В листопаді минає 70-та річниця,
як було знищено так звану Красногірську комсомольську підпільну організацію
„Спартак”. У 1970-х історія про неї неабияк нашуміла в радянській пресі. 27
травня 1975 року головою Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорним та
секретарем М. Георгадзе був підписаний указ Президії Верховної Ради СРСР
"Про нагородження орденами і медалями СРСР учасників підпільної
комсомольської організації "Спартак", що діяв у період Великої
Вітчизняної війни в Голованівському районі Кіровоградської області".
31 особу, із яких 26 посмертно,
було нагороджено орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів та медалями
"Партизану Вітчизняної війни" І ступеня.
На початку 1972 р. в Голованівську
відбулося відкрите засідання воєнного трибуналу Червонопрапорного Київського
воєнного округу, на якому було розглянуто справу колишніх прислужників
німецько-фашистської адміністрації – заступника начальника Голованівської
районної поліції С. Коцоєва та начальника поліцейського куща в с. Розділ Г.
Луценка. Вони звинувачувалися в масових знищеннях мешканців району під час
війни. Серед загиблих від їх рук одного листопадового вечора 1943 року були 9
молодих людей із села Манжурки і Красногірки, а також староста села та колишня
голова колгоспу.
У 1974 р. ЦК ВЛКСМ оголосив, що це
була підпільна комсомольська організація і що її члени та членкині постраждали
за комуністичну ідею. Організації навіть дали назву – по імені піонерської
дружини Красногірської школи, яка до війни носила ім’я повстанця доби Римської
історії Спартака.
Однак питання існування такої
підпільної комсомольської організації викликала здивування навіть у колишніх
партизан, які жили на той час у селі і добре знали тамтешню ситуацію. Тим не
менше ЦК ВЛКСМ ухопився за факт знищення дітей і почав створювати з нього щось
на зразок „Молодої гвардії”. Його друковані органи на місцях, в республіці і,
навіть, центральний орган ЦК „Комсомольска правда” не шкодували шпальт для
возвеличення героїв-комсомольців.
Звісно, на думку тогочасних
ідеологів, в організації цього підпілля не могло обійтися без керівної ролі
Комуністичної партії, отож керівником його назвали Марію Малу –колишню
комуністку і голову колгоспу села Манжурки. Не могло, звичайно, обійтися і без
„старшого” брата та доблесної Червоної Армії. Отож ще одним керівником підпілля
записали росіянина офіцера-червоноармійця Петра Граматчикова, який був
начальником штабу партизанського загону „Южний”, але якого чомусь за начальника
свого штабу не хотів визнавати командир загону Іван Лісняк.
Між іншим, багато чого не
стикується в історії цього партизанського загону. Наприклад, більше двадцяти
років „втрясали” ім’я командира і списки партизанів. Лише в 1966-му вольовим
рішенням Кіровоградського обкому партії командиром загону було названо
росіянина Івана Лісняка. Українцю Оксентію Побережцю, який зіграв головну роль
в організації загону, не знайшлося місця в керівництві.
Але повернемося до
Красногірсько-Манжурського підпілля. Нагадаємо коротко ту трагічну подію.
Одного листопадового вечора 1943 року силами місцевої поліції і каральним
загоном РОА, який дислокувався в Красногірці, було проведено таємну
винищувальну операцію. Головну роль у ній виконував німецький запроданець
уродженець Красногірки Григорій Луценко. Його добре знали не тільки в рідному
селі, а й сусідніх, бо очолював поліцейських кущ, центр якого знаходився в селі
Розділ.
У заздалегідь визначені оселі
Луценко стукав у двері, представлявся, йому відкривали і він запрошував вийти з
ним на розмову певних осіб. Серед них були в основному зовсім юні: Михайло
Самчишин і Надія Черевична – обом по 15 років, Дарія Дубова і Михайла Громовий
– по 17, Любов Римар і Єлизавета Фурман – по 19, Олена Бойко – 22 роки.
Негідник знав, що чекає цих молодих людей, але виконував свою роботу
холоднокровно. Так само без докорів сумління викликав надвір і свою тітку
колишню голову колгоспу села Манжурки Марію Іванівну Малу (49 років). Всіх їх
пов’язали, вивезли в поле і почали допитувати та катувати.
Мабуть, їм не вдалося випитати те,
чого вимагалося від них. Бо потім закрили всіх в польовій будці і відкрили по
ній стрільбу. Коли крики юних підпільників затихли, будку підпалили. Із
приречених не вижив ніхто. Після цього каральний загін поїхав у Красногірку до
старости Захара Пилиповича Волощука (44 роки), який жив з доньками Олімпіадою
(20 років) та Галиною (18 років). Староста, очевидно, здогадався, чого до нього
прибув серед ночі начальник поліцейського відділку і наказав тікати донькам
через вікно в городи. Він не знав, що його хата була оточена ворогом. Дівчатам
не вдалося відбігти далеко, кулі наздогнали їх. Тут же був убитий і їхній
батько. Зробивши свою чорну справу, карателі підпалили з усіх сторін хату і
залишили місце злочину. В заграві пожежі сусіди бачили озброєних людей в
німецькій формі і чули російську мову.
Багато мешканців села та низка
учасників партизанського руху, в т. ч. ординарець командира партизанського
загону „Южный” Івана Лісняка І. Ф. Петренко, який лише нещодавно пішов із
життя, стверджували, що ніякої підпільної комсомольської організації в селі не було.
