Після вбивства Кірова та під час
масового терору в 1937-1938 роках в багатьох містах України в безпосередній
віддалі від місцевих установ НКВД відгороджувано високим парканом так звані
"заборонені зони", та обставлювано їх сторожею. До тих "зон"
населенню не тільки не вільно було заглядати, але й зближатись. Що діялося в
тих "заборонених зонах" ніхто не знав, але про них кружляли всілякі
страшні поголоски і здогади. Були й такі одчайдушні сміливці, що часом в
присмерку видряпувались на якесь дерево поблизу, щоб заспокоїти свою цікавість.
Деяким пощастило побачити ряд глибоких ям або якісь підозрілі горбки, але ніхто
не знав їхнього призначення.
У Вінниці не було вже багато таких
людей, які могли з точністю оповісти історію тих місць, що їх НКВД вибрало на сховок
для своїх змасакрованих жертв. Але, знайшлося чимало людей, які знали і
пам'ятали останні події, що відбувалися в трьох місцях обабіч Літинського шосе.
На першому місці був раніше сад, що належав кільком влансникам, які вже в 30-их
роках перейшли жити до міста. Садом ніхто не опікувався. Аж десь у березні
1938-го року ним зацікавилось НКВД. Почали міряти й оточувати його на 3-4 метри заввишки парканом,
виставивши рівночасно сторожу НКВД, що міняючись, вартувала там день і ніч.
Часом з-поза огорожі доносився гаркіт собак. Місцевому населенню казали, що сад
огороджено для охорони овочевих дерев від дітей або що там відбуваються
військові вправи.
Про встановлення цієї
"заборонної зони" у Вінниці свідчить виписка з одного протоколу
президії Вінницької міської ради та деякі із свідчень очевидців, що їх подаємо:
Виписка з протоколу Nо. 1 президії
Вінницької міської ради з 1. ІV. 1939 року.
"Слухали: Повідомлення
Народного Комісаріяту Державної Безпеки про закриття для публіки території коло
Слав'янської молочарської ферми У Вінниці.
Ухвалили: Закрити для публіки
земельну дільницю Слав'янської молочарськоі ферми, що належить Вінницькій
міській раді, розміром 27
гектарів 9151 кв. метр . і передати до розпорядження
Наркомату Державної Безпеки.
На цій дільниці заборонено всякі
будови без особливого дозволу Наркомату Державної Безпеки...
Межі цієї забороненої зони такі:
а) з півночі - міський ліс та
землі села П'ятичани;
б) зі сходу - вулична будівля Nо.
646;
в) з півдня - Літинська вулиця.
Вартість житлових будівель
сплатить Наркомат.
Голова міської ради Фурса,
секретар Слободянюк".
Співробітник вінницької
гідро-біологічної станції Г. Гулевич:
"Навесні 1938 року я виїхав
до Києва, й пробув там три місяці. За цей час у Вінниці арештували мого брата.
Вернувшись літом до Вінниці я побачив проти місця моєї служби на Літинській
вулиці нову огорожу біля 3
метри заввишки із дощок, щільно набитих у два ряди. На
мої запити, що це значить і на що тут ця огорожа, я дістав різноманітні
відповіді. Найчастіше казали, що це будова НКВД. Минув якийсь час, і вже почали
говорити, що тут закопують розстріляних у НКВД. Одного дня я почув сморід
мертвеччини, пригнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув огорожу і,
знайшовши дірочку від вибитого сучка, зазирнув у неї. Побачив багато
свіжо-насипаної глини, а під самою огорожею - купи почорнілих трупів, яких,
очевидно, не встигли ще закопати. Кожного разу, вгледівши авто, я проводив його
очима аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижалося, що в такому авті
лежить і труп мого брата. Мало не щоденно я бачив вантажні авта, що в сутінках
проїздили повз нашу станцію в ворота, а другого дня, навантажені глиною, виїздили
в напрямку Літина".
