Ім'я референта Служби безпеки
Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН Мирона Матвієйка (псевдо «Усміх») навряд чи широко
відоме в сучасній Україні. Тим часом з ним пов’язано багато і, зокрема, історія
про те, як він був скерований у Західну Україну особисто Степаном Бандерою і як
його у червні 1951 року захопили працівники МГБ УРСР.
"Гільйотина" Політбюро
7 липня 1952 року відбулось
засідання Політбюро Центрального Комітету КП(б)У. Обличчя його членів були
похмурими і дуже суворими. Воно й не дивно, адже на порядку денному стояло
унікальне за своїм формулюванням і змістом питання "Про факт втечі
великого державного злочинця, заарештованого органами МГБ УРСР". Уявляєте?
Про втечу злочинця від органів, від яких втекти практично було неможливо.
Не менш сенсаційним було і те, що
почули і прочитали партійні керівники у довідці, підготовленій секретарем ЦК
КП(б)У Олексієм Кириченком і Прокурором УРСР Романом Руденком. Саме їм ще 17
червня було доручено виїхати до Львова з метою з'ясування обставин втечі. І ці
обставини були з'ясовані.
Все виглядало просто, якщо взагалі
не примітивно. 16 червня 1952 року державний злочинець, якому було присвоєно
псевдо "Четвертий" і який перебував під охороною в одному із
львівських конспіративних особняків, поцупив ключі з кишені забутого опером на
стільці піджака, прихопив "Вальтер" з двома обоймами і ... спокійно
вийшов на вулицю повз вартового.
І зник. Щоправда, не надовго (до
цього ми ще повернемось).
З притаманною більшовикам
рішучістю Політбюро починає вживати заходи.
Цитуємо:
"1. За преступно-халатное
отношение к выполнению своего служебного долга начальника отделения 1-го отдела
управления 2-Н т. Демиденко В. Б., майора Корсуна М. Н. и майора Калиниченко И.
И. непосредственно отвечавших за физическую охрану крупного государственного
преступника в момент его побега - с работы снять, из рядов ВКП(б) исключить и
дело о них передать следственным органам для привлечения к уголовной
ответственности.
2. За потерю бдительности и
беспечность, проявленную к крупному
государственному преступнику
начальника 1-го отдела управления 2-Н МГБ УССР Клименко Г. М. - с работы снять
и об'явить ему строгий выговор с занесением в учетную карточку.
3. За допущенную бесконтрольность
за работой подчиненного аппарата, за негодные методы работы с крупным
государственным преступником, которые
способствовали созданию
возможности его побега начальника управления 2-Н МГБ УССР Шорубалка И. К. с
работы снять, об'явить строгий выговор с занесением в учетную карточку и
назначить на должность начальника Жабьевского РО МГБ, Станиславской области.
4. Заместителей министра
госбезопасности УССР тт. Поперека М. С. и Шевченко В. Г. за то, что они на
протяжении длительного времени не устранили негодных методов работы с крупным
государственным преступником, притупили свою бдительность и не приняли мер к
созданию обстановки, исключающей побег преступника - с работы снять и об'явить
выговор.
5. За допущение неумелой
агентурно-следственной работы с крупным государственным преступником и за
бесконтрольность по организации его охраны министру госбезопасности УССР тов.
Ковальчуку об'явить выговор.
6. Вопрос об ответственности
сотрудников МГБ УССР Агафонова М. Ф. и Гонтаря Л. П. обсудить отдельно в их
присутствии".
Як бачимо, "гільйотина"
Політбюро працювала швидко і ефективно. Працівники МГБ, які
"полетіли" зі своїх посад і з партії або одержали догани, відчули це
на собі і, зрозуміло, проклинали того, хто, власне, спричинив все це.
Винуватець
Винуватцем, як ви вже здогадались,
був Мирон Васильович Матвієйко. Згадаймо коротко його біографію. Народився 24
січня 1914 року в с. Беримівці Зборівського району Тернопільщини в родині
греко-католицького священика. Освіта - незакінчена вища медична. Член ОУН з
1930 року. Організаційні псевда - "Див", "Жар",
"Рамзес", "Усміх". Від початку війни між фашистською
Німеччиною та СРСР перебував у Львові, служив у спецоргані - абвер-3
(контррозвідка вермахту), брав участь в акціях проти радянських партизан і
підпільників. З 1944 року працював у Мюнхені в референтурі Служби безпеки (СБ)
3Ч ОУН, а з 1947 року очолював СБ. Під псевдом "Модді" навчався в
англійській розвідшколі. Належав до близького оточення Степана Бандери.
