Відроджена
Україна потребує всебічної розбудови державних структур, могутньої духовної
наснаги нації. Ту силу дає кожному народу ідеологія націоналізму. Власне,
націоналізм будь-якої нації виникає з її зародження, з перших проявів етнічної
самосвідомості. В мирну годину він є всепроникним творчим натхненням, яке
увічнює націю пам'ятками культури, мистецтва, суспільно-політичними
звершеннями, а в добу чужоземної навали – спалахує полум'ям гніву і непокори, і
тоді націоналізм стає визвольним кличем, поривом, що трощить твердині
найміцніших імперій.
Так і
український націоналізм долав історичні рубежі, видозмінюючи форми й
залишаючись за змістом глибокою філософією, баченням минулого, буденного,
майбутнього нації, що штовхає її до дії. Були в ньому і крок князівських
когорт, і козацька воля, і Шевченкова любов, і героїчна романтика Визвольних
Змагань, і трагічний фанатизм вояків УПА.
Сьогодення
кличе українських націоналістів до мирного державного розвитку. В травні 1993
року вперше на рідних землях відбувся Великий Збір Українських Націоналістів,
який ознаменував остаточне перетворення визвольного Націоналістичного руху на
державотворчий.
В Україні
існує чимало політичних течій, які проголошують націоналізм своєю ідеологією.
Вже не раз відзначалося, що нинішні перехідні роки скріплення державності
чимось подібні до часів кристалізації визвольного Націоналістичного руху –
тоді, наприкінці 20-х років теж існувало багато розрізнених груп , кожна з яких
називала себе “націоналістичною”. Звичайно, нічого немає поганого в тому, що
слово “націоналізм” впевнено входить в лексику українських політиків. Але
звичайно важливіше, щоб сутність націоналізму не знебарвилась, звузившись до
партійної програми чи розширившись до близького, але неадекватного поняття
патріотизму. Перед українськими націоналістами, як і напередодні великого
зрушення 1929 року – рік створення ОУН, – так і зараз постає завдання
консолідації усіх верств, регіонів та політичних угруповань, – діями довести
справжній зміст націоналізму.
В результаті
другої світової війни на Заході опинилося кількасот членів обох ОУН, які у
1944-45 роках вийшли на волю з німецьких концентраційних таборів. Андрій Мельник
знову очолив Провід Українських Націоналістів (ПУН) , а Степан Бандера став у
проводі створених у лютому 1946 року Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Відразу
після того почався в ЗЧ ОУН конфлікт за програмні і устроєві позиції ОУН.
Бандера критично оцінив постанови ІІІ Надзвичайного Збору ОУН у 1943 році як
невиправданий світоглядний і програмний поворот наліво. У свою чергу члени ОУН,
які брали участь у протинімецькій боротьбі на Україні, закидали Бандері і
більшості діячів ОУН, що були ув'язнені в німецьких концентраційних таборах, що
вони не сприйняли програмних змін, санкціонованих згаданим збором, зберігають
довоєнний світоглядний догматизм і виключність, відкидають вимоги
внутрішньо-організаційної демократизації, розглядають УПА і УГВР як інструмент ОУН
і т. п. Спір набрав відкритих форм на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді
(Німеччина), у серпні 1948 року Бандера і його прихильники здобули більшість і
довели до виключення з ЗЧ ОУН провідників опозиції та їх прихильників
(І.Бутковський, о. І.Гриньох, М.Лебедь, З.Марцюк, В. Охримович, М.Прокоп,
Д.Ребет, В.Стахів, Є.Стахів та ін.)
На переломі
1953-54 років в ЗЧ ОУН створився новий конфлікт на тлі програмних розходжень.
