба розстріляв прямою наводкою 9 американських “Шерманів” із колони в 14 машин, відбив атаку штурмовиків з повітря, затягнувся цигаркою, плюнув під гусениці американцям і спокійно власним ходом доїхав до своєї частини. Баркман не вперше обламував роки техаським ковбоям і каліфорнійським плейбоям – за декілька днів до того йому довелось виручити чотири екіпажі підбитих танків на території, зайнятій ворогом, та паралельно відбити десяток поранених гренадерів, які потрапили в американський полон.

А можна просто констатувати, що після першого контрудару есесівських дивізії 7 – 9 червня 1944 року в напрямку моря, колосальна армада Монтгомері та Ейзенхауера, висаджена в Нормандії, витратила місяць часу, аби повернути собі смугу землі завширшки три кілометри.

В апогеї кровопролитних боїв, у яких вдалось затримати вихід союзників на оперативний простір та заблокувати просування углиб Франції, комдив Фріц Вітт загинув трагічною смертю: 14 червня 1944 року передовий командний пункт дивізії в Венуа накрило нищівним артилерійським ударом кораблів англійського флоту з моря. Фугасний снаряд вибухнув прямо в обличчя командиру “Гітлерюгенда”, який відмовився ховатись в бункері при солдатах, і керівництво дивізією перебрав командир одного з двох моторизованих полків, 33-річний Курт Майер, на прізвисько “Панцер” (“Танк”). Вицвіла чорно-біла світлина навіки зберегла їхню останню зустріч над штабною картою з планами контрудару: в центрі холоднокровний похмуро-зосереджений і напружений Вітт при напрасованому парадному однострої, обабіч – в запилених камуфляжах командири полків Макс Вюнше і Курт Майер, які виглядають так, неначе щойно програли  чемпіонат світу з мікс-файту. Чи виграли…

На момент прийняття командування Майером дивізія вже втратила 1500 бійців і офіцерів вбитими, пораненими та зниклими безвісти, станом на 24 червня втрати сягнули 2500 вояків – практично без шансів отримати поповнення особовим складом, бронетехнікою та озброєнням, а після провалу перших контрударів Ервін Роммель на всьому фронті перейшов до жорсткої оборони, в якій війська захисників Нормандії просто перемелювались в статичній позиційній війні. Мобільні з’єднання, втрачаючи техніку від ударів з повітря, не могли вести маневрених операцій і прирікались на війну виснаження ресурсів, яких у англійців, канадців та американців щодня ставало більше завдяки неперервному потоку постачання. Ландшафт Нормандії з її нескінченними живоплотами, фруктовими садами, середньовічними рибальськими містечками з брукованими вулицями, був ідеальним для гнучкої оборони і тактичних контрударів, де танкова дивізія використовувала свої машини як мобільні опірні пункти і прикривалась сильною та агресивною піхотою з протитанковою зброєю. Але стратегічно ситуація виглядала песимістичною.

До 9 червня позиції навколо Кана зайняла також Навчальна танкова дивізія генерал-майора Байерлейна, ветерана війни в Африці, яка з тевтонською впертістю завершила 150-кілометровий марш під постійними ударами англійських штурмовиків. Відтепер Кан і життєво важливий аеродром поблизу нього захищали три потужних танкових дивізії – одна есесівська (“Гітлерюгенд”) і дві армійських (Навчальна і 21-ша). Англійському головнокомандуючому фельдмаршалу Монтгомері довелось перейти до використання серйозних аргументів: в бій ввели дві найбільш загартовані та досвідчені дивізії, що у 1942 році розірвали фронт Роммеля під Ель-Аламейном – 51-шу шотландську та 7-му бронетанкову. Шотландці повинні були обійти позиції німецької 6-ї парашутно-десантної дивізії східніше річки Орн, а 7-ма бронетанкова атакувала Кан з північного сходу, однак добре підготовлений наступ видихнувся буквально за три дні боїв, у яких есесівці просто чіплялись зубами за кожен метр землі.

