Протибільшовицькі виступи на Полтавщині першої половини 1919 р.


Другий прихід російської Червоної армії в Україну у січні 1919 року привів до поступової ліквідації реальних ознак Української державності. Вся влада зосередилася в руках Російської комуністичної партії (більшовиків) та її регіонального відділення – Комуністичної партії (більшовиків) України. Офіційною мовою державних установ стала, російська, а намісником Леніна в Україні – румунський єврей Х. Раковський. На територію України була поширена чинність декретів і розпоряджень уряду РСФРР, а згодом – і російська грошова система. Народне господарство України було поставлене в повну залежність від фінансування з Москви. З ліквідацією у червні 1919 року Українського фронту навіть формальне існування українських військових частин припинилося. Спираючись на каральні органи Чека та Червону армію більшовики, незважаючи на свою нечисельність перебрали до своїх рук керівництво всіма ланками державного, господарського і громадського життя.


На початку 1919 року на Україну була поширена державна хлібна монополія і пов’язана з нею продовольча розкладка, які зводилася до того, що хліб оголошувався власністю держави і його надлишки в селянських господарствах підлягали примусовому вилученню. Але надлишки визначалися не фактичною наявністю хліба у селян, а потребами в ньому більшовицького режиму. У зв’язку з введенням продрозкладки наказом Полтавського губернського продкомісара від 14 лютого 1919 року приватна торгівля хлібом заборонялася. Жителі міст переходили на карткову систему забезпечення хлібом за нормою один фунт на душу населення в день [1], але ця норма не дотримувалася.
 Всі незгодні з радянською владою в її більшовицькому трактуванні негайно оголошувалися контрреволюціонерами і нещадно переслідувалися, аж до фізичного знищення включно. Арешти і позасудові розстріли мирних жителів від приводом боротьби з контрреволюціонерами стали звичним явищем радянської дійсності.

Перші місяці радянської влади викликали у полтавців загальну ненависть до неї і глухий опір, який часом переростав у відкриті протибільшовицькі повстання. «Більшовизм на Україні уже зжив себе, –писав 13 травня 1919 року у своєму щоденнику В. Г. Короленко, – «комунія» повсюдно зустрічає ненависть» [2]. У Лубенському і Лохвицькому повітах з’явилися повстанські загони чисельністю до 150 чоловік. Доведені до відчаю, 1-го квітня 1919 року повстали жителі Миргорода разом з червоноармійцями.

Миргородське повстання було одним з епізодів боротьби українського народу проти московсько-більшовицьких напасників. Які ж причини послужили йому?

Не маючи підтримки серед українського народу, більшовики намагалися утриматися при владі з допомогою насильства і терору, який здійснювався Червоною армією і політичною поліцією – Чека. Одночасно вони намагалися створити собі опору в особі нечисельних груп місцевих комуністів і комітетів бідноти, куди залучалися люмпенізовані верстви села. Останні, поряд з російськими продовольчими загонами, мали забезпечити вилучення продовольства в українського селянства і вивіз його до Росії. Одночасно селян почали насильно заганяти до комун. До 1-го червня на Полтавщині вже було створено 185 комбідів і діяло більше двох тисяч продармійців з Росії [3].

Принесена на багнетах червоноармійських загонів чужа влада дивилася на все українське, як на вороже, контрреволюційне. Під гаслами пролетарського інтернаціоналізму насаджувався великодержавний російський шовінізм, в його новій, більшовицькій оболонці.

Відразу після встановлення радянської влади на Миргородщині було заарештовано понад 180 селян – членів «союзу хліборобів-власників» [4], які свого часу привели П. Скоропадського до влади, а згодом були його вірною опорою. 1-го лютого 1919 року відкрився 1-ий з’їзд рад, Миргородського повіту, на якому із 400 делегатів було лише 150 комуністів і їм співчуваючих. Серед останніх переважали червоноармійці, місцевих комуністів було мало. Та й де їм було взятися, – адже в Миргороді було всього 17 більшовиків, у Великих Сорочинцях – 12; Великій Багачці – 7, Бакумівці -2. Уже після придушення повстання був утворенні Миргородський партком КП(б)У, на обліку якого було близько 40 членів партії [5]. Більшість селянських депутатів підтримувала партію українських комуністів-боротьбистів, яка хоч і стояла на платформі радянської влади, але виступала проти комуністичних ексцесів і відстоювала державну незалежність України. Не дивно, що делегати з’їзду дуже насторожено ставилися до більшовицьких експериментів.