Безпосередньо його причиною стало повідомлення про становище Проводу ОУН на
Україні, згідно з яким останній підтвердив програмні постанови ІІІ Великого
Надзвичайного Збору і уповноважив особам, С.Бандеру, З.Матла й Л.Ребетова
сформувати нове керівництво ЗЧ ОУН. Бандера і нова опозиція прийняли
повідомлення з України за автентичне і на його основі почали переговори про
реорганізацію ЗЧ ОУН. Переговори в справі реорганізації ЗЧ ОУН не дали
позитивних наслідків, і в лютому 1954 року стався новий розкол. Більшість
членів підтримало Бандеру, а меншість з З.Матлою і Л.Ребетом (звідти популярна назва
“двійкарі”), утворили нову організацію спершу з тією самою назвою – ЗЧ ОУН, з
кінця 1956 року з новою - Організації Українських Націоналістів за кордоном
(ОУНз); перший голова – Л.Ребет, після його вбивства більшовицьким агентом
Б.Сташинським у 1957 році – Р.Ільницький, а відтак Б.Кордюк, провідні члени:
Р.Борковський, А.Камінський, К.Кононенко, В.Маркусь, Б.Підгайний, Д.Ребет,
І.Козак. Головою ЗЧ ОУН був Бандера, після його вбивства Б.Сташинським у 1959
році – С.Ленкавський, з 1968 року Я.Стецько, який на ІV Великому Зборі того ж
року був обраний головою ОУН. Провідні члени після 1954 року: І.Білинський,
Г.Васькович, І.Вовчук, Р.Малащук, О.Тюшка, Л.Футала. Після смерті А.Мельника у
1964 році головою ПУН вибрано О.Штуля-Ждановича, провідні члени: Д.Андрієвський,
Я.Гайвас, З.Городинський, О.Грановський, О.Зінкевич, М.Капустянський, З.Книш,
С.Кобилянський, Я.Маковецький, М.Плавюк, Ю.Пундик.
Всі три ОУН
діють далі у всіх країнах поселення еміграції. Найчисельнішими є ЗЧ ОУН. Під їх
впливом є громадські організації: Об'єднання Українців Франції, Союз Українців
Франції, Союз українців у Британії, Організація Оборони чотирьох Свобід у США,
Ліга Визволення України в Канаді, Спілка української Молоді та ін.; газети:
“Шлях Перемоги”, ”Гомін України”, “Визвольний Шлях”, “Ukrainian Review”. ЗЧ ОУН
відігравало головну роль в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН). Під впливом
ОУН під проводом О.Штуля є Українська Національна Єдність у Франції,
Організація Державного Відродження у США, Українське Національне Об'єднання в
Канаді, “Відродження” в Аргентині; газети: “Українське Слово”, “Новий Шлях”,
“Самостійна Україна”. Обидві ОУН мають чималий вплив в Українському
Конгресовому Комітеті Америки (УККА) і у Світовому Конгресі Вільних Українців.
Особливістю ОУНз є її пов'язаність з програмою ІІІ Великого Надзвичайного Збору
ОУН 1943 року та об'єднання частини інтелектуальних діячів, викладачів
університетів і публіцистів; орган – місячник “Український Самостійник”. ОУН
під проводом Мельника-Штуля (з1948) і ОУНз (з 1967) є членами Української
Національної Ради. ОУНз ідейно пов'язана з Закордонним Представництвом
Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР).
Розкол у
націоналістичному середовищі – явище не нове і притаманне не одній Україні. В
Ірландії поряд з поміркованим Оїреахтасом партії Фіанна Фаїл (лідер Еамун Де
Валерра) був непримиренний відлам – Шін Фейн. В Індії Національний Конгрес
поділився на прихильників Мохандаса Карамчанда Ганді та Балгангатагара Тілака.
Ще далі на Сході – у Бірмі: той самий поділ на прихильників Ба Мау та Аунг
Сана. І навіть у такій державі, як Італія, спостерігаємо у важку хвилину поділ
націоналістів на прихильників консервативного курсу Беніто Муссоліні та
проамериканської лінії маршала П'єтро Бадольо. В останньому випадку дійшло
навіть до поділу держави – прибічники скинутого диктатора утворили окрему
Італійську Соціальну Республіку (з резиденцією дуче в Сало).
Всі ці
приклади наведено для того, щоб підкреслити: розкол у націоналістичному
середовищі не є чимось надзвичайним. Це розуміли навіть самі учасники розколів,
скромно називаючи розлам організації “чисткою”. Принаймні елементи чистки у
такому випадку були – організації позбувалися дисидентів, які не погоджувалися
з політикою офіційних проводів. І ознаки розколу з'явилися лише тоді, коли з
числа “почищених” утворювалася нова партійна структура, з немалим (невідомого
походження) коштами та шаленою пропагандистською кампанією, спрямованої проти
своїх колишніх побратимів по організації. Зрештою, взаємопоборювання стало
звичним явищем в українському діаспорному політикумі.
Бандерівці
звинувачували мельниківців у колаборації, мельниківці бандерівців – у
братовбивствах, а разом вони критикували “двійкарів” і таврували їх як
самозванців, “лебедівців”, опортуністів, ревізіоністів тощо.
Отож на 1991
рік ми мали три націоналістичні організації. Справедливості заради варто
зазначити, що “двійкарі” вирішили відмовитися від діяльності в Україні. Тому
основна боротьба розгорнулася між мельниківцями та бандерівцями.
