Мовчу...
І в ніч оцю несамовиту
Пера у руки не беру...
О, скільки можна на задвірках
жити,
Яки пес, коли несуть труну?!
О, скільки можна все про те ж
спочатку,
Про свій народ, про себе, про
усіх?
Змилосердься, мій небесний батьку,
Зніми мій біль, верни щасливий
сміх!...
Цей вірш написала Марта Гай
(Галина Голояд), зв'язкова командувача Української Повстанської Армії
генерал-хорунжого Романа Шухевича. Чи не про його трагічну загибель цей вірш
соратниці по боротьбі?
...Марта увійшла у Львів вранці,
дочекавшись, коли селяни їхатимуть і йтимуть на базар, аби прослизнути
військові патрулі, що стояли на околицях міста. За попередньою домовленістю,
вона мала зустрітися із зв'язковою провідника ОУН на Україні командувача УПА
Романа Шухевича неподалік собору Єлизавети, на лавочці. Сівши, вона відчула
страшенну втому, ноги гуділи від болю — дорога була далекою і нелегкою. Де
можливо, під'їжджала попутним транспортом, з дядьком на возі чи на газоні
водія-калимщика, а решта — пішки. На якусь мить розслабилася, випростала
задубілі ноги і заплющила очі. Вона перебирала в пам'яті все, що їй велів
передати Шухевичу провідник Полтава — керівник ОУН Закарпатського краю і
командир загонів УПА. А ще були інструкції, як себе поводити, коли її схоплять
кагебісти.
Записати їй не дозволили ні слова,
все мала передати на словах або забрати відомості з собою в могилу.
У роздумах її пильність на якийсь
час послабла. Сидячи на лавочці біля собору Єлізавети, вона ще не знала, що
Тараса Чупринки, на зустріч з яким вона йшла, вже немає, що провідник ОУН на
Україні Роман Шухевич, вистежений спецгрупою МДБ, в нерівному бою загинув.
Поринувши в думки, Марта не відчула небезпеки...
Ось як вона розповідала про свій
арешт: „Я сіла почекати, бо година зустрічі ще не прийшла, повернулась плечима
до вулиці. Кагебісти підкралися безшумно по піску і рванули з-заду за руки так,
що пістоля випала з руки. „Марто, Марусю, — сказав мені офіцер-кавказець в
машині, — я тебя долго іскал!” Що ж сказала я йому у відповідь, тепер дістанете
ще одну зірку. Так я опинилася на Лонцького (резиденція МДБ-КДБ у Львові —
авт.)”
Міністерство державної безпеки
УРСР завело слідчу справу на підсудну Галину Голояд (псевдо Марта Гай), активну
діячку ОУН і УПА, зв'язкову голови проводу на Закарпатті Ореста Полтави. Її
звинуватили в антирадянській діяльності й збройній боротьбі проти радянської
влади в складі банд Бандери. Справа констатувала, що Галина Голояд народилася у
Львові 1923 р. в сім'ї українця-робітника з націоналістичними поглядами.
Навчаючись у школі, стала членом націоналістичної юнацької організацій ОУН.
Потім працювала в жіночій мережі націоналістів. Вийшла заміж за активного діяча
ОУН Мирона Голояда. Особисто Романом Шухевичем, командиром УПА, була направлена
в Карпати для антирадянської діяльності в складі загону провідника Ореста
Полтави. Займалася пропагандистською антирадянською діяльністю в підпільних
виданнях ОУН, де пропагувала ідеї українського націоналізму. Виконувала
оперативні завдання керівництва ОУН і особисто командира УПА Романа Шухевича та
інших командирів націобалістичного підпілля — Тершаківця та Полтави.
Нагороджена Срібним хрестом Заслуги ОУН. До радянської влади налаштована
вороже, переконана патріотка вільної України, затятий ворог КПРС і Радянської
держави...
І ось її вирок:
„Іменем Союзу Радянських
Соціалістичних Республік Галину Омелянівну Голояд (Марту Гай) за ворожу
антирадянську діяльність та збройні виступи проти радянської влади в складі
націоналістичних „банд Бандери” засудити на 25 років ув'язнення в особливих
закритих таборах, без права оскарження”.
Про загибель свого
командира-командувача УПА Романа Шухевича Марта Гай дізнається вже у в'язниці з
тюремної пошти.
НКВС, а потім МДБ СРСР безперервно
полювало за генерал-хорунжим Романом Шухевичем, більше відомим в народі як
Тарас Чупринка. Ось що стає відомо з його дос'є на Луб'янці.
