Махновщина не є анархія


«Махновщина не є анархія. Махновська армія не складається з анархістів і не є анархістською армією», – саме так писала в серпні 1920 року головний друкований орган махновців – газета «Путь к свободе».


Щоб розуміти чому Батько, і махновський рух загалом, в кінці свого активного військово-політичного життя повністю змінився варто прояснити особисте відношення Махно і його найближчого оточення до анархістів.

В своєму щоденнику значковий(ад’ютант) Батьки, Олексій Чубенко, згадував, що Нестор Іванович на рахунок анархістів в штабі висловлювався різко: «вони тільки заважають» і «їх необхідно викинути зі штабу». Чим більше ставало роботи по організації мирного життя на махновських територіях, тим більше анархісти виявляли свою нездатність і/або небажання впроваджувати свої балачки у реальні справи, це підтверджують спогади провідного діяча махновського руху – Білаша.

Начальник штабу Повстанської армії ім. Батьки Махна В.Ф. Білаш згадував: «анархістів в махновщині було дуже багато. Але, що вони робили? Нічого і нічого реального! Окрім порожніх критичних балачок на більшовиків і висмоктування з Гуляй-Поля грошей на «справи підпілля», вони розкладали махновщину зсередини, як тільки бажали… На героїзм буденної праці по створенню нового суспільства вони виявилися непідготовленими та нездібними».

Це розчарування з часом почав поділяти і сам Нестор, що вилилося у конфлікт між ним та Віськово-Революційною Радою на чолі з анархістом Воліним. Конфлікт відбувся після вимоги Воліна у затвердження зверхності ВРР над махновською контррозвідкою, посилаючись на збільшення скарг на її роботу від населення Південноукраїнської трудової федерації.

Результатом суперечки стало звільнення Воліна з посади голови Військово-революційної Ради, замість нього на посаду голови ВРР було призначено праву руку Махна Лащенка, який до того ж вже займав цю посаду і не був анархістом.

То ж помітно, що ідейно затяті анархісти не мали ні в Повстанській армії, ні в Південноукраїнській трудовій федерації ні поваги, ні впливу, а всі їх намагання якось змінити цей стан речей наштовхувалися на неприйняття з боку Махна та його оточення.

Після першого знищення Південноукраїнської трудової федерації взимку 1920 року більшість анархістів покинула Махна, набагато легше було виступати на мітингах і друкувати в теплі газети, ніж маневрувати між незліченими червоними і білими загонами посеред замерзлого і засніженого степу.

В березні 1920 року екстрена нарада конфедерації анархістів Набат виносить резолюцію, в якій зазначає, що махновська армія – «це не анархістська армія», далі більше: «…не можна змішувати махновський рух з анархістським рухом та підміняти одне іншим».

Ось ще один промовистий витяг з цього документу: «… нажаль, спостерігаються такі небажані прояви як … антисемітизм…».

Але в травні-червні анархісти-набатівці помирилися з Махном, але ненадовго вже в серпні лідер Набату Арон Барон вступає в гострий конфлікт з Нестором Івановичем, внаслідок чого полишає розташування Революційно-Повстанської Армії України разом з більшістю анархістів і їде в Харків. Конфлікт полягав у наступному: на нараді Барон виголосив меморандум, в якому звинувачував Махно в антисемітизмі, побудові нової влади, відходу від анархізму та небажанні втілювати анархістській експеримент. Після цього під страхом за своє життя з боку махновської контррозвідки Барон швидко залишає розташування махновців.

3-8 вересня 1920 року на черговій конференції конфедерації анархістів «Набат» було вдруге визнано помилковість ставки анархістів на махновців, махновщина це бунт, а не анархістська революція, армія махновців – це не анархістська армія тощо. Як то кажуть два рази в одну річку не входять, народна мудрість повністю відтворилася в стосунках анархістів з махновцями.

Як було зазначено вище, Махно еволюціонував, разом з ним еволюціонував махновський рух від анархізму до народовладдя.

Звернемося до листівки Революційної повстанської армії України за лютий 1920 року. Повний текст цієї відозви до українського народу був без жодних проявів анархічної ідеології, відверто антикапіталістичний та антикомуністичний:

«Слово до селян і робітників України… три роки Ви знаходилися в боротьбі з капіталізмом…але браття, Ви бачите, хто замість вас торжествує. Торжествують непрохані володарі, комуністичні кати…Вони заволоділи багатством країни… не повинно бути місця на Україні … червоним вбивцям, які тиранили народ.

Народ України повинен на весь світ виголосити словом та вчинком: геть з дороги, вбивці та кати, як білі, такі і червоні! Ми йдемо до загального блага, світла і правди…

Хай живе міжнародна Робітничо-селянська Соціальна Революція!

Смерть усім білогвардійцям та комісарам. Смерть усім катам!

Хай живе вільний радянській стрій!»

В кінці серпня 1920 року головна газета махновського руху «Путь к свободе» друкує статтю з відверто анти анархічною риторикою: «Махновщина не є анархія. Махновська армія не складається з анархістів і не є анархістською армією».

Найкращим завершенням теми про анархістську ідеологію в махновському русі буде цитата одного з провідних анархістських ідеологів, які намагалися боротися за керівну роль в Південноукраїнській трудовій федерації, Петра Аршинова, який у своїй праці, «Історія махновського руху», написав наступне: «Махновщина зародилася та розвивалася самостійно, без впливу з боку анархічних організацій».

Святозар Коваль


Коментарі