РОМАН ШУХЕВИЧ – ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ УПА

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО СМЕРТЬ ГЕНЕРАЛА

Українська Головна Визвольна Рада, Головне Командування Української Повстанчої Армії та Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях діляться з кадрами визвольного підпілля та з усім українським народом болючою вісткою про те, що ранком 5 березня 1950 р. в селі Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-большевицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Секретаріату Військових Справ УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси


генерал-хорунжий УПА
Р. ЛОЗОВСЬКИЙ - ТАРАС ЧУПРИНКА ТУР (РОМАН ШУХЕВИЧ)
Сл. п. друг Шухевич-Тур народився 1907 р. Після закінчення середньої школи вступив до Політехнічного Інституту і теж закінчив його з успіхом.
На шлях активної революційної боротьби за визволення України сл. п. друг Шухевич-Тур станув від наймолодших років життя.
В половині 20-их років вступає в ряди Української Військової Організації (УВО). В період 1925-29 pp. в лавах УВО бере участь, організує і керує різними бойовими акціями проти польських окупантів.
В 1929 р. вступає до ОУН як один з перших її членів. Довший час працює на посту Бойового Референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Праці на цьому пості віддає всю свою кипучу молодечу енергію, всі свої організаторські здібності і відвагу.
За свою революційну, політичну і бойову діяльність проти польських окупантів попадає до польської тюрми.
В 1938-39 pp. бере активну участь в організуванні збройної сили молодої української держави на Закарпатській Україні в організуванні “Карпатської Січі” та в керівництві нею.
В 1939-40 pp. працює в Проводі ОУН на пості Референта зв'язку з Українськими Землями в СССР. В 1940-41 pp. входить до складу Революційного Проводу ОУН. Після її Збору стає на пост Крайового Провідника ОУН на західніх окраїнах Українських Земель поза межами СССР, в т. зв. Генерал-Губернаторстві. Впродовж усього часу постійно працює теж у Головному Військовому Штабі ОУН як його член та викладає різні військові дисципліни на таємних курсах кадрів ОУН.
В 1941 р. сл. п. друг Шухевич-Тур організує й очолює, як його командир, Український Леґіон. Одночасно виконує теж різні особливі завдання Проводу ОУН. На цьому пості перебуває до весни 1943 р.
Весною 1943 р. сл. п. Шухевич-Тур стає членом Проводу ОУН і займає пост Військового Референта при Проводі ОУН.
В серпні 1943 р. III Надзвичайний Великий Збір ОУН обирає сл. п. друга Шухевича-Тура на пост Голови Бюра Проводу ОУН. Восени цього року Він теж обіймає пост Головного Командира УПА. В листопаді 1943 p., як Головний Командир УПА і Голова Проводу ОУН, Він бере керівну участь в підготовці на Волині І Конференції Поневолених Народів та в самій конференції.
В липні 1944 року сл. п. друг Шухевич-Лозовський бере участь у І Великому Зборі УГВР. Збір УГВР обирає його Головою Генерального Секретаріяту УГВР. Президент УГВР затверджує його теж на постах Генерального Секретаря Військових Справ та Головного Командира УПА.
На постах Голови Генерального Секретаріяту УГВР, Генерального Секретаря Військових Справ УГВР, Головного Командира УПА та Голови Проводу ОУН на Українських Землях сл. п. друг. Р. Шухевич-Лозовський — Т. Чупринка-Тур — в періоді 1944-50 pp. керує визвольно-революційною боротьбою багатотисячної УПА, широкого збройного підпілля, підпільної ОУН та мільйонових мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-большевицьких окупантів, в обороні українського народу перед окупантським терором та грабунком, за збереження та дальшу розбудову в Україні, за визволення України з-під чужоземного панування, за побудову на Українських Землях незалежної і соборної держави із справедливим та передовим політичним та суспільно-економічним устроєм.
Протиокупантська визвольна боротьба, що її в 1943-50 pp. повела УПА, підпільна ОУН і багатомільйонові маси українського народу під досвідченим і відважним, безпосереднім керівництвом сл. п. генерала Шухевича-Чупринки, з погляду масового героїзму і патріотизму, з погляду завзяття і жертвенности всіх її учасників та українських народніх мас, з погляду тих незвичайно важких умов, в яких вона ввесь час проходила, — не має собі рівної не тільки в українській, але й світовій історії. Вона завжди становитиме одну з найславніших, найгероїчніших сторінок історії України.
Внаслідок цієї боротьби московсько-большевицьким окупантам не вдалося здійснити їхні злочинні пляни щодо України, не вдалося знищити в Україні оганізований самостійницький рух, не вдалося поставити український народ на коліна. Сьогодні український революційно-визвольний рух, не розбитий ані не зламаний, хоч і з значними втратами в людях, продовжує далі свої нерівні змагання з московсько-большевицькою тиранією в обороні національного існування українського народу, в ім'я національно-державної незалежности України.
Історія визвольно-революційної боротьби українського народу на Українських Землях в 1943-50 pp. з ім'ям сл. п. друга Шухевича-Лозовського, Тараса Чупринки, Тура зв'язана нерозривно і навічно.
Як революційний керівник сл. п. друг Шухевич-Тур відзначився великими організаторськими і військовими здібнощами, глибоким політичним розумом, величезним досвідом революційної боротьби. В його особі український визвольно-революційний рух та ввесь український народ втратили політичного і військового керівника високої кляси.
Політична і життьова принциповість, безмежна особиста відвага, рухливість, жива і весела вдача, простота в щоденному житті і поведінці, “тверда рука” і разом з цим батьківська дбайливість про других ось прикмети характеру сл. п. генерала Шухевича-Чупринки, що ними він скрізь з'єднував собі симпатії, створював життєрадісний, бадьорий настрій, поривав на безстрашну і тверду боротьбу з ворогами України.
Із світлою пам'яттю про Нього, задивлені в його геройську постать бійця і керівника визвольного руху, наснажені відвагою, оптимізмом та революційністю, загартовані й досвідчені під його рукою, до кінця віддані ідеї визволення українського народу ми відважно продовжуватимемо нашу священну визвольну боротьбу аж до повної нашої перемоги.
Не складемо нашої зброї і не припинимо нашої боротьби доти, поки Україна не буде визволена.
Вічна Слава Героєві Української Національно-визвольної Революції!

Українська Головна Визвольна Рада
Головне Командування
Української Повстанчої Армії
Провід Організації Українських
Націоналістів на Українських Землях

 Д-р Петро Мірчук. “Роман Шухевич. Ген. Тарас Чупринка. Командир армії безсмертних”. Товариство колишніх вояків УПА в ЗСА, Канаді і Европі. Нью-Йорк-Торонто-Лондон. 1970, с. 243-247.)


Ю. Кр-ий

У ЛЬВОВІ 1933 р.

Спомин про Романа Шухевича

В Україні вмирали люди. Вмирали тисячами, десятками-сотками тисяч. Жертви доходили до мільйонів. Не чума ходила з лопатою, не чума рила гробовища, а голод, страшний, нечуваний в історії голод десяткував людність “комори Европи”. Люди божеволіли з голоду і доїдали один другого. Матері вбивали дітей, діти їли батьків і вмирали. Вмирали цілими родинами, цілими хуторами, цілими селами. Вмирали тоді, коли плодами родючої землі набиті комори не могли вмістити золотої пшениці, коли змагазиноване її добро під сторожею НКВД гнило і псувалось.
Те був один із диявольських плянів московської комуни винищити свободолюбний український нарід.
А цілий світ пропагував гуманізм і мовчав. Удавав, що не бачить того злочину Кремлю.
Боліли українці Західної України над трагізмом братів по той бік Збруча, збирали датки, щоб їм допомогти, висилали від серця, але ті датки їхали в Москву на користь ненажерному “старшому братові”...
Крайова екзекутива ОУН під головуванням Степана Бандери радить, їдуть кур'єри до полк. Е. Коновальця. Запало рішення. ОУН мусить світові звернути увагу на цей єдиний в історії людства злочин, мусить стати в обороні братів по той бік Збруча. Мусить діяти скоро, рішуче, безоглядно.
Тодішній бойовик і референт Кр. екзекутиви ОУН Роман Шухевич, що його заарештували поляки з обвинуваченням в організуванні нападу на поштовий уряд в Городку Ягайлонськім, виходить щасливо на волю в березні 1933 р. Не зрадили його під шибеницею Білас i Данилишин, не зрадив Коссак, не видали інші. Але поліція знає своє, вона лише не має доказів, а здобути їх катуванням заарештованих не могла. Обставила Романа так, що дальша його праця на якийсь час стала неможлива, тим більше, що повного підпілля ОУН тоді ще не застосовувала.
В порозумінні із Степаном Бандерою Роман доручив мені перебрати цей відповідальний і небезпечний реферат. Як дисциплінований член, я мусів прийняти те, що мені було призначено. Але це тому, що ми з Романом були побратими, я міг дозволити собі ввійти з ним у довшу дискусію на ту тему. Я побоювався лиш одного, що не виконаю як слід накладеного обов'язку, що не дам собі ради, не зможу так поставити роботу, як він. Він обіцяв кожночасно помогти мені і радою, і чином, і ми пішли на зустріч з провідником Степаном Бандерою, якого я особисто не знав ще і не бачив.
Небагато я запам'ятав з першої нашої спільної розмови з С. Бандерою. Я був змішаний, знервований, словом, почував себе як “штубак”. Але коли опинився я знов сам з Романом, я заспокоївся. Я розповів йому своє враження, а він, усміхаючись, признався мені, що переживав подібне.
Коротко тривала між нами формальність передачі й перебрання функцій. Ми обидва знали, що й далі робитимемо разом. Постановлено, що для конспірації я не ходитиму на засідання Крайової екзекутиви, що про мене як бойового референта знатиме лише С. Бандера, а Роман і далі фігуруватиме між членами екзекутиви як бойовий референт, щоб на випадок “всипи” мене “покрити”. Я не хотів на це погодитись, моя амбіція була трохи вражена його саможертвою, але цього вимагало добро справи, і я мусів погодитись. А втім, казав Роман, все одно — кого повісять, його чи мене, аби робота йшла.
Роман взявся кінчати політехнічні студії. Бракувало йому ще кілька проектів, щоб він міг здавати іспити на диплом інженера. І я мав гаряче бажання так поставити роботу, щоб він мав зовсім свобідну голову до праці на політехніці.
Але вже за короткий час я мусів зломити свою постанову. Він з усмішкою прийняв мене в себе в хаті. Я застав його при кресленні — він креслив залізничний міст. Я не знав, як почати розмову, а він не питався, що і як. Давай, кажу, поможу. І я почав допомагати йому “витягати” тушем, укладаючи собі в голові те, про що я хотів з ним говорити, про що я хотів з ним порадитись. Мовчки працювали ми кілька годин, аж мати його перервала нам працю і просила за стіл.
А потім ми якось вже самі розговорились. Мені треба було його ради, його помочі. І я почав йому розповідати і втаємничувати його в наші пляни, завдання і стан роботи. Він дещо знав, дещо було для нього нове. На першому місці був плянований атентат на большевицький консулят у Львові. Стріл в большевицького представника у столиці Західної України мав бути протестом перед усім культурним світом проти голодового злочину большевиків в Україні. Я почав розповідати, що зроблено дотепер, а він дуже уважно слухав і не переривав. Отже наша розвідка подала такі відомості: Ромко (мова про Романа Мигаля, що його розстріляли поляки в 1939 р. в тюрмі) розвідав усе потрібне. Його люди ходили до консуляту, ніби у справі виїзду до СССР, принесли докладні шкіци нутра будинку. Консуля нема, він приїжджає рідко з Варшави, але тут сидить замаскована дуже висока “шишка”, Маїлов, який має ще тут особливі завдання “по українській лінії.” Ось його докладний портрет, який накреслив з пам'яті один наш розвідник, а тут пляни будинку. Вони докладно відповідають тим, які мені зробив Фаньо (Фаньо — це здрібніла, вживана лише в родинних колах назва покійного д-ра Степана Шухевича, знаного оборонця в політичних процесах, стрийка Романа). Я не знаю звідки він знає про наші пляни, але напевно знає, бо дав мені ті пляни і запевнив свою поміч, коли треба буде.
— Фаньо напевно нічого не знає, — каже Роман, — він лише мудрий і спостережливий. Він знає, що ми повинні зробити, і вірить, що ми зробимо. А що він при тім повинен бути, то це для нього ясне.
Наша розвідка весь час обсервує дім консуляту з винаймленої нами хати, — кажу я. — Дім під охороною сильної польської мундурової і немундурової поліції. Але дістатись можна. Йде лише про атентатника, щодо якого я не можу рішитися. Це мусить бути iнтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо він мусить не лише виконати атентат, але й оборонити себе від ліквідації енкаведистами і віддатися в руки польської поліції, а найважніше — гідно поставити процес.
Коли я вичисляв кандидатів на атентатчика, Роман поважно задумався і каже: — Я їх знаю. Це добрі хлопці, але на таке діло не надаються стовідсотково. Ми маємо ще трохи часу, отже пошукаємо. Я тобі поможу. Мій плян такий: переведи анкету поміж бойовиками, хто з них голоситься на роботу, з якої нема виходу. З кожним треба говорити особисто, а відповідь, щоб не було найменшої пресії, хай дадуть листовно: так або ні. Відповідати можна на адресу політехніки, скажім, на Ксавера Брудаса. Я відбиратиму тоді листи. А ще треба кожному зазначити, що відповідь “так” чи “ні” не буде різно кваліфікована: це лише для орієнтації, бо кожний бойовик мусить виконати таку роботу, яку йому накажуть. Щоб це було швидше, я теж говоритиму з частиною, а ти, — додає він з усмішкою, — мусиш “витягнути” мені пару накресів.
Поважно слухали поодинокі бойовики, деякі хотіли відразу зголоситись, але ми давали тиждень часу до надуми. За пару днів почали приходити листи для Брудаса. “Так” або “ні”, і число. Довелось давати інші адреси, щоб не було підозри. В означеному дні зібрали ми кількадесять відповідей, і коли підрахували, то сімдесять п'ять відсотків було коротке, але виразне “так”. Вибирати було з чого, і остаточно жереб упав на молодого студента прав, дев'ятнадцятирічного Миколу Лемика, сина бідного селянина з-під Львова.
Спокійно прийняв Микола вибір і почав лагодитись до атентату. Грошей ми тоді мали дуже мало — кожний робив з того, що мав. Микола мав ще те вбрання, в якому здавав матуру, справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому він міг виступати на розправі. Сам вже мусів пришити собі нагрудну внутрішню праву кишеню, якої чомусь у нього не було, лише ліва, де мав тримати пістолю і витягти її, немов документи, бо він був лівак. Черевики в нього були майже зовсім подерті. І він почервонів і запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики i шкарпетки, а він просив іще, щоб черевики його, подерті, відіслати додому, бо батько направить і зможе ще в них ходити... Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю.
Довго говорив з Миколою провідник С. Бандера, повчав його, що він має говорити і як ставити процес. А надвечір атентату завели ми його з Романом до Народної гостиниці, де він мав переночувати. То був його останній вечір на волі, а може й у житті.
Микола був веселий. Багато ми тоді вже не говорили, бо все було умовлене, запляноване, договорене. Микола мав вчинити смертельний стріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерти мільйонів братів в Україні, мав боронитись аж до приходу польської поліції і віддатись живим в її руки.
Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що вони все були з Миколою, перед яким була ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань. Рано-вранці мав він піти вже сам до сповіді.
Мовчки йшли ми з Романом в темну осінню ніч. Мовчки ми й розстались. З конспіративних оглядів не могли ми обидва бути вкупі, мусіли мати алібі.
Лиш на кінець сказав Роман тихо, немов до себе: — Найрадше пішов би я сам. — Так думав тоді і я.
А другого дня увечері рознесли надзвичайні видання львівських часописів вістку, що член ОУН Микола Лемик влучними стрілами з пістолі вбив секретаря большевицького консуляту у Львові, поранив одного енкаведиста і віддався живим в руки польської поліції.
Засуджений польським судом на довгорічну тюрму, Микола Лемик вийшов з неї по розвалі Польщі в 1939 р. В 1941 р. він пішов на Схід і в жовтні того ж року загинув в Мирогороді на Полтавщині від куль німецької жандармерії, пробиваючись до місця свого нового призначення — Харкова. Загинув він під невідомим прізвищем, і останні його слова при розстрілі були: “Я, український революціонер-самостійник, гину за Самостійну Українську Державу”.
“Вісник” ч.6, 1987 р. м.Нью-Йорк