Легендарна есесівська танкова дивізія “Райх”, розгорнута на півдні Франції біля Тулузи для відбиття морського десанту з боку Середземного моря, після дня “D” одразу ж поспішила на допомогу товаришам по зброї, і вже 10 липня вступила в бій на нормандському фронті. Тут разом із танково-гренадерською дивізією “Гетц фон Берліхінген” вдалось тимчасово заблокувати просування американських сил вторгнення, однак без прикриття з повітря та підходу резервів ситуація виглядала похмуро.

Станом на 14 червня 1944 року загроза масштабного прориву англо-американських сил з плацдарму в Нормандії була тимчасово локалізована, і німецькі генерали в ОКВ – Верховному командуванні вермахту нарешті могли тверезо поглянути на ситуацію. Бо в гарячці перших годин та днів вторгнення в штабах панував повний розгардіяш, коли спочатку ніхто не ризикував будити Гітлера, потім розпочалась дискусія на предмет з’ясування, чи висадка в Нормандії – головний десант, чи відволікаючий маневр, а на світанку авіація та парашутисти союзників наглухо заблокували всі нормандські шосе, тому німецькі мобільні резерви замість контратакувати з підготованих позицій мусили з боями прориватись на вихідні рубежі. Оцінивши загрозу, ОКВ вирішила терміново перекинути в Нормандію додаткові резерви – так з Польщі в пожежному порядку виїхали дві танкових дивізії – 9-та “Фрундсберг” і 10-та “Гогенштауфен”, які могли прибути тільки наприкінці місяця. До того часу рясно скропила нормандські луки потом і кров’ю 17-та танково-гренадерська дивізія СС “Гетц фон Берліхінген”, названа на честь легендарного лицаря часів Реформації, який очолив загони селян при антифеодальному повстанні. Разом із 6-м парашутним полком дивізія захищала містечко Карантан, взяте американцями, що прорвались з плацдармів “Омаха” і “Юта”. Командиром “Гец фон Берліхінген” був бригаденфюрер Вернер Остендорф, колишній льотчик, викладач тактики курсантам училища СС в Бад-Тьольц і начальник штабу дивізії “Райх” в боях за Смоленськ і Єльню 1941 та Харків 1943 року. Під час контратаки 16 червня 1944 року Остендорф особисто вів своїх бійців вперед, поки американська кулеметна черга не прошила йому плече. Через некомплект особового складу та гостру нестачу важкого озброєння дивізії не вдалось відбити Карантан, і вона залишилась обороняти лінію фронту упродовж червня та більшої частини липня проти трьох американських дивізій.

Прибувши в Нормандію 25 червня, оборону між Каном і Віллер-Бокажем зайняли танкові дивізії “Фрундсберг” і “Гогенштауфен”, поява яких практично співпала в часі з початком британської операції “Епсом” – після потужної артилерійської підготовки з моря та суші в наступ на Кан перейшов 8-й британський армійський корпус, де зосередились добірні дивізії Монтгомері – 15-та шотландська, 11-та бронетанкова та 43-я Ессекська – всього близько 60000 вояків та 600 танків. Відчайдушний опір оборонців приголомшив англійців, однак танки 11-ї бронетанкової дивізії все ж переправились через річку Одон і 29 червня взяли ключову висоту 112, що домінувала над місцевістю і з простої позначки на штабній карті перетворилась у фокус сил магічної географії. У відповідь того ж дня 2-й танковий корпус СС Пауля Хауссера організував потужний контрнаступ, у якому дивізіям “Фрундсберг” та “Гогенштауфен” допомагали танкісти зведеної бойової групи полків “Фюрер” і “Дойчланд”, які наступали в тісних бойових порядках поміж живоплотів та садів. Напругу протистояння відобразив епізод бою, в якому група англійських танкістів на “Шерманах” увірвалась на тактичний командний пункт дивізії “Райх”, винесений далеко вперед на лінію атаки, і була поодинці холоднокровно нейтралізована за допомогою вогнеметів і протитанкових гранатометів. Незважаючи на те, що контрнаступ Хауссера захлинувся через потужні артилерійські удари, які британці корегували за допомогою повітряної розвідки, наводячи смертоносний вогонь лінкорів та крейсерів з моря, сила та міць есесівського спротиву налякала британське командування. Зосередивши для удару 250 танків та 100 гармат, німецьке командування знову почало планувати ривок до узбережжя і ліквідацію хоча б одного ворожого плацдарму. Побоюючись ще потужнішого контрнаступу, англійська 11-та бронетанкова дивізія відійшла назад за річку Одон, а висота 112 знову дісталась німцям. 10 липня командиром 9-ї танкової дивізії “Гогенштауфен” став 34-річний командир полку “Фюрер” з дивізії “Райх” Сильвестр Штадлер, колишній електромонтер, який після боїв в Нормандії отримав Золотий значок за участь в рукопашних сутичках (присвоювався за 50 і більше боїв). Паралельно американські війська нейтралізували всі спроби скинути їх назад в море і вирвались з тісних прибережних плацдармів на оперативний простір, захопивши стратегічний морський порт Шербур і готуючи великий наступ у південному напрямку – на Котанс, Сен-Ло і Комон.