Для вилучення в селян хліба на Миргородщину прибуло прибуло 10 продовольчих загонів з Росії, які мали зібрати за продрозкладкою і вивезти до Росії не менше 1,5 млн. пудів хліба, а також м’ясо, сало та інші продукти сільського господарства. Їх представники були введені до продовольчих органів повіту. С. Романова було призначено членом повітової продколегії, а П. Іванова – головою продбюро – органу по керівництву роботою продзагонів [6]. З їх допомогою і під тиском у селах повіту було створено 6 сільськогосподарських комун, яким виділили 3160 десятин землі, в тому числі «Зірку» у Кибинцях та «Ліхтар» у Великому Байраку [7].

Після встановлення радянської влади була створена і Миргородська повітова «чрезвичайка», головою якої став Анатолій Литвин, його заступником – Іван Бабич, а секретарем – Л. Дорочинський. Чекісти відразу ж взялися до своїх кривавих справ. «Не один десяток ворогів радянської влади був скараний», – згадував пізніше І. Бабич [8]. Серед розстріляних були начальник загону повітової державної варти за часів Гетьманщини Кирпота, колишній пристав Великосорочинської волості Антоненко та ін. Але ніким не контрольована і ніякими законами не обмежена радянська політична поліція стала бандою кримінальних злочинців, яка на свій розсуд чинила суд і розправу над жителями Миргородщини, займалася здирством і хабарництвом, чекісти заарештовували заможних людей і під загрозою розстрілу вимагали викупу. За хабарі відпускали на волю і кримінальних злочинців та колишніх карателів. Так, були звільнені з-під арешту поміщик Малинка – організатор «Союзу хліборобів-власників», поміщик Тригубенко, який під час Гетьманщини керував розстрілом 16 чоловік на станції Миргород, Гриньов – начальник карального загону при гетьмані, поміщик Самойленко, брати Лисняки, Павло Горбенко, Іван Гарбузенко, Семен Пасічниченко та багато інших [9]. Більшість із них заслуговувала покарання за скоєні злочини. Не дивно, що під час повстання в приміщенні Чека були виявлені значні цінності і кошти, з яких С. Дубчак дав 10 тисяч карбованців двом командирам рот для виплати жалування червоноармійцям, які підтримали повстання [10].

Чутки про грабежі і розстріли в Чека невинних людей викликали обурення і загальну ненависть до цього карально-репресивного органу радянської влади. Чекістам навіть довелося роззброїти караульну роту Миргородського гарнізону, бійці якої відкрито виступили проти злочинних дій Чека і хотіли вчинити самосуд над ними.

Жителі Миргородщини дуже швидко зрозуміли всі «переваги» радянської влади, представники якої поводилися в Україні, як у ворожій, окупованій країні. Особливо ненависною для селян була продрозкладка – відвертий грабіж комуністами українського селянства. Навесні 1919 року селянські повстанські загони, які, повіривши демагогічним обіцянкам більшовиків, перейшли взимку на їх бік, почали пїдіймати повстання проти радянської влади. На Київщині їх боротьбу очолили отамани Струк і Зелений (Данило Терпило). Неспокійно було і на Миргородщині. У березні селяни Комиші вбили комуніста Б. Лупандіна і до двох продармійців. Випадки над активістами радянської влади і бійцями продзагонів були в селах Шишаки, Устивиця, в Попівській волості, на хуторах Пришибі, Бузовому та ін. У другій половині березня у Миргороді з’явилися листівки із закликом «Геть продрозкладку!», «Геть чрезвичайку!» тощо. У багатьох містах України, в тому числі в Києві і Полтаві, виникли підпільні повстанські комітети, які намагалися встановити зв’язок із штабом Головного отамана армії УНР Симона Петлюри. Потрібна була лише іскра, яка б запалила полум’я народного гніву.

Судячи з матеріалів слідства, ініціативна група з підготовки повстання в Миргороді виникла в середині березня після приїзду до міста інструктора Полтавського губкому партії українських комуністів-боротьбистів Григорія Несеври та Устима Шаруди. Автору не вдалося знайти достовірних даних про них. Відомо лише, що вони були колишніми офіцерами російської армії, активними учасниками Української революції. Г. Несевра у грудні 1918 року, коли повстанські загони зайняли Полтаву, виступав на мітингах з підтримкою Директорії УНР.