О-як

РОМАН ШУХЕВИЧ - СПОРТСМЕН

Ще за часів переможців перших гелленських олімпіяд, з часів, коли вінчаною славою на олімпійському полі нарід ставив пам'ятники ще за життя, ще з тих часів герої тіловиховного, сьогодні ми сказали б, спортового змагу ставали кумирами всієї молоді. Нічого дивного, змагуни — люди, що присвятили себе змагові, цебто боротьбі, були, будуть і мусять бути взорами, в яких молодь бачила, бачить і бачитиме свій ідеал. Витривалість, рішучість, швидкість, сила i краса — це щось таке, що незаперечно тягне до себе, і чому покланятись — явище зовсім звичайне, а навіть неминуче й корисне. Зміст тіловиховної олімпійської ідеї, замкнений в три короткі слова — “швидше, вище, сильніше”, ставав однією з важливих життєвих засад не одному юнакові в минулих і теперішніх часах.
Як кожна справді новочасна людина, був і Роман Шухевич, що перейде в історію українського народу як Ген. Тарас Чупринка, одним з тих, хто вчасно зрозумів справжній глибокий сенс тіловиховної ідеї і його значення, зокрема для молоді поневоленого народу. Ця людина, що, згідно з старогрецькою засадою, вважала, що справді освіченим можна рахувати лише того, хто вміє „читати і плавати” — переводила цю засаду не лише у своєму житті, але й намагалась защіпити її в душу інших юнаків, на яких Роман мав такий великий вплив. Тонкий і чутливий естет, піяніст-віртуоз, палкий революціонер — одночасно вмів установляти спортові рекорди на біговій доріжці, добувати голи на зелений мураві футбольної площі, і в соняшних снігових просторах сталити свою волю до майбутніх твердих бойових походів.
Організатор “Ясного Тризуба”, один із основоположників Карпатського лещетарського клюбу, активний учасник усіх спортово-тіловиховних організацій Західної України у двадцятих і тридцятих роках — Роман Шухевич, не зважаючи на всі свої великі спортові осяги і, як на тодішні часи, незвичайні спортові можливості активного змагуна, ніколи не забував про те, що „спорт для спорту”, змагання для видовища, успіхи для самих лише рекордів — це розкіш, на яку не може собі дозволити ніякий народ, а зокрема український. Роман Шухевич не був лише ловцем здобутих голів, людиною, що шукає у спорті тільки слави, приємности або навіть особистого професійного успіху, забуваючи при тому, що спорт ніколи не може бути ні метою самою для себе, ні засобом до здобуття самої лише особистої користи й нічого більше. Ні один, мабуть, рекорд Романа Шухевича не встояв до теперішніх часів, ні один з його спортових успіхів не перетривав двох останніх десятиліть. Прийшли після нього кращі, більше витреновані, більше виспеціялізовані, швидші, бистріші, сильніші. Прийшли, бо мусіли прийти, бо такий закон життя й поступу, і з цією метою починав колись свою працю член українських спортових клюбів Роман Шухевич.
Усі, мабуть, осяги Романа Шухевича не перетривали його. Крім одного — того, який установив Шухевич-Чупринка, розбудувавши протибольшевицьке підпілля і витривавши в боротьбі аж до дня, який він освятив своєю кров'ю — 5. III. 1950 р. в Білогорщі біля Львова.

“Вісник” ч.6, 1987 р. м.Нью-Йорк


Д-р Роман Турко

РОМАН ШУХЕВИЧ, ЯКОГО Я ЗНАВ
У вересні 1984 року минуло 60 років з того часу, як я, ученик 8 кляси Української Академічної Гімназії у Львові, зустрівся та ближче познайомився з Романом Шухевичем і трьома його товаришами: Романом Говиковичем, Богданом Підгайним та Володимиром Прокоповичем. Саме тоді польська шкільна влада наказала дирекції філії УАГ усунути їх з цієї гімназії, але рівночасно дозволила прийняти їх до 8-ої кляси УАГ (Головної). Причиною усунення Романа Шухевича та товаришів було побиття “невідомими виконавцями” у шкільному будинку філії УАГ професора поляка, який там учив. Це побиття було відплатою за його ароґантне, нетактовне ставлення до учнів, а ще більше за його крайнє шовіністичне наставлення до української нації, до наших визвольних змагань, головно на західних землях України. А що ані поліція, ані шкільна влада не могли знайти чи викрити виконавців цього побиття, то усунення Романа Шухевича та його товаришів з філії УАГ було радше запобіжно-остерігаючим заходом, щоб такі вчинки більше не повторювалися.
Романа Шухевича вибрали тому, що поліція і влада, мабуть, знали про його вплив на шкільну молодь, головно пластову. Рівнож могли підозрівати його у приналежності до таємної Української Військової Організації.
Роман Шухевич уже при перших зустрічах, у коротких розмовах зробив на мене сильне враження своїм спартанським виглядом, бистрим поглядом, яким начебто хотів гіпнотизувати. Він був непересічно здібний, не мав проблеми в науці, отримував оцінки лиш “дуже добре” або “відмінно”. Він був і співаком, і прекрасним музикою, а його спеціяльність була гра на фортепіяні. Рівночасно він був здібним спортовцем, був товариський, не цурався товаришів, що походили з нижчих суспільних верств. Також відзначався великою побожністю, як це стверджує в своїх споминах і о. д-р Назарко. До жінок ставився завжди з повагою, як справжній джентльмен. Одним реченням Роман Шухевич був спартанцем душею і тілом. Ця його вдача, позитивні риси характеру, високе почуття відповідальности за виконання добровільно взятих на себе завдань, виявилася вповні в обставинах, які прийшли з будучими роками.
Боєві пляни Роман Шухевич розробляв акуратно та виконував їх з найбільшою точністю. Його боєві дії були глибоко законспіровані у плянуванні та у найбільшій таємниці виконані, тож польська поліція мимо всіх зусиль не могла його розкрити як пляновика та виконавця боєвих завдань УВО. Клясичним прикладом його бистрого ума може послужити атентат на польського шкільного куратора Собінського. Цей атентат плянував і виконав Роман Шухевич разом з Богданом Підгайним. І незважаючи на всі зусилля та намагання, польській поліції не вдалося викрити виконавця чи виконавців цього вдалого атентату. Щоб заспокоїти польську шовіністичну вулицю, польський суд засудив на кару смерти двох боєвиків УВО, Василя Атаманчука та Івана Вербицького, хоч вони не мали жадного відношення до цього атентату. Опісля їх смертну кару замінили на досмертну тюрму, а опісля зменшили кару І. Вербицькому до 15 років а В. Атаманчукові до 10 років тюрми і то тільки за приналежність до УВО.
Романа Шухевича також судили, карали тюрмою, концентраційним табором, однак у скорому часі його звільнили, бо не могли доказати будь-якої вини.
Доказом характеру Романа Шухевича, його завзятости, відваги і сильної волі може служити й такий його вчинок: як член туристичного гуртка „Тури”, він з товаришами відвідав відому у тодішніх часах туристичну місцевість Бубнище, розташоване у підгір'ю Бойківщини в околиці містечка Сколе. Ця місцевість славиться оригінальним твором природи групою скель, з яких найвища є дуже стрімка, звичайному туристові неприступна. На вершку цієї скелі ще у 1915 році австрійське військо вивісило чорно-жовтий прапор на знак перемоги над російським царським військом. У цій битві брали участь наші славні Українські Січові Стрільці. Тому, що прапор був символом тодішнього окупанта австро-угорської монархії Роман Шухевич рішив зняти цей прапор, а вивісити наш національний синьо-жовтий. Йому відраджували вилазити на шпиль цієї небезпечної скелі без відповідного виряду, але, як свідчать учасники цього вчинку Романа Шухевича, Мирон Ганушевський і Теодор Ординець, — він не послухав пересторог, виліз на шпиль скелі, зняв чорно-жовтий прапор і вивісив наш синьо-жовтий. Зійшовши з вершка скелі, заявив, що для нього як українця було великим соромом, щоб на землі Захара Беркута ще до того часу повівав прапор колишнього окупанта.
Ще краще я пізнав Романа Шухевича як студента-пластуна, члена куреня старших пластунів “Чорноморці”, до якого я також належав. У нашому курені, як взагалі в молодечих організаціях чи товариствах, відбувалися гутірки та дискусії на теми нашого політичного життя, особливо в нашій вужчій батьківщині Галичині, яка тоді була під окупацією Польщі.
Роман Шухевич найчастіше організував такі дискусійні гутірки, а найважливішою проблемою було питання, як наш політичний провід має реагувати на посилений поліцейський утиск, нові драконські закони та жорстокішу поведінку польської влади, не тільки супроти нашого політичного, але й культурного та економічного життя. Думки та ідеї, що він їх тоді подавав, Роман Шухевич вводив у життя пізніше. Він уважав, що перша та найважливіша проблема у тому часі був вишкіл нашої молоді у старшинських і підстаршинських школах. Він радив набирати військового знання без огляду на те, в якому війську це знання можливо одержати. Сам зголосився до війська і його прийняли до старшинської школи. Правда, цієї школи він не закінчив, його усунили як політично непевного в лояльності до польської держави. На жаль, лише кілька студентів пішли за його закликом та приміром і добровільно вступили до польського війська, бо, як відомо, у нашому галицькому суспільстві не панував військовий дух. Пізніше зголошування добровольців до дивізії (“Галичина”) або до УПА не означало, що ми нагло стали мілітаристами; це був сентиментально-патріотичний, емоційний відгук чи відрух на тодішні складні часи. Роман Шухевич хоч не закінчив старшинський вишкіл у польській армії, але цей вишкіл дав йому підстави до дальшого, вже штабового вишколу. Своє військове знання практично застосував у боях з мадярськими гонведами в Карпатській Україні 1939 року, як командир легіону у 1941, вкінці як організатор та командир Української Повстанської Армії у роках 1943-1950.
Друга проблема того часу як повинна наша нація реагувати на терор польського окупанта. На думку Романа Шухевича, єдина відповідь на цей терор це революційно-терористична та саботажна акція. Цим маємо доказати, що ми програли битву у 1918 р., не війну. Війна має продовжуватися, а ми воюємо у змінених обставинах також зброєю, приймаючи лиш іншу форму боєвих дій. Таким чином ми примусимо ворога платити життям його найбільш жорстоких представників. Застосовуючи саботажні дії в міру нашої спроможности, будемо цим підкопувати економію ворога.
Третя проблема це справа будучого державного устрою України. Роман Шухевич був беззастережним самостійником, не визнавав жодних хвилевих автономій чи федерацій. Він був за демократичний державний устрій. Уряд мав би бути такий, який нарід вибере добровільним голосуванням, а не накинений горсткою людей, які, користаючи з обставин, захопили би владу та хотіли б запровадити такий устрій, що відповідав би тільки їхній партійній ідеології. Шухевич завжди повторював, що Україна довгі століття була під диктатурою польських магнатів, опісля царя-деспота з його примітивними боярами, а диктатура, хоча б і своя, не була б легшою від чужої. Роман Шухевич одначе постійно підкреслював, що якби в будучій українській державі повторилася наша відвічна недуга з її симптомами міжусобиць, анархії, гуляйпільшини, братовбивства, непошанування власної народом вибраної влади, то тоді треба примінити “шокове лікування”. Таке лікування застосував би уряд твердої руки, зложений з військовиків, а не цивільних політичних кон'юнктуристів. Він, як справжній воїн, вірив, що ця тверда військова влада зберегла б нашу державу від руїни, та не допустила б до повторення інцидентів, які зруйнували нашу молоду державу у роках 1917-1920. Після упорядкування політичного хаосу військова влада передасть владу у руки представникам народу, вибраним загальними вільними виборами, які запровадять на шлях правдивої демократії, а не такої, що нею чваняться різні тоталітарні режими.
Те, що самостійна Україна мусить постати на засадах демократії, а не монопартійного, тоталітарного режиму, Роман Шухевич проповідував ще молодим студентом, а опісля ці свої засади здійснював у житті як Голова Секретаріяту Української Головної Визвольної Ради та командир Української Повстанської Армії. Він подав це до відома нашому народові у своєму зверненню під заголовком “До генези Української Головної Визвольної Ради”.
Як командир УПА, він назвав цю переорганізовану й ново-організовану армію понадпартійною і всенаціональною, бо до неї почали масово зголошуватися безпартійні, як і люди з різними політичними поглядами, тому вже не було місця на партійне військо, хоч УПА постала з малих боєвих одиниць членів ОУН.
На підставі цього, що я чув від нього на гутірках у молодечі роки та на підставі його звернення “До Генези Української Головної Визвольної Ради” я маю право ствердити, що хоч сам Роман Шухевич був одним з найбільш активних членів ОУН, все своє життя уважав себе за представника всієї воюючої України, а не представником одної партії монопартійно-тоталітарного політичного напрямку. Тому він став символом воюючої України без огляду на партійну закраску.
Роман Шухевич пішов слідами Головного Отамана Симона Петлюри, який хоча був дуже активним членом соціял-демократичної партії, як став Головою Української Народної Республіки ніколи не заявляв, що воює за Україну з політичною закраскою його партії, але бореться за таку Україну, за такий її політичний, чи суспільний устрій, який вибере собі свобідно цілий нарід загальними демократичними виборами.
Вони обидва згинули від нашого найлютішого ворога, червоної Москви, яка не могла погодитися з тим, що їй не вдалося дістати в свої руки живих символів збройної боротьби України.
“Вісник” ч.9, 1988р. м.Нью-Йорк