В Кані гренадери “Гітлерюгенда” продовжували із залізобетонною стійкістю захищати позиції попри шквал артилерійського вогню з моря та узбережжя і постійні убивчі  бомбардування авіації. Командир дивізії Курт Майер метеором літав між позиціями своїх батальйонів на мотоциклі з коляскою, організовуючи взаємодію танків, артилерії, протитанкових гармат і моторизованої піхоти – підбадьорюючи особовий склад, підказуючи молодшим командирам тактичні рішення, нагороджуючи вояків, що відзначились у бою, особисто очолюючи контратаки з гранатометом в руках. Такому стилю командування британці з канадцями мало що могли протиставити, коли навіть грізні вогнеметні танки “Крокодил”, випалюючи все живе на своєму шляху, були нездатні прокласти дорогу крізь позиції, які захищали, якщо вірити радіо Бі-бі-сі, 18-річні “шмаркачі”. За цих “шмаркачів” відгодовані ростбіфом і вівсянкою кремезні британські гвардійці довго відхаркували відбиті в рукопашних сутичках внутрішні органи. Вдень 27 червня 1944 року, коли 11-та англійська бронетанкова дивізія переправилась через річку Одон, прорив фронту унеможливили лише шестиствольні реактивні міномети, підтягнуті з резерву 1-го танкового корпусу СС і оборонці штабу дивізії “Гітлерюгенд”, які з гранатометів впритул розстріляли ворожі танки і втримались до підходу довгоочікуваних дивізій “Фрундсберг” і “Гогенштауфен”. Втім, за 24 дні безперервних боїв, дивізія Майера зазнала дошкульних втрат – саперний батальйон був практично знищений повністю, з 26-го танково-гренадерського полку залишився посилений батальйон, 12-й розвідувальний батальйон, що зарекомендував себе чи не найвідчайдушніше, був всього лише сильною ротою, на ходу залишалось 32 танки PzKpfW-IV і 24 “Пантери”. Оборона Кану, де Майер зумів затримати англійців та канадців на місяць, викликала неймовірну лють у штабі союзників – на відміну від американських генералів Паттона і Бредлі, Монтгомері не зумів просунутись вперед більше, ніж на 3 кілометри, і це боляче зачіпало самолюбство переможця при Ель-Аламейні, який загальмував так, неначе Кан був Сталінградом чи Курськом.