Перші організаційні збори з підготовки повстання відбулися близько 20 березня на квартирі командира караульної роти, колишнього прапорщика царської армії Івана Іващенка. На них були присутні Г. Несевра, У. Шаруда, сотник повітової міліції 24-річний Панас Колісник та ін. Останній у 1917 році служив в українському Богданівському полку і був членом його полкової ради, але згодом перейшов на бік більшовиків. Під час Гетьманщини він був отаманом повстанського загону, а при Директорії УНР – начальником повітової міліції. На цьому ж посту він залишився і при радянській владі. На зборах відбулося знайомство Г. Несеври та У. Шаруди з Сергієм Дубчаком, який також таємно виношував повстання проти радянської, влади.
 Учасники зборів вирішили заарештувати під час повстання весь склад Чека, але згоди про початок виступу не дійшли у зв’язку з недостатньою підготовкою повстання. Тому було вирішено посилити антибільшовицьку агітацію серед червоноармійців місцевого гарнізону, адже більшість серед них становили насильно мобілізовані, селяни, яким в Червоній армії заборонялося користуватися українською мовою. Учасники наради планували також встановити зв’язок з отаманом Зеленим. На зв’язок з ним були послані С. Дубчак та червоноармієць караульної роти Мина Гарасюта, який за версією Чека, убив рідного брата-більшовика. Одночасно вони мали з’ясувати політичну платформу Зеленого та наявність у нього військових сил. Крім того, С. Дубчак і М. Гарасюта мали зв’язатися з підпільним повстанським комітетом у Києвї і штабом Головного отамана С. Петлюри. Відповідними проїзними документами їх забезпечив командир запасного батальйону Червоної армії Криворучко. Проте С. Дубчак і М. Гарасюта доїхали лише до Лубен і з невідомих причин повернулися назад, не виконавши завдання.

Наприкінці березня відбулося друге зібрання повстанського комітету, на якому були присутні також Петро Лоза, Василь Яровий, Гірченко і делегат з Лубен (його прізвище невідоме). Учасники зборів остаточно вирішили підняти повстання, але не як стихійний вибух народного невдоволення злочинними діями Чека, а як народне повстання проти комуністичного режиму, за відновлення державної незалежності України. Тут же були визначені і керівники повстання: його мав очолити С. Дубчак, а начальником штабу призначили І. Іващенка [11]. Г. Несевра повідомив, що першими піднявши повстання, миргородці підуть на Київ на з’єднання з отаманом Зеленим, закликаючи всіх на своєму шляху до боротьби проти більшовицького режиму. Був встановлений і початок виступу – 2 година ночі 8 квітня 1919 року. Перед цим вирішили провести ще одну нараду – о 12 годині ночі. Проте напередодні призначеного часу штаб повстання дізнався що з Полтави в київському напрямку рухається урядовий потяг з чисельною охороною. Тому було вирішено відкласти початок повстання, але воно почалося несподівано: 1-го квітня 3-я рота резервного полку, який формувався в Миргороді, забравши зброю з нестройової роти, роззброїла продармійців.

Отже, повстання почалося раптово, як стихійний вибух невдоволення червоноармійців грабіжницькою політикою радянської влади по відношенню до українського селянства та злочинними діями Чека, і стало повною несподіванкою для повстанського комітету. Виступ у Миргороді не був скоординований з антибільшовицькими силами опору в інших регіонах України, в тому числі і на Полтавщині, носив локальний характер і тому був приречений на провал.

У зв’язку з початком повстання наречена (згодом – дружина) І. Іващенка Явдоха, яка працювала на телефонній станції в Миргороді, одержала наказ з’єднувати лиже тих абонентів, які назвуть пароль «Паляниця». Начальник кулеметної команди резервного полку Слепченко спільно з кінною сотнею міліції зайняли приміщення Чека, роззброїли і заарештували його працівників, яких помістили в приміщенні повітової міліції. Під арештом опинилися начальник Чека Анатолій Литвин (зброю в нього забрав Дмитро Ребрик), його заступник Іван Бабич, М. Копоть, П. Власенко та інші – всього близько ЗО чоловік. Від заарештованих чекістів повстанці вимагали назвати імена таємних інформаторів (сексотів) Чека. С. Дубчак разом з П. Колісником та Павлом Соколиком вилучили в Чека гроші і коштовності, в тому числі і вироби із срібла.