Смерека

ЗУСТРІЧ З КОМАНДИРОМ

Темні осінні хмари вкрили небо і тільки інколи прорветься промінь сонця й золотить клапоть лісу, а потім знову зникне, щоб за деякий час з'явитись на полі або в поблизькому селі, яке своїми хатами звисло над невеличкою балкою. Легенький вітер провіває між деревами і прохолоджує втомлені лиця повстанців, що, притаївши віддих, слухають крики і стріли большевицьких військ, що оточили ліс і роблять обшук. За ким? — це ясне, за нами, за повстанцями, але в цьому лісі і провідник, командир — невже випадок, чи може...?
Вже більше як два тижні ми йдемо на зустріч з ним. Маленька коротка записка з гострим рішучим письмом сказала нам прийти в означений час, тобто сьогодні вночі, на мертвий пункт. Вже недалеко... але чи дійдемо? А найважливіше — чи він живий, здоровий? Тут скрізь облави, вже кілька днів большевики перетрясають довкільні ліси (так казали нам селяни, коли ми вчора зайшли до села). Знову вкрадається думка: випадково, чи, може, знають? Вітер приніс нам знову большевицьку лайку, але ще таки далеку, хоч ближчу, без сумніву, ніж попереднім разом. Та все це виходить так, що вони посуваються помалу, обережно й точно перешукують землю за криївками. Це виглядає найправдоподібніше і потішаюче, бо коли навіть знають, то не знають де і якщо таким темпом шукатимуть далі, то ми зможемо просидіти до смерку і не зустрітися з ними, а тоді проб'ємось, очевидно, якщо... партизанська ніч-мати не забариться. Ще дві години неспокійного очікування (це добра школа нервів), і ми йдемо далі. Обережно, щоб не зайти на большевицькі застави і щоб тріском галузок не заалярмувати чуйних стійок ворога. Найгірше те, що не знаємо де і як розташувалися війська, що беруть участь в облаві. Але доля не мачуха, а досвід своє робить, і по тригодинному важкому марші ми дійшли до умовного пункту. Зв'язковий пункт — але чи будуть тут люди провідника? Чекаємо недовго. Не пройшло й півгодини, і до нас підсунулись три тіні — придивляюсь, так, це зв'язкові. Значить, він тут, мимо облав, мимо пересичення терену большевицьким військом. В густих корчах чекає на нас група людей, між ними і провідник. Большевицька шинеля накинена на плечі, пиріжок (пільотка) насунений на чоло, а з-під нього грізні, на перший погляд очі. Але тільки на перший погляд. Бо коли придивитись, то вони добрячі, лагідні і дуже веселі. Із зворушення не можу промовити ні слова.
Навіть звичайні слова зголошення приходу застрягли десь дорогою, і тільки два слова — “Друже Провідник” криють у собі всю пошану, любов, подив. На розмову нема часу. В кількох реченнях провідник вияснює ситуацію. Його пошта потрапила в руки большевиків, і тому вони догадались, що він перебуває десь в тих лісах. Наслідок: обшук лісів за криївками. Большевики не уявляють собі, щоб провідник ОУН і командир УПА перебував тут без криївки. А щоб її знайти, вони оточили ліс у відстані — вояк від вояка на метр, і шукають. Шукають так докладно, що руками відгортають опале листя, зів'ялу траву, галузки, щоб знайти можливий слід до криївки людини, за якою вони гонять безнастанно вже скільки днів. При такій системі вони посуваються дуже помалу і це дало можливість провідникові дочекатись вечора (тоді большевики стягаються і роблять заставу) і вийти, а радше, виповзти з кільця.
День зустрічає нас уже в іншому плетиві лісів; розплющую з просоння очі і бачу провідника, як він розтягає на корчах тоненький дротик — це антена від радіо, яке стрільці носять постійно з собою. Маленький апарат, подібний до валізки, його червона армія дістала від Америки за війни. Для користування армії... Наші “відбили” його від червоних, і тепер він приносить вісті із світу. Провідник слухає. Линуть англійські слова, зливаються в цілість і творять нерозривний звук. Я пробую прислухатись, але не розумію ні слова, хоч більше року вивчаю англійську мову. Провідник бачить мій резиґнований вигляд і усміхається. Він знає вже про невдалі спроби із слухання вісток тією “чудернацькою”, як кажуть стрільці, мовою. Тільки усміх людини, що вміє вимагати, але вміє також розуміти. Усміх і очі. Але чи дивно, що він теж змінився? Чи не забрали йому большевики все; що він мав найдорожче? Навіть дітей! Мої міркування перервав голос провідника. Він вислухав вісті з далекого вільного світу, і тепер починається праця. Короткими змістовними реченнями командир дає доручення — ясно, щоб не було помилки — так, як звикли це робити люди, що розуміють усю вагу відповідальности.

