У свіжій пам'яті мільйонів людей
поневоленої України був тричі проклятий голодний 1933-ій рік. Ще не забулись
опухлі з голоду люди та стоси обтягнених шкірою людських кістяків по вулицях і
дорогах. Державні гробокопателі не встигали їх хоронити. Кажуть, що вони
приходили до хати, де лежав уже з типовими ознаками голодової смерти труп
батька і, щоб знову не вертатися за день-два, забирали рівночасно вже опухлих з
голоду, хоч ще й живих, матір та дітей. Бо хто вже починав пухнути - рятунку не
було. Та й який рятунок, коли у селі вже й кору з дерев пообгризали...
Все це було ще в свіжій пам'яті
населення України, коли в роках 1936, 1937 і 1938 на нього впала страшна змора
нового большевицького терору. Справді, ніхто не знав ні дня, ні години, коли до
його хати під'їде "чорний ворон", закрита чорна автомашина НКВД, в
якій зникли навіки мільйони людей. Під'їжджав "чорний ворон" до хати
колгоспника, робітника чи інтеліґента найчастіше вночі, аґенти НКВД переводили трус
або й без трусу наказували збиратись. І тоді востаннє його бачили рідні. Всіх
арештовано під закидом, що вони - "вороги народу". Безпосередньою
причиною арешту підозрілого - а підозрілими в ті часи сталінської оприччини
були десятки мільйонів - могла послужити поштова картка від рідних з Польщі чи
іншої країни, часом знайдений під час трусу хрестик чи богослужебна книжечка. В
багатьох випадках арештували на донос - без основи і сенсу.
Ця страшна хвиля арештів, що
тривала аж до вибуху Другої світової війни, ледве чи залишила в Україні одну
родину, яка не принесла б жертви большевицькому молохові. Тюрми були туго
начинені засудженими без суду "ворогами народу", бо горстка кровожадних
диктаторів у Кремлі із звироднілим Сталіном на чолі ввесь нарід засудила, як
"ворога народу". Тим часом ніхто із заарештованих не тільки не
почувався до будь-якої провини, але й не міг її мати, навіть проти того
варварського режиму. Це ж бо були в переважній більшості звичайні трудовики,
ціллю та ідеалом яких було тільки одне: могти жити та виховати своїх дітей. За
це вони віддавали ввесь свій труд, працюючи в поті чола на колгоспній чи
фабричній державній панщині. Деяких з тих нещасливців заарештовано під закидом
"саботажу", бо колгоспна свиня не вродила передбачену божевільним
пляном сталінської п'ятирічки кількість поросят; інших за те, що здох
колгоспний кінь, але найбільше було таких, що їх заарештовано взагалі без
будь-якої причини.
Після цих масових арештів рідні
пробували допомогти заарештованим. Вони в розпачі пробували добитися для них
"справедливости", що в тій системі само по собі вважалося злочином.
Вони цілими днями вистоювали під мурами тюрем, ходили до урядів НКВД, в свой
наївності писали навіть до "самого" Сталіна, щоб допоміг їм відшукати
й звільнити рідних. Але в 99 із 100 випадків їм відповідали, що заарештованого
засуджено як "ворога народу" і заслано в далекі табори "без
права листування". Майже десять тисяч таких "ворогів народу",
засланих у "далекі табори без права листування", знайдено з
пов'язаними ззаду руками та з порозбиваними черепами у масових могилах у
Вінниці.
СВІДЧЕННЯ
РІДНИХ
До найбільш промовистих описів і
доказів того страшного народовбивчого терору, що його допустилася окупаційна
комуномосковська влада у Вінницькій області в роках 1936-39 та що становить
тільки фраґмент того постійного голокосту, що його та влада в різних формах
безупинно практикує в Україні по сьогоднішній день, були "сухі"
свідчення рідних жертв того терору: їхніх дружин, батьків, матерей, братів і
сестер, що вони їх склали перед комісією розкопу могил у Вінниці. Деякі з тих
свідчень наводимо:
Протокол свідчень українки
Олександри Прусак із села Верхівці, Барського району:
"Мій чоловік Іван Прусак,
народжений 1898 року, до 1937 року працював в Верхівецькому колгоспі. До 1929
року він господарював, мав близько 6
га землі та три корови. У 1929 році мусів своє майно
здати до колгоспу. До 1937 року чоловік ніколи не був заарештований чи
обвинувачений в будь-якому злочині. 6-го квітня 1937 року, під час роботи в
полі, його схопили міліціонери й відвели до Бару в НКВД. Так я й не довідалась
про причини його арешту. Запитувала Київ і Москву й дістала звідтіль відповідь
- звернутися до вінницького НКВД. На мої запитання у Вінниці 1938 року дістала
довідку, що чоловік засланий на 10 років до Сибіру без права листуватись.