Під час арешту І. Бабич встиг по телефону передати в Лубни повідомлення про початок повстання. Звідти дрезиною виїхало 7 чекістів, але при під’їзді до станції Миргород повстанці їх перебили, а голову лубенської Чека В. Бистрого захопили в полон, але через недбалість охорони йому вдалося втекти з-під варти [12].

2 квітня потяг, в якому їхали члени українського радянського уряду К. Ворошилов, Е. Магідоз, В. Ауссем, П. Кін та інші, був несподівано обстріляний з гвинтівок між станціями Гоголеве і Яреськи. На станції Гоголево їм повідомили, що далі рухатися неможливо, бо пошкоджена колія. Урядовий потяг майже не мав охорони і тому змушений був повернутися до
 Полтави. Якимось дивом йому вдалося проскочити станцію Яреськи, де також була пошкоджена колія [13].

Одночасно вояки караульної роти захопили телефонну і телеграфну станції та тюрму, звідки випустили політичних в’язнів. Під час захоплення телефонної станції сталася сутичка з охороною, під час якої одного охоронця було вбито і одного поранено. Один з підрозділів караульної роти під командою Процуна роззброїв близько ЗО матросів на залізничній станції Миргород. Роззброєний був і штаб резервного полку, який Формувався в Миргороді і складався в основному із жителів Полтавщини. Командир полку З. М. Волошенко, командир охоронного батальйону Василь Криворучко та декілька інших червоних старшин були заарештовані. Заарештована була і частина комуністів – членів Миргородського повітового виконкому. Червоноармійці резервного полку перейшли на бік повсталих.

Василь Яровий із загоном у 12 чоловік був посланий С. Дубчаком на станцію Ромодан, де мав заарештувати залізничне Чека і встановити контроль над цією вузловою станцією, але завдання не виконав, тому що зустрів опір з боку місцевого гарнізону. Повстанці лише встигли розібрати залізничну колію в Кибинцях [14]. Таким чином, були вжиті запобіжні заходи, щоб отримати можливий наступ червоних на Миргород як з боку Києва, так і з боку Полтави.

Вранці 2 квітня штаб повсталих через видрукувані відозви повідомив населення про перехід влади в місті до рук Директорії УНР [15]. У зв’язку з цим Миргорода стали називати учасників повстання «директористами». У поширюваних за підписом «Полтавського революційного комітету» відозвах жителі Миргородщини закликалися до боротьби з більшовиками в ім’я незалежності України і відновлення влади центральної Ради. Відозви закінчувалися закликом: «Хай живе вільна Україна і Центральна Рада!» Шляхетні цілі організаторів повстання намагалися дискредитувати злочинні елементи, які в умовах політичної нестабільності хотіли поживитися на грабунках і насильствах, закликаючи населення до єврейських погромів. У виступах перед жителями Миргородщини Василя Бойка, Винниченка та деяких інших, які не мали відношення до повстанського комітету, лунали заклики: «Бий жидів: комуністів і кацапів!», «Хай живе радянська влада без комуністів і жидів!» їм вдалося спровокувати кримінальні елементи і темний люд на єврейські погроми в Сагайдаку, Яреськах і Шишаках. Так, на станції Сагайдак було вбито 5 євреїв. Їх закопали поблизу залізниці між Сагайдаком і Решетилівкого, де селяни також розібрали рейки.

Г. Несевра оголосив мобілізацію до Українського республіканського війська та спробував залучити до повстання населення навколишніх сіл. З цією метою до Шишак були послані Мина Гарасюта та Устим Шаруда. Там вони знайшли щирих прибічників державної незалежності України. Одним з них був Варфоломій Троневський. Церковними дзвонами патріоти скликали селян на збори. На імпровізованому мітингу В. Троневський закликав мешканців Шишак підтримати повстання проти комуністичного режиму. На його заклик відгукнулося декілька десятків селян, в основному молодь.