“Вісник” ч.6, 1987р. м.Нью-Йорк


Петро Дужий
ДЕЯКІ РИСИ ХАРАКТЕРУ РОМАНА ШУХЕВИЧА
Авторові цих рядків у 1944—1945 рр. днями й тижнями доводилося бути разом, спілкуватися, обмінюватися думками з Романом Шухевичем — Провідником Організації Українських Націоналістів на Рідних Землях і Головним Командиром Української Повстанської Армії.
У пам'яті й досі збереглися різні епізоди з того часу, котрі певною мірою можуть бути ілюстративним матеріялом для історичних досліджень, а загалом — цікавою iнформацією для читачів.
Незважаючи на те, що Роман Шухевич у структурах ОУН і УПА посідав найвищі становища, у контактуванні з людьми він був завжди врівноважений, коректний, відвертий. Головнокомандувач також був вельми витриманою людиною, він ніколи не підвищував голосу, хоча інколи, як військовикові, і годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази, більш акцентовано (тобто з деяким притиском). Підлеглі в бойових умовах, у військових середовищах зверталися до Шухевича словами “Друже Командир”, а в кадрах ОУН — “Друже Провідник”. Але у різних випадках, і за бойових, і не бойових умов, усі бачили в ньому головним чином зверхника, а відтак громадянина з незвичайно високим авторитетом.
Якось стало звичним, що на засіданнях і нарадах Головного Проводу ОУН до приміщення Шухевич заходив останнім, і тоді без команди всі присутні ставали “на струнко” і стояли доти, доки Провідник не підходив до свого крісла і не просив сідати. Авторові цього нарису в 1934 році Зенон Коссак, який зустрічався з першим Провідником ОУН Євгеном Коновальцем, оповідав, що й полковника учасники нарад вітали вставанням “на струнко” без команди.
Не вникаючи в суть справи міг би хтось висловитися про це, як про звичайний ритуал, але воно не так: усі члени Проводу ОУН, дорадники й помічники шанобливим ставленням до Провідника, отим зовнішнім виявом підкреслювали свою льояльність, своє палке бажання працювати й боротися саме під командою Романа Шухевича. Хай би тут дослідники людської психіки висловили свою думку, але, гадаю, і непосвяченому зрозуміло, що пошана до Зверхника його ж самого певною мірою надихає, підносить на дусі та окрилює... Цього неписаного правила неухильно дотримувався навіть перший заступник Шухевича — політичний референт Проводу Маївський – “Тарас”, який, звітуючи Провідникові, по-військовому ставав “на струнко”.
Роман Шухевич був високоосвіченою особою, він розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному пляні, в організації збройних сил, Провідник ОУН прекрасно знав історію України та всесвітню історію, літературу, мистецтво, музику. Крім своєї рідної — української, а також польської та німецької, Шухевич чудово знав старослов'янську, латинську та старогрецьку мови. Проте своїми знаннями він ніколи не чванився, висловлюючись про них аж надто скромно. Добре запам'яталося: Роман Шухевич мав різні псевда, фіктивні прізвища, бо такі були вимоги суворої конспірації. Певний час він користувався псевдом “Чернець”. Якось ніби випадково він запитав: чому родовий відмінок (а щоб не було непорозуміння, назвав той відмінок ще й латинським терміном: казус ґенетівус сінґуляріс — саsus genetivus singularis) від слова чернець — ченця (діялектична форма того слова в Галичині ще й досі звучить “чернця”, тобто літера “р” не випадає). Запитуючи, Провідник зразу ж і зробив висновок: знаєте, друзі, треба неодмінно запросити доброго мовознавця, аби пояснив нам, щоб ніякі сумніви не закрадалися у наші голови. Як скромно це було висловлено: є лінгвісти — вони щодо мови найбільше компетентні, отже, від них треба нам усім набиратися мовознавчих знань.
Або ще такий епізод: Шухевич радо перечитував матеріяли, що їх готували до друку. Одного разу йому до рук потрапила чернетка статті, в якій було слово чужого (грецького) походження написане — “переферія”. Шухевич здивовано подивився на молодого автора, що подав Провідникові машинописний текст. Каже: здається, ви помилилися, бо треба писати “периферія”. Автор почав тут же виправляти. А Шухевич йому: ви спершу загляньте у словник, його уклали вчені люди — мовознавці, а нам до них треба завжди прислухатися.
Є ще багато різних епізодів, які свідчать про широкий, можна сказати енциклопедичний діяпазон знань того славетного політичного Провідника і прекрасного військовика.
Роман Шухевич чи не найбільше дбав про рядове стрілецтво УПА. Він часто нагадував, щоб своєчасно посилати в загони УПА націоналістичну підпільну літературу, щоб проводити в чотах, сотнях, куренях політичні заняття, аби таким чином наше славне вояцтво підтримувати на дусі. І не лише це — Шухевич наголошував на тому, щоб виховувати наших військовиків добрим прикладом.
Згадаю такий епізод: улітку 1944 року сотня “Львів”, командиром якої був сотенний “Дир”, будучи в Карпатах, перехворіла, втратила боєздатність. Майже всіх переслідувала важка шлункова недиспозиція. Сотня перемаршувала аж у Бібреччину (тепер — Жидачівського району) у Юшківський ліс, що на захід від села Дев'ятників. Там, під наглядом медиків стрільці проходили лікування. Вислід був добрий, бо майже всі видужали, але залишилося десь зо два десятки — “І хворих, і вже не зовсім хворих”, яких медицина називає реконвалесцентами. Для них було ще спеціяльне харчування. У той час Головний Командир УПА разом з автором цієї статті, з Йосипом Позичанюком-“Шугаєм”, Петром Федуном-“Полтавою” і ще з півторадесятком охоронців подався у нічний час у зону розташування сотні “Львів”, з якою в лісі й заночували. Вранці сотенний наказав спорудити з гілляччя щось на зразок стола, ще й накритого скатертиною, на якому поставлено сніданок для двадцяти осіб, тобто для Головного Командира і прибулих з ним. На сніданок подали білий хліб із маслом, каву з молоком. Тоді Шухевич дав команду: оці сніданкові порції віддати стрільцям-реконвалесцентам, а для гостей подати звичайні стрілецькі пайки. А сотенному пояснив: “Ми всі наражені на невигоди, ті невигоди несуть однаково і стрільці-рядовики, і командири, а особливо опікуватися треба хворими і тими, що до здоров'я повертаються”. Шила в мішку не втаїти. Стрільці сотні “Львів” усе те бачили. Вони і не знали, що це Головнокомандувач УПА, хоч здогадувалися, що якийсь вищий військовий чин, бо наказує сотенному. Але насамперед в тому командирові вони бачили свого брата, свого друга, свого батька. “З таким і жити добре, і вмирати не страшно”, — говорили стрільці між собою. Ось який був Роман Шухевич — генерал “Тарас Чупринка”!

Петро Дужий “Генерал Тарас Чупринка”, м.Львів, 1997р.