В ніч на 7 липня містечко накрили залпи 406-мм гармат англійського лінійного корабля “Родней”, а потому 467 важких бомбардувальників типу “Веллінгтон” упродовж 40 хвилин висипали на голови переважно цивільного населення 2363 тони бомб – німецькі гренадери заздалегідь спробували евакуювати третину мешканців, хоч більшість залишилась очікувати союзників-визволителів, а самі залягли на запасних позиціях. Після того в наступ перейшов британський 1-й корпус (англійська 59-та та канадська 3-я піхотні дивізії), який вдавалось стримувати упродовж двох днів ціною важких втрат і безпрецедентного героїзму рядового та офіцерського складу; аби прикрити евакуацію поранених з монастиря Арденн, загинули зі своїми гарматами есесівські зенітники, а командир танкового полку Макс Вюнше спеціально приїхав на своєму танку, аби залишитись на полі бою до останнього снаряду. Тільки отримавши прямий і недвозначний наказ зі штабу дивізії, зціпивши зуби, Вюнше відступив, прикриваючи останні транспорти з пораненими та медиками; вночі 10 липня 1944 року дивізія переправилась через річку Орн і залишила північну частину Кана, підірвавши за собою мости. Два дні боїв коштували деяким батальйонам Майера до 25% втрат особового складу, але далі союзники просунутись не змогли, і лінія фронту знову стабілізувалась. Невелике містечко, що стало стратегічним вузлом оборони Нормандії, утримувалось упродовж 33 днів безперестанних боїв проти ворога, що переважав тільки в танках і піхоті в середньому в 4 рази. За час перебування на фронті від першого дня вторгнення втрати дивізії сягнули катастрофічних 60% – 20% вбитими і 40% пораненими. Повна виснаженість фізичних та емоційних сил та втрати техніки спричинили виведення дивізії з бою після залишення Кана на короткочасний відпочинок; в строю залишались 19 танків PzKpfW-IV (27 в ремонті) та 18 “Пантер” (24 в ремонті). 17 липня 1944 року Курта Майера викликав для доповіді командувач групи армій “Б” фельдмаршал Роммель, де комдив відверто заявив, що без підтримки авіації фронт в Нормандії найближчим часом просто впаде під тиском переважаючих сил ворога. Роммель і сам це чудово знав, тому дискусії не вийшло, а ввечері того ж дня машина Роммеля була розстріляна на бриючому польоті англійським “Спітфайром”, і поранений командувач у Францію вже не повернувся.

18 липня 1944 року британці розпочали операцію “Гудвуд” – потужний танковий кулак мав пройти через німецьку оборону крізь коридор, прокладений масованим килимовим бомбардуванням стратегічної авіації, і врешті-решт вирватись із глухого кута та розпочати “Марш на Париж”. Вночі 1000 бомбардувальників “Ланкастер” за три години скинули 7700 тон осколкових та фугасних бомб, але оборонці заздалегідь відтягнулись на 10-12 км углиб підготованих позицій, тому під бомбовий Армагеддон цього разу не потрапили. Коли три англійських бронетанкових дивізії рвонули вперед, командувач танкового корпусу СС Зепп Дітріх, що почув наближення броньованої армади, приклавши вухо до випаленої бомбами землі, кинув у бій “Лейбштандарт” і дві бойових групи дивізії “Гітлерюгенд”, підсиливши їх останніми резервами – 88-мм зенітками, двома батальйонами важких танків “Тигр” та реактивними мінометами. У підсумку дводенної битви довелось остаточно відступити з Кану, зате Монтгомері не дорахувався 450 танків, які залишились горіти на нічийній землі, відтак перейшов до тактики повільного витіснення супротивника, маючи перевагу 4 до 1 в танках і 2 до 1 в піхотних силах. На початку серпня 1944 року “Гітлерюгенду” знову довелось мати справу з канадцями, яких підтримувала свіжа 1-ша польська бронетанкова дивізія з армії генерала Андерса і лише упродовж 9 серпня в боях північніше Фалезу вдалось підбити близько 100 канадських і польських “Шерманів” та “Кромвелів”, перекидаючи невеликі мобільні бойові танкові групи з сектора в сектор, концентруючи наявні гармати та гранатомети у вузлах оборони та не ухиляючись від рукопашного бою.