Перший загін під командуванням В. Троневського відразу ж вирушив до Миргорода, другий на чолі з М. Гарасютой пішов у Яреськи, де до повсталих приєдналася місцева міліція, очолювана Пазинком, інтелігенція та учні старших класів української гімназії. Ще один загін шишацьких добровольців під командою учителя, в минулому офіцера російської армії Івана Гмирі за 2 кілометри від Яресьок зайняв оборону вздовж залізниці, щоб зупинити можливий наступ червоних з боку Полтави. До повсталих примкнули і мешканці інших сіл навколо Миргорода. Всього ж, за свідченням В. Марчукова, у повстанні взяло участь близько 7 тисяч чоловік [16].

«Директористи» не претендували на повноту влади в Миргороді, а враховуючи загальну ненависть жителів міста і червоноармійців до чекістів, о 12 годині дня 3 квітня скликали засідання повітвиконкому. Тим самим вони хотіли заручитися підтримкою повстання офіційним органом радянської влади, який мав винести вирок заарештованим чекістам. В цьому проявилася нерішучість керівників повстання, їх марні сподівання, що орган радянської влади, який значною мірою складався з комуністів та їм співчуваючих, визнає законними дії повстанців, спрямовані проти радянської влади. Вагалися і боротьбисти – члени виконкому. На засідання виконкому привели і заарештованих напередодні комуністів – членів повітвиконкому, зокрема заступника голови М. Легейду, продкомісара Й. Копотя та заступника військового комісара П. Власенка. В ході обговорення політичної ситуації, що склалася в Миргороді в результаті повстання та арешту чекістів і продармійців, виявилися великі розбіжності серед членів повітвиконкому. Комуністи розцінювали стихійний вибух народного невдоволення як контрреволюційний виступ і запропонували повстанцям скласти зброю, звільнити заарештованих і визнати виконком верховною владою в місті і повіті, Боротьбисти, на чолі з В. С. Легким, які підтримували радянську владу, причиною повстання вважали грабіжницьку політику комуністів щодо українського селянства і злочини чекістів. Незважаючи на тривалу дискусію, члени виконкому не дійшли єдиної думки щодо подальшої долі чекістів, чого і слід було очікувати. Більшість схилялася до того, щоб не допустити самосуду над ними. С. Дубчак, який з’явився під кінець засідання виконкому, заявив, що визнає резолюцію боротьбистів і буде її виконувати. За його наказом комуністів – членів виконкому знову відвели під арешт.

Розгубленість, викликана марними сподіваннями на підтримку виконкомом повстання, і невпевненість у перемозі викликали замішання і розкол серед «директористів». Ситуація в місті почала виходити з-під їх контролю. Частина з організаторів повстання, зокрема начальник штабу І. Іващенко, почала вимагати, щоб С. Дубчак передав владу в місті виконкому, але він відмовився і призначив новим начальником штабу Сальського [17]. Оскільки основним приводом до повстання були злочини чекістів і здирства продзагонів, прибічники рішучих дій (С. Дубчак, Ф. Ребрик, Дубовик, Мусієнко та ін.) вирішили розправилися із заарештованими самочинно. Невідомо, хто конкретно дав наказ знищити чекістів (деякі джерела вказують на Г. Несевру), але під приводом переведення до в’язниці їх забрали з приміщення міліції, відвели на кладовище і там розстріляли. Вбиті були голова Миргородської Чека Анатолій Литвин, його брат Петро –співробітник Полтавської губернської Чека, комісар чека В. Заславський, голова Миргородського продбюро П. Іванов, командир московського продзагону З. Євдокимов, член повітового комітету КП(б)У Л. Деручинський, працівник продкому М. Орлов, комуністи-чекісти Марголін і Мовшович.

Решта заарештованих комуністів (П. Власенко, М. Копоть, І. Бабич та ін.), скориставшись розколом серед «директористів» і безпечністю охорони, повтікала з-під арешту і запропонувала членові повітвиконкому П. І. Чумаку, який командував одним з підрозділів резервного полку, заарештувати штаб повсталих пообіцявши водночас пробачити йому участь у повстанні. На бік комуністів перейшли і окремі організатори повстання, серед них В. Яровий та П. Колісник. Останній звільнив з-під арешту командира батальйону резервного полку Василя Криворучка, а також Івана Яценка, Семена Ребрика та ін. [18].