Степан Бандера

КОМАНДИР — ПРОВІДНИК

(СЛІДАМИ СЛ. ПАМ. РОМАНА ШУХЕВИЧА)
І
Постать сл. пам. Романа Шухевича — одна з найвизначніших у всій історії націоналістичного революційно-визвольного руху, а в переломових етапах останнього двадцятиріччя — її символ і дороговказ. Роман Шухевич відіграв важливу ролю в розвитку визвольного руху в попередніх його періодах, а у найважливіший період — від початку останньої війни до сьогодні — надав йому напрям і безпосередньо ним керував.
У тридцяті роки, від І-го Конгресу ОУН до 1933 року, в революційно-визвольному підпіллі на західноукраїнських землях ішла внутрішня боротьба за зміст, форму й організацію дальшої визвольної боротьби. Після майже десятирічного періоду бойової діяльности УВО (Української Військової Організації) вступила в дію Організація Українських Націоналістів. Почалися змагання між двома тенденціями і суперечки, не раз гострі, між їх речниками і прихильниками. Серед членства була вже утвердилась загальна свідомість, що обмежувати далі революційну дію лише бойовими формаціями недоцільно, як недоцільно залишати політичну ділянку боротьби існуючим легальним партіям опортуністичного напрямку, — натомість необхідно розгортати широку революційно-політичну акцію і творити підпільну ідеологічно-політичну організацію з націоналістичною ідеологією і революційно-визвольною політичною концепцією. У тому відношенні щодо потреби творити на західноукраїнських землях Організацію Українських Націоналістів не було ні сумнівів, ані суперечок.
Питання стояло інакше. Одна течія заступала організаційний і дійовий паралелізм УВО-ОУН. Обидві організації мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльности, окремими формами і методами дії, тільки в самих проводах мала б бути координація.
ОУН, що вела б ідеологічно-виховну, політичну й пропагандивну працю в дусі самостійництва й революційного націоналізму, але не пов'язану організаційно з революційно-бойовою УВО та її актами, не зважаючи на її нелегальні, підпільні методи дії і форми праці, — повинна б мати в умовах польської окупації вільніше ставище і ширші можливості розвитку.
Друга течія заступала концепцію послідовного уодностайнення революційно-визвольного руху під кожним оглядом. Уся боротьба мала б мати, як основу, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Всі форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропаґандивній, виховній, мілітарній та бойовій ділянках — повинні проходити за одноцілим пляном, одна одну скріплювати, доповнювати. Це забезпечувалося одностайною революційною організацією — ОУН, а УВО, як один із секторів боротьби, що набирає повного значення і вартости щойно через ідеологічно-політичну підбудову і надбудову, — повинна б стати військово-бойовим відділом ОУН.
У змаганні цих двох течій перемогла концепція уодностайнення. Особливе значення в тому мало становище Романа Шухевича. Він, один з найвизначніших активних бойовиків, членів УВО, мав великий моральний вплив на ряди увістів. Прихильники окремішности й паралелізму УВО-ОУН намагались приєднати на свій бік Романа Шухевича та висунути його, як свого головного представника. Але в нього більше заважило розуміння потреби дальшого розвитку визвольного руху, ніж особисті приятельські взаємини. Він, український націоналіст із глибини власних переконань, маючи лицарську вдачу дивитися далеко вперед, теж питання поточної діяльности розглядав в аспекті плянів на далеку мету. Роман Шухевич, бойовик УВО, вже тоді передбачав шляхи широкого розгорнення революційно-визвольного руху Організації Українських Націоналістів, яка мала статись, і сталася, дальшим вивершенням УВО, взявши на себе її саму і її традицію, боротьбу, надбання і кадри.
Переломовий етап у розвитку революційно-визвольного руху на західньоукраїнських землях закінчився добрим наслідком — повним організаційним, дійовим і ідейним уодностайненням УВО-ОУН. Головні ділянки тогочасної діяльности УВО — бойові акції і військова виховно-вишкільна праця — стали референтурами ОУН. Сталося це в 1933 році. В Крайовій Екзекутиві ОУН на західньоукраїнських землях військовим референтом призначено сл-п. Михайла Колодзінського, а після його виїзду за кордон — сл.п. Дмитра Грицая (ген. Перебийніс). Бойовим референтом був сл.п. Роман Шухевич-Дзвін.
Дальший розвиток подій підтвердив правильність напрямку тієї течії, яку обстоював Роман Шухевич. Таке закінчення цього процесу дало націоналістичному рухові на західньоукраїнських землях велику розгінну силу, допомогло розлитись широким річищем від визначних бойових актів до політично-революційних акцій, у яких брали активну участь широкі народні маси, а одночасно поглибити ідейно-політичний зміст та зміцнити організаційно-дійову спаяність.
ІІ
В останні роки перед початком другої світової війни ОУН на західньо українських землях переживала нову кризу. Націоналістичний рух здобув великий вплив серед українського народу, активізував народні маси до чинної боротьби з окупантами революційними методами. Організація, загал її дійових кадрів, набули великої розгінної сили до розгортання щораз ширшої революційної боротьби. Але тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях протиставився тому, ведучи роботу по лінії припинення революційних акцій, не тільки бойового, а й масового політично-революційного і пропагандивного характеру. У зв'язку з цим та з деякими іншими явищами, постала поважна криза — обурення і недовір'я в рядах Організації на західньоукраїнських землях до Крайового Проводу, наслідком чого виникла необхідність персональних змін.
Тоді провідний актив ОУН на західньоукраїнських землях однодушно виявив бажання, щоб Крайову Екзекутиву ОУН очолив Роман Шухевич, бойовий референт попередньої Крайової Екзекутиви, що недовго перед тим вийшов із в'язниці, після засудження на львівському процесі. Всією своєю попередньою діяльністю в УВО й ОУН, своїми виявленими прикметами непохитного й рішучого провідника-націоналіста, дуже здібного й меткого організатора, рішучого бойовика, — сл.п. Роман Шухевич здобув собі повне довір'я, авторитет і відданість йому з боку кадрів Організації і українського суспільства, що ставилося прихильно до боротьби ОУН. Тому ОУН на західньоукраїнських землях з вірою і упевненням чекала, що Роман Шухевич-Дзвін поведе її твердим, але правильним шляхом посиленої революційної боротьби на всіх ділянках, як цього вимагала тогочасна політична світова ситуація і, зокрема, ситуація, яка витворилась на західньоукраїнських землях. Зрештою, цього прагнули Організація і народ. Так само вождь ОУН, сл.п. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб провідником ОУН на західньоукраїнських землях став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір'я і симпатію.
Роман Шухевич підкорився цьому загальному бажанню Організації і погодився взяти відповідальний важкий пост, хоч йому це було значно важче, ніж комусь іншому. Він уже повністю був розконспірований, добре відомий ворогові. Після виходу з тюрми, за ним безупинно слідкували органи ворожої поліції. Отже, він мусів шукати і застосовувати цілком нові, вдосконалені методи підпільного життя і дії, щоб його дальша революційна діяльність, зокрема керівна, не була відразу розкрита ворогом. Саме це він і запланував і готував. Але пляни ці не здійснились. Роман Шухевич не перебрав керівництво ОУН на західноукраїнських землях тому, що дотогочасний провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях не погодився передати функцій таким способом, який забезпечував би законспірованість дальшої персональної обсади на цьому пості.
Все ж таки саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати провідником Крайової Екзекутиви, мало вирішальний позитивний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльности на західноукраїнських землях. Злам був доконаний. Разом із вирішенням про необхідну персональну зміну на пості Крайового провідника, були перерішені також план, напрям і стиль дальшої діяльности. Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивности назовні мусів прийти новий курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовий широкий розмах у революційній діяльності, безкромпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота і чіткість, а передусім — правда, себто, однозгідність діла зі словом, виметення фразеологічного баламутства. Того зламу, якого прагнули, але не могли добитись інші численні провідні діячі ОУН на західноукраїнських землях, довершив Роман Шухевич самим своїм рішенням — згодою перебрати пост Крайового провідника.
На це керівне становище прийшли провідники того самого духу, того самого напрямку й стилю в революційно-визвольній боротьбі, що й Роман Шухевич. Насамперед сл.п. Тураш, а після його, й досі невиясненої, загибелі в поворотній дорозі до краю з конференції із Проводом ОУН за кордоном, — Крайовим провідником ОУН став його заступник сл.п. Володимир Тимчій-Лопатинський. За короткий час вони спрямували розвиток і боротьбу ОУН на західноукраїнських землях на такий шлях, яким мав її повести Роман Шухевич. Завдяки тому Організація на західньоукраїнських землях увійшла в період другої світової війни зміцнена, динамічна, підготована до широкої збройно-політичної революційної боротьби. Її провід — Крайова Екзекутива — енергійно схопив у руки ініціятиву й кермо. Крайовий провідник Тимчій-Лопатинський, його військовий референт сл.п. Кремінський та інші провідники з Крайової Екзекутиви на початку війни підготовили й повели ОУН до широких революційно-партизанських дій, до сильного піднесення і вияву національно-лержавницьких прагнень широких народніх мас у переходовому етапі зміни окупацій на західньоукраїнських земель, а потім — до покладення міцних основ під безпосередню революційну боротьбу з головним ворогом України — большевицькою Москвою.
ІІІ
За той час Роман Шухевич виринає в іншому вогнищі визвольно-державницьких змагань української нації — її найдальшої західньої галузки, на Закарпатті. Будування самостійного національно-державного життя Карпатської України, боротьба за його втримання — не може бути предметом розгляду в цій статті. Це має своє окреме історичне висвітлення, і в тому поважне місце повинно припасти ролі, праці й боротьбі також тих членів ОУН, які поспішили з інших теренів, зокрема з західноукраїнських земель, щоб разом із друзями-закарпатцями працювати й боротись. У перших їх рядах бачимо трьох найвизначніших провідників, членів ОУН, — сл.п. Зенона Коссака, сл.п. Михайла Колодзінського і сл.п. Романа Шухевича. Всі троє, разом з іншими друзями, всією душею віддаються будуванню самостійного державного життя Карпатської України, а передусім його внутрішньому зміцненню шляхом організування відданих націоналістичних кадрів і творення військової сили молодої держави — Карпатської Січі. Коли ж у висліді гітлерівського торгування Карпатською Україною прийшов ворожий збройний напад на неї, три названі провідники націоналістів, разом із усіма друзями-борцями, стали до нерівної збройної боротьби. Серед багатьох героїчних оборонців державної самостійности Карпатської України полягли на полі бою сл.п. Коссак і Колодзінський. Романові Шухевичеві доля судила ще далі продовжувати змагання за волю всієї України та довершити ще багато великих чинів у цій боротьбі.
До праці й боротьби за державу Карпатської України, так само, як перед тим і після того, до боротьби на інших територіях української землі, Роман Шухевич став як перший із перших. Керувала ним свідомість, що боротьба українського народу за свою волю, за державну незалежність і за соборність — є одна й неподільна. Однаково, який би це не був фронт, якої галузки народу і якого покоління, проти якого ворога і в якій політичній констеляції ця боротьба проходить, але якщо вона має одну, єдину мету — Самостійну Соборну Українську Державу, — то це є відтинок одноцілого змагання української нації за свої права, за волю і за правду. Роман Шухевич знав, що це змагання доведе до перемоги тоді, коли народ його вестиме безупинно й непохитно, коли на всіх фронтах, на всіх територіях і часових відтинках — боротьба буде вестися з найбільшою напругою.
Роман Шухевич був із крови й кости борець визвольної справи, тому бачимо його в перших лавах там, де ця боротьба горіла полум'ям. Він — з природного обдарування і покликання — провідник. Тому він цілком природно мобілізував, організував лави численних борців, наснажував їх вірою, завзяттям, жертовністю, ведучи до організованого змагання.
ІV
В перші роки другої світової війни припадає важливий період в історії ОУН і, зокрема, діяльности однієї з найвизначніших її постатей — сл.п. Романа Шухевича. В час між німецько-польською і німецько-совєтською війнами, від осені 1939-го до весни 1941-го року, проведено основну підготовку до широкого розгорнення визвольно-революційної боротьби. Це розгорнення досягло вершка наприкінці війни та в двох перших повоєнних роках.
З хвилиною окупації большевиками західньоукраїнських земель, ОУН на цій частині України з найбільшою енерґією і поспіхом реорганізувала свою діяльність, відповідно до нової ситуації. Організація повністю і безпосередньо стала на головному фронті визвольної боротьби — проти большевицької Москви. Поруч із політичним змістом, треба було також зміцнювати форми революційної боротьби і методи підпільної діяльности. Разом із першими відділами совєтської армії большевики кинули на західноукраїнські землі велику кількість енкаведистів, заздалегідь підготованих до нищівного поборювання ОУН. Вивчення большевицької системи, методів дії НКВД, зокрема методів найбільш рафінованої провокації, розплянованої на далеку мету — коштувало Організації багато жертв і провалів. Але ОУН витримала змагання. Большевикам не вдалось розбити її, позбавити бази розвитку й дії, поки вона випрацювала нову стратегію і тактику підпільної боротьби й існування. Хоч які були великі й дуже важкі втрати в членських кадрах, зокрема в провідних, ОУН під проводом Крайового провідника сл.п. Легенди-Климова не тільки втрималась і закріпилась на західньоукраїнських землях до початку німецько-совєтської війни, а й провела поважну підготовку до військово-революційних дій у дальшому розвитку війни та поширила свою діяльність на частину Центральних і Східніх Українських Земель.
Безперервність і успішність діяльности ОУН під большевицькою окупацією значною мірою була підтримувана й зміцнювана запільною базою Організації на тих окраїнних західньоукраїнських землях, що — згідно з московсько-большевицькою умовою — опинилися під німецького окупацією. ОУН приділила багато уваги створенню і розбудові такої бази поза засягом большевицької окупації, від самого початку большевицької окупації західньоукраїнських земель, враховуючи різні можливості дальшого розвитку подій.