Скільки часу чоловік перебував у Вінниці, сказати не можу.
Сьогодні на колишній ділянці НКВД
(в овочевому саду) я пізнала чоловіка плащ. Помилки бути не може - впізнала я
його по латках, які сама латала. Тому гадаю, що тіло його також закопане на цій
дільниці. Рівночасно з чоловіком в нашому селі заарештовано ще 11 душ, про долю
яких і досі також нічого невідомо".
(Вінниця, 29 червня 1943 року.)
Марія Мадій з села Верхівці,
Барського району, посвідчила:
"Мій чоловік Іван Мадій
раніше був одноосібняком і мав близько 2 га землі. Під час розкуркулювання ми одержали
ще трохи землі з маєтку одного багатоземельного селянина. Потім ми мусіли все
віддати колгоспові. У квітні 1937 року чоловіка схопила вночі вдома міліція й
відправила до Бару. Причин арешту мені не сказали. Коли ми пішли довідатись у
Вінницю, мені й дочці сказали, що він засланий на 10 років.
Сьогодні на колишній дільниці НКВД
я точно впізнала чоловіка піджак".
(Вінниця, 29 червня 1943 року.)
Свідчення вдови Агафії Усової з
села Тефилівки, Чулинського району:
"Першого січня 1938 року мій
чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, коли його заарештували на
вулиці чотири енкаведисти й відправили в Чулинку. Рівночасно відвезено ще сімох
з нашого села. Після арешту мого чоловіка до нашого будинку прийшли енкаведисти
й перерили все чисто в хаті. Здається, особливе зацікавлення вони виявили до
чоловікового листування, але шукали також і зброї. На моє запитання про причину
арешту мені сказали, що чоловіка обвинувачено у шкідництві. Проте, жадних
доказів енкаведисти мені не дали, а всі мої запитання залишились без уваги.
Мені навіть брутально заявили, що я й сама мушу добре уявляти собі неможливість
звільнення мого чоловіка. За півроку до моєї хати знову вдерлися енкаведисти,
щоб забрати одежу й білизну.
В Чулинці чоловік пробув тільки
один день і був відвезений до Гайсина. Як мені пощастило довідатись, в лютому
1938 року він був переведений до Брацлава, а пізніше до Вінниці. В березні 1938
року я їздила до Вінниці в НКВД. Звідти мене з лайкою вигнали, заявивши, що про
долю мого чоловіка їм нічого невідомо. Досі я була певна, що мій чоловік
перебуває на Сибіру. Тепер я найшла на дільниці НКВД кілька речей з його одежі:
плисовий піджак, мішечок для хліба, 2 спідні сорочки й дві верхні. Тепер я
переконалась, що мій чоловік також у числі по-звірячому забитих".
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)
Свідчення вдови Марії Антонюк з
села Полові-Берлинці, Муровано-Кирилівського району:
"20 червня 1938 року НКВД
заарештувало мого чоловіка, колгоспника Степана Антонюка, що мав 46 років.
Забрали вночі просто з ліжка й відвезли до Копай-Города, де він був шість день.
Куди його відправили потім, сказати не можу. Одночасно з чоловіком був
заарештований інший колгоспник Статник. В НКВД мав сказати, що обидва вони
шпигуни. Після того, як протягом 6 місяців про наших чоловіків нічого не було
чути, ми, разом з жінкою Статника, написали до Москви Калініну. Через місяць
після цього нас викликали до Копай-Городського НКВД в справах ворогів держави,
до числа яких належали й наші чоловіки. Їх нібито вислали на 10 років до
Сибіру, де вони мусять працювати на лісозаготівлях. Це було все, що нам сказано
про наших чоловіків. Знаю напевно, що ні мій чоловік, ні Статник ні в чому не
винуваті, політикою вони ніколи не займалися.
У братських могилах на дільниці
вінницького НКВД я сьогодні знайшла сорочку свого чоловіка, яку точно впізнала,
бо сама її шила. Тепер я знаю, що мій чоловік не висланий до Сибіру, а
розстріляний у Вінниці".
(Вінниця, 2 липня 1943 року.)