Дружина Матвієйка Євгенія Кошулинська
- хрещена мати сина Бандери Андрія. Прихильник жорстких методів роботи СБ. За
свідченням (даним пізніше) тодішнього керівника підпілля ОУН на
західноукраїнських землях (ЗУЗ) Василя Кука, Матвієйко "здатен на
провокацію, може добитися зізнання навіть від безневинної людини". Отже,
особа серйозна.
Саме за завданням Бандери в ніч з
14 на 15 травня 1951 року Матвієйко і ще п'ять розвідників-емісарів
приземлилися неподалік села Бишки у Тернопільській області. Їх скинув
англійський військовий літак, що стартував з острова Мальта в Середземному
морі.
Щоб зрозуміти причини ризикованого
"гостювання" керівника спецслужби ЗЧ ОУН на Галичині, подивімося на
умови існування ОУНівського руху опору в Україні та поза її межами.
Попри величезні втрати від
оперативно-військових ударів комуністичних силових структур, у Західній Україні
тривала боротьба озброєного підпілля націоналістів. Влада не могла вважати себе
цілковитим господарем там, де діяли ланки Львівського, Карпатського,
Волинського крайових проводів (КРП), відповідних структур на Волині, Поліссі, а
також декілька десятків окружних, надрайонних та районних проводів, численні
"легальні" осередки ОУН у населених пунктах, різних організаціях та
навчальних закладах. З острахом ставився режим і до потенційно "активних
бандпособників" - майже 80 тисяч боївкарів ОУН-УПА, які прийшли з каяттям,
та 300 тисяч родичів загиблих або засуджених учасників руху. Протягом
повоєнного десятиліття сили ОУН-УПА здійснили близько 14,5 тисяч різного роду
акцій проти режиму, серед них 195 диверсій, 457 нападів на представників силових
структур, 4912 терактів.
Верхівка підпілля намагалася
гнучко перебудовувати його тактику, аби зберегти сили до вибуху
"Чуми" - так у документах ОУН зашифровувався початок збройного
конфлікту між країнами Заходу й СРСР. Запроваджуються тактичні схеми
"Орлик" (створення позицій у східних областях УРСР),
"Олег", що передбачала виховання молоді для поповнення організації
(тільки протягом січня-вересня 1950 року ліквідовано 335 молодіжних груп ОУН, у
яких нараховувалося 2488 учасників і 340 одиниць зброї). Провідною була схема
"Дажбог", що передбачала перехід до глибокого підпілля, легалізації
членів ОУН, впровадження їх в офіційні структури. Вимоги цих документів
конкретизувалися в численних інструкціях на зразок "Мурашки",
"Бджоли" або "Ігумена" (тактика дій в умовах міста).
Опір підпілля породжував у
закордонних центрах ОУН сподівання на можливість повалення комуністичної влади
(надії при цьому покладалися на глобальне зіткнення Захід-СРСР, а ескалація
"холодної війни", монополія США на ядерну зброю давали на це
підстави).
Згадані центри мали власні
структури безпеки, розвідки та зв'язку із ЗУЗ.
Державна безпека в еміграції
У складі ЗЧ ОУН діяла референтура
СБ. Її ланки створювалися в країнах, де мешкало чимало українців-емігрантів, у
різноманітних громадсько-політичних об'єднаннях, таборах для переміщених осіб.
Агентурні позиції запроваджувалися в структурах політеміграції, що
конфліктували із 3Ч. На СБ покладалася й охорона "провідника
Бийлиха", тобто Степана Бандери.
Наведемо приклад з таборами.
Табірний "кущ" СБ 3Ч ОУН об'єднував кілька "ланок" (з п'яти
осіб кожна), мав кущового есбіста, котрий акумулював відомості про підозрілих
осіб, настрої емігрантів, їхнє ставлення до "ворожих"
націоналістичних формувань і передавав інформацію "нагору" до
заступника М. Матвієйка Івана Кашуби ("Чад", "Пластун").
Референтуру розвідки та зв'язку 3Ч ОУН очолював Б.Підгайний
("Аскольд"). Вона відповідала за збирання розвідувальної інформації
на ЗУЗ та за кордоном.