4 квітня близько 12 години дня штаб повстанців, що містився в приміщенні військового комісаріату, був оточений міліцією, яка знову перейшла на бік більшовиків. «Директористи» спробували чинити опір, але на озброєнні вони мали лише револьвери. Під час перестрілки Г. Несевру було вбито (за іншою версією – розстріляно). Решта штабу у кількості 12 осіб на чолі з С. Дубчаком була заарештована. Через дві години після їх арешту до Миргорода вступив кінний загін чекістів з Лохвиці, а дещо пізніше – з Гадяча [19].

Каральна експедиція проти повсталих миргородців готувалася і в Полтаві. Загальне керівництво нею здійснював К. Ворошилов, який прибув потягом на станцію Полтава-Киіївська. Туди ж прибуло і все полтавське «начальство» та голова Миргородського повітвиконкому Радченко. Разом з командуванням червоних військ у потязі К. Ворошилова вони розробили план придушення повстання. Основною каральною силою було визначено Перший полк так званих інтернаціоналістів, яким командував угорський комуніст Рудольф Фекете, а безпосереднім виконавцем – голову Полтавської губЧека І. П. Варсукова. До Миргорода залізницею виїхали два батальйони піхоти і ескадрон кавалерії з полку інтернаціоналістів з двома гарматами та батальйон чекістів [20]. Перед ними рухався бронепотяг імені Ворошилова, а ззаду – урядовий потяг.

З першими слідами антибільшовицького виступу «інтернаціоналісти» зустрілися вже в Сагайдаку, де повстанці вивели з ладу залізничну колію, чим на деякий час затримали просування червоних військ. Із Сагайдака до Яресьок каральна експедиція прибула увечері 3 квітня. На станції вони побачили повалені телеграфні стовпи, мотки дроту та сліди крові – результат недавнього бою повстанців з регулярною частиною Червоноі армії. Оскільки на шляху до Миргорода була пошкоджена залізнична колія і міст через Псел, експедиція ночувала в Яреськах. Звідти полтавські чекісти виїхали підводами чинити розправу в Устивицю і Шишаки. Вранці 4 квітня першим в напрямку Миргорода вирушив бронепотяг, яким командував особисто К. Ворошилов, за ним – «інтернаціоналісти».

По дорозі з Яресьок до Миргорода у лісі повстанці зустріли потяг вогнем з кулеметів та гвинтівок і він змушений був дати задній хід. Частина карального загону під командою В. Марчукова залишила вагони і пішла до Миргорода в обхід. Надвечір вони підішли до околиць міста і розділилися на дві частини: одні повели наступ до центра міста з боку курорту, інші обійшли Миргород з півночі і повели наступ з боку Лубен. Тут до них приєднався висланий з Лубен кавалерійський загін у кількості 75 чоловік.

Друга частина полку Р. Фекете, що рухалася залізницею після короткої перестрілки о пів на дев’яту вечора 4 квітня захопила станцію Миргород. Розрізнені групи повсталих, які обороняли станцію, відійшли вздовж колії в бік Гоголеве. Об 11 годині ночі червоні війська придушили останні осередки опору і встановили контроль над містом [21].

З наказу більшовицького уряду України в Миргороді відразу ж був утворений військовий трибунал. Почалася розправа над учасниками повстання. Чекісти заарештували 154 найбільш активних на їх погляд повстанців [22], які після триваннях допитів були передані до суду військового трибуналу. За його вироком були розстріляні Сергій Дубчак, Варфоломій Троневський, Устим Шаруда, Микола Витюков, Сальський, Дубовик, Кириченко, Дубовик та ін. Багатьом учасникам повстання вдалося уникнути розправи і скористатися оголошеною більшовиками першотравневою амністією 1919 року. У зв’язку з миргородськими подіями В. Г. Короленко записав у своєму щоденнику, що після розстрілу каральним загоном 14 учасників повстання більшовицька влада вважала себе задоволеною і на вулицях міста була розклеєна об’ява про амністію в цій справі[23]. Убитих миргородськими повстанцями більшовиків перевезли до Полтави і 7 квітня 1919 року з урочистостями поховали в Петровському парку. Тут були поховані Анатолій і Петро Литвини, Мовшович та один червоноармієць. Перший інтернаціональний полк після повстання в Миргороді послали на придушення повстання отамана Зеленого на Київщині, де Р. Фекене було вбито.