Зі слів сторожа ринку Опанаса
Скрепка з Вінниці запротоколовано таке свідчення:
"З 1935 до 1941 року я був
сторожем міських овочевих насаджень на Літинській вулиці. В березні 1938 року
один з овочевих садів, поруч з плянтацією, яку я сторожив, був загорожений
високою дерев'яною огорожею. Розпитуючи робітників, які ставили цю огорожу, я
довідався, що тут мають будувати дитячий будинок чи майданчик. Приблизно за
місяць після того, я виліз якось уночі на дерево, що росло біля огорожі. Було
місячно. Коло самої огорожі я побачив шість ям, кожна біля трьох квадратових
метрів. В ямах було по кілька трупів. Очевидно було ще досить місця, а тому
вони й не були засипані. Я вже й раніше помічав, що сюди почали приїздити
навантажені автомашини, з яких за огорожею щось скидали, - чув глухе гупання об
землю. Звичайно, бачити, що там діялося, я не міг. Кілька разів рано-вранці,
після приїзду вантажних авт, я помічав кривавий слід, що вів по Літинській
вулиці аж до загороженої дільниці. Ранком вартовий НКВД, що постійно жив у
сторожці, засипав цей слід піском. Уночі я не чув ні стрілянини, ні криків, але
вдень часом бачив, як приїздили комісари в легкових автах. Тоді лунали й
постріли. Іноді з-за огорожі несло й трупним смородом. До цього місця ніхто не
смів наближатися, бо вздовж огорожі, як у середині, так і ззовні, безперестанку
ходили вартові. В 1938 році службовці НКВД вимагали від мене кілька молодих
дерев з розсадника, що його я беріг. Коли я рішуче відмовився задовольнити цю
вимогу, мене повезли до міської канцелярії НКВД. Там мені заявили, що я не маю
жадного права щось забороняти. Після того службовці НКВД забрали з розсадника
коло 200 молодих сосен, кленів та акацій і посадили їх на засипаних могилах за
огорожею. Але тільки частина цих дерев прийнялася".
Марія Пономарчук (Літинська вулиця
Nо. 44) свідчить:
"З 1927 року я живу в цьому
приміщенні, й від загороженої дільниці НКВД до мого помешкання тільки 300 метрів . Я часто
спостерігала, що енкаведисти в уніформі вдень і вночі стояли на варті. Що,
власне, вони будували за огорожею, про це ніхто не знав, але вже й тоді
гомоніли, що коли НКВД будує, добра не чекай. Ніхто не вірив навмисно
поширюваним чуткам про дитячий спортивний майданчик, який там ніби будують. У
1938 році я сама не раз бачила, як на цю дільницю заїздли дві тяжко навантажені
автомашини, накриті брезентом. Уже тоді припускали, що там ховають розстіляних
у НКВД".
Те саме стверджували й інші свідки
- сказано в брошурі СУМА "Злочин Москви у Вінниці". Покази
будівельного техніка Федора Старниця, робітників Василя Козловського, Петра
Зіваки, шофера Євгена Бінецького, сторожа Олекси Козловського, доглядача
цегельні Трохима Амосова та його жінки Олени цілком однозгідні. Всі вони
свідчили, що після того, як поставлено огорожу навесні 1938 року, з колишнього
овочевого саду часто несло трупним смородом, що ночами туди під'їздили або
в'їздили вантажні авта і що до приходу німецьких військ у липні 1941 року
вартові НКВД безперестанку ходили здовж огорожі. Ці зізнання незаперечно свідчать
про те, що НКВД задумало використати цю дільницю землі, як місце поховання
своїх жертв. Для того, щоб забезпечити себе надалі від небезпеки викриття
страшного злочину, місцевість проголошено забороненою зоною, як це видно з
протоколу, складеного органами самоврядування міста Вінниці.
Таким чином припинено забудування
широкого терену, що на думку НКВД усувало небезпеку розкриття таємниці масових
могил. Засадження могил деревами мало усунути надалі можливість будьякого
сліду.
Проте, для поховання сили-силенної
жертв НКВД, розстріляних за роки 1937-1939, цього ґрунту не вистачало. Для
закопування трупів використали й кладовище також на Літинській вулиці.