Розвідників 3Ч виводили на
осідання навіть до США (між іншим їм надавали вельми оригінальний пароль:
"Яка твоя питома вага?" - "Як у доброго вола"). Перелік
спецорганів 3Ч доповнювали створена згодом референтура зв'язку з Краєм
("К-3") та "дисциплінарна комісія"- внутрішня безпека СБ.
Власні спецпідрозділи формує і
Закордонне представництво (ЗП) Української головної визвольної ради (УГВР) під
проводом Миколи Лебедя та Лева Ребета. Це представництво стало в опозицію до
Бандери. З початку 1946 року в ЗП УГВР організовано політичну інформаційну службу,
яка відповідала за розвідку на ЗУЗ та в середовищі політичних опонентів. Її
очолив Василь Охрімович.
Провід ОУН (Андрія Мельника) на
початку 1946 року створює референтуру зв'язку з Краєм - "Одинку" (Яр.
Гайвас), СБ, референтуру розвідки (Ф. Омецинський - "Крвавич").
За принципом "ворог мого
ворога - мій друг" спецоргани закордонних центрів руху українських
націоналістів співпрацювали із спецслужбами основних противників СРСР - Англії
та США. Ще 1944 року представники англійської розвідки Сікрет інтелідженс
сервіс (СІС) встановили контакт із командуванням УПА, бо майбутню конфронтацію
з союзником по антигітлерівській коаліції (з приводу перерозподілу сфер впливу
в Європі) передбачити було неважко.
У лютому 1945 року нарада
Центрального проводу ОУН(Б) у Відні ухвалює: не розриваючи остаточно зв'язків
із німцями, увійти в контакт з англо-американськими зацікавленими органами. Що
й було зроблено того самого року в Римі. Влітку 1945-го представники ЗП УГВР
досягають домовленості з командувачем американських військ у Європі Д.
Ейзенхауером про співпрацю.
Керівника розвідки ЗЧ Б.
Підгайного "акредитують" при СІС. А з осені 1946-го розпочинається
тісна співпраця ЗП УГВР з американською розвідкою. Відтак виникає своєрідний
"розподіл праці" - СІС опікується ЗЧ ОУН, а розвідка США патронує ЗП
УГВР. Одночасно Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) залучає до спільної
праці й мельниківців. Координували цю роботу кадровий розвідник О. Гола (у
недалекому минулому - обер-лейтенант абверу) та колишній курінний УПА
"Макс" (М. Скорупський).
Звісна річ, взаємини СІС і ЦРУ
навколо контролю закордонних центрів ОУН супроводжувалися відчутними
"ревнощами". Однак поступово дійшли висновку про потребу порозуміння,
що відбилося в скликаній у Лондоні (квітень 1951 року) нараді представників
обох спецслужб з питання активізації спільного використання ОУН у
розвідувально-підривній діяльності проти СРСР. Відтак спецоргани 3Ч-ЗП почали
виконувати завдання щодо збирання розвідвідомостей підпільною мережею ОУН на
ЗУЗ.
Вже у травні 1947 року у вбитого
референта СБ Закарпатського КРП "Вірмена" знайшли інструкцію стосовно
збирання розвідданих про Збройні сили, мобілізаційні ресурси та
військово-промисловий потенціал СРСР. Інформаційній службі СБ в Україні
ставиться завдання збирати відомості про промислово-транспортний комплекс та війська
в регіоні. Водночас наказувалося приховувати від рядових підпільників, що
розвідка ведеться в інтересах США.
У ліквідованого МГБ УРСР
рогатинського надрайонного провідника "Шувара" знаходять запитальник
щодо вивчення східних регіонів СРСР (промисловість, шляхи, летовища, порти,
система ППО). У бункері боївки "Дубка" (Львівщина) зберігалися
відомості... про Забайкальський (!) військовий округ. Захоплений у липні
1951-го емісар-парашутист М. Яремко засвідчив, що в англійській розвідшколі у
Міттенвальді (Німеччина) йому доручалося збирати інформацію про війська,
промислові об'єкти й залізниці, уранові копальні, шахти Донбасу та систему
Протиповітряної оборони Одеського порту.
Нарешті, не можна оминути питання
взаємин самих закордонних центрів. Конфлікт між ними визначався протистоянням
ЗЧ ОУН і ЗП УГВР. Як свідчив пізніше Матвієйко, 1948 року розлючений критикою
ЗП Бандера був навіть наказав фізично ліквідувати "розкольників", і
лише найближчому оточенню ледве вдалося його розрадити. До речі, Служба безпеки
ОУН підтримала "Бийлиха" і влаштувала "чистку" ЗЧ від
прихильників УГВР.
