Питання слід ставити не відносно того,
де завершується Європа, а як проводиться межа. Сама Європа по різному
картографувала себе в різні періоди історії. У наші часи в Ахені видається
премія Карла Великого за внесок у становлення європейської єдності, але чи
можемо ми говорити, що в часи Карла Великого існувала Європа в певному
культурному сенсі? Дане питання може видатися схоластичним, але в дійсності
воно просто провокує до роздумів.
Л. Вульф аргументовано демонстрував,
що до XVIII ст. поділ Європи не йшов за звичною сьогодні лінією на Західну та
Східну як крайні сторони, а радше на Північну й Південну. Мова, зрозуміло, йде
не про географічні напрямки, а про ментальну мапу цілої цивілізації.
Поява першої такої карти,
насправді, може бути віднесена до XVI ст., коли в близьких регіонах однієї
частини світу співпали наслідки трьох вагомих чинників: по-перше, доконаним
фактом стали Великі географічні відкриття, котрі розпочалися з кінця XV ст. й
зруйнували традиційну карту світу, виявили масу різних народів і суспільств із
зовсім іншими формами відносин, культурою. Хоча ще тривалий час зберігався
попередній культурний пласт – пошуки Ельдорадо чи Царства первосвященика Івана,
котрий все ще відображав не лише фантастичну карту «потойбічного», по суті
міфологічно «іншого», що існує «поза світом» - звичним, знайомим і зрозумілим,
яким, у значній мірі, був світ середньовічної людини, але перш за все
відображав все ще живі рудименти ментальної мапи Середньовіччя в центрі якої
був «Християнський світ» не обмежений якимсь континентом, а присутній у різних
точках світу – і в Єрусалимі, і в Афінах, і в далекій Індії, куди також
доходила апостольська місія й в міфічному Царстві первосвященика Івана. Це
відображало транстериторіальну віросповідну єдність, вірніше уявлення про неї,
яке робило навіть найбільш фантастичні оповіді частиною живого й звичного
досвіду й культури (як, скажімо, «Сказання про індійське царство»), або ж
надихало хрестові походи, хрещення язичників на нововідкритих територіях
християнськими місіонерами й перші колоніальні завоювання, що могли
обґрунтовуватися підкоренням «Другого Ханаану».
Таке уявлення про «Християнський
світ» за смисловими зв’язками було дуже подібним до прийнятого мусульманського
уявлення про Умма Ісламію – ісламську єдність понад етносами, народами, расами
й територіями, що виступала потужним чинником мобілізації своїх прихильників
впродовж багатьох століть і, можливо, в якійсь мірі досі ним є.
Із першим був пов'язаний другий чинник
– падіння 1453 р. Константинополя – «другого Риму», що остаточно зруйнувало
мости транстериторіальної єдності, ліквідувавши позаєвропейський центр
християнства у Малій Азії, фактично сприяючи замкненню уявлень про
християнський світ в межах того, що ми й нині називаємо Європою – лишився
тільки «перший Рим», власне Рим із претензією на свій всесвітній статус. Що
показово, коли майже через 410 років після падіння Константинополя, дві
англійські мандрівниці П. Ірбі та Д. Маккензі відвідали Сербію, Боснію та
Болгарію, знаходячи візантійські реліквії там, це було вагомим чинником, аби
зважаючи на чотири століття турецької окупації, все ж навіть серед «дикості
албанських сіл», говорити про рештки цивілізації, котра асоціювалася з Європою
й почасти зі старим християнством. Константинополь не протиставлявся Європі
принципово.
Третій чинник був пов'язаний із
релігійним розколом зумовленим Реформацією у XVI ст., коли європейська Північ,
за виключенням Ірландії, стала в переважній своїй суті протестантською, а
Південь – католицьким незважаючи на подекуди сильні реформаційні та єретичні
течії там (особливо в Італії та Окситанії). Вплив Римської церкви як ключової
опори транстериторіальної ідентичності був остаточно підірваний. Показово, що
католики не вважали протестантів взагалі за християн, не говорячи про те, що
для радикальних кальвіністів меса була ідолопоклонством, а для головних
протестантських течій в купі – Папа антихристом. Тенденції дехристиянізації в
Європі, що відбуваються не лише стихійно, а й в контексті директивних рішень на
рівні євроінститутів, в якійсь мірі можна розглядати не лише як «стихійний»
наслідок секуляризації, але й як радикалізацію протестантської доктрини в
опонуванні римській церковній традиції в нових соціокультурних умовах.