Вже під час пересування фронтів, восени 1939 року, Крайовий Провід ОУН на західньоукраїнських землях спрямував частину своїх членських кадрів на західній бік демаркаційної німецько-совєтської лінії та доручив організувати там працю. Одночасно туди ж попливла хвиля утікачів від большевицького переслідування. Організуючи українське національне життя на західніх окраїнах українських земель поза большевицькою окупацією, формуючи там кадри своїх членів і симпатиків, розбудовуючи підпільну мережу ОУН на Закарпатті та серед робітничої еміграції в Німеччині, ОУН створила впродовж одного року сильну власну запільну базу.
В цій праці брав дуже активну, керівну участь сл.п. Роман Шухевич.
Від початку 1940 року він був членом Революційного Проводу ОУН і в тому ж році став Крайовим провідником на західніх окраїнних землях, перебравши це становище після сл. п. Мирона-Орлика, який відійшов на українські землі під большевицькою окупацією. Керуючи діяльністю ОУН на ЗОУЗ (Західньоокраїнні Українські Землі), Роман Шухевич ставив її у двох головних напрямках: по-перше — щоб розбудовою і піднесенням усіх ділянок національного життя дати тривкий вклад у розвиток тієї частини українського народу, яка впродовж цілої історії захищала український стан посідання на західніх кордонах і від віків була висунена на найсильніше пригнічування українського національного елементу в усіх ділянках; по-друге — створити на західніх рубежах української землі довгим поясом уздовж кордону большевицької окупації міцну кадрово-організаційну і матеріяльно-технічну базу, як допоміжне запілля для боротьби ОУН на матірних землях і для підготовки кадрів до широкого розгорнення визвольної боротьби в усій Україні в дальшому розвитку, зокрема у зв'язку з воєнними подіями.
Праця на обидвох цих ділянках була повністю успішна і за півтора року дала поважні наслідки, що виявились потім у двофронтовій боротьбі ОУН під час німецько-большевицької війни та в пізнішій боротьбі Закерзонської України в 1945-48 роках.
У своїй праці серед корінного українського населення на західніх окраїнних землях, ОУН запровадила нові методи приспішеного національно-політичного піднесення. Вони відзначалися тим, що замість поступовости, розрахованої на десятки років, ставлено — одночасно і в одному пляні — підставову національно-освітню працю, починаючи від навчання неписьменних, розбудовувано культурне, господарське, молодечо-виховне життя і націоналістично-політичне виховання, а рівночасно організувались нові кадри націоналістів-революціонерів із найкращого елементу, що одержував ідеологічний, політичний і військовий вишкіл.
Увесь плян праці спирався на те, що душа українського населення на західніх кордонах залишилась українська, навіть там, де національно-політична свідомість була приспана, і де, проте, вікова боротьба з денаціоналізаційним наступом вирізьбила твердий, неподатливий характер. Цей плян праці ОУН виправдався. З першого погляду темні, національно малосвідомі Лемківщина, Холмщина і Підляшшя за короткий час дали кадри добрих націоналістів-револіоціонерів, а потім перетворились на бастіони кількарічної найзавзятішої боротьби з большевизмом, боротьби за український національний характер тих прикордонних земель. У тій боротьбі брало активну участь ціле українське населення, і ворог не міг її зламати інакше, як тільки масовим, примусовим виселенням і розпорошенням.
Під національно-політичним оглядом, праця ОУН на західніх окраїнних землях була дуже ускладнена. У змаганні багатьох ґенерацій там витворились однобічні національно-оборонні інстинкти і сили проти постійного польського натиску. Але при цьому запустили коріння московські впливи, прищеплювані й підживлювані Москвою також впродовж багатьох ґенерацій. Ці впливи проявлялися давніше у формі московської, а потім комуністичної роботи. Використовуючи безупинні протипольські змагання на тих землях, вони підшивались під національні настрої і намагались надати їм промосковський зміст. Большевики, зайнявши західньо-українські землі, повели на захід від демаркаційної лінії дуже сильну акцію, щоб зміцнити ті впливи не тільки комуністичною пропагандою, а й брехнею про українську державність в УССР. Додаткові труднощі створювала німецька окупаційна політика, що пробувала запрягти відроджене українське життя і український елемент до свого воза, на службу гітлерівським імперіялістичним плянам.
Кадри націоналістів зуміли перебороти всі ті труднощі, високо піднести патріотичні настрої загалу, українського населення тих земель, очистити їх від підступних ворожих впливів і скерувати у властиве річище. Націоналістична праця на тих землях поширила й утвердила свідомість, що національно-визвольна боротьба цілого українського народу на всіх фронтах одна й неподільна, що головним ворогом України є московсько-большевицький імперіялізм у всіх його відмінах, та що боротьба проти нього є однаково важлива й актуальна також для тих частин народу, які тримають інші фронти національних змагань.
Основним рушієм перемоги націоналістичних впливів на тих землях була внутрішня сила і правда самої ідеї українського націоналізму. Але немало важливою в тому була й ідейність самих кадрів ОУН, правда і послідовність у їхніх ділах, однозвучних з ідеями, безкомпромісовість супроти всіх ворогів України і супроти неприязних чужинецьких підступів. Це з'єднало кадрам ОУН довір'я серед народніх мас.
Те, що ОУН потрапила за короткий час (1939-41 роки) поміж двома зривами воєнної хуртовини, пляново й успішно проробити на західніх окраїнних українських землях таку поважну працю — вона завдячує великою мірою тому, що провідниками на тих теренах були сл.п. Мирон-Орлик і Роман Шухевич.
V
Півторарічний міжвоєнний період (від осени 1939-го до весни 1941-го року) в діяльності Романа Шухевича був виповнений працею у двох головних напрямках. Його організаційно-політична діяльність на становищі Крайового провідника на тих окраїнних українських землях була, в загальних рисах, накреслена в попередньому розділі. Доповнюючи, треба згадати, що в тому ж періоді Роман Шухевич деякий час керував референтурою зв'язку між Революційним Проводом ОУН і Організацією на українських землях під большевицькою окупацією.
Другий відтинок діяльности Романа Шухевича в той час був присвячений військово-вишкільній праці, якій він віддався цілою душею і вона принесла найкращі успіхи.
ОУН завжди провадила військову виховно-вишкільну роботу серед своїх членів і прихильників, приділяючи їй велику вагу. Це випливало з її визвольної концепції, яка накреслює шлях до державної самостійности України через революційну, збройно-політичну боротьбу, що повинна завершитись переможним збройним повстанням цілого народу. Військовій виховно-вишкільній роботі ОУН сприяло й те, що вона виросла з Української Військової Організації і продовжувала її діяльність.
У воєнній ситуації визвольна боротьба особливо зосереджується в мілітарних діях. З самого початку другої світової війни були познаки, що в тій війні візьме участь і СССР, отже воєнні дії пересунуться на підбольшевицькі території. Воєнний розвиток приховував у собі різні можливості й міг витворити особливі обставини для наших визвольних змагань. ОУН мусіла бути приготована до повного розгорнення збройної боротьби. Тому в її тогочасній діяльності на всіх теренах перше місце займала військово-вишкільна підготовка кадрів.
Військова підготовка ОУН поза большевицькою окупацією зосередилась на західніх окраїнних землях і в Польщі (в Кракові), так само, як і інші ділянки праці. Першим організатором військової праці був сл.п. Кремінський, військовий референт в Крайовій Екзекутиві ОУН на західньоукраїнських землях, який під час німецько-польської війни організував партизанські відділи, а коли большевики зайняли західноукраїнські землі, почав організувати військовий штаб і вишкільний осередок при Революційному Проводі ОУН. (Сл.п. Кремінський пішов в Україну на початку 1940 року і загинув, попавши в засідку НКВД). Формування військового осередку-штабу завершено. Військову роботу Революційного Проводу ОУН очолили: Роман Шухевич, Дмитро Грицай-Перебийніс і Олекса Гасин-Лицар, Брали в ній участь, між іншими, такі визначні військові діячі Організації: Василь Сидор-Шелест, Осип Карачевський, поручник Босий, Степан Новицький та інші.
Душею і головним організатором Військового Осередку, його штабово-плянувальної, кадрово-організаційної і вишкільної роботи був Роман Шухевич. У цій праці він проявив свій неабиякий талант і найкращі прикмети військового організатора-командира. Обставини не давали можливости розгорнути працю на всю широчінь. Але те, що під керуванням Шухевича пророблено у військовому осередку ОУН в Кракові, на старшинських, підстаршинських і стрілецьких вишкільних курсах та таборах, як у Кракові, так і на всіх західніх окраїнних землях, якість і висліди цілої праці — давали найкращі успіхи, яких не можна було й сподіватись, розцінюючи умови і засоби роботи.
В цій статті неможливо подати всю діяльність Військового Осередку Революційного Проводу ОУН, доводиться тільки порушити деякі найважливіші її моменти.
Проведено облік і організаційно охоплено всіх військових між членством і прихильниками. Розплановано працю з готовими вже фаховими силами, як теж військово-вишкільну роботу з кадрами, які не мали жодного військового знання. Усім військовикам з армійським (регулярним) старшинським і підстаршинським вишколами визначено їхні функції і завдання в актуальній роботі, як теж намічено їх мобілізаційні призначення в плянах на майбутнє. Організовано вищі військові курси, курси старшин і спеціялістів, для доповнення, відсвіження і поширення військового знання старшин і підстаршин. Опрацьовано пляни, систему й методику, як використати військове знання, набуте в регулярних арміях для військової роботи в даних умовах. Розпрацьовано пляни й методику організації та дії революційних військових формацій, партизанського і повстанського руху. Ініційовано й організовано студії праці військовиків. Складено списки і комплекти військової літератури. Започатковано опрацьовувати військові підручники. Виготовлено програми й пляни військових вишколів різного типу. Зорганізовано кілька команд інструкторів-вишкільників. Проведено ряд вишкільних курсів, організовано вишкільні табори, в яких велика кількість членів одержала підставовий стрілецький вишкіл. Здібніших випускників тих курсів висилали на дальші, підстаршинські і старшинські вишколи, доповнюючи таким чином кадри членів з військовою, бодай теоретичною підготовкою.
З рядів тогочасних курсантів вийшло чимало здібних старшин УПА... Мобілізаційні плянування Військового Осередку щодо розміщення військовиків на випадок совєтсько-німецької війни стали основною працею Проводу ОУН у підготовці т.зв. Похідних Груп, в яких кадри ОУН з західніх окраїнних українських земель, з Польщі, Німеччини і, частково, з Закарпаття мали перейти на Осередні та Східні Українські Землі. Посилена військова праця серед загалу членів мала дуже позитивний вплив, створюючи стан морально-організаційної мілітаризації і мобілізації, що дало Організації можливість провести ту роботу й боротьбу на два фронти, яка заповнила період німецько-совєтської війни.
Військові вишколи ОУН відбувалися конспіративно. Вони давали переважно теоретичне знання, але мало давали практичного військового вміння, яке можна набути тільки у війську, в полі, зі зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов'язання, а які давали змогу проводити повновартісні військові вишколи. Такою формою були, між іншим, вартівничі відділи.
На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силі куреня. Цю справу погодились зорганізувати німецькі військові чинники, які ставились позитивно до державної самостійности України, хотіли мати в Україні союзника в боротьбі проти Москви. Вони не погоджувались з політикою Гітлера та його імперіялістичними плянами. В рамках своїх можливостей потиху сприяли організуванню українських самостійницьких сил, у тому й військових, підготовці їх дії, приховуючи це від ока гітлерівської партії, як справи не політичного, а тільки військово-технічного значення. При тому вони керувались німецькою воєнно-політичною рацією, розуміючи, що позитивне ставлення Німеччини до самостійницьких змагань України та інших народів дасть їй найпевніших союзників у війні з большевицькою Москвою, натомість колоніяльні пляни Гітлера, загарбання т. зв. лєбєнсравму придбають їй тільки нових ворогів, збільшать воєнні труднощі та унеможливлять воєнну перемогу. Політично-концепційні розбіжності між партією, урядом та військом, зокрема щодо східньої воєнної політики Німеччини, хоч не проявились у відвертому політичному конфлікті, проте існували й діяли, зокрема на початку війни з СССР.
Військовий штаб і Провід ОУН, розваживши ситуацію і перспективи її розвитку, однозгідно вирішили використати можливість, зорганізувати і вишколити, з допомогою німецьких військових чинників, запроектовані українські відділи. При тому ми брали до уваги передусім власні пляни, прийняті у зв'язку з воєнним зударом Німеччини і СССР, що надходив. Передбачалось серед воєнних подій широко розгорнути власну протибольшевицьку боротьбу, перейшовши з революційно-підпільних до повстанських дій. Для цього треба було формувати свої власні військові сили. На теренах, на яких буде зламана сила большевицьких окупантів, проголосити відновлення самостійности Української держави, творити її уряд і розбудовувати самостійне державне життя, не оглядаючись на пляни Гітлера. Накреслюючи такі пляни ще перед початком війни, Провід ОУН уважав за першу, найважливішу справу те, щоб у час воєнних подій і змін, які почнуть розвиватися на українській землі, український народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив свою тверду волю до державної самостійности, сам формував своє життя. Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення до волі українського народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна плятформа взаємовідношення — дружби чи ворожнечі.
Політичний змисл творення українського військового відділу у співдії з німецькою армією був у тому, що він також мав заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на її території не чекає пасивно, тільки сама бореться за свою самостійність. Військові відділи Дружин Українських Націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, коли вона пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника.