Як писав у лютому 1950 року на ЗУЗ
"провідникові Лемешу" (Василеві Кукові) сам "Усміх",
"усю цю емігрантську нісенітницю оплутала мережа більшовицької агентури і
вправно використовує її... В демократичному "гуляй-полі" Заходу
МГБ почуває себе як вдома,
українські політичні партії більше борються проти
ОУН, ніж проти більшовиків".
А ось як характеризувалися процеси в середовищі еміграції в доповідній записці
МВД УРСР (листопад 1953 року): "Відносини між ЗП і 3Ч мають безпринципний
характер і ведуться за безпосередній зв'язок з розвідувальними центрами і
отримання від них грошей".
Отже, приїзд шефа СБ в Україну
мав, зокрема, мету забезпечити контроль над підпіллям з боку Закордонних частин
ОУН і С. Бандери. Не гаяли часу й конкуренти: 20 травня 1951 року з такою самою
місією прилетіла на ЗУЗ група на чолі з керівником розвідки ЗП УГВР Василем
Охрімовичем.
Скажемо і про нього. Народився
1914 року в с. Дачків Великобірківського району Тернопільщини в родині
греко-католицького священика. Закінчив юридичний факультет Берлінського
університету (1940 p.). До руху ОУН прилучився гімназистом. 1935 року -
засуджений поляками до 10 років ув'язнення за співучасть у вбивстві міністра внутрішніх
справ Польщі Б. Перацького. З 1939-го працював у Головному військовому штабі
ОУН, навчався й викладав на організованих німцями курсах розвідників ОУН. Від
1941 року очолював Тернопільський провід ОУН(Б), був призначений німцями
воєводою Тернопільщини. З квітня 1943 року - голова КРП "Галичина",
член Центрального проводу ОУН. З другої половини 1944-го керував мережею ОУН у
Польщі. У серпні 1945-го його обрано головою регіонального проводу в Аугсбурзі,
членом Баварського КРП ОУН(Б). У складі опозиції Лебедя - Ребета (1946 p.)
критикував Бандеру за вождізм, порушення демократичних принципів
внутріпартійного життя, висунутих III Надзвичайним великим збором ОУН 1943
року. Очолив розвідку ЗП УГВР. Дав письмове зобов'язання про співпрацю з ЦРУ,
навчався в США на курсах розвідників під псевдом "Евалд".
Отже, аж два керівники двох
конкуруючих емігрантських спецслужб опинилися в Україні.
Зустріч на рідній землі
На посланців з-за кордону чекали.
Товариш "Том" (радянський розвідник Кім Філбі), обіймаючи високу
посаду в СІС, регулярно інформував розвідку СРСР про підготовлені до закидання
групи емісарів ОУН (це він згодом опише у книзі "Моя німа війна",
виданій 1982 року у СРСР під назвою "Моя таємна війна"). Крім того,
1950 року "польські друзі" надали в розпорядження МГБ УРСР свого
агента "Владека" (Тут і далі псевдоніми агентів і назви оперативних
ігор змінено. - Авт.). Спритний "Владек", недавній функціонер ОУН,
очолив кур'єрську групу Центрального проводу, доставляв пошту від "Лемеша"
Бандері до Мюнхена. Нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги 2-го класу.
Після чергової ходки з поштою і
порцією дезінформації агент дав згоду на пропозицію Б. Підгайного (провідного
вербувальника для СІС у ЗЧ ОУН) здобути освіту в англійській розвідшколі для
дальшої роботи на ЗУЗ. У спеціальному навчальному закладі агент потрапив в одну
групу з Матвієйком. Кадрові працівники таємної служби Її Величності викладали
методи шпигунства, конспірації, способи виявлення стеження, користування
засобами тайнопису й шифрами. Майбутні емісари студіювали структуру, форми
роботи радянських органів держбезпеки, радіосправу, тренувалися стріляти з
різної зброї.
Навесні 1951-го було проведено
парашутну підготовку на летовищі в Абінгдоні. Відтак напередодні бойового
завдання з випускниками, зустрілися провідник "Бийлихо" та
"Аскольд". Уже на Мальті вихованцям розвідшколи видали автомати
"Стен" (командирам груп - із пристроєм для безшумного вогню), по два
пістолети "Іспано-Лама", гранати, ампули з отрутою, фіктивні
документи, гроші, рації та пошту до керівників підпілля на ЗУЗ.