Галина Грушківська, з села
Городниці, Немирівського району посвідчила:
"У жовтні 1937 року мого
батька, колгоспника Петра Грушківського, 65 років від народження, заарештували
енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я знаю
напевно, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався
політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Моя
мати щодня ходила до брацлавського НКВД довідатись про батька, аж поки їй
сказали, що його відправили до Вінниці. У Вінниці ми не зважувались довідатись
про нього. Від дня арешту ми більш нічого про нього не знали. Так само нічого
невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих
водночас з батьком.
Я прочитала в газетах, що в
Вінниці розкриті братські могили, і від однієї сусідки довідалась, що вона там
знайшла одежу свого чоловіка. Тому я сама приїхала сюди й на дільниці НКВД
серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла,
тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю, що й мого батька забили
енкаведисти".
(Вінниця, 3 липня 1943 року.)
Вдова Надія Гончар з села
Ступєвки, Муровано-Кирилівського району посвідчила:
"У грудні 1937 року два
енкаведисти зробили трус у мене в хаті, шукали зброї й документів про
шкідництво. Нічого не знайшовши, вони заарештували мого чоловіка Павла Гончара,
віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару в НКВД. Причини арешту
не сказали ні мені, ні чоловікові. В той час я була хвора й не могла особисто
довідатись про місце перебування чоловіка. Через два тижні після арешту я
попросила батька з'їздити до Бару й у в'язниці довідатись про долю чоловіка.
Там батькові дали довідки, що чоловік уже післаний на Нову Землю. Коли це
сталося, й де та "Нова Земля" батькові не сказали. Від того часу
більше нічого про чоловіка не чула. Коли через місяць я спробувала особисто
довідатись у вінницькому НКВД, мені повторили сказане перед тим моєму батькові.
Мушу сказати, досі я думала, що
мій чоловік від 1938 року відбував десятилітнє заслання на Сибіру, аж поки
сьогодні на дільниці НКВД не знайшла кілька речей з чоловікової одежі й між
ними його піджак, який я пізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я
певна, що серед забитих є й мій чоловік".
(Вінниця, 5 червня 1943 року.)
Ганна Годованець з села
Михайлівки, Муровано-Кирилівського району, заявила:
"3 січня 1938 року мого
чоловіка Касяна Годованця, народженого в 1886 році, під час роботи на вокзалі в
Копай-Городі заарештували член сільради та міліціонер, що вартував на вокзалі.
У чоловіка відібрали пашпорт і відправили спершу до Михайлівки, потім до
Могилева і нарешті 3 березня 1938 року - до Вінниці. Про все це я довідалась
від різних знайомих, що були випадковими свідками його арешту. Тільки пізніше
мій син Василь, розмовляючи з колгоспником з Михайлівки, довідався від нього,
що його викликали на допит про мого чоловіка в Муровано-Кирилівці до районового
представника НКВД. Колгоспника при цьому розпитували, чи молився мій чоловік
Богу й чому в нашій хаті стільки ікон. Виявилося, що це, а також те, що мій
чоловік не пішов на роботу в церковне свято, і було причиною його арешту.
Наприкінці квітня 1938 року я
довідалась у вінницькому НКВД, що чоловіка заслано до одного з далеких таборів
без права листуватися з родиною.
Звернувшись пізніше по довідку до
обласного прокурора, я одержала ті самі відомості про мого чоловіка. Тоді я
звернулась до самого Сталіна з письмовим проханням звільнити чоловіка. 3 травня
1938 року я одержала від Верховного прокурора СССР Вишинського повідомлення про
звільнення чоловіка. Але він не повернувся. 24 червня 1943 року серед викопаної
на території НКВД одежі я впізнала сорочку, яку сама шила, пальто з синіми
кишенями, що їх сама пришивала, і чобіт із спеціяльною підковою на закаблуці,
що її на моє замовлення зробив коваль у Копай-Городі. Ці речі я свого часу
надіслала чоловікові у в'язницю. Тепер я гадаю, що чоловіка не висилали, не
звільняли, а розстріляли у Вінниці".
(Вінниця, 8 липня 1943 року.)
Свідчення вдови Явдохи Явнич з
села Вознівці, Станіславчицького району:
"6 січня 1937 року, після
безрезультатного обшуку, енкаведист, у присутності двох понятих, заарештував
мого чоловіка, Василя Явнича. Чоловікові було тоді 40 років і він працював у
колгоспі. Тільки пізніше я довідалась у чому його обвинувачували: в листуванні
з родичами, що живуть у Галичині. Мій чоловік був родом із Західньої України, з
села Лисок, Жидачівської округи. В Станіславчику чоловік просидів лише кілька
днів, потім його перевели до Вінниці. Коли через місяць я пішла розпитати до
вінницької міської тюрми, мені заявили, що чоловік засуджений на 10 років
заслання без права листування і що його вже відвезли. Писала кілька заяв до Москви
на ім'я Сталіна, Кагановича та інших совєтських можновладців і одержала від
усіх ту саму письмову відповідь, що чоловік засуджений на 10 років заслання.