Остаточне становище Німеччини мало виявитись щойно тоді, як бодай частина України буде звільнена від большевиків. У випадку дружнього ставлення Німеччини до України, курінь ДУН-у мав бути зав'язком регулярної армії Української Держави. У випадку негативного розвитку подій, що було також передбачуване, залишилася б одна практична користь — модерне вишколення старшин, підстаршин і стрільців, які мали знайти спосіб вернутися в ряди підпілля ОУН, щоб творити й доповнювати її революційні військові сили. Але на тому шляху стояло перед цілим відділом незвичайно важке політичне завдання — продемонструвати свою вірність самостійницькій лінії ОУН і відірватися від співдії з німцями.
Такі пляни намітив Провід ОУН напровесні 1941 року з участю сл.пам. Романа Шухевича. Перед всією Організацією стояв важкий етап, але зокрема важким він був для запроектованого військового відділу Дружини Українських Націоналістів. Тому добір людей до нього мусів бути особливо уважним. Найбільший тягар і відповідальність спадали на провідника відділу. На це становище Провід ОУН призначив сл. пам. Романа Шухевича, що сам зголосився іти з відділом. Він зважився на цей крок тому, що брав до уваги великі труднощі та відповідальність завдань, які стояли перед ДУН-ом. Він передбачав, що цей відділ відіграє особливу ролю у формуванні військової сили визвольного руху і в розгортанні його збройної боротьби. Це був властивий шлях для Шухевича. Він пішов ним з усією рішучістю своєї вдачі, ведучи ввесь відділ ДУН-у, перевів його щасливо через важкий етап пов'язання з німецьким військом і довів кадри прекрасних, добре вишколених старшин і стрільців під бойові прапори УПА.
Висилаючи відділ ДУН-у на вишкіл до німецького війська, ОУН поставила свої передумови, які були прийняті тими німецькими військовими чинниками, що організували справу. Головні передумови були такі:
Завданням відділу є боротися проти большевицької Москви за відновлення і захист Самостійної Соборної Української Держави. Цілий відділ є під наказом Проводу ОУН, зобов'язаний перед ним присягою. Про введення відділу у воєнні дії вирішує Провід ОУН і тільки за його згодою відділ виконує дотичні накази. Відділ підлягає німецькій військовій владі в межах військового вишколу та військового побуту, в той час зобов'язується до того спеціяльним приреченням, але не складає жодної німецької військової присяги. Відділ зберігає власний внутрішній порядок. Військова референтура Проводу ОУН надає військові ступені і встановлює командний склад у відділі ДУН-у.
З вибухом німецько-большевицької війни відділ ДУН-у під проводом Романа Шухевича відійшов у напрямі фронту. На своєму шляху відділ скрізь веде самостійницьку політичну роботу, в пов'язанні з акцією ОУН. Зокрема він брав активну участь у відновленні державної самостійности України та в організуванні державного життя у Львові й інших місцевостях у червні й липні 1941 року.
Гітлерівський уряд швидко поклав свою окупантську руку на українську державність і на всю самостійницьку діяльність. Ця рука посягнула також по відділи ДУН-у, їх стягнено з фронту; почалися намагання втиснути їх у рамки німецької політики і воєнної машини; від них вимагали присяги. Відмова і спротив, масове інтернування, перекинення на Білорусь, аж до розв'язання відділу й заарештування частини його вояків та переходу в підпілля більшости старшин і вояків. Історія, яку годі тут переповідати хоча б у найзагальніших зарисах.
Кінцева її фаза дала правильне завершення; в революційні ряди ОУН повернувся Роман Шухевич, з поважною кількістю старшин, підстаршин і стрільців ДУН-у, пройшовши не тільки добрий військовий вишкіл, а й здобувши тверду заправу і практичний воєнний досвід. Особливе, що вони принесли з собою — це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стосованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА і в розгортанні її боротьби. Таким чином Дружини Українських Націоналістів під проводом Романа Шухевича дали Українській Повстанській Армії не тільки стрижневий командний і вояцький кадр, а також підставовий вклад для вироблення власних організаційних і оперативних способів.
VI
Коли в 1943 році створилася кризова ситуація в рядах ОУН, то однією з головних, може найістотніших її причин було питання пляну, форм і методів революційної боротьби Організації в існуючих воєнних обставинах. Членські кадри, як низові, так і провідні, що керували діяльністю Організації на місцях, відчували вимогу життя, ішли до широкого розгорнення політично-збройної боротьби проти гітлерівського гніту і нищення України. Зокрема на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби з участю широких народніх мас, враховуючи необхідність боронити населення від вивозу до Німеччини на невільничу працю, від гітлерівського терору й грабунку.
Внутрішня криза в ОУН закінчилася тоді, як на чолі Організації став сл. пам. Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності та боротьбі, як того вимагав час. За основу своїх плянувань він брав передусім оцінку внутрішнього стану активних кадрів ОУН та ширших мас українського народу — їхнє становище, потреби, їхні настрої, моральну готовість і критичну спроможність до активної боротьби. Шухевичеві було ясно, що в той час, коли гітлерівці довели до крайніх меж свій терор і експлуатацію в Україні, а одночасно їх воєнні успіхи і сили почали спадати, — серед українського населення дозрівала готовість і потреба розгортати широку боротьбу.
Така боротьба, крім оборони народу від гітлерівського винищування, була в пляні дальшого розгортання визвольних змагань. Серед велетенських подій і катастроф світової війни не може мати більшого зовнішнього значення ані відгуку підпільна боротьба малих розмірів, як під час миру. В таких обставинах привертають до себе увагу тільки акції таких форм і розмірів, що самі дорівнюють воєнним подіям або помітно впливають на їх розвиток.
Це мав на увазі Провід ОУН, а зокрема Роман Шухевич, переставляючи визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА. Вона досягла найвищих розмірів під кінець воєнних дій на українських землях, коли відступали німецькі війська і все далі на захід посувалась поворотна болыпевицька окупація.
ОУН, вийшовши з дотогочасних рамок і форм своєї дії, організувала Українську Повстанську Армію, даючи їй основний командний і вояцький склад. УПА творить щораз більші з'єднання і переходить до більших мілітарних дій, якими зв'язує цілі ворожі дивізії. Великі смуги українських земель опинилися під фактичною контролею ОУН-УПА, що організують найважливіші сектори національного життя і керують ними. Німці спочатку намагалися спинити той розвиток і зламати ОУН-УПА більшими нищівними поліційними і військовими акціями. Коли ж це не вдалося, а до того ж їхнє становище на фронтах все далі погіршувалось, вони були примушені поважно рахуватися з силою української революції, уникати зударів із нею, а навіть шукати перемир'я. Це використовує УПА й ОУН в ситуації пересунення фронтів, щоб зміцнити свої сили й запаси та перейти до боротьби з большевиками краще підготованими.
Разом із розширенням форм і розміру боротьби поширено також структуру визвольно-революційного руху. Крім Української Повстанської Армії, створено Українську Головну Визвольну Раду, як найвищий орган революційно-державного характеру, з розрахунком на активну участь у ній і у визвольній боротьбі організованих сил інших українських політичних напрямків. Кожна тотальна боротьба, а зокрема революційно-визвольна, вимагає єдиного керівництва. Щоб запевнити таку одностайність при складенні структури визвольної формації ОУН-УПА-УГВР, сконцентровано в одних руках найвище керівництво: Роман Шухевич-Тур-Чупринка, Лозовський був одночасно головою Проводу ОУН, головним командиром УПА і головою Генерального Секретаріату УГВР. Така концентрація була викликана доцільністю і потребами самої боротьби, а не особистими претенсіями Шухевича, ані якимсь тоталітаризмом чи диктаторською системою ОУН.
Яка ж була дальша перспектива перед визвольно-революційною боротьбою, який був плян, коли під час пересування воєнних фронтів поза українські землі на захід, під кінець війни з Німеччиною, умасовлено і якнайширше розгорнено революційні змагання у повстанських формах? На це питання була не одна відповідь, так як не було однієї, домінуючої думки про те, який буде розвиток міжнародньої ситуації зараз після закінчення німецько-альянтської війни.
Багато надій пов'язувались із переконанням, що західні альянти після перемоги над Німеччиною відразу підуть війною проти СССР або, принаймні, загрозою війни примусять большевиків віддати значну частину їх нових загарбань. Також і частина провідних діячів українського визвольного руху піддалася таким сподіванням і вважала за доцільне в такому пляні розгортати боротьбу і діяльність. Для них розгортання гучних і широких повстанських дій у кінцевій стадії війни мало головний сенс у тому, що це мав бути добрий старт до західніх альянтів. По-перше, йшло про унаочнення і підкреслення факту, що український революційно-визвольний рух боровся проти Гітлера і тому має підстави для союзницьких взаємин із західніми державами. По-друге — треба було показати силу й бойовість цього руху в боротьбі з большевизмом, щоб Захід належно оцінив вартість України як союзника проти СССР. З такого погляду, що старт до західніх альянтів є найважливішим питанням визвольного руху, зроджувалися тенденції зміняти його внутрішній зміст і обличчя так, щоб пристосувати їх до смаку й бажань керівних кіл Заходу.
Речники цієї концепції, в надії на швидку війну Заходу з СССР і на активну підтримку для повстанської боротьби в Україні, були б готові на ту карту поставити все. При цьому брано до уваги також таку можливість, що коли б західні держави не йшли на конфлікт з СССР з власної ініціятиви, то розгорнення широкої повстанської боротьби в Україні, а далі теж в інших підбольшевицьких країнах, зокрема в сателітних, може спонукати Захід прийти з активною мілітарною допомогою і втягнутись у війну з большевиками. Такі міркування, без реальних основ, зроджувалися з почуття безвихідности в людей, які не бачили можливостей, щоб революційно-визвольний рух міг утриматися у підбольшевицькій дійсності без зовнішньої підтримки після свого широкого розгорнення у повстанських формах УПА.
Але Провід ОУН, що залишився в Україні й далі керував революційно-визвольною боротьбою, а зокрема його душа й голова — Роман Шухевич, інакше трактував справу. В центрі його думання, плянування і дій, як завжди, так і в тодішній ситуації, був не розрахунок на сприятливу коньюнктуру і на допомогу ззовні, а вимога самостійного втримання, розбудови сил і боротьби української національно-визвольної революції. Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії. Українську визвольну революцію він розумів як глибокий процес, що має охопити ввесь народ, як безперервну боротьбу, не зважаючи на ситуацію, як постійне втримування і відновлювання діючих революційних сил. Це була підстава і необхідна передумова для того, щоб у сприятливій ситуації прийшло до переможного визвольного повстання.
Широка боротьба ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича, під кінець війни і зараз після її закінчення, мала за головну мету поширити ідеї та кличі української визвольної революції серед усього українського народу і серед інших поневолених большевизмом народів. Про цю боротьбу, зокрема, повинні були довідатися вояцькі маси з совєтської армії, які пересувалися через українські землі. Повстанські дії УПА і нерозривно з ними пов'язана політично-пропаґандивна діяльність та масові протибольшевицькі акції, організовані Організацією, стали відомими в усіх закутках СССР. Вони не тільки скрізь поширили революційні кличі, способи революційної протибольшевицької боротьби, а також великими масштабами, напругою революційно-повстанських дій показали народові велику силу протибольшевицької революції, переконали в її реальну можливість.
Такі самі успіхи мали і партизансько-пропагандивні рейди поза межі України — на Кавказ, Білорусь, Румунію, Мадярщину, Словаччину й Польщу. Цей період широкорозгорнених дій УПА, хоч коштував дуже багато жертв найкращих борців, найміцніше закріпив підвалини для продовжування і пізнішого найширшого розгорнення революційно-визвольної боротьби з участю всього народу і для розбудови спільного визвольно-революційного фронту всіх поневолених Москвою народів.
Втримування повстанських форм і розмірів боротьби в наступні повоєнні роки, після 1947 року, було надто важке і вже не конечне. Як міжнародня ситуація, так і внутрішнє становище в СССР почали входити в стан відносної стабілізації на довший час. Після широкого розповсюдження ідей і акцій визвольної революції, найважливішим завданням було забезпечити існування і дію революційних сил на довгий час, щоб вони надмірно не вичерпались і щоб іскра боротьби не погасла. Треба було обмежити ті форми революційної дії, які найважче втримати, у яких втрачається найбільше сил, і зберегти та розбудувати такі, що давали найбільшу тривкість.
В цій реорганізації знову виявились незвичайні провідницькі прикмети Романа Шухевича. Дивлячись завжди далеко вперед, він розпляновує і поступово, але послідовно, робить зміни тактики боротьби, з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Головний наголос пересувається щораз більше з військової на політично-пропагандивну ділянку. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно дійові форми ОУН. Всі ці зміни пляново робить Шухевич, як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Українських Землях. У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили — це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь.
Пройшло десять найважчих років боротьби ОУН-УПА у повоєнній підбольшевицькій дійсності. Щоб усвідомити собі всю її вагу, треба пригадати: скільки людей було б повірило в 1944-45 роках, що ця боротьба втримається десять років у таких обставинах? А сьогодні вже загально утвердилось переконання, що і в майбутньому большевикам не вдасться її зламати і вони змушені вголос визнати її живучість!
В тому найбільша заслуга незрівняної ідейности, героїзму, жертовности і бойовости всіх кадрів ОУН-УПА та українського населення, що підтримує їх з повною посвятою, і далекозорого, мудрого й мужнього провідника сл.п. Романа Шухевича та всього, керованого ним, провідного кадру.
Героїчна смерть Шухевича-Чупринки-Тура — це найбільша втрата українського визвольного руху, яка потрясла ним на довгі роки. Але він перенесе і той найважчий удар, бо в ньому живе дух, віра і хоробрість найбільшого його Провідника і Командира — ген.Чупринки-Тура.