25 липня 1944 року 1-ша американська армія генерал-лейтенанта Омара Бредлі розпочала операцію “Кобра”, якій передувало найсильніше за всю війну неядерне масове бомбардування з повітря – в небо піднялись 3000 бомбардувальників всіх типів, які практично знищили елітну Навчальну танкову дивізію вермахту біля містечка Сен-Ло. У прогалину, що виникла, прорвалось 5 американських дивізій, що наступали на Авранш з метою захопити весь півострів Бретань та вийти в тил групі армій “Б” з півдня, тоді як наступ 1-ї американської армії з заходу та англо-канадських армій з півночі створювали загрозу гігантського “котла”. 28 липня в контратаки вперто переходили дивізії “Райх” і “Гетц фон Берліхінген”, але їхні здобутки не змогли затримати американців надовго.

Коли танки генерала Паттона підходили з півдня та сходу до містечка Мортен, виникла загроза повного оточення німецьких 5-ї та 7-ї армій в Нормандії південніше від Кана, де есесівці влаштували англо-американцям мініатюрний Сталінград, на два місяці перенісши носіїв ліберальної демократії та ринкової економіки в умови Східного фронту. Аби відсікти мобільні частини 3-ї американської армії Паттона, що впевнено просувались углиб Бретані, відкинути 1-шу американську армію та прорватись до моря в районі Авраншу, німецьке командування за наполяганням Гітлера завдало контрудару останніми танковими резервами, на яких все ще трималась оборона. Півтори танкових дивізії військ СС і дві танкові дивізії Вермахту, підтримані двома піхотними дивізіями і п’ятьма бойовими групами (залишками потужної Навчальної танкової дивізії та чотирьох піхотних), в ніч з 6 на 7 серпня раптово вдарили на Мортен і Авранш. Ударний кулак із приблизно 300 танків пробив американську оборону і розпочав відчайдушний ривок до узбережжя.

Злива вогню та сталі з бездонного блідо-блакитного неба та багатотонні методичні бомбові удари зупиняють сталеві колони бронетехніки, важкі танки “Тигр” і “Пантера” димлять, як смолоскипи, найтвердіші серця кришаться, як п’єдестали забутих пам’ятників, а добрі ангели втомлюються оберігати романтиків у камуфляжі. Але скривавлені пальці стискаються на прикладах штурмових гвинтівок StG-44, протитанкових гранатометів “панцершрек” і руків’ях багнетів, гранітні підборіддя вперто дивляться вперед під сталевими шоломами, і зриваються грозовим шляхом за виднокрай, там, де шепоче море. Тихими м’якими кроками приходить сріблистий вечірній смуток, що закриває очі напівпритомним танкістам і гренадерам, і місячне світло плаче на бетонних амбразурах розбитих берегових бункерів, а молоді генерали дивляться на зорі, і не знаходять своєї.

…Провал останнього контрнаступу в Нормандії завершився оточенням всієї німецької групи армій “Б” (23 дивізії) фельдмаршала фон Клюге 17 серпня 1944 року в Фалезькому котлі, коли зустрілись американські танкові частини Паттона з британськими військами Монтгомері. А тим часом німецькі танкові дивізії все ще стояли під Мортеном, намагаючись пробитись на Авранш, тоді як американці вже розпочали наступ на глибокий фланг німецької 7-ї армії, і для повного щастя бракувало тільки швидкого просування англо-канадських армій на Фалез, щоби пастка зачинилась. Практично останній резерв, який залишався для прикриття Фалезу – бойові групи Курта Майера на кількох панівних висотах, зайнятих зранку 14 серпня 1944 року – тільки цей заслін відокремлював все угруповання в Нормандії від катастрофи, яка наближалась, немов асфальтний каток. Поки американцям, канадцям та англійцям не вдалось встановити жорстку блокаду котла, залишались шанси врятувати оточених від повного розгрому, відтак керівництво подальшим ходом битви взяв на себе штаб німецької 5-ї танкової армії, який опинився східніше лінії оточення, звідки ввечері 17 серпня екс-командувача фон Клюге мало не копняками вигнав новопризначений очільник групи армій фельдмаршал Модель. Врятувати німецькі армії в Нормандії міг лише негайний відступ через коридор між Фалезом і Аржантаном; залишки дивізії “Лейбштандарт” та 116-ї танкової концентрувались для контрудару по американській армаді, що наближалась, “Фрундсберг” у важких боях стримувала передові американські танкові частини, а  “Гітлерюгенд” з останніх сил утримувала коридор, яким відкочувались на схід розбиті дивізії та корпуси. Проривом боєздатних частин з оточення командував особисто оберстгруппенфюрер СС Пауль Хауссер, відомий у військах під прізвиськом “Батечко”, який зі своїм штабом потрапив у центр котла і з автоматом на шиї пішки пробивався крізь американське кільце разом з бійцями елітної 1-ї танкової дивізії СС. Отримавши порцію шрапнелі від розриву американського снаряду прямо в обличчя, винесений на руках гренадерами “Лейбштандарту” і на кормі танку вивезений за лінію ворожих позицій. Назустріч оточеним пробивався 2-й танковий корпус СС під командуванням Зеппа Дітріха, і 50000 вояків всупереч розрахункам та об’єктивній реальності зуміли вирватись із пекельної пастки.