З 1943 до 1950-й р. Шухевич
очолював бандерівське підпілля на Україні. Цей чоловік був надзвичайно хороброю
людиною і мав досвід конспіративної роботи, що дозволило йому ще через шість
років після відступу німців займатися активною підривною діяльністю. В той час,
коли його розшукували на Львівщині, де УПА користувалося великою підтримкою
населення, він знаходився в кардіологічному санаторії на березі Чорного моря
під Одесою. Потім органам стало відомо, що він об'явився у Львові, де зустрівся
з деякими відомими діячами культури і навіть поклав вінок від свого імені на
похороні одного з них. Його ризикований жест викликав розмови в місті, і агент
НКВД, колишня актриса театру „Березіль” в Харкові, підтвердила присутність
Шухевича в районі Львова...
Після цієї інформації міністерство
державної безпеки СРСР розгорнуло широкомасштабну акцію, яку очолив начальник
бюро МДБ № 1 генерал-лейтенант служби безпеки П. Судоплатов. Це бюро насправді
було спецслужбою розвідки і диверсій МДБ. Цей затятий енкаведист, який сичав
ненавистю до українського народу, на совісті якого були смерті Коновальця,
Шумського, Ромжі та інших українських патріотів, тепер спрямував всю свою
службу на знищення Романа Шухевича. Ось що він свідчить:
„...До аеропорту я прибув разом з
Ейтінгоном, який супроводжував мене (заступник Судоплатова — авт.). Тут на нас
чекав генерал-лейтенант Селівановський, заступник Абакумова. Лише коли ми
підлетіли до Києва, він сказав: кінцева мета нашого маршруту — Львів. Однак
густий туман завадив літаку приземлитися у Львові, і він повернувся до Києва,
звідкіля ми до Львова поїхали поїздом.
„...Разом з Лебедем, в минулому
відомим діячем ОУН (провокатор — авт.), ми поїхали в глухе село на Львівщині.
Там розшукали родичів Лебедя — двоє його племінників „керували” місцевою
бандитською групою. У Львові я залишався ще півроку — розв'язка хоч і була
неминучою, але, як часто в житті буває, сталася несподівано. Шухевич занадто
покладався на свої зв'язки військового часу і тому послабив пильність... На той
час нам вдалося перетягнути на свій бік і зв'язкового Шухевича, гравця місцевої
футбольної команди „Динамо”... Шухевич між тим зробив ще одну фатальну помилку.
Коли в будинок, де він жив зі своєю охоронницею Дариною Гусяк, зайшов
міліціонер для звичайної перевірки документів, нерви його не витримали, і він
його застрелив. А всі троє — він сам, Дарина і її мати — втекли. Пошуки привели
нашу оперативну групу в далеке село, де ми знайшли тільки матір Дарини.
Шухевича там не було, але присутність цієї жінки вказувала на те, що він
переховується недалеко. Наша група, яка мала захопити Шухевича, розмістилася в
будинку, де жила мати Дарини. Невдовзі туди приїхала молода симпатична
студентка-медичка зі Львова, племінниця Дарини. Вона приїхала побачитися з
рідними і виступити, як вона нам розповіла, за дорученням інститутського
комітету комсомолу, з бесідами про шкоду націоналізму. Під час нашої дружньої
розмови (я представився новим заступником голови райвиконкому) на моє обережне
запитання, де знаходиться її тітка, дівчина відповіла, що вона живе в
гуртожитку її інституту і час від часу навідується до Лісної академії, куди
збирається невдовзі вступати.
Група зовнішнього стеження швидко
встановила, до якої „академії” ходить Дарина. Вона здійснювала регулярні
поїздки в село під Львовом, де годинами затримувалася в кооперативній крамниці.
І ми дійшли висновку, що там в цей час буває і Шухевич. Та на жаль, молоді
офіцери, що проводили стеження в березні 1950 року, були недосвідченими і для
прикриття почали до неї залицятися. Коли лейтенант простягнув Дарині руку і
сказав українською мовою, що хотів би познайомитися ближче з такою чарівною
жінкою, вона, відчувши пастку, вихопила пістолет і застрелила його впритул.