Перший свідок, Гулевич, що заявив
про масові могили, викопані НКВД, зізнавав:
"Я жив у частині міста, куди
найближчий шлях був через кладовище. Йдучи на працю, я часто бачив, як на
кладовищі копали ями. Але я не уявляв собі, для чого їх готували. Однак,
знайшовши восени 1937 року на головній алеї калошу та запримітивши слід крови,
я почув уважно спостерігати. Одного вечора восени того ж року я йшов головною
алеєю кладовища й помітив, що до воріт під'їздила машина. Я сховався в тіні
дерева й побачив, що машина, в якій сиділо кілька осіб, була чимсь навантажена
й накрита брезентом. Машина під'їхала до викопаних ям. Я виразно чув гупання
скидуваних до ями трупів У супроводі брутальних лайок. Нашвидку закидавши яму
землею й не перестаючи лаятись, люди скочили на вантажне авто й від'їхали з
кладовища".
Титар Юрій Клименко, що живе у
Воблові, 29. VІ. 1943 року посвідчив:
"З 1941 року я служив
сторожем і доглядачем складу при Вінницькій лікарні імени Пірогова. Ця лікарня
збудована коло самого кладовища й відділена від нього тільки парканом. З моєї
строжки було добре видно все кладовище. Восени 1937 року я побачив, як в'язні
копали на кладовищі квадратові ями в два метри. За ними під час роботи
наглядали вартові. Все це мені здавалося дивним, а тому я вночі почав стежити
за тим, що робилося на кладовищі. Коло 2. години до кладовища приіхало вантажне
авто. При світлі рефлекторів я ясно бачив, як двоє людей скидали щось з машини
до ями. Яніколи й ні про що не розпитував, боячись, що НКВД мене
заарештує".
Бухгальтер Петро Бокхан посвідчив:
"У 1937 році я часто ходив до
жінчиних батьків, що жили коло кладовища. Здебільша я ходив до них через
кладовище й часто бачив, що на окремій дільниці коло Піроговської лікарні
копали могили. Вертаючсь додому коло 8 години вечора, я бачив, що ця робота ще тривала.
Коли ж я переходив кладовище вранці, всі могили вже були засипані".
Допитана медсестра Євгенія
Пролінська, з Вінниці, розповіла:
"Восени 1937 року я
працювала, як медсестра, в Піроговській лікарні. Часто вночі чергувала. Одного
разу я запримітила, що до лікарні прийшов лікар в'язниці НКВД, якого я знала
тільки з обличчя. Він звичайно носив уніформу НКВД, а тепер був у цивільному.
Шукав грабаря, що жив у лікарні. Наказавши грабареві взяти 3-4 заступи, лікар
пішов з ним на кладовище, Тому, що мій чоловік був 20 грудня заарештований
НКВД, я дуже зацікавилася цими нічними відвідинами лікаря. Зняла з себе білий
халат, одягла чорне пальто й потайки пішла до кладовища. Було це коло 2-3
години ночі. Зупинившись біля огорожі, я почула розмову, в якій брало участь з
десять душ. Правда, з того, що вони говорили, не можна було нічого зрозуміти.
Близько коло них стояло два вантажних авта, дбайливо прикритих брезентом. На
мою думку, це були трупи вбитих у в'язниці НКВД, і їх тут збиралися поховати.
Коли б це були в'язні, що померли природньою смертю, то іх би ховали одверто, а
не потай, уночі, Побачивши, що до авт наближаються люди, й боячись, щоб мене не
запримітили, поспішила повернутись до лікарні. Вранці я пройшла через
кладовище, на якому в цьому місці вартував міліціонер. Я добре запримітила, що
одна дільниця землі, приблизно на 3 метри , була розкопана й зарівняна... Коли
другого дня я спитала сторожа, що це вночі привезли на кладовище, він відповів:
"Це вас не стосується, не ваша справа". Такі випадки повторювалися
досить часто, при чому побачення з грабарем вимагали не тільки лікар, але й
комісари НКВД. На дільниці, де я помітила ці могили, за нормальних умовин не
ховали".
Антін Драган
Коментарі
Дописати коментар