Пройшло небагато часу і комуністам здалося, що вони недостатньо помстилися миргородцям за участь у повстанні, і на початку 1920 року почався новий виток репресій. Чекісти заарештували 11 колишніх повстанців, у тому числі Панаса Колісника, Івана Іващенка, Мину Гарасюту, Олексія Кравченка та інших і майже півроку тримали їх у в’язниці, спочатку в Миргороді, а згодом – у Полтаві. Безпідставний арешт всупереч оголошеній амністії викликав глибоке обурення В. Г. Короленка. На захист заарештованих став і Полтавський політичний Червоний хрест.

З проханням відвернути розправу над миргородськими повстанцями до голови Раднаркому УСРР Х. Раковського звернувся його родич Георгій Чолако (Чалий) Арестіді, уродженець міста Манжелії в Молдавії, який у 1920 році мешкав у Полтаві. Нарешті, постановою президії Полтавського губвиконкому від 27 серпня 1920 року справа причетних до миргородського повстання людей була припинена «за давністю» і їх звільнили з-під арешту [24]. У 1920 році чекісти розстріляли лише одного із активних учасників повстання Василя Ярового, який, проте, проходив у них по іншій справі.

Отже, миргородське повстання було придушене в зародку. Причинами його поразки була недостатня підготовленість та передчасність. Виступ, у Миргороді мав стати частиною розгалуженої мережі українського національно-патріотичного підпілля, яке готувало широкомасштабне повстання на окупованій більшовиками території України. Але, як свідчив на слідстві С. Дубчак, Г. Несевра, щоб прославитися, дав наказ почати повстання в Миргороді раніше, ніж у Києві, Полтаві та інших містах Лівобережної України. Тому воно мало локальний характер і не було підтримане українськими патріотами в інших регіонах. Радянська влада швидко його ізолювала і кинула на придушення вірні їй військові частини із сусідніх міст Полтавщини.

Дуже неоднорідним був і склад та цілі повсталих. Одні з них були переконаними борцями за незалежність і виступали за звільнення України від московсько-більшовицьких напасників та відновлення УНР, інші перебували в полоні ілюзій стосовно добрих намірів радянської влади і були противниками лише її крайнощів – терору Чека та продовольчої розкладки. У вирішальний момент вони схилялися до компромісу з радянською владою. Все це і привело до поразки повстання.

Незважаючи на поразку, миргородська повстання мало значний резонанс на Полтавщині. Чисельні селянські виступи спостерігалися в Лубенському повіті. Центром одного з них чекісти вважали село Черевки. У квітні в Лубнах були затримані Федір і Уляна Гайдаї та їх 15-річний син-гімназист, які вночі розклеювали на вулицях міста листівки із закликом до повстання проти комуністичного режиму [25]. У кінці квітня 1919 року один із повстанських загонів з Лохвицького повіту (220 чоловік при 8 кулеметах) намагався прорватися на правий берег Дніпра на з’єднання з отаманом Зеленим, але в Лубенському повіті був розбитий червоними військами, які захопили в них 7 кулеметів і 20 гвинтівок [26]. 1-го травня був здійснений напад на міліцію і виконком волосної ради в Білоцерківці Хорольського повіту. Одним з його організаторів був червоноармієць інтернаціонального батальйону Пилип Гамаль.

Найбільш масовим протибільшовицьким виступом, який охопив і південні повіти Полтавщини, було повстання, яке очолив Й. Григор’єв. Під час боротьби з Гетьманщиною він об’єднав під своїм командуванням чисельні повстанські загони українського державницького спрямування, але в лютому 1919 року перейшов, як і отаман Зелений та Н. Махно, на бік більшовиків і відзначився перемогами над військами Антанти на півдні України. У травні 1919 року М. Григор’єв відмовився виступити на Бессарабський фронт і оголосив «Маніфест до українського народу», в якому закликав його до боротьби проти комун, «чрезвичайок» і комісарів та організовувати ради з усіх прибічників радянської влади, крім комуністів.