Степан Бандера Перспективи української революції, Б.м.,1978р.






Юрій Шухевич-Березинський

ЗУСТРІЧІ З БАТЬКОМ

З батьком я жив дуже мало. Це були переважно короткочасні зустрічі. Може тому вони і запали мені в пам'яті.
Перше, що запам'яталося, то було побачення з батьком у в'язниці на Бригідках.
Запам'яталось мені, як ми з мамою зайшли в кімнату побачень. То було велике приміщення, в якому давали побачення відразу кільком в'язням. Там уже було багато людей.
Нараз я побачив, як з протилежних дверей увійшов батько в супроводі польського поліціянта. Я добре затямив, що він був у сірому вбранні, усміхнений.
Батько обняв маму. Хотів узяти мене на руки, але я чомусь налякався поліціянта. Той мене успокоював, та даремно.
Тоді батько взяв мене на руки і я заспокоївся.
Наступна наша зустріч відбулася приблизно за рік. У 1938 році. Батько тільки що вийшов з в'язниці. Приїхав до Оглядова, де ми мешкали тоді з мамою.
Він був пристрасним кіннотником. Любив коней, добре їздив верхи. У мого діда Романа Березинського були гарні коні. Були й сідла.
Батько в один з перших днів осідлав коня, щоб проїхатися верхи. Посадив у сідло і мене. Я, малий, не втримався і скотився. Можливо, трохи й перелякався, але то не відбило в мене охоти їздити верхи. З часом я став таким самим аматором верхової їзди, як мій батько і брат матері Юрко Березинський.
Потім було ціле літо на Дністрі, в селі Раківець. Там був парохом отець Руденський наша далека родина.
Наступного разу мені довелося зустрітися з батьком уже в Кракові, в 1939 році. Тільки що впала Польща. Большевики зайняли Галичину по Буг і Сян. По той бік були німці. Ми з мамою перейшли кордон коло Томашева. І через Ярослав поїхали до Кракова. Приїхали раненько. Ідемо по плянтах коло університету...
Нараз бачу: назустріч іде батько. Я дуже втішився. Кинувся йому на шию. Він повів мене з мамою на нове мешкання, яке щойно підшукав.
Там, на вулиці Урядничій, мешкали ми коло року (який там номер, не пригадую. Наосліп і нині потрапив би).
Життя на Урядничій запам'яталося мені особливо тим, що моя мама тоді поїхала з поворотом до Галичини. Хотіла забрати своїх батьків. Вони не погодилися виїжджати, і вона повернулася назад до Кракова.
Не було її понад місяць. Потім вона поїхала на курси до міста Бресляв (тепер місто Вроцлав). Вчилася там місяців три.
Увесь цей час ми проводили з батьком удвох. Яке то було райське, кавалерське життя!
Ранком ми вставали. Батько готував сніданок. Переважно яєшню і каву, або чай. Потім ми йшли я до школи, він по справах. Обідали ми в “Українському касині”, що було тоді своєрідним осередком української еміграції в Кракові.
По тому в мене домашні завдання, забави та інше, а в нього праця.
Вечеряли також в касині. Крім тих днів, коли у батька були зустрічі і він затримувався до пізньої ночі. Тоді я вечеряв вдома і залишався на господарстві.
Батько у той час був провідником ОУН на Генеральне Губернаторство. Йому підпорядковувались західньоукраїнські землі — Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя.
Він часто їздив туди у справах. В таких випадках залишав мене на пару днів у когось зі знайомих.
В часи того “кавалерського життя” батько привчив мене до двох речей: пунктуальности і зброї. Коли я кудись ходив, то він визначав годину, о котрій я маю повернутися додому. І я не мав права спізнитися ні на хвилину.
У батька була пістоля. Він витягував з неї набої і вчив мене користуватися нею. Пояснював відмінності між різними системами. З того часу у мене з'явилася любов до зброї.
У 1940-му році ми переїхали з Урядничої на Зелену 22. Поруч, в будинку № 20, був Провід ОУН (бандерівців), а в будинку № 26 — Український Центральний Комітет (УЦК). Цей був мельниківський. У тому ж таки будинку (№ 26) знаходилась і Краківська філія мельниківського Проводу Українських Націоналістів (ПУН).
Ми займали велике помешкання на 5-му поверсі. Властиво, у нас була одна кімната. В іншій кімнаті мешкав член Проводу Іван Равлик. Його жінка Мирослава була сестрою у перших моєї мами. Там таки мешкали Ярослав Стецько та Степан Ленкавський.
У нас бували Лебедь Микола, Климишин Микола та інші чільні діячі Проводу.
Деколи приходив Степан Бандера. Збиралися в їдальні, вели неофіційні розмови. Переважно на політичні теми.
А то ж були 1940-41 роки. Франція, Бельгія, Голландія, Норвегія... Потім були Югославія і Греція. Відчувалося наближення війни з СССР.
Обговорювалися нинішні і завтрашні проблеми. Я крутився серед них. Слухав ті розмови. Дихав тим повітрям. І хоч мені було 7-8 років, я вперше задумався над політичними проблемами. Для мене то була своєрідна школа. В 10-11 років я вже читав Макіявеллі.
Весною 1941 року зорганізувався Український Легіон. Мій батько став одним з його командирів, і ми досить довго уже не бачилися. За винятком двох короткочасових зустрічей. Тоді, коли він мав перепочинок. Ми не бачилися до Різдва 1943-го.
Тоді розв'язали Легіон. Демобілізували рядових і підстаршин. Старшин Легіону відвезли до Німеччини, Батько зрозумів, що йому не минути арешту як членові Проводу. Тому він, ще в однострої німецького старшини, вийшов з вагону на пероні львівського двірця, пройшов непоміченим коло варти і зник.
По короткім часі він очолив недавно утворену Українську Повстанську Армію.
Його головна квартира знаходилась тоді, у 43-му, недалеко від Бібрки коло Львова. Але він часто бував в організаційних справах у Львові.
Я ходив на стрічі з ним. Переважно то були Погулянка і Личаківський цвинтар. Надзвичайно цікаві то були зустрічі. І дали вони мені дуже багато.
На Личаківському цвинтарі була частина, тепер майже зруйнована, яка тоді називалася цвинтарем “оброньцув Львова”. То були поховання тих, що загинули в боях з українцями в листопадові дні 1918 року. А також тих, що загинули у 1920 році в боях з армією Будьонного.
Серед інших там було поховання гарцерів (польських пластунів). Це були ще діти, 14-15 років. Загинули вони в листопадові дні.
Мій батько привів мене до тої могили і сказав, що це є свідчення високого патріотизму поляків, їх молоді. І шкода, що ми у ті дні не мали такого.
Походи на той цвинтар змусили мене задуматися і над проблемою патріотизму взагалі, і подіями того часу. Тим більше, що батько оповідав мені якось, що у ті листопадові дні він плакав гіркими сльозами, що він, 11-річний хлопець, надто малий, щоб взяти до рук зброю.
Ще пригадую такий випадок. У 1944 році був оголошений набір до “СС-юнаків”. Це були протилетунські формування, у які набирали юнаків, починаючи з 14 років.
З плякатів дивилися на нас хлопці в сірих одностроях з нашивкою “СС” та золотим левом з коронами на блакитному тлі. Тим самим левом, який носила дивізія “Галичина”. Мене вабив однострій, зброя, яку мали взяти до рук ті юнаки. І я не дуже задумувався. Як на свій вік, я був рослим, сильним. Вирішив, що на потрібних посвідченнях легко зроблю з 1933 року народження 1930-ий. І мені повірять. Я рішуче сказав мамі, що піду до “СС-юнаків”. Мама поскаржилась батькові. При наступній зустрічі батько велів мені розказати все. Я виклав свої міркування, сказав, що большевики наближаються до Галичини і я буду воювати з ними.
Такий настрій був тоді не тільки в мене, але в переважної більшости галичан. Батько вислухав усе це і сказав, що підемо ми всі, багато з нас загине і, припустім, завоюємо перемогу Німеччині. Утвориться велика і сильна німецька імперія. Минуть роки, і український селянин буде читати, очевидно, пo-німецьки про велич і славу тої імперії. А чи подумає він, що й ми, українці, можемо мати щось подібне? Не подумає, бо він буде рабом тої імперії і не зможе себе уявити в іншому стані. Спитав, чи я за то піду проливати свою кров? Потім додав, що я сам маю право вирішувати, як мені далі бути, бо він тільки висловив свою думку і не хоче накидати мені якогось рішення.
Характерним у наших взаєминах було те, що, власне, в поважних питаннях він говорив зі мною не як батько, а як старший досвідчений товариш. Після певного роздуму я приходив у такому випадку до переконання, що слушність має все таки він.
І тут я опустив голову і тихо сказав: “Добре, татусю, я не піду до “СС-юнаків”.
Пригадую, що там таки, на Личаківському цвинтарі, він одного разу в розмові сказав: “Ми погодимося і на большевицьку Україну, якщо то буде Україна дійсно самостійна”.
Довго я не міг зрозуміти і навіть прийняти тих слів. Мусила минути війна. Мусили ми побачити ту національну руїну, яку маємо нині, порівняти її з тим, що мають нині поляки, чехи, мадяри у сфері національній, щоб переконатися, що й тут він мав рацію.
Прихід совєтів до Галичини на довший час перервав мої зустрічі з батьком. Був арешт цілої нашої родини, дитячі будинки у Чорнобилі та Сталіно (нині Донецьк). Була втеча з Донеччини.
В Галичині я зумів через підпілля встановити зв'язок з батьком. І ось нова зустріч в лісі коло села Підгороддя на Рогатинщині (Івано-Франківська область). Був кінець вересня або початок жовтня 1947 року. Майже цілу ніч ми говорили про нашу родину, її арешт, дитячий будинок, втечу з нього, мандри по Україні та інше.
Тоді, власне, батько мені сказав, що вони, тобто підпілля, борються не за те, щоб помститись за жертви, а за те, щоб подібне не могло більше повторитися. Згодом додав, що я, очевидно, мрію про підпілля, збройну боротьбу, але то тепер не на часі я повинен вчитися. Бо воно, старше покоління, приречене загинути у цій збройній боротьбі, бути фізично винищеним. Мине час, і ми, моє покоління, маємо піднімати народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли ми, такі молоді, будемо знищені? Інша справа, якби склалась така ситуація, що можливе повстання проти окупантів. Тоді він не мав би нічого проти того, щоб я пішов воювати. Він благословив би мене на такий чин і навіть, якби мені довелося загинути в цій боротьбі, то як би йому не було то тяжко, він сприйняв би мою смерть як гідну. Смерть за свій нарід. І знов, хоч і з неохотою, але я попрощався з думкою йти в УПА. Не міг не признати слушности його слів.
Наступна зустріч відбулася у Львові на Замарстинові у помешканні Ярослава Давидовича. Були ми разом кілька годин. Розмовляли про те, що треба буде поїхати і забрати з дитячого будинку у Сталіно мою семирічну сестру Марію. Поговорили й про моє життя-буття, про пляни на майбутнє. Під вечір розійшлися. Було 17 січня 1948 року. Живим батька мені вже не довелось побачити.
...Я був уже досить “старим” в'язнем. Прецінь, відбув два роки у слідчих в'язницях МҐБ. Сидів у той час один. На допити тоді брали вночі. Переважно допитували до 2-3-ої години ночі. Під ранок в'язниця затихала. Змучені допитами в'язні міцно спали.
Спав у ту ніч і я. Спав неспокійно, снились примарні сни. Над ранок прокинувся. Якась невідома тривога мучила мене. Сам не міг пояснити, що то таке. Сів, закурив. Тривога не покидала. Ліг, щоб трошки ще подрімати, але сон не йшов до мене. Та вже й не було часу: шоста година ранку ранкова зоря. Ми, в'язні, мусимо вставати. Починається звичайна в'язнична метушня.
Минув сніданок, спливло ще 2-3 години, і десь о годині 11-ій за мною прийшли. Повели не на допит у кабінет слідчого, а в приміщення адміністрації. В кімнаті чергового стояв мій слідчий майор Ґузєєв, були ще якісь незнайомі мені ґебісти у цивільному. Від них відрізнявся один в шапці, солдатській тілогрійці, ватних штанах. На ногах кирзові чоботи. Заперезаний широким старшинським ременем, на ньому пістоля. Попри все було видно, що то не рядовий: так одягнені їздили ґебісти на операції, облави. Мені веліли дати руки, закували в кайданки, але не назад. Вивели на подвір'я, посадили до авта. Ґебісти сіли поруч. Ґузєєв дав мені закурити. З Лонцького поїхали в управління МҐБ, на Пелчинській (тепер Дзержинського). Завезли на подвір'я. Чекати довелось з годину. Всі вийшли. Зі мною залишився один. Потім прийшов Ґузєєв з іншими. Мене вивели.
На тому місці тепер нові забудови, а тоді там були гаражі МҐБ. До нас приєднуються інші ґебісти. Цілою групою, приблизно осіб 8-10, заводять мене в гараж.
Іду прямо. Нараз мене повертають наліво. Роблю кілька кроків і мимоволі зупиняюся: в одну мить я зрозумів усе, що сталося. Коло стіни гаражу солома. На соломі лежить людина, накрита цератою. Церата закриває усе тіло, крім ступнів. Одного погляду на ті ступні мені було досить, щоб зрозуміти, що я не помилився. Переді мною лежить батько з його характерним високим підбиттям.
Хтось з чекістів здіймає церату. Батько лежить в білій вишиваній сорочці, в галіфе. Ноги босі. Видно, що його роззули. Бо ноги чисті, не забруднені. Сорочка розіпнена. На грудях спутався ланцюжок медальйону Богоматері. Ліва рука витягнена поздовж тіла. Права лежить на грудях. На сорочці під грудьми вище пояса видніють закривавлені сліди від куль. На правій скроні опалене волосся і на щоці запікся струмок крови. Обличчя спокійне. Без найменшої гримаси болю чи страху. Сірі очі відкриті і задавлені в далечінь.
Я клякаю на коліна. Ґузєєв питає, чи я пізнаю. Відповідаю легким нахилом голови. Чую голоси інших ґебістів: “Видишь, доходился, догулялся! Я мовчки схиляюсь, щоб поцілувати батькову правицю. Один з ґебістів хапає мене за плече. Я скидаю руку з плеча, і мені дають спокій. Цілую батька в руку. Спазми стискають горло, але стримуюсь, щоб не заплакати. Щоб вони всі тут не побачили моїх сліз. І тут таки відчуваю своєрідну радість: не дався їм живим. Знаю, що то значило б для нього в ті часи. Мене підхоплюють, зводять на ноги, випроваджують...
І ще роками мені снитиметься батько. Молодий, усміхнений, живий, а на правій скроні червоніє струмок крови...
...Минуло 40 років. Село Білогорща. Хата, де була криївка мого батька, де це все сталося. Зі мною моя сестра і син. Кладемо квіти коло хати. Здіймаю капелюх, щоб помолитися за упокій душі загиблого...
Львів, 1990 рік.


 

 

ОДИНОКИЙ СВІДОК ТРАГЕДІЇ В БІЛОГОРЩІ

5 березня 1950 року. Село Білогорща коло Львова.
В будинку місцевої вчительки Анни Конюшик знаходиться криївка головного командира УПА Тараса Чупринки-Романа Шухевича. Крім Р. Шухевича, тут ще є “Анна (зв'язкова Галина Дидик).
Вже якась тривога відчувалася довкола. Було вирішено перебратися в інше місце, не чекаючи, поки остаточно зійде сніг. Стрільці охорони спішно виносять архів. Командир захворів, тому його відхід відклали на два дні. Отже, в будинку, крім нього, “Анни” і господині, нікого немає.
Неділя. На цей день призначені якісь чергові вибори. Конюшик була членом виборчої комісії. Вдосвіта за нею прийшов посильний і покликав до сільради. Вона одягнулася і вийшла. В будинку тепер залишилося тільки двоє.
Десь о 6-ій ранку постукали. “Анна відхиляє двері, і в цю ж мить дві пари сильних рук схопили її. Тримають. У “Анни” під пахвою пістоля. Солдати питають, хто ще є в хаті.
Анна відповідає голосно: хоче подати знак командирові, який ще спить у кімнаті нагорі. Каже, що в хаті вона одна. Кричить, свариться з солдатами.
Якісь озброєні люди входять в темні сіни повз “Анну. Один з них говорить: “Скажіть Романові, щоб він не робив дурниць!” На дерев'яних сходах, що ведуть на другий поверх, чути тупіт, хтось збігає вниз.
Анна розуміє, що командир попереджений. У сінях і далі темно.
Лунає постріл. Хтось падає, кричить. Серед чекістів чути голоси: “Роман застрілився! Роман застрілився!” Водночас “Анна чує, як відчиняються другі двері на протилежному боці сіней. Звідтам долинають постріли. Через деяку мить все стихає.
Чекісти ввалюються в сіни. Тепер вони бачать, що стогне і просить допомоги один з їхніх товаришів, якого смертельно поранив командир. Обминають його, не звертаючи уваги. Ніхто не допомагає...
Анна усвідомлює, що вже нічим не допоможе своєму командирові. Користає з нагоди, що охоронці послабили пильність, вириває руку. В рукаві ампула з отрутою. Розкушує її.
Потім... Потім в'язничний шпиталь. В'язничні лікарі борються за її життя, бо вона потрібна чекістам для слідства. Рятують... Потім довгі роки поневірянь по казематах, та вона вижила. Одинокий свідок, який міг оповісти історію останнього дня життя її командира...
Сам Бог хотів так, щоб про це знали люди. І оповіла.

“Кафедра” ч.11, 1990-1995рр. Львів-Лондон

Упорядник Віктор Рог


Українська Видавнича Спілка

Київ-2005

Коментарі