Перші у 1992
році легалізувалися під старою назвою – ОУН. Другі утворили “об'єднання” –
Конгрес Українських Націоналістів. Однак об'єднання – це радше фікція, оскільки
бандерівська лінія є визначальною у КУНі. Це – приєднання дрібних, часто
маргінальних структур, асиміляція їх у сильнішому утворенні.
Ще одна
важлива деталь: ОУН є громадською організацією, КУН – партією. Обидві стоять на
правоцентристських позиціях, обидві проголошують схожі гасла, обидві видають
аналогічні заяви з того чи іншого приводу. Тобто, об'єктивно нема жодної
причини до ворожнечі. І тут на заваді стають бар'єри, споруджені понад 50 років
тому. Мельниківці готові до співпраці за умови визнання бандерівцями своєї
причетності до братовбивства (більшості з яких вони не чинили, хоча братовбивства,
без сумніву були). Бандерівці вимагають визнання чинності Акта 30 червня 1941
року (хоча після нього був Акт 24 серпня 1991 року). Ситуація є доволі
абсурдною.
Останнім
часом в Україні утворилося ряд груп, які в своїй назві використати абревіатуру
“ОУН”. Отож нині маємо аж шість “оунів” у різних модифікаціях – ОУН, ОУНр,
ОУНз, ОУНвУ, ОУНС, ОУНР. Фактично, на націоналістичних засадах стоять такі
організації, як ДСУ, СНПУ, УКРП, УНКП. Своєрідний націоналізм вбачається в діях
УНА-УНСО, хоч націоналізм останніх активний, спрямований не лише всередину, а й
назовні, що було характерно для націоналізму 30-х.
Ідеологічні
принципи сучасного українського націоналізму, зокрема КУН, зареєстрованого 26
січня 1993 року під керівництвом Слави Стецько, такі:
- нація є
найвищою суспільною категорією, неоціненною вартістю, єдністю усіх поколінь,
найголовнішим чинником у процесі духовного та ідейного єднання “живих і
мертвих” (Т.Шевченко), утвердженим в історичному розвитку суб'єктом історії;
- єдиним
гарантом існування української нації є Суверенна Соборна Українська Держава.
Держава для нації, а не навпаки. Основні гасла націоналістів : “Україна понад
усе!”, “За Суверенну Соборну Україну”;
- людина –
соціальне утворення. Перше і найголовніше її гніздо, найголовніша суспільна
клітина – це родина. Родина є найпершим середовищем формування найздоровіших
рис характеру особи і нації;
- примат
духовних вартостей над матеріальними; перемога і поступ нації народжуються у
силі духу, а не матерії;
- система
вільних народів і самостійних держав – це єдина розв'язка питання світового
порядку; в імперіях завжди один народ поневолює і веде до занепаду інші народи.
Гасло націоналістів: “Свобода народам, свобода людині!”;
- провісником
і першим основоположником українського націоналізму є Тарас Шевченко.
Продовжувачами ідеологічно-політичних настанов Великого Кобзаря є Іван Франко,
Леся Українка, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, В'ячеслав Липинський та ін.;
- програмні
напрями націоналістичного руху повинні враховувати досвід і практику інших
народів.
У соціальній
програмі націоналісти вважають найголовнішим відтворення знищеної
комуно-більшовиками соціальної структури української нації. В основі цього
лежить відтворення приватної власності як економічної бази повноцінної
соціальної структури.
Ці та інші
принципи зафіксовані у матеріалах Першого Всеукраїнського Збору Конгресу
українських націоналістів у Києві 2-4 липня 1993 року.
Восени 1993
року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію – Організацію українських
націоналістів в Україні (ОУНвУ). Голова партії Микола Сливка. Партія
складається переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в Україні і були
репресовані. Нова партія ставить за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча
її виникнення часом пов'язують із непризнанням Слави Стецько як лідера
бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку
української економіки, поліпшення правового становища українців. В 1999 році
була прийнята нова програма ОУНвУ.
Всеукраїнське
політичне об'єднання “Державна самостійність України” – найбільш права партія,
яка ставить інтереси української нації понад усе. “Воля, влада і велич нації” –
це основне кредо політичної філософії цієї партії, яка створена у Львові у 1990
році. Об'єднання прагне до побудови націократичної держави “в етнографічних
кордонах демократичними засобами, її інтеграції в європейські економічні
структури”. На думку ідеологічної референтури ДСУ, націократичний державний
устрій означає: а) владу Проводу нації, владу політичної аристократі (т. зв.