Сьогодні, 20 липня 1943 року, я впізнала в колишньому садку НКВД пальто свого
чоловіка по особливих гудзиках. Гадаю, що чоловік не був засланий, а лежить тут
серед забитих".
(Вінниця, 20 липня 1943 року.)
Свідчення Олени Ольхівської з
Вінниці:
"У листопаді 1937 року
енкаведисти заарештували в хаті мого чоловіка Петра Ольхівського. Він був
українець і працював на хлібозаводі. В день арешту у нас дома перевели трус і
забрали при цьому всі його особисті документи. Пізніше я ходила кілька разів до
в'язниці НКВД, але туди мене не пускали. Через тиждень я пішла до міської
в'язниці, до якої на той час був переведений мій чоловік, проте й туди мене не
пустили. Тільки через місяць мені пощастило передати чоловікові пальто та
валянки, а побачити його особисто так і не пощастило. Тоді мені заявили, що
його заслано на Далеку Північ, на 10 років без права листуватись. Причиною
арешту було обвинувачення в тому, що він ворог народу. А справді мій чоловік
ніколи не займався політикою. Мабуть на нього донесла жидівка, що працювала
разом з ним на заводі і одного разу, як казав чоловік, посварилася з ним. Коли
почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди щодня і на одному з трупів
пізнала чоловіків чорний піджак, чоботи, дві пари штанів та одну сорочку. Я
була присутня при тому, як трупи виймали з могили. Пізніше у цьому самому трупі
я впізнала чоловіка по скривленому мізинцю правої руки. Отже, жадної помилки не
може бути".
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)
Катерина Горлевська із Жмеринки
посвідчила:
"Серед викопаних речей в
колишньому садку НКВД я впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку й ватяний
піджак з хутряним ковніром. Мій чоловік Дмитро Горлевський, народжений 1888
року українець, був машиністом на залізниці. Заарештували його 13 травня 1938
року в Жмеринці. Одержавши повістку з'явитися до НКВД, чоловік туди пішов і не
повернувся. На другий день у нашому помешканні енкаведисти зробили обшук, але
нічого не взяли. Причиною арешту було обвинувачення чоловіка в тому, що він
ворог народу. Справді ж він ніколи політикою не займався. За три місяці перед
арештом навіть одержав премію за бездоганний стан свого паротягу.
Через два тижні чоловіка перевели
з Жмеринки до Вінниці. Я їздила до Вінниці що два тижні, привозила щонебудь
чоловікові, але ні разу не пощастило мені з ним поговорити. Одного разу, коли я
знову приїхала до Вінниці, мені сказали, що чоловіка перевели до Києва. Я
поїхала туди. На мої запитання про чоловіка я одержала відповідь, що він ніколи
в Києві не був, а засланий на Сибір без права листуватися. Тепер я преконана,
що серед убитих на колишній території НКВД є й мій чоловік.
Незадовго перед 1 травня 1937 року
в Жмеринці раптово заарештовано 60 чоловіків, усе робітників-залізничників,
віком від 35 до 50 років. Про них більше ніхто нічого не чув".
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)
Свідчення Соловйової з Житківців:
"Мій чоловік, українець,
мусів через хворість залишити службу вчителя і працював у філії держбанку в
Житківцях. Йому було 47 років, коли 17 квітня 1938 року на роботі його заарештували.
Це сталося о 12 годині 30 хвилин, а в 14-й годині його вже перевезли залізницею
до Вінниці й посадили до в'язниці НКВД. Коли третього дня я прибула до Вінниці,
там мені сказали, що чоловіка перевели до міської в'язниці. Проте, в міській
в'язниці я про нього нічого не довідалась. Побачити чоловіка або щонебудь йому
передати я більше вже не могла. Я довідалась, що чоловіка 5 травня 1938 року
заслано до Далекої Півночі на 10 років без права листуватись. Від того часу я
нічого більше не чула про мого чоловіка. Відразу ж після арешту мого чоловіка в
нашому помешканні переведено трус, під час якого забрано чоловікову мисливську
рушницю, трохи срібла, яке я берегла для пльомбування зубів, і настільний
хрестик. Через два роки після арешту я одержала від НКВД наказ здати всю
чоловікову одежу через те, що він - ворог народу.