Дарину ми надійно ізолювали, а я і генерал Дроздов та двадцять оперативників
оточили сільпо, щоб блокувати можливість втечі Шухевича. Дроздов крикнув Шухевичу,
щоб той склав зброю, — і йому буде гарантоване життя. Але у відповідь застрочив
автомат Шухевича, і він спробував прорватися через кільце оточення, кинувши з
укриття дві гранати. Зав'язалась перестрілка, внаслідок якої Шухевич загинув”.
Операцію знищення Шухевича
розробляли не у Львові. Керував усіма оперативними заходами представник Москви
Нікітін. Загальний контроль здійснював керівник відділу спеціальних
(терористичних) операцій МДБ СРСР Судоплатов.
Ще 1944 р. у штаб УПА (за
свідченням колишнього офіцера МДБ СРСР) ввели жінку-агента на ім'я Марія, і
вона весь час перебувала в колі Шухевича. До речі, служба безпеки УПА відчувала
небезпеку, підшукувала нові конспіративні квартири, їх для командувача
підбирали досить ретельно. Три квартири були на теперішній вулиці Личаківській,
біля дріжджового заводу та поруч з кафе „Під горою”. Всі ці квартири знайшла
агент МДБ Марія. Вона не знала тільки однієї квартири в Брюховичах, біля
залізничної станції.
Шухевич здогадувався, як свідчить
колишній офіцер МДБ, що в його оточенні є агенти МДБ, тому мав двох двійників —
схожих на нього людей, які збивали радянську службу безпеки зі сліду.
Свідчення офіцера МДБ розбігаються
зі свідченнями Судоплатова. Він про агента Марію не згадує, а більше акцентує
чомусь увагу на Дарині Гусяк, яка нібито вивела спецгрупу МДБ на квартиру в
Білогорщі.
Анонімний свідок, що дав відомості
кореспонденту газети „Експрес” про арешт Шухевича, навпаки дає відомості про
агента Марію, яку Судоплатов не став називати, аби не розтаємничити свого
агента. Але цю деталь офіцер МДБ розкрив. Ось що він засвідчив.
„Конспіративну квартиру в
Білогорщі емдебісти знали. 5 березня 1950 року агент Марія повинна була о
шостій ранку підсипати ІІІухевичу в каву сильного снодійного. Сплячого
головнокомандувача мали живим привезти з ескортом автоматників на вулицю
Дзержинського у Львові”.
Марія, за свідченням офіцера МДБ,
завдання виконала, всипала велику дозу снодійного, але Шухевич тієї кави не
випив. Коли емдебісти прийшли брати сонного Шухевича, генерал зустрів їх вогнем
автомату.
Згідно з оперативною справою на
Романа Шухевича, агент Марія була не місцевою, удавала себе переселенкою з
Польщі. Насправді вона була полькою і перейшла як агент дефензиви до НКВС. Це
була молода симпатична жінка.
Роману Шухевичу, до речі, аби
створити йому негативний імідж, дали прізвисько „Вовк”.
Для ліквідації командуючого УПА,
якого переховував народ, був розроблений „План чекістсько-військової операції
по захопленню або ж ліквідації „Вовка”. Цим планом передбачалося:
„На світанку 5 березня 1950 року:
а) Зібрати всі наявні у м. Львові
оперативні резерви: 62 стрілецьку дивізію Червоної армії внутрішніх військ.
б) Ввести по тривозі в операцію
військові частини, що дислокуються у Львівській області, та задіяти прикордонні
війська...”
Отже, для захоплення командарма
Шухевича було задіяно кілька дивізій Червоної армії, а солдатам вбивали в
голову, що вони ловлять страшного, аморального маньяка-злочинця, який зі своєю
бандою вбиває мирних людей.
Свідчення генерала КДБ Павла
Судоплатова щодо загибелі Романа Шухевича, мене не задовольнило. Воно було
плутаним і не зовсім зрозумілим. Чи він забув ті події (адже писав свою книжку
через майже п'ятдесят років), чи не хотів розкривати таємниці КДБ — зараз важко
сказати, бо він вже помер, і ніяких уточнень вже зробити не зможе.
Але я мав ще одного свідка. Тепер
уже добре відомо, що впродовж років боротьби Шухевича в підпіллі, поруч нього
була мужня і досвідчена зв'язкова командарма „Тараса Чупринки” Галина Дідик.
Доля призначила їй залишитися живою, і під кінець свого життя вона записала на
магнітофон спогади про останній день Романа Шухевича. Це свідчення
відрізняється від свідчень генерала КДБ Судоплатова. Отже, я спробую в цьому
розслідування звести кінці з кінцями і висвітлити останній день командувача
УПА. Ось що свідчить Галина Дідик.