"Усміх" мав передати В. Кукові особисте послання провідника
"Бийлиха".
У череві чотиримоторного літака
розмістилися дві групи по шість осіб. До першої потрапили Матвієйко з
"Владеком". У другій групі був ще один агент МГБ УРСР -
"Кара", завербований ще раніше. Літак перетнув повітряний кордон УРСР
з боку Румунії. Система ППО, завчасно попереджена, його не чіпала. Було
створено десятки постів стеження (за повідомленням "Владека", на
"гостей" чекали 10-15 травня), проте не вдалося точно визначити місце
"десантування" груп. До масштабних пошукових заходів залучили майже
11 тисяч учасників оперативно-військових груп, винищувальних батальйонів, 14
літаків ПО-2. На залізниці розвідники зовнішнього спостереження намагалися
впізнати "Владека", який мав приїхати до Львова під безпечним
приводом. Так і сталося.
Двадцять другого травня поїздом
№41 до Львова прибув молодик: темно-синій піджак, брунатне кепі. У вокзальному
буфеті замовив сто грамів горілки, закусив бутербродами. Тут його й упізнала
розвідниця 7-го відділу Управління МГБ по Львівській області. Незабаром об'єкт
"Свій" ("Владек") зустрівся із заступником міністра
генерал-лейтенантом Вадісом та представниками опергрупи МГБ УРСР у Львові,
докладно повідомив про склад, завдання та озброєння закинутих в Україну груп.
Захопити "Усміха"
доручили опергрупі Управління 2-Н МГБ УРСР за участю 19 кваліфікованих
агентів-бойовиків, на рахунку яких вже були десятки ліквідованих або затриманих
недавніх підпільників. Органи безпеки мали неабиякий досвід застосування
легендованих груп. Щоправда, попервах бували й курйози. Так, 1945 року командувати
агентурно-бойовою групою Дрогобицького УНКДБ доручили молодшому лейтенантові
Н-ку, який... не знав української мови. Перебуваючи в таборі противника, офіцер
мусив удавати глухонімого і замість розробки "бандватажків" чистив
картоплю на кухні.
На Матвієйка вийшли люди з
місцевого легендованого проводу ОУН із підробленою "посвідкою" від
"Лемеша". Поведінка агентів була такою природною, що шеф СБ погодився
піти з радистом на їхню лісову базу поблизу Кального в Зборівському районі
Тернопільщини. Розчулений "Усміх", розповідаючи про поневіряння, щиро
радів зустрічі з "друзями-боївкарями". Агенти пригостили емісарів
вином, медом і - водичкою зі спецпрепаратом "Нептун". За кілька
хвилин пролунала умовна фраза ("Давайте закуримо") і обидва
"гості" без опору опинилися в наручниках на траві. Це сталося 5
червня 1951 року. Незабаром "без шуму" взяли решту людей
"Усміха". Групу "Кари", з якої вміло вивели цього агента,
було ліквідовано. "Грузина" (Охрімовича) не знайшли.
Він дійшов до "Лемеша" у
вересні 1951-го, зимував у його криївці й остаточно схилив однодумця на бік ЗП
УГВР. Охрімовича все-таки затримали, але сталося це пізніше, 6 жовтня 1952
року.
"Четвертий"
З "Усміхом", що
перебував під вартою, поводилися чемно. На перших допитах (а вони відбувалися в
Києві та у Москві) він дав свідчення про закордонні центри ОУН та організацію
співпраці з іноземними розвідками. Це створило передумови для подальшої роботи
з ним на конфіденційній основі. Незабаром агентурний апарат МГБ УРСР поповнився
спецагентом "Четвертим". Це одразу відбилося на раціоні "в'язня
№ 50". Матвієйкові купували якісні харчі. Йому дуже смакували вишні,
полуниці, солодощі. А для "душі" було запропоновано "Краткий
курс истории ВКП(б)". Ця книжка в переліку закупівлі чомусь значилася
після туалетного паперу...
Зрозуміло, що ідейного підгрунтя
таємної співпраці бути не могло. Переконаний націоналіст, брата якого комуністи
стратили як члена ОУН, а батьків запроторили до Сибіру ще 1940 року,
"Четвертий" аж ніяк не симпатизував "ленінській національній
політиці в СРСР". На передній план виходив мотив самопорятунку, адже
шефові СБ розраховувати на милість влади меншою мірою було наївно. Проте могли
датися взнаки душевний надлом і певне розчарування в тих людях, що свого часу
слугували неофітові ОУН за ідеал "підпільника-революціонера".