еліти), яка дієво прагне добра нації; б) стрижень проводу повинні становити
українські військовики та діячі національно-визвольного руху різних років; в)
добро нації здобувається у жорстокій боротьбі з ворогом; г) благо нації досяжне
лише у своїй державі, де панує національний закон, а не закон інших країн, у
державі, в якій неможливе панування національних меншин.
В економічній
програмі об'єднання наголошується на необхідності побудови ринкової економіки
на основі державної, приватної та кооперативної власності. Земля не може
продаватися чи передаватися в оренду іноземним громадянам. Іноземні фізичні і
юридичні особи не мають права купівлі, а лише право нового будівництва об'єктів
виробничої та невиробничої сфери.
ДСУ виступає
за входження її членів у владні структури держави. При спробі реставрації
колоніального режиму в Україні ДСУ займає найрішучішу позицію включно з
використанням усіх методів і засобів боротьби з ворогом. “Ми на своїй землі! Ми
переможемо!” – так закінчується програма ДСУ.
Українська
національна асамблея (УНА) була першою за часом виникнення серед міжпартійних
утворень України (липень 1990) і, яке стало на націоналістичні позиції.
Спочатку вона мала назву української міжпартійної асамблеї (УМА). До її складу
увійшли: Українська національна, Українська народно-демокрактична (УНДП;
пізніше у 1992 році об'єднані в Українську націонал-консервативну – УНКП)
партії, Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська націоналістична
спілка (УНС), Українська християнсько-демократична партія (УХДП) та
Демократична самостійність України (ДСУ). З часом УНДП вийшла з УНА. В УНА
створені загони української народної самооборони (УНСО), які брали участь у
боях у Придністров'ї, в Абхазії на боці грузинських державних сил, в Ічкерії
проти російських федеральних військ, у Косово на стороні сербів.
УНА - це
крайнє праве націонал-радикальне об'єднання, створене на початку процесу
політичної структуризації України на платформі націоналізму і
позапарламентської боротьби, не виключаючи і збройної, за державність України.
Першим головою УНА – Юрій Шухевич – багаторічний в'язень ГУЛАГу, син
Головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Проте вождем, “безпомильним та
харизматичним” , був відомий діяч Дмитро Корчинський. На даний час УНА-УНСО
офіційно очолює львівянин Андрій Шкіль.
На
сьогоднішній день намітилися певні зрушення у справі об'єднання
націоналістичного табору в Україні. Першим кроком до цього стало створення
Українського національного фронту для участі у парламентських виборах 1998
року, у складі КУН, УКРП, УРП, який підтримали мельниківці (ОУН) та ОУНвУ.
Замість
підсумку хотілося б навести думку американського політолога К.Келгона.
“…Націоналізм є надто різноманітним, отже, навряд чи можлива загальна теорія,
яка б дала його вичерпне трактування. Зміст та специфічне спрямування різних
націоналізмів визначаються історично відмінними культурними традиціями, творчими
здатностями лідерів, випадковими ситуаціями в міжнародному устрої. Що дійсно
піддається розглядові на рівні загальних, теоретичних побудов – це чинники, які
призводять до постійного виникнення й відновлення націоналізму як центрального
дискурсивного утворення новітнього світу. Це не дає пояснення усіх проявів чи
рис націоналістичного дискурсу, проте створює умови для того, щоб зробити
перший крок у спробах зрозуміти, чому він існує і залишається впливовим.”
[Calhoun C. Nationalism.- Mineapolis: University of Minnesota Press, 1998. – Р.
297.]
Отже,
становлення українського націоналізму можна зрозуміти, по-перше, лише в
контексті його взаємовпливів та взаємодії з іншими ідеологічними системами,
по-друге через його взаємодію з націоналізмами інших націй. Це підтверджує той
факт, що український націоналізм – не “ідеологічне збочення”, не штучний
винахід радикалів-параноїків чи ультрапатріотів, а вияв певної загальносвітової
тенденції. Український націоналізм “вписується” в загальний контекст світової
історії, хоча, зрозуміло, має свої специфічні риси, особливості та “аномалії”,
пов'язані зі специфікою його історичної генези. Виникнення і розвиток
українського націоналізму в усіх згаданих іпостасях – вияв загальносвітових
тенденцій і, хоча це може видатися парадоксальним, – вияв загальнолюдського в
національному.
Ігор Гуцуляк
Коментарі
Дописати коментар