„...Настали дуже тяжкі часи.
Гинуло тоді багато наших людей, особливо в 1947-1949 роках. У Львові почалися
масові арешти, на людей найшла паніка, боялися прийняти будь-кого з нас. Але
все-таки мені вдавалося знайти хати у Львові. В такі трудні часи спасінням був
ліс, а також криївки в селах. Місця часто міняли.
...У 1946 році мешкання на
Знесінню треба було міняти. Провідник тоді перебував на Рогатинщині, а також
довший час на Бібреччині, у Львові, звичайно, взимку. Я знайшла хату в пані
Яремкової, на Личакові. Там було добре, бо був це окремий будиночок з високою
огорожею. Там ми прожили спокійно одну зиму...
...Врешті ми зупинилися під
Львовом, у Білогорщі. Маленьке сільце з лісочком, за Левандівкою. Хата в центрі
села, двоповерхова. Навпроти була школа. Внизу мешкав голова сільради, а в
боковому приміщенні був кооперативний магазинчик. Наверху було вільне мешкання
— дві кімнатки, кухня, а також досить великий стрих. Там ми замешкали. Треба
було дуже обережно пробиратись, ми заходили туди вночі. На коридорі зі сходів
хлопці зробили перегородку, на яку я вішала всякий посуд, щоб було менше
помітно. За перегородкою була своєрідна криївка, дуже мала — ледве могло там
стояти три особи. Господиня цього мешкання — маленька жінка, учителька, в селі
звали її панею Ганею, а я — Нусею. Це була дуже порядна людина. Правда, вона
дуже боялася того всього, але не зробила жодного докору, не вимовила жодного
необережного слова. Навпаки, якось підтримувала нас, підбадьорювала. Не раз,
коли я приходила пізно вночі, а спали ми на одному ліжку, то вона годину-дві не
могла заснути, але лежала тихенько, не ворухнувшись. Там ми провели майже
півтора роки, хоч літом там не бували, тільки взимку. Місце було дуже добре, бо
затишне і біля Львова.
В 1950 році арештували Одарку. А
якраз перед арештом я мала ще з нею зустріч. Усі захвилювались, бо зустрічалася
я з Одаркою у п'ятницю (тобто 3 березня), а в суботу нам стало відомо про
арешт. Вирішили в понеділок залишати цю хату. В неділю у Білогорщі мали
відбуватися якісь вибори. В сільраду приїхала комісія, щоб подивитися, як
будуть проходити вибори. Наша господиня Нуся вийшла з хати. Раптом хтось дуже
сильно стукає до дверей. Провідник відразу заскочив до криївки, а я пішла
відчиняти двері. Побачила, що там стоять озброєні люди, один — із наставленим
до дверей дулом. Стало зрозуміло, що справа погана. У нас із Провідником було
договорено: якщо якась неясна ситуація, я йду відчиняти двері, а він за цей час
може мати можливість вискочити. Я подумала: якщо їх один-два, то поки вони
увійдуть, поки будуть обшукувати хату, то Провідник зможе зникнути чи
сховатись.
Але мене відразу взяли за руки.
Коли мене вели сходами вгору, я почала( відразу голосно говорити: „Що ви тут
хочете, чого шукаєте?” Я спеціально майже кричала, щоб дати знати Провідникові,
хто сюди увірвався. Мене запхали в кімнату, посадили на табуретку і вимагали
сказати, хто ще є у хаті. Спочатку було їх тільки двох. Але, чую, що сходами
йде їх більше — справа погана! Мене все тримають за руки. Чую: „А, Галина,
Галина... Ось тут родимка... Знаємо її”. Я заперечую, що я не Галина, що я
Антоніна Кулик (так я тоді називалась), переселенка. Говорю голосно, а все
прислухаюся що, діється там, у криївці. А мене питають: де Роман? Твердять, що
вони знають: він десь тут... І обіцяють, що буду мати добре життя і т.д. А я
кричу, що нікого не знаю, що нікого тут більше нема. Безсумнівно, Провідник
зрозумів, що діється.
У нас була ще така домовленість:
коли почую один вистріл, то це означає, що кожен із нас може робити, що вважає
за доцільне: чи рятувати себе, чи другого, чи приймати якісь інші рішення.