Мій чоловік ніколи політикою не
займався, його арешт здивував усіх на селі. Я гадаю, що до його арешту призвів
такий випадок: в нашому будинку оселився був прокурор на прiзвище Фельд. Йому
дуже хотілося загарбати ввесь будинок. Приблизно днів за вісім перед арештом
мого чоловіка цей прокурор хотів одержати в банку позику в 2000 карбованців для
того, щоб мати змогу відправити жінку на дачу. На підставі відповідних
банківських правил, мій чоловік мусів це прохання відхилити. Гадаю, що це й
призвело до його арешту".
В газеті "Вінницькі
Вісті" була згадка про хусточку до носа з монограмою "А. С.".
Прочитавши про це, я в цій хусточці впізнала хусточку свого чоловіка і вважаю,
що він не засланий, а тут - серед забитих".
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)
Свідчення Одарки Бєлецької з села
Шировського:
"Мого чоловіка, священика
Леоніда Бєлецького, віком 35 років, заарештовано 24 вересня 1937 року. Вночі в
будинку зробили трус, під час якого конфісковано ризи, книжки, купіль і
документи.
Чоловік закінчив духовну семінарію
на Волині й був до 1935 року парафіяльним священиком у селі Пелева. У 1935 році
церкву в Пелеві закрито і чоловік мусів покинути село. Ми поїхали в моє рідне
село Гребля, де чоловік став працювати дроворубом. Коли по нього прийшли, про
причину арешту не сказали ні слова, тільки один з енкаведистів крикнув
чоловікові: "Ей ти, собако, прожив ти досить довго".
Спершу мого чоловіка посадили до
камери попереднього ув'язнення при міліції села Шировське, а потім, через два
тижні, його перевезли до Вінниці у в'язницю НКВД. Коли я хотіла передати йому
деякі речі, від мене прийняли тільки дві хусточки до носа та один рушник. Ні
тоді, коли він був у камері попереднього ув'язнення при міліції, ні тоді, коли
був у вінницькій в'язниці, з чоловіком розмовляти я не могла. Приїхавши
приблизно через місяць до Вінниці, я там довідалась, що мого чоловіка заслано.
Дати докладніші відомості відмовились. Я подала заяву до Москви і приблизно
через пів року одержала через НКВД повідомлення про те, що чоловік засланий на
Далеку Північ на десять років без права листування.
Прочитавши в газеті про братські
могили в Вінниці, я прийшла сюди, щоб пошукати одежу свого чоловіка. Знайшла
брунатне вбрання, в якому я точно впізнала чоловіків костюм, бо сама його
пошила і ще й досі маю клаптики матерії від нього. Гадаю, що чоловік не засланий,
а забитий".
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)
Свідчення Антонії з
Шировської-Греблі:
"Мій чоловік, українець з
походження, шофер машино-тракторної станції в нашому селі, був заарештований 26
березня 1938 р. під час роботи на полі й посаджений до камери попереднього
ув'язнення при міліції. Відразу ж після арешту у нашій хаті переведено трус,
під час якого забрано тільки особисті чоловікові документи. На моє запитання
про причини арешту мені відповідли, що мої брати Савицькі, які живуть у тому самому
селі, листувалися з закордоном. Справді брати ніколи з закордоном не
листувались. Їх заарештовано ще в листопаді 1937 року і заслано. Ми одержали
від них вістки з Монголії.
Чоловік просидів півтора місяця в
камері попереднього ув'язнення при міліції нашого села, а потім був переведений
до міської в'язниці у Вінниці. Коли він сидів у камері попереднього ув'язнення,
я його часто бачила через огорожу, але не могла з ним ні поговорити, ні
щонебудь йому передати. Коли, після переводу чоловіка до Вінниці, я пішла в
міську в'язницю довідатись про нього, мені сказали, що мого чоловіка там нема,
а його вже заслано. Тоді я подала заяву й через два роки одержала відповідь, що
чоловіка заслано на 10 років до Далекої Півночі без права листуватись. Справжня
причина арешту чоловіка мені невідома, знаю одне, що він ніколи політикою не
займався. З газети я довідалась про розкопування могил і прийшла сюди. Я
знайшла сорочку, яку сама вишивала, а пізніш навіть і латала. В цій сорочці я
точно впізнала чоловікову сорочку. Гадаю, що мого чоловіка більше нема серед
живих і він також забитий".
(Вінниця, 1 липня 1943 року.)
Антін Драган
Коментарі
Дописати коментар