Коли війська М. І’ригор’єва вступили до Кременчука, з міської тюрми вони звільнили 103 в’язнів, заарештованих чекістами. У зв’язку з ліквідацією М. Григор’євим державної хлібної монополії і продрозкладки у Кременчуці відновилася вільна торгівля продуктами харчування і ціни на базарах значно впали. Проте спроба М. Григор’єва об’єднати під своїм командуванням всі протибільшовицькі сили в Україні успіху не мала. Ні Махно, ні Зелений не підтримали його гасла «Україна для українців» та антисемітських закликів.

Під час перебування військ М. Григор’єва у містечку Семенівка Хорольського повіту 17 і в ніч на 18 травня 1919 року кримінальними злочинцями з метою наживи був вчинений єврейський погром, який супроводжувався грабежами і вбивствами. Під час погрому загинуло 16 євреїв, в тому числі 3 жінки і дві дівчини-підлітки, та поранено чотирьох [27].
 У травні 1919 року дрібні повстанські загони на підтримку М. Григор’єва діяли в районі сіл Великих Будищ, Супрунівки, Мильців Полтавського повіту. Станція Полтава-Південна була заповнена деморалізованими червоноармійцями і дезертирами з григор’євського фронту. У самій Полтаві в цей час знаходилося близько 5 тисяч насильно мобілізованих до Червоної армії юнаків. Серед них спостерігалося хвилювання і відмова виконувати накази. У казармах ширилася антирадянська агітація [28].

Голова Полтавської Чека «тов. Роза» марно намагалася переконати червоноармійців полку імені Т. Шевченка вирушити на боротьбу з Григор’євим. На її заклик відгукнулося менше 200 бійців, яких і послали на станцію Ліщинівка.
 Поблизу Кобеляк основні сили М. Григор’єва були розбиті, а незабаром за наказом Махна, щоб позбутися конкурента, був убитий і він сам. Проте антибільшовицькі виступи селянства негативно вплинули на моральний стан Червоної армії, переважно селянської за своїм складом, викликали в ній ряд повстань і масове дезертирство.

У середині червня один із повстанських загонів перейшов з Миргородського до Лохвицького повіту. Повстанці напали на контору цукрової плантації в селі Яремівщина і забрали там запаси цукру. Проти них з Лохвиці був посланий каральний загін, який підійшов до Бодакви і, не знайшовши там повстанців, вдався до провокації. Чекісти видали себе за повстанців і попросили селян знайти інший такий же повстанський загін, з яким вони нібито втратили зв’язок. 18 озброєних вилами і косами селян виявили бажання приєднатися до повстанців. Селяни добровільно зібрали 40 підвід харчів і разом із заарештованими прибічниками комуністів вирушили до лісу, в якому знайшли 6 повстанців із якогось невідомого загону. Чекісти наказали селянам викопати яму ніби для комуністів, яких збиралися розстріляти, але розстріляли 24 селян, які піддалися на провокацію [29].

У відповідь на розгортання протибільшовицьких виступів полтавців радянська влада посилювала репресії, залучаючи до цього регулярні частини Червоної армії та міліцію. 10 липня 1919 року з ініціативи Гадяцької повітової Чека Галати в місті було оголошено червоний терор, У позасудовому порядку почалися розстріли контрреволюціонерів, тобто противників комуністичної диктатури. Щоб приховати свої злочини їх розстрілювали ночами, але 12 липня шести засудженим на смерть жертвам вдалося втекти. У відповідь чекісти заарештували командира 7-ої роти, який керував розстрілом, 15 червоноармійців, які мали виконати вирок, і чотирьох міліціонерів, які копали могилу [30].

Радянська влада протрималася на Полтавщині до липня 1919 року. Протибільшовицькі виступи цього часу були стихійними, локальними і не набрали всеохоплюючого характеру. Причиною цього було те, що більшовицький режим ще не встиг показати свою справжню суть. Радянська влада трималася в основному лише в містах, де переважало російське та єврейське населення, а українське село продовжувало жити своїм усталеним віками життям. Періодичні набіги на села, здебільшого приміські, російських продовольчих загонів не були регулярними. Декрети радянської влади до селян не доходили, а якщо й доходили, то не виконувалися. Спроба більшовиків внести розкол в середовище селянства і створити собі опору в особі комітетів бідноти успіху не мала. Крім того, ще продовжувала легально діяти українська партія комуністів-боротьбистів, яка виступала в союзі з більшовиками і користувалася підтримкою більшості селянства.

Ревегук В. Я. “Повстанський рух на Польавщині”


Коментарі