Матвієйко почав
"співати". Він розповів слідчим чимало пікантних подробиць із життя
провідника "Бийлиха", інших соратників (згодом це оприлюднять з
пропагандистською метою). Зокрема, він повідомив, що ідеологічний (!) референт
і куратор СБ С. Ленкавський витратив сім тисяч марок з партійної каси на
придбання квартири для коханки-повії ("за таке в Україні СБ людей
розстрілювала").
За свідченням
"Четвертого", Бандера поставив йому такі завдання: активізувати
підпілля на ЗУЗ, налагодити канали зв'язку із Заходом, збирати інформацію про
обороноздатність СРСР, розслідувати обставини загибелі Романа Шухевича в
березні 1950-го. Крім того, він мав переконати "Лемеша" визнати
верховенство 3Ч ОУН, а в разі відмови - усунути останнього й самому очолити рух
опору.
Матвієйка поселили під наглядом у
конспіративному особняку Львівського управління МГБ. Для відпрацювання завдань
і виховної роботи з "Четвертим" спілкувався заступник начальника
відділення Управління 2-Н І. Купрієнко. Оперативник володів українською мовою,
особисто брав участь у ризикованих оперативно-військових заходах - свого часу
навіть зимував у бункерах із ватажками підпілля.
Наприкінці червня 1951 року за
участю Матвієйка розпочинається радіогра з англійською розвідкою та ЗЧ ОУН
(російськомовна назва гри - "Метеор"). Ця масштабна радіогра
вважається класичною в історії оперативного мистецтва органів безпеки України.
Її основні завдання були масштабні: підпорядкувати "Четвертому"
підпілля в регіоні; дезінформувати відомі закордонні структури ОУН; вивести на
територію УРСР лідерів та емісарів зарубіжних центрів ОУН; запровадити власну
агентуру до СІС та ЗЧ ОУН; скомпрометувати перед іноземними розвідками і ЗЧ
ватажків націоналістичного підпілля на ЗУЗ.
Перед закордоном агентурно-бойові
групи (АБГ) ретельно імітували перебування “Усміха" на базах "вірного
Зверхникові Бийлиху" Львівського КРП. "Діяли" легендовані
Яворівський, Дрогобицький, Добромильський надрайонні проводи, Північний окружний
провід, лінії кур'єрського зв'язку. У вересні 1951-го розгортається ще одна
радіогра ("Вызов") з СІС від імені "Дрогобицького КРП ОУН".
У березні 1953 року на базі спецвідділення Управління 2-Н для ведення радіоігор
створюється 3 відділ 4 Управління МВД УРСР у складі "англійського" й
"американського" відділень (19 оперпрацівників, які мали на зв'язку
сім спецагентів і 14 агентів).
Лише з 2 липня 1951-го по 18
травня 1952 року в рамках гри "Метеор" від лондонського розвідцентру
надійшло 29 радіограм, натомість радіоцентр у Кельні прийняв 32 дезінформаційні
передачі від "Усміха". І що характерно: обумовленого слова
"борщ" ("працюю під контролем МГБ") у текстах не було...
Англійців цікавила, насамперед,
обстановка в підпіллі, його готовність співпрацювати з СІС і ЦРУ, умови
закидання нових кур'єрських груп, відомості про Прикарпатський військовий
округ, підприємства регіону, можливості придбання джерел інформації в центрах оборонної
промисловості СРСР (на зразок міста Горького), тактико-технічні характеристики
радянської військової техніки, транспортна інфраструктура тощо.
Для зміцнення довіри до Матвієйка
організатори гри з санкції Москви поряд із "дезою" передавали другорядну
й зовні правдоподібну інформацію військово-економічного змісту. Формувалася
також думка про труднощі підпільної боротьби. Водночас повідомлялися
"пункти прийому" нових груп емісарів. Лідерів 3Ч закликали особисто
очолити "визвольні змагання в Краї".
Для колег-есбістів
"Четвертий" надсилав дані про вже знайомі підпіллю форми й методи
роботи радянських органів і "контрзаходи СБ" та про гостру потребу
перекидання на ЗУЗ досвідчених працівників СБ.
