Формування
будь-якої імперії починається з негативної людської емоції - бажання
володарювати над іншими людьми, підкоривши їх собі. Протягом кількох століть
під гаслом "збирання земель російських" розросталася та міцніла
Російська імперія.
Та міць,
замішану на сльозах і крові цілих народів, Всесвіт не терпітиме. Як і для
попередніх імперій, так і для Російської настав кінець. Вибираючись з під її
руїн, ми, українці, виконуємо титанічну роботу: зводимо нову будівлю своєї власної
держави і одночасно намагаємося не дати як зовнішнім, так і внутрішнім силам
зібрати докупи ці руїни та відновити імперію, вірніше, її спотворений фантом.
Вкотре після
розпаду СРСР серед російських державників виникає бажання довести своє право розпоряджатися
долею тих народів, які обрали шлях самостійного, незалежного від Москви,
розвитку. Знову і знову порушуються питання, які за міжнародними юридичними
нормами вважаються втручанням у внутрішні справи іншої держави.
Звертатися до
тих, хто "скучив" за імперією та відчуттям насолоди від керування
нею, з роз'ясненням про негатив, який несе Всесвіту емоція володарювання, -
марна справа: не зрозуміють. Тому дуже хочеться закликати наших, рідних,
українських можновладців до прийняття остаточного твердого рішення про позицію
України стосовно її місця у світовій історії, коріння українського етносу, умов
формування народу держави Україна. Це потрібно було зробити ще 17 років тому.
Давно треба було розпочати привчати Солженіциних, Жириновських, Лужкових та
інших, їм подібних, до думки, що ми - не малороси і не піддані іншої держави.
Ми - нащадки могутньої Давньокиївської держави, яка колись вивела на шлях
цивілізації численні неслов'янські племена, що мешкали на території теперішньої
Росії і з яких пізніше сформувався російський народ. Час визнати офіційно
результати історичного дослідження, проведеного В.Б.Білінським, автором
книги-дослідження "Країна Моксель-Московія" (див. матеріал "Удар
по російських міфах", ПК №12, 20-26 березня 2008 року) та розпочати роботу
з їх поширення. Тоді не виникатимуть питання, кому належать Тузла, Крим,
Севастополь.
Час на
державному рівні раз і назавжди твердо заявити про те, що Російською імперією
було привласнено історію Київської Русі та сфальсифіковано процес формування Російської
держави під приводом "збирання земель російських", зокрема, в частині
тих земель, що історично і географічно завжди належали Україні. Така заява
зупинить нескінченні розмови про російські Крим, Севастополь та інші місця.
Тим же, хто
схоче заперечити факт приналежності кримської землі Україні, пропоную зробити
екскурс в історію. А щоб не було нарікань з боку опонентів щодо пристрасної
позиції в цьому питанні, зазначу, що джерела інформації про історію Криму -
російські, точніше, московські, бо усі видання Великої Радянської Енциклопедії
побачили світ саме у Москві.
Тож розкриємо
її 23 том (друге видання): "Найдавнішими мешканцями Криму, засвідченими
письмовими джерелами, були кіммерійці, таври та скіфи.
У 7-6 ст. до
н.д. почалось проникнення грецьких колонізаторів у Північне Причорномор'є. У 5
ст. до н.д. у Східному Криму виникло рабовласницьке Боспорське царство. У кінці
5 ст. до н.д. у Західному Криму виникла невелика спочатку грецька колонія
Херсонес, яка потім перетворилася у самостійну місто-державу.
...У 2-й
половині 2 ст. до н.д. скіфи... напали на Херсонес... У 2-й половині 1 ст. до
н.д. частину узбережжя Криму було загарбано римлянами, влада яких протрималась
до 3 ст. н.д.
З 3-го ст.
н.д. Крим зазнавав розбійних нападів різних кочових племен і народів: з
Північного Заходу вторгалися готи, зі Сходу - гуни, авари, хазари, печеніги,
половці. Багато міст було зруйновано. З 4-5 ст. у Криму починає володарювати
Візантія".
І далі Велика
Радянська Енциклопедія нам повідомляє: "Історія середньовічного Криму
нерозривно пов'язана з історією Київською Русі. На півострові відкрито
пам'ятники давньослов'янської культури: могильники Чорноріченський (3-4 ст.),
Сууксу (6-8 ст.), поселення в районі Планерського (8-10 ст.).
Частина
земель півострову в 10-12 ст. входила до складу давньоруського Тмутараканського
князівства. Київські князі у боротьбі з Візантією спиралися на руське (тобто
слов'янське давньоукраїнське —Л.Ч.) населення Криму. У 13 ст., після
монголо-татарського вторгнення, Крим було перетворено в улус (провінцію)
Золотої Орди і на багато століть відірвано від руського (слов 'янського
давньоукраїнського - Л. Ч.) народу".