Процеси, що поступово посилювалися у
зв’язку із впливом інших чинників (розвитком книгодрукування, поступовим
поширенням грамотності й ширше – освіти тощо) у XV-XVI ст., стимулювали появу
нових розмежувань у вже існуючих інтелектуальних традиціях – Ж. Боден у «Шести
книгах про державу», писав про значення географічного чинника для політичного
устрою, говорячи про північні та південні народи як своєрідні крайні полюси, а
про людей середньої смуги як найбільш «благородних», таким чином ніби
відбиваючи настрої придворних французьких «політиків» середини XVI ст. – групи
поміркованих католиків і протестантів, які виступали за компромісне вирішення
міжконфесійного протистояння, замість радикальних фанатиків, насамперед, Католицької
ліги на чолі з герцогами Гізами, за зміцнення інституту держави уособленого
королівською владою, що дедалі більше справляв вплив на становлення
ідентичності різних соціальних груп. Розмежування рис північних і південних
народів, що вже стали сьогодні певними кліше вказують на інше – випадок Ж. Бодена чи не найбільш яскраво
свідчить про зв'язок ментальної географії із тою соціальною ситуацією в межах
якої народжуються різного роду розмежування та й сама мапа нової Європи.
Таким чином, становлення нової Європи,
власне Європи, разом із становленням Модерну, відбувалося в постійній полеміці
з римським спадком. Дискусії в Києво-Могилянській академії між
професорами-православними та католицькими місіонерами, між протестантизмом та
католицизмом, між Республікою та абсолютистською державою на основі римського
права чи римських авторів. Як не парадоксально, але уявлення, що на світанку
Модерну закладали основи культурної легітимації сучасних політичних режимів,
які з плином часу стали й ліберальними, й демократичними – викладалися в працях
Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є та багатьох інших авторів з опорою на античну
спадщину, наприклад, Тацита й Тита Лівія виведеною з неї негативною (по факту
чи «під текстом») оцінкою Римської імперії. Це був удар саме по імперському
Риму й це було виявами деяких спільних тенденцій, які можна констатувати post
factum.
Водночас, дискусії робили сторони
більш прозорими одна одній. Так, скажімо, попри весь контекст політичної,
ідеологічної та соціально-економічної напруги між католицькою та православною
церквами в Україні у першій половині XVII ст., «Требник» Петра Могили 1646 р.
не передбачав «перехрещення» римо-католиків, хрещення яких визнавалося
канонічним, хоча й зробленим у межах іншої конфесії, цим підкреслюючи духовну
єдність у Церкві як спільноті духу – відповідно до члену Символу віри в якому
вказувалося визнання одного хрещення на відпущення гріхів.
До XVI ст. те, що ми називаємо Європою
означувалося в суттєво інших координатах. Ідея Європи зазнавала становлення у
зв’язку з ідеями рівності та різноманіття, культурно-світоглядну ґенезу яких
слід шукати значно глибше, аніж лише в соціал-демократії кінця ХІХ ст..
Україна виступатиме останнім ударом по
римській химері в Європі – «третьому Риму». Європа, що припинить переозначувати
себе – припинить бути Європою – тою якою ми її знаємо. Тому скептичні політики
на Заході більше нагадуватимуть дрібних князьків повестфальської Німеччини, що
й далі хотітимуть запускати феєрверки і мати в своєму селі-князівстві для цього
окремий департамент. Рим – це не лише римське право, не лише римська церква,
котра «римською» стала лише в деякий період свого існування, це також досвід
імперської інтеграції – примусу, модель якої може бути виведена з координат
міфологічного «викрадення Європи», що її знаходимо в Давній Греції. У
координатах цих міфологем – альтернативні форми імперській інтеграції є
«поверненням Європи».
Як зазначалося, епоха Просвітництва у XVIII
ст. внесла свої корективи у ментальну карту Європи на декілька століть.
Попередня форма розмежування Заходу та Сходу Європи, що формувалася в той час
ще мала старий (імперський?) присмак вторгнення Заходу на Схід, «привнесення
цивілізації», своєрідної культурної колонізації. У цій мірі, російський
імперський проект, який тлумачив ліквідацію козацьких інститутів в Україні як
форму «цивілізації», був претензією на альтернативність «цивілізації» зі
сторони Заходу, цивілізації, «прихід» до якої видавався наче передбаченим для
України – лишалися лише різні варіанти шляхів. Найближчим часом ітиметься не
так про зняття дихотомії Захід/ Схід в Європі, але йтиметься про знаходження
нових способів уточнення меж і кордонів в альтернативу старій моделі
імперського привнесення.
Доповнивши дискусії щодо чисто
ринкової доцільності, ми зможемо поставити питання інакше – як Європа
картографуватиме себе в найближчий час і як спосіб постановки питання про
європейськість найближчим часом може змінитися. Питання до нас – яку рису там
захочемо бачити ми?
Володимир Шелухін
Коментарі
Дописати коментар