Я почула один вистріл. Вирвалась
із рук, кинулася у другу кімнату з криком: „Ой лягаймо!.. Зараз будуть
стріляти!..” І лягла на підлогу. Вони обоє за мною кинулися на підлогу. Але ті,
— інші, що підійшли пізніше, не лягали: видно, були відважніші. От тепер,
лежачи, я почала розжовувати ампулу з отрутою, яку я взяла під язик ще тоді,
коли йшла сходами відчиняти двері. Я відчула, що вже непритомнію. Я мала
відчуття, що моє тіло немовби стягає якась ґума, і все те підходить до горла.
Запам'ятала ще таке: один з них був у цивільному одязі і говорив: „Это я все
сделал, это я все сделал”. Що він мав на думці, що він „сделал”, я не знаю. Я
ще чула постріл, один, другий, третій... Постріли були десь на вулиці. Я
зрозуміла, ще це вже кінець. А потім ще чула: „Єсть!.. Он убіт!”... Значить,
Роман Шухевич загинув... Потім до мене доходили відомості, що він застрелив ще
якогось офіцера і солдата.
Потім, через деякий час, коли я
говорила з Катрусею (Зарицькою), то їй говорили, що зрадила вчителька Нуся. Але
то було неправдою, це робилося навмисне, щоб посіяти недовіру.
...Потім, коли я трохи одужала,
почалося слідство. На слідство мене приносили на ношах: я не ходила. Що їх дуже
цікавило? Де архіви і гроші. За ті гроші мене жахливо катували. Але це потім.
Мені спочатку давали листи, які нібито писав Провідник. Почерк був схожий. Він
нібито писав, що все вже пропало, що треба вести себе розумно, берегти життя. Я
цьому не вірила: я знала, що він уже не живе. Листи давали тільки на хвилину.
Але я собі сказала: хто б то не був, що б мені не казали — нікому не вірю! І
навіть якби то були мої найрідніші, я буду поводитися з ними так, як із
сексотами. І кінець.
До мене приїздили якісь дуже
високопосадові особи, якийсь заступник міністра Овсієнко. Приїздив на слідство
подивитись: казав „вести себя добре”, бо „у нас є всякі можливості”, — погрозив
делікатно. Про ці „можливості” я прекрасно знала і в майбутньому ознайомилася з
ними в повному обсязі... Спочатку мене годували через шланг, а потім почала я
ковтати з великим трудом. При обіді постійно був лікар, і при ньому мені треба
було їсти. Мені давали кілька ложок вина. Я спочатку відмовлялася, але за це
мені діставалось, і я почала їсти. Але те їдження я розтягала надовше, на
годину-дві, щоб за цей час трохи відпочити від слідства.
Я повністю втратила свідомість,
прокинулася у тюрмі на Лонцького. Кілька днів була непритомна, хоч бували
моменти, що немовби до мене поверталася свідомість. Чому я вижила, не розумію.
Отрута, яку мені дістали, повинна була подіяти безвідмовно, це мав бути
ціанистий калій... Спочатку я зовсім не могла рухатися і надовго втратила
здатність ковтати: було враження, що зовсім паралізоване горло. До мене
викликали лікарів — і львівських, і київських: вони повинні були втримати мене
при життю. Приїжджав Ковальчук (здається, він тоді був головним енкаведистом
України), казав робити все, щоб я жила. Лікував мене знаний тоді лікар Цвєтков.
Мене оглядали, кололи, давали мені якийсь наркоз, після чого я почала щось
відчувати, бачити. А раз давали мені повний наркоз. Я жадібно вдихала, вдихала,
думала, що вже більше не пробуджусь. Цікаво, що свідомість приходить скоріше,
ніж здатність рухатися і бачити. Я вповні усвідомлювала, де я і що зі мною.
Правда, не раз мені здавалося, що я ще в Білогорщі, що зараз будуть стріляти,
що мені треба оборонити маленьку дівчинку, що жила по сусідству. Але маячіння
минали. Цей якийсь наркоз моїм „лікарям” не давав результату. Я не могла
рухатися. Мене перенесли в інший кабінет, намагалися годувати. Годування через
горло не йшло — ковтати я не могла, годували через ніс — не йшло, підтримували
мене уколами. При мені постійно були лікарі. І так я вижила... Неясним все-таки
залишилось питання, як, звідки довідалися енкаведисти про перебування Шухевича
в Білогорщі?
Моє припущення таке: арештували
Одарку. Одарка сиділа з першого дня з Мединською, яка називала себе Ромою. То
була інтелігентна, рафінована стукачка. Одарка їй напевно нічого не сказала.