Перервемо на
кілька хвилин читання і зазначимо наступне. Як бачимо, у наведеній частині цим
поважним виданням визнано, що до вторгнення у 13 ст. Золотої Орди Крим належав
Древній Русі. Нагадаю, що історичне дослідження, проведене нашим земляком
Володимиром Броніславовичем Білінським, результатом якого стало написання книги
"Країна Моксель - Московія", остаточно розвінчало фальсифікацію
історії з боку приспішників Катерини II, які відібрали у нас, українців,
історію нашої рідної держави - Київської Русі, побудувавши на ній міф про
древнє слов'янське коріння російського народу. І дуже дивує, що цей факт досі
не визнано на державному рівні, натомість він, цей факт, "скромно"
замовчується. Чи не є це підтвердженням того, що ми ще почуваємося
другорядними, меншовартосними молодшим братами? А як же бути з очевидними
доказами?
А тепер -
невеликий відступ. Я, автор цього матеріалу, маю материнське російське коріння.
Моя мати народилася у селянській родині, що мешкала у Пензенській області. Я не
знаю, на превеликий жаль, достеменно історії своїх пращурів по цій лінії - з
яких фінських племен вони походили - мурома, меря, весь... Та факт того, що моя
кров на 50% складається з крові фінського народу, мене не бентежить і, тим
паче, не принижує. Батько мій - етнічний українець, і я народилася на Україні,
у Хмельницькому, тому почуваюся українкою. Інакше і бути не може. Як сказав
відомий наш сучасник, письменник Володимир Яворівський, головне - не етнічна
кров, а етнічна душа. Тому росіянам не слід "примазуватися" до
давньослов'янського коріння. їх коріння - інше. А оскільки процеси асиміляції від
слідкувати дуже важко, тому на теперішній час гасло повинно бути таким:
"Пам'ятаємо про наші корені, живемо на своїй землі, наводячи на ній лад,
та дружимо з іншими народами, не зазіхаючи на їх землі".
Та продовжимо
читати про Крим. "У зв'язку з розкладанням та розпадом Золотої Орди у І
половині 15 ст. у Криму сформувалося незалежне від Золотої Орди Кримське
ханство. У 1475 р. у Крим вторгнулися турки, перетворивши кримських татар у
своїх підданих, яких вони використовували у боротьбі проти слов'ян". У
1666 році, за переписом, в Кримському ханстві проживало 1120 тисяч осіб. Із
них: татар - 180 тисяч, греків, караїмів, вірменів і євреїв - 20 тисяч,
українців - 920 тисяч, "які займалися переважно землеробством, серед них -
120 тисяч жінок і 200 тисяч дітей". І лише ось коли РВЕ надає в інформації
про Крим відомості про Росію як державу: "У результаті азовських походів
Петра І в 1695-1696 рр. Росія отримала вихід в Азовське та Чорне моря...
Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. поклала кінець турецькому володарюванню
у Криму. 8 квітня 1783 р. увесь Крим було введено в склад Російської імперії.
.. .Крим входив у склад Таврійської губернії".
Далі у
Великій Радянській Енциклопедії ведеться про радянські часи, а саме, що
"...21 березня 1918 року Крим було проголошено Радянською Соціалістичною
Республікою Тавріди. 18 жовтня 1921 року було створено Автономну Кримську
Радянську Соціалістичну Республіку".
Після
визволення Криму у 1944 році від германських військ частину населення
-кримських татар було примусово виселено у Середню Азію (у 1967 році відновлено
їх конституційні права). У 1945 році Кримську АРСР ліквідовано, створено
Кримську область, яку у 1954 році передано до складу УРСР (звісно, згідно з
відповідним рішенням Верховної Ради СРСР) і створено Кримську республіку у
складі України.
Щодо міста
Севастополя, то Велика Радянська Енциклопедія (третє видання, том 23, с. 104)
повідомляє, наче цвях вбиває: "Севастополь - місто республіканського
підпорядкування Кримської області УРСР".
Тож які ще
факти треба навести для того, щоб зрозуміти: Крим і місто Севастополь -
українські? Твердження, що у Криму, зокрема, у Севастополі, більшість населення
становлять росіяни, нічого не доводить. І ось чому. По-перше, як вже було
зазначено, процеси асиміляції важко відслідкувати. За радянських часів, так
само як і за часів Катерини II, "обрусачування" заохочувалося
повсюдно, і в росіяни можна було записатися усім, хто хотів. По-друге, оскільки
у Севастополі було розташовано головний офіцерський корпус командування
Чорноморським флотом, то статистично росіяни у місті-герої, звісно, переважали.