Гнів і лють у вогні, коли броня плавиться, як пластилін, боротьба за кожен сантиметр лінії фронту, прощання з юністю та молодістю і вінчання з незнищенністю матерії, окриленої духом свободи. Тисячі невидимих кроків в імлі забуття та померлих мрій карбують симфонію масового ентузіазму у пошуках незнаних архіпелагів щастя і вічного спокою. Меланхолія руїн середньовічних романських і готичних соборів і соборів людських душ. Туга за героїчним і острах перед тими, хто настромляє сонце на багнети. Молитва ранку до останніх зірок, які помирають, прострелені у самісіньке серце чорними демонами руїни та розпачу.

На 15 серпня, коли до висот біля Фалезу підійшли розгромлені залишки німецьких 89-ї та 272-ї піхотних дивізій, відкочуючись під натиском канадців і поляків, у Майера залишалось 500 боєздатних вояків і 12 танків, і він з холодною рішучістю вирішив дати останній бій. Для того, аби зламати німецьку оборону, канадцям потрібно було всього-на-всього дати повний хід своїм танковим частинам замість рухатись, як равлики, – згадував Майер після війни, натомість злагоджений вогонь залишків протитанкової артилерії та безстрашні контратаки жменьки танків дозволили есесівцям стримати ворога. Захисні порядки були настільки благенькі, що в ході бою командира дивізії, що застряг на нейтральній смузі під вогнем канадців у черговій божевільній контратаці, довелось рятувати його особистому другу, командиру танкового полку Вюнше. Кинувши у бій останні справні танки, Вюнше вивіз Майера з-під мінометних розривів. З перев’язаною головою Майер продовжив командувати боями, повільно відступаючи у напрямку на Фалез та постійно огризаючись контратаками; неймовірно, але факт – разом із залишками піхотної дивізії вермахту півтисячі есесівців та десяток танків упродовж 13 днів і ночей стримувала всю 1-шу канадську армію генерала Крірара.
Жорсткий пресинг авіації союзників, особливо штурмовиків “Тайфун”, озброєних протитанковими ракетами, унеможливлював відхід з оточення у світлий час доби, тож пересуватись довелось виключно вночі. Американці перейшли в рішучий наступ з півдня на північ в напрямку на Аржантан, а назустріч їм розпочали наступ англійці та канадці в напрямку на Фалез. Для порятунку оточених за всяку ціну необхідно було утримувати коридор, яким могла відступити 7-ма армія вермахту, і ключову роль на дорозі Фалез – Аржантан вкотре відіграли бойові групи дивізії “Гітлерюгенд”, які згідно плану відступу  повинні були протриматись до ночі 20 серпня. В лісистій місцевості, що прострілювалась вздовж і впоперек англійською артилерією, на нараду зібрались командири трьох есесівських дивізії – “Лейбштандарт”, “Гітлерюгенд” і “Фрундсберг”, які домовились про взаємодію в тотальному хаосі та охоплених панікою хащах розгрому. Нікому з них не було і 40 років, і ніхто не хотів помирати, але вони були готові виконати свій обов’язок до кінця. Енергійні та організовані есесівські бойові частини збирали навколо себе уцілілих вояків з інших дивізій та гуртували їх для прориву з котла. Небагаточисельні танки йшли на вістрі ударних груп та прокладали шлях піхотинцям. Майер повинен був зі своїм штабом утримувати північно-західний край коридору до ночі 20 серпня 1944 року, а тоді знятись з позицій і приєднатись до частин 3-ї парашутно-десантної дивізії, що відходила останньою в районі містечка Шамбуа. Вночі 19 серпня 1944 року бойова група під командуванням Макса Вюнше, що пробивалась самостійно через так званий “коридор смерті” біля Сен-Ламберту, нарвалась на канадський заслін, і була розсіяна та захоплена в полон – вирватись зуміла тільки частина розвідувального батальйону. Але 20 та 21 серпня фактично всі частини дивізії, що залишались в котлі, зуміли прорватись – не в останню чергу завдяки 2-їй танковій дивізії СС “Райх”, яка жорстко і безкомпромісно пробивалась на схід, і, ледве вирвавшись з котла, негайно розвернула бойові порядки і вдарила назустріч товаришам, що залишались в оточенні. Слабкі бойові якості канадських військ дозволили утримати коридор відкритим ще протягом доби, аж поки кільце не зімкнулось намертво 21 серпня 1944 року.