...Щоденний розпорядок
"Четвертого" передбачав підготовку радіограм, коригування перебігу
гри, навчання за програмою вечірнього відділення теплотехнічного факультету
Київського політехнічного інституту, відвідування лекцій товариства
"Знання", студіювання праць класиків марксизму-ленінізму, вже згаданого
"короткого курсу" й офіціозної "Історії Української РСР".
Двічі на місяць для Матвієйка
проводились екскурсії на підприємства та в передові колгоспи (щоб
"бандватажок" особисто переконався в "докорінних перевагах
соціалістичного ладу"), культпоходи в кіно, театр. Окремо рекомендувалося
переглянути певні кінострічки, опери "Богдан Хмельницький",
"Запорожець за Дунаєм", "Борис Годунов". Усе, звичайно, в
супроводі двох оперпрацівників і бригади "зовнішнього спостереження".
Було важко визначити справжній
ступінь впливу цих виховних заходів на свідомість Матвієйка. Тоді до
"Четвертого" за перевіреним всіма спецслужбами рецептом підвели
жінку, тобто агента "Одарку". Її повідомлення свідчили: він не вірить
у реабілітацію, співпрацю розглядає як єдиний можливий спосіб вижити,
націоналістичних переконань не зрікся. Тим не менш оперативники, які працювали
з "Четвертим", демонстрували доброзичливість і коректність.
Втеча
І тут стався випадок, який дотепер
із жахом пригадують ветерани органів комуністичної держбезпеки. Мирон Матвієйко
втік! Покарання не забарилося.
Розпорядженням міністра
держбезпеки С. Ігнатьєва полковник І. Шорубалка був заарештований на 15 діб, ще
кількох співробітників включно з вартовим Латиповим (саме повз нього
"Четвертий" вийшов з особняка) заарештували на 20 діб. Група
працівників центрального апарату МГБ СРСР розпочала слідство, підсумки якого
значною мірою відбило цитоване вище рішення Політбюро ЦК КП(б)У. У цьому
рішенні підкреслювалось:
"Ответственные работники
Министерства государственной безопасности УССР, непосредственно работавшие с
ним забыли, что они имеют дело с крупным государственнім преступником, сжились
с ним, всячески угождали ему, выдавали крупные денежные вознаграждения,
устраивали различные угощения, вечеринки (именины, встреча Нового года) в
которых принимали участие заместитель министра Шевченко В.Г., начальник
управления 2-Н Шорубалка И. К. и некоторые другие ответственные работники МГБ
УССР.
Преступнику преподносились
подарки, цветы, вместе с ним за одним столом питались охранявшие его
оперработники, играли с ним в волейбол, устраивались выпивки; приобрели ему
комплект слесарного инструмента якобы для того, чтобы он мастерил различные
безделушки, а на самом деле он мастерил самодельный пистолет и ключ к сейфу с
совершенно секретными государственной ваљности документами. Предоставили ему
половину сейфа, в котором он хранил свои деньги, документы и различные вещи (во
второй половине сейфа хранились совершенно секретные оперативные документы);
преступник не был поставлен в условия, при которых он искупал бы свою вину за
совершенные им злодеяния против нашего государства и народа, а охрана его была
организована преступно неумело, дававши ему возможность бежать в любое
время".
Втім, втеча Матвієйка не була
тривалою. Спочатку він подався до Янівського цвинтаря, де заночував. Наступного
дня намагався розшукати старі явочні квартири, але скрізь його зустрічали
незнайомі люди. Він зрозумів, що приречений, оскільки все одно його розшукають.
Тоді біля кас попереднього продажу залізничних квитків Матвієйко звернувся до
якогось сержанта і запитав, ци не працює той в МГБ. Діставши ствердну
відповідь, він заявив, що озброєний і що хоче добровільно здатися. Сержант С.
Таранюк відвів його в Управління МГБ, але тут заявили, що треба чекати, бо в
них перерва (!) до восьмої години. Сержант оцінив всю складність ситуації і
гукнув собі на допомогу перехожого майора. Вони удвох обшукали
"Четвертого" і нарешті офіційно передали його емгебістам.
Історія із втечею вийшла на
союзний рівень, а Політбюро ЦК КП(б)У роздало причетним до охорони
"Четвертого" чекістам "по заслугах". Матвієйка спецрейсом
відправили до Москви, де з ним спілкувалися відповідальні працівники МГБ СРСР.
До речі, генерал Павло Судоплатов згадує "Усміха" у своїх мемуарах.