До речі, теза
"Севастополь - місто російської слави", яка дуже популярна серед
росіян, потребує також роз'яснення. Ось що пише з цього приводу Володимир
Білінський у своїй книзі "Країна Моксель-Московія": "Як ми всі
розуміємо, слава до міста Севастополя прийшла під час оборонних боїв Кримської
війни в 1854-1855 роках і в часи бойових дій Другої світової війни під
Севастополем (1941-1942 роки й 1944 рік). Отже, освіжимо в пам'яті факти Кримської
війни XIX століття.
Воєнні дії в
Криму почалися з висадки десанту супротивників Росії 2 (14) вересня 1854 року.
Обмежений союзний десант (війська Англії, Франції й Туреччини) складався з 62
тисяч вояків і висаджувався на берег кілька тижнів. Російська армія у ті дні в
Криму мала 33,6 тисячі вояків і 18-тисячний гарнізон у Севастополі. ... Війська
Російської імперії в 1854 році в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі,
пізніше в Балаклавському бою й остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як
бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севастополя. Нині й
Балаклава, й Інкерман - частина міської території. Але російські генерали й
адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не лише
забезпечити військову перевагу в силі й швидкими й спрямованими ударами
зіпхнути ворога в море, а навіть налагодити взаємодію армії й флоту. Таке
військове вміння російського командування в Кримській війні під Севастополем!
А союзники у
1855 році збільшили сили, багато разів штурмували Севастополь і 28 серпня (9
вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своїй цілковитій
неспроможності. ...Полягло під Севастополем 102 тисячі вояків, не кажучи про
поранених - понад 300 тисяч. Російські генерали й адмірали ніколи, в жодній
війні, не берегли солдатів і матросів. Тим паче - солдатську масу, що
складалася, в основному, з інородців. Нагадую прізвища солдатів і матросів, які
особливо відзначилися під час першої оборони Севастополя: П.Кішка, І.Димченко,
Ф.Заїка, І.Шевченко і сотні подібних. Кримська армія і в 1855 році складалася
загалом із закріпаченого (поневоленого) українського селянства.
...Прогнила
Російська імперія зустріла Кримську війну на Чорному морі, маючи дерев'яний
вітрильний флот, який через непридатність довелося затопити, як мотлох, бо
французькі й англійські ескадри мали в своєму складі 4 лінійних кораблі й 50
фрегатів броненосних і парових. А Росія, як споконвіку повелося, кинула на чужу
техніку "людський гарматний матеріал". Власні невміння й тупість
закрили людськими життями. Гадаю, українці, що поклали біля стін Севастополя
десятки тисяч своїх синів і доньок, мають не менше право вважати його містом
української слави, ніж російської.
...Як і в
давні часи, під час другої Севастопольської оборони, 1941-1942 років, і штурму
міста у 1944 році, на Чорноморському флоті служили переважно українські хлопці.
Природно, генералітет і в радянській імперії загалом був російським.
Чудову пораду
панові Лужкову ( меру Москви, який постійно наголошує на тому, що Севастополь -
місто російської слави - Л. Ч.) дав глава однієї з міських адміністрацій
Південної України, порекомендувавши відвідати Севастопольський меморіал і
переконатися в переважності українських прізвищ у вояків, які особливо
відзначилися, і заодно поклонитися десяткам тисяч солдатів усіх
національностей, похованих під могильними плитами на військових цвинтарях Криму
й Севастополя. .. .Мені лише хотілося пояснити московському градоначальнику, що
"міст російської слави" на території колишньої імперії не існує й
існувати не може. Російська імперія завжди була багатонаціональною, і сам по
собі російський народ у ній ніколи не становив арифметичної більшості".
Таким чином,
питання "Кому належать Крим і Севастополь?" взагалі не є правомірним.
Крим - і географічно, і історично завжди належав Україні як єдиній спадкоємниці
Давньокиївської держави. Історичні факти підтверджують: ще з перших століть
нашої доби там і, до речі, в усіх південних регіонах України проживали
давньослов'янські племена, прямими нащадками яких є ми, українці. Незважаючи на
численні історичні події та зміни, що відбулися протягом останніх століть, Крим
залишається і географічно, і історично, і адміністративно у складі України
(тобто він як півострів не відколовся з подальшим дрейфом до берегів Греції або
Туреччини, він ніколи не передавався іншій країні, а усі останні рішення про
вхід Криму у склад України є правомірними, бо були прийняті Верховною Радою
СРСР).
Тож, панове,
годі тужити за землями, які за усіма ознаками - географічними, історичними та
адміністративними належать Україні! Відродити імперію вам не допоможе навіть
спотворений її фантом.
Любов Чуб м.
Хмельницький
Коментарі
Дописати коментар