Частини дивізії, що не потрапили в Фалезький котел, втягнулись в бої з арміями союзників на річці Сена, за якою німецьке командування намагалось створити нову лінію фронту. Чи не єдиною організованою силою, яка в останні тижні пекельно-гарячого серпня 1944 року незворушно захищала переправи через Сену, була бойова група, на чолі якої став штандартенфюрер Вільгельм Монке з рештками свого полку. Аналогічним чином, командир розвідувального батальйону “Гітлерюгенду” Герхард Бремер, вирвавшись з оточення під Фалезом, зі своїми зірвиголовами прикривав останні переправи на річці Маас, через які відступала 5-та танкова армія. 15 серпня 1944 року американські війська десантувались на півдні Франції, а тим часом з Нормандії сили союзників проривались все далі на схід; 18 серпня покінчив життя самогубством командувач Західного фронту фельдмаршал фон Клюге, причетний до середовища змовників, що організувало замах на Гітлера; 25 серпня американці звільнили від німецької окупації Париж та розпочали просування до “лінії Зіґфріда” на франко-німецькому кордоні.

У вересні 1944 року боєздатні частини дивізії під тиском американців повільно відступали на лінію франко-бельгійського кордону, де в полон до опереткових бельгійських партизанів примудрився потрапити командир “Гітлерюгенда” Курт Майер.

Кампанія в Нормандії, яку дивізія пройшла від першого дня вторгнення союзників до закінчення битви за Францію, показала, що з’єднання, створене на основі молодіжного елементу без жодного бойового досвіду з стрижнем елітних бойових частин СС стало найбільш незручним опонентом для союзного командування. Як відзначив начальник штабу дивізії, “ці хлопці ще не навчились жити, зате вони дійсно вміють гідно помирати”. Високий рівень підготовки, ідеалізм та активізм особового складу, ініціативність та безстрашність командирів, які в складних ситуаціях особисто брали відповідальність та вели частини в бій, продемонстрували повну якісну перевагу над опонентами. У боях дивізія втратила обох командувачів – Фріц Вітт загинув, а Курт Майер потрапив у полон; загинули 8 командирів батальйонів та дивізіонів і 25 командирів рот.