До України "Четвертий"
(потім він став "Весняним") повернувся у квітні 1953-го. Тепер вже
тиск на нього був здійснений фронтально і таки почав грати за тими правилами,
які йому запропонували. З 1960 року Матвієйка залучили до активних пропагандистських
заходів: влаштовували прес-конференції, публікації в газеті "За повернення
на Батьківщину", у галицькій пресі, виступи в навчальних закладах,
трудових колективах (до речі, у 1960-1961 роках змушені були виступити із
"викриттями" свого минулого понад 200 активних учасників ОУНівського
підпілля). Побачили світ кілька його брошур (зокрема, "Чорні справи ЗЧ
ОУН". К., 1962), у яких колишній шеф СБ "таврував" діяння цієї
структури.
Годі й казати про конфуз, що його
пережили тоді ЗЧ та СІС! Така вже була у Матвієйка "руйнівна"
вдача...
Замість епілогу
Залишається додати до сказаного
лише кілька штрихів. Насамперед буде несправедливо не згадати про долю Василя
Охрімовича. Він також після арешту погодився на співпрацю з МГБ.
"Виховували" його за приблизно тією ж методою, що й Матвієйка. Однак "Грузин"
виявився міцним горішком. Його також водили в оперний театр і якось під час
антракту опери "Богдан Хмельницький" він заходився пояснювати
оперативному працівникові, який його супроводжував, що возз'єднання України з
Росією фактично не було. Та й взагалі історичної правди в цій опері немає.
Пояснення були настільки експресивними, що зібрався чималий гурт слухачів і
довелось терміново виводити темпераментного "Грузина" з театру.
Звісна річ, його долю визначили не
ідейні переконання. У липні 1953-го перехоплено "грипс" (послання)
"Лемеша" крайовому провідникові "Орлану" (В. Галасі, якого
захопили 11 липня того самого року). "Леміш" повідомляв, що
"Грузин" веде гру не від власного імені, але автор послання поки що
буде її підтримувати. Після засудження в грудні 1953-го Л.Берії факт затримання
Охрімовича набув розголосу.
Оскільки сам він неодноразово ухилявся від виконання завдань органів
держбезпеки, з санкції ЦК КПРС гру з американською розвідкою
("Ловушка") було припинено. Військовий трибунал КВО 23 березня 1954
року засудив емісара до найвищої кари. Українське радіо 19 травня повідомило
про виконання вироку.
А радіогра "Метеор"
тривала. З 1955 року вже Італія, союзниця Англії по НАТО, готувала в римській
розвідшколі емісарів ОУН. На той час були знешкоджені кілька закинутих груп
(частина з них на території Польщі та Чехословаччини). Степан Бандера, як і
раніше, довіряв "Усміху" і на підставні пункти надсилав йому пошту.
У бункері Іванцевицького лісу
Олеського району на Львівщині 23 травня 1954 року АБГ захопила "полковника
Коваля" - Василя Кука. Це був останній із членів Центрального Проводу ОУН
в Україні. Фактично підпілля припинило існування, за винятком окремих озброєних
нелегалів. Ставало політично невигідно імітувати перед закордоном наявність
руху опору ОУН в Україні.
Тому в жовтні 1960 року гру
"Метеор" припинили. Тільки з 1951-го по 1954 рік органами держбезпеки
захоплено чотири кур'єрські групи (вісім осіб), ліквідовано 33 агенти СІС і ЦРУ
(10 з них убито); здобуто трофеї - 10 радіостанцій, зброя, цінні оперативні
документи. П'ять емісарів використали в оперативних іграх.
Матвієйка за допомогу у ліквідації
націоналістичного підпілля 19 червня 1958 року спеціальним Указом Президії
Верховної Ради СРСР було помилувано і звільнено від кримінальної відповідальності.
Після бурхливих подій, пов'язаних із тавруванням
"ворогів-націоналістів", він захопився археологією і творчістю
художника Мурашка, облаштував особисте життя. У Києві йому надали однокімнатну
квартиру. Однак доживав свій вік "мальтійській сокіл" не в столиці, а
на Волині, у близькій його душі сільській місцевості. Згодом він переїхав на
Львівщину, де і помер у селі Павлові Радехівського району 10 травня 1984 року.
Через сім років буде проголошено
незалежність України. Цікаво, як би він прокоментував цю подію…
Юрій Шаповал
професор, доктор історичних наук
Коментарі
Дописати коментар