Але потім стало відомо: Одарці вона сказала, що має можливість передати записку
„на волю”. І Одарка скористалася тією нагодою, передала записку в Білогорщу,
але не прямо до вчительки Нусі, в якої ми мешкали, а до її сестри. Енкаведисти
могли зорієнтуватися, що в тієї сестри, де жила ціла сім'я, неможливо було, щоб
хтось сторонній непомітно заховався. А в Нусі, яка проживала сама, це було
можливим. Я не звинувачую Одарку ні в чому, вона була відданою людиною, але
була молода, недосвідчена, хотіла зробити добре, попередити, а могло вийти на
зле. Одарці потім у тюрмі було дуже важко, їй влаштовували „побачення” з
арештованою матір'ю, яка була вся скатована, але Одарка поводилася добре”.
І ось тут я мав нарешті
розібратися в кількох питаннях, що дозволило б мені завершити це розслідування:
хто видав схованку Романа Шухевича? Чому радянська служба безпеки, розробляючи
акцію по знищенню командарма назвала її: „Операція по знищенню „вовка”?
Слід зауважити, що вся
пропагандистська система радянської влади, як на Україні, так і в Росії,
докладала багато зусиль, щоб прищепити, особливо українцям ненависть до
національно-визвольного руху України, до ОУН, до націоналістів-бандерівців, до
солдатів УПА, аби цим розділити український народ на лівих і правих, на
червоних і жовто-блакитних і, користуючись протистоянням, не дозволити свідомим
українським патріотичним силам об'єднуватися проти державного і національного
гноблення. Тому українському народу їх підносили як бандитів і вбивць. Солдатів
УПА називали „лісовими вовками”. Намагалися ізолювати Повстанську Армію від
народу. Це була своєрідна пропагандистська компанія серед офіцерів і радянських
солдат, які мали схопити генерал-хорунжого Шухевича. До речі, до цих
підрозділів МВД та бойових частин радянської армії, що перебували на Західній
Україні, українців майже не посилали.
Мав я також встановити: хто видав
конспіративну квартиру Романа Шухевича?
Слід вважати, що всі оперативні
групи мали фото Галини Дідик, і офіцери цих груп добре вивчили її обличчя. І
натрапили вони на неї, обходячи підозрілі хати напередодні виборів. Не даремно
ж один із оперативників, заскочивши її в дверях, називав її „Галиною”... Отже,
він знав її в обличчя.
Гадаю, що ніякої зради серед
оточення Романа Шухевича не було. КДБ випадково наскочило на конспіративну
квартиру...
Марта Гай, Галина Дідик, Дарина
Гусяк до кінця виконали свій святий обов'язок воячок УПА і не зрадили свого
командира. Слава їм!
В житті бувають парадокси. Не
дарма кажуть, що Бог шельму мітить! До в'язниці у місті Володимирі, де
перебували під час свого ув'язнення Галина Дідик і Дарина Гусяк, після
невдалого перевороту Лаврентія Берії в 1953 році потрапив і їхній давній
„приятель” генерал КДБ Павло Судоплатов, якого Верховний Суд СРСР за злочини
засудить на п'ятнадцять років.
Гусяк і Дідик звільнять з таборів
на кілька років раніше, ніж Судоплатова, який відбуде свій строк у в'язниці від
дзвоника до дзвоника – всі п'ятнадцять років.
Своє розслідування цього злочину,
яке я назвав „По слідах вовка” я завершу поезією Марти Гай і хай її сонет буде
доброю пам'ятю солдатам УПА і їхньому командиру Роману Шухевичу (Чупринці)...
Перейду по калиновім мості
Через моє життя,
Щоб прийти із минулого в гості
У нове майбуття.
Щоб пронести віночки світанків
Із нездійснених снів,
Щоб підняти криваві підранки
Весняних солов'їв.
Щоби друзів моїх каплі крові
В чашу Граля зібрать,
В невмирущій, безсмертній любові
На весні умирать...
Перейду по калиновім мості,
Перейду, перейду!
Піднімусь на вершину високості
На гору кам'яну.
Подивлюся з гори кам'яної,
Як дивився Мойсей,
На призначення долі гіркої
Мільйонів людей.
Й помолюся, як буду конати,
І крізь муки свої
Буду край свій з біди проводжати
В обітовані дні.
Коментарі
Дописати коментар