В рапорті командування групи армій “Б” за 22 серпня 1944 року перераховувалась чисельність восьми танкових дивізій, що брали активну участь в битві за Нормандію: есесівський  “Лейбштандарт” втратив всі свої танки та артилерію, перетворившись в ослаблене піхотне з’єднання, дивізія “Райх” налічувала 450 бійців і 15 танків, дивізія “Гогенштауфен” могла похвалитись наявністю 460 вояків і 25 танків, “Фрундсберг” втратив всю бронетехніку та гармати, налічуючи 4 батальйони піхоти, а в “Гітлерюгенді” залишилось 300 вояків і 10 танків. В танкових з’єднаннях вермахту становище було не менш трагічним: 2-га танкова дивізія втратила всі свої бойові машини та артилерію, перетворившись в піхотний батальйон, 21-ша танкова дивізія зберегла 10 танків і 4 батальйони піхоти, 116-та танкова дивізія “Віндхунд” мала піхотний батальйон, 12 танків і 2 артилерійських батареї, елітна навчальна танкова дивізія була повністю знищена, а 9-та танкова – розгромлена під Мортеном. За три місяці до того це були повнокровні, повністю укомплектовані найкращою на той час бронетехнікою та вишколеними вояками з’єднання. І все ж воєнна машинерія райху втримала удар, і знекровлені в Нормандії мобільні частини відвели на переформування та відпочинок, аби вони знову повернулись на фронт через декілька місяців: “Гітлерюгенд” відвели східніше річки Маас, “Райх” розмістили в Шне-Ейфель, “Лейбштандарт” відновлював сили в Аахені, “Гетц фон Берліхінген” – в Меці, а для двох побратимських дивізій “Фрундсберг” і “Гогенштауфен” підшукали затишні містечка Голландії. За іронією долі, саме їх не зафіксували всюдисущі спецслужби союзників. Тим часом англійський фельдмаршал Монтгомері “розвів” американського головнокомандувача Ейзенхауера на те, щоби нестандартним планом “завершити війну взяттям Берліну до Різдва”, провівши наймасштабнішу повітряно-десанту операцію Другої світової війни. Прагнучи виправдати репутацію видатного полководця та маючи в активі всього лише штовханину  в Північній Африці з кількома дивізіями Роммеля, Монтгомері задумав захопити грандіозними парашутними десантами голландські мости через Райн, прорвати німецьку оборону та рушити в серце Німеччини через Рурський промисловий басейн. Для цього було залучено елітні американські 101-шу та 82-гу парашутно-десантні дивізії, 1-шу англійську десантну дивізію, що висаджувались над Ейндховеном, Ноймегеном і Арнхемом (коло 35000 десантників), захоплювали плацдарми і мали дочекатись прориву до них танків 30-го англійського корпусу з Бельгії. Ідеально спланована операція, що розпочалась 17 вересня 1944 року, захлиснулась в крові через неприємну несподіванку –в районах висадки елітні десантні дивізії нетерпляче очікували танкісти з 2-го танкового корпусу СС, яким командував генерал Віллі Біттріх. Навіть у напіврозібраному після нормандського фронту стані “Фрундсберг” і “Гогенштауфен” за тиждень часу закатали в асфальт непроханих гостей із неба, а лінія німецького фронту тут утрималась без змін до березня 1945 року.

…Попереду у них на бойових обріях ще будуть засніжені волохаті ялини Арденнських лісів у грудні 1944 року, і болото навпіл зі снігом та сльозами на траках танків в березні 1945 в операції “Весна прокидається”, і потойбічні мелодії забутого віденського вальсу страшного квітня 1945 року. В наказі по 6-й танковій армії СС перед початком “Сторожі на Райні” Зепп Дітріх написав: “Настає вирішальна година. Батьківщина дивиться на нас. Ми не дозволимо її падіння”. Максимально напруживши ресурси, поповнивши частини живою силою та технікою, німецькому командуванню вдалось зосередити для останнього відчайдушного наступу на Антверпен майже 250000 вояків у 20 дивізіях, а також 2600 гармат і мінометів та понад 700 танків і штурмових гармат, при колосальних проблемах з постачанням пального та боєприпасів через розбомблені нафтопереробні заводи та склади. Танкістам дивізії “Гітлерюгенд” перед наступом виділили по 100 (!) літрів бензину на танк. В березні 1945 року, після контрнаступу на озері Балатон в Угорщині, Дітріх похмуро жартуватиме з штабним бомондом своєї армії – “ми називаємо себе 6-ю танковою армією СС тому, що у нас залишилось всього 6 танків”.

Нахтігаль

http://www.vatra.cc/pohlyad-kriz-chas/lytsari-nerivnoho-boyu.html