Іван Федорович в цьому також опирався на свідчення свого командира. А той не
тільки знав свій загін, а й ситуацію в Красногірці – тут він постійно проживав
до травня 1943 р. Лісняк власноручно завізував список членів загону і надіслав
його в 1944 р. в Одеський обком. Серед них „спартаківців” не значилося. Про
існування „Спартака” оголосив ЦК ВЛКСМ лише в 1974 р. Підчепивши до замучених
ще більше десятка інших імен (для масовості) і керівну роль партії, на смерті
героїв комсомольські функціонери здобували собі чини та відзнаки.
Однак, якщо „спартаківці” не були
комсомольцями-підпільниками, за що ж тоді загинуло більше десятка людей? На
жаль, певно про це важко щось сказати. Але той факт, що юних красногірців
знищили саме під час каральної операції направленої проти націоналістичного
руху в регіоні, дає серйозні підстави на припущення, що це була націоналістична
організація. Саме тоді було викрито пропагандистський відділ ОУН-УПА загону
„Граніт” в складі Смішка, Тараса, Олівця і Невідомого, розбита Лебединська
агрошкола, яка стала осердям націоналістичного руху в регіоні після того, як
було закрито Межиріцький технікум, розстріляний один із керівників оунівського
осередку села Роздолу Михайло Короташ та його односелець також член ОУН Федір
Короп...
Про пропагандистський відділ
загону «Граніт» є цікаві спомини учасника Володимира Караташа. В газеті «Сходи»
(№13, 1992) він писав, що їх було не 4, а 5 чоловік. Ці хлопці мали добрі
німецькі документи, пістолі, гранати, четверо були одягнені в німецьку уніформу,
один в – цивільну. Коли жандарми їх доставили в Голованівську жандармерію,
нібито, для встановлення осіб, вони зрозуміли, що їм вже не допоможуть
документи і вчинили опір. Скориставшись темнотою, що наступила, трьом вдалося
втекти, двоє поранених під час опору потрапили в полон. Їх важко катували,
допитували, але у відповідь жандарми чули лише: «Слава Україні!». Їх
розстріляли і поховали на Голованівському польському кладовищі. Троє уцілівших
потім добилися в Розділ до старости села, члена ОУН Михайла Кораташа. Його син
Володимир запам’ятав двох – одного на псевдо Черкес – родом з-під Рівного, 1923
р. н., іншого з Галичини – Олівця.
Однак ця група нічого не мала ні
до Красногірки, ні до Манжурки, де, нібито, діяла комсомольська підпільна
організація «Спартак». Але в серпні того ж 43-го року Голованівський район
навідала сотня ОУН-УПА Сталевого. Вона зупинилася під лісом у селі Манжурка.
Годі сумніватися, що ці хлопці не скористалися моментом, щоб не заагітувати до
національно-визвольної справи Марію Малу та юних патріотів, яких потім через
кілька місяців розстріляють німецькі посіпаки і бійці «Русской освободітєльной
армії».
З вироку воєнного трибуналу
Червонопрапорного Київського воєнного округу від 29 лютого 1972 р. у відкритому
судовому засіданні в селищі Голованівськ над зрадниками Григорієм Луценком та
Семеном Заболотним також відомо, що начальник поліцейського куща Г. Луценко бив
і „изоблечал в патриотической деятельности” мешканку села Манжурка Палагею
Самчишину, а це є ще одним доказом, проти кого насправді була спрямована
каральна операція німецьких прихвоснів.
Вартий уваги і такий факт із життя
Марії Малої. Вона – колишня комуністка і голова колгоспу – раптом виходить
заміж за вдівця, учасника японської війни, колишнього куркуля, глибоко релігійну
людину Кирила Непотенка. Це могло свідчити про те, що Марія Іванівна
відмовилася від свого комуністичного минулого.
Стосовно старости села Волощука.
Він був обраний на посаду в серпні 1941 року на зборах села за участі членів
ОУН, які проводили сходку і скеровували людей, щоб вони обирали собі місцеву
владу із патріотично налаштованих людей. Він не міг забути тих зборів і тих
надій, які на нього покладалися національно-патріотичними силами.
Починаючи з вересня 1943 року,
порядок у районі забезпечували переважно вояки „Русской освободітєльной армії”,
більше відомі як власовці. Роти, взводи і навіть цілі полки РОА
розташовувалися: в Голованівську, Красногірці, на ст. Ємилівка – росіяни, у
Вербовому – осетини, в Свірневому – козаки карачаївці, в Молдовці і Роздолі –
черкеси.
У Красногірці, як писав Пилип
Кирилюк (книга „Красногірка”, 2006 р.): „Їх (власовців. – С. П.) було приблизно
300-350. Знаходилися в школі, начальство по квартирах. Але над ними були
старшими німецькі офіцери. Школа була огороджена плетеним тином у два ряди,
перед ним викопана траншея, земля з якої вкинута між плетеними стінами. Так
само були викопані три дзоти, один – через дорогу на майданчику – західна
сторона, ще один на городі школи, а третій на городі Панченка Тодосія – зі
східної сторони. Все це було з’єднано ходами траншеї”.
Саме за участі власовців і була знищена
Красногірсько-Манжурська організація. Російські шовіністи будь-яких мастей – чи
червоні, чи білі, а чи власовці – завжди першими поспішали розправитися з
українським національним відродженням.
Сергій Піддубний
На знімку. Красногірський музей
підпільної організації "Спартак"
Коментарі
Дописати коментар