за матеріалами краєзнавця Івана
Каленчука
На теренах Буковини перші
боєздатні боївки УПА з'явилися в березні 1944 р. Їх основою були місцеві
мешканці та буковинці, які в 1941 р. в складі „похідних груп” Буковинського
куреня Петра Войновського пішли в Україну. Серед них із Зеленева був Іван
Скаріоцький – „Сагайдачний”.
Він народився 1920 р. в селі
Зеленові. Батьки виховали його справжнім патріотом. Арешти безвинних людей і
виселення їхніх сімей у віддалені райони СРСР будили в душі героя праведний
гнів. 1941 р. Іван Скаріоцький мав бути призваний до лав Червоної армії. Але на
призовний пункт не з’явився, пішов у підпілля. Центральний провід ОУН оголосив
набір вояків до Української Національної Армії, і хлопець вирішив стати її
вояком.
Єлизавета Понич („Тополя”),
Василь Понич („Літун”),
Але німці не дотримались своєї
обіцянки і після арешту українського уряду у Львові не дозволили організувати
таку армію. Повертатись на Буковину під румунський гніт Скаріоцький не захотів.
Вступив до мельниківських формувань. Його призначили охоронником прикордонної
комендатури поблизу Снятина. Тут він налагоджує зв’язок з проводом ОУН,
зокрема, з керівником буковинського проводу Артемізією Галицькою-„Мотрею”. З
нею як один із її охоронців у 1944 р. повертається на територію Вашковецького
району і створює боївку в своєму рідному селі Зеленові.
Ще навесні 1944 р. на околиці
Зеленева було споруджено партизанську базу. Уночі вояками УПА тут були викопані
три великих бункери. Один - під самим лісом, щоб завжди можна було покинути
схрон і непомітно перебратись у ліс. Другий - в скелі біля потоку - з нього теж
можна було вийти непоміченим і зникнути. Третій бункер - біля самої клуні
місцевого жителя Друцула з таким розрахунком, щоб із клуні можна було опустити
в бункер поранених і хворих (їх часто там оперував доктор із Неполоківської
залізничної станції Дауберман). Землянки були досить місткі. В них цілодобово
могло перебувати більше 20 осіб одночасно. В лісі Панська Дубина було обладнано
схрон для тривалого зберігання зброї.
Діяльність боївки „Сагайдачного” з
кожним днем ставала дієвішою. До зброї ставали жителі Зеленева, Драчинців,
Клокічки, Вашківців, інших сіл і міст краю. Пішли ті, хто хотів, щоб Україна
стала самостійною державою. Ми, вочевидь, не зможемо назвати усіх вояків тієї
боївки. Але декого все ж згадаємо. Це Василь Понич („Літун”) - відповідальний
за політичну референтуру. Його сестри: Степанія Понич („Одарка”) та Єлизавета
Понич („Тополя”) були зв’язковими на терені краю. Іван Николайчук („Меч”) -
станичний боївки. Микола Друцул („Степовий”) та Василь Косован („Явір”) із
винищувального батальйону перейшли в боївку. Михайло Костюк вступив у боїв ку,
щоб помститися за батька і матір, які пропали в Сибіру під час виселення 1940
р. Боївку підсилили патріоти з інших сіл: Андрійчук Дмитро „Помста” із Нової
Жадови, „Шабля” і „Горіх” із Старих Драченців, „Байда”, „Береза”, „Дуб” і
„Лесько” з-за Прута, Вакарюк-„Сорока” із Клокічки. Із Вашківців у боївку
прийшли Василь Крайник та його син Ярослав („Ігор” та „Рубайло”). Невдовзі в
боївці „Сагайдачного” з’явився і німецький вояк, який був полонений Червоною
армією і втік з полону. Він володів неабияким військовим досвідом, мав псевдо
„Мороз”.
Іван Николайчук-„Меч” із своєю сім’єю
Кулі повстанців косили солдат та
офіцерів військ НКВС, співробітників райвійськкомату, інспекторів держстраху,
бійців винищувальних батальйонів „ястрибків”, голів сільських рад та їхніх
активістів.
У березні 1945 р. майже всі села
Вашковецького району були блоковані підрозділами НКВС. Щоб зберегти кадри і
уникнути непотрібних втрат, керівник СБ Вашковецького району „Скригун”
розпустив сусідню боївку „Когута”, забрав із собою тільки її незначну частину і
пішов у Галичину.
Внутрішні війська зайняли Зеленів,
де була боївка „Сагайдачного”. Повстанці змушені були щодоби змінювати місце
перебування. Та це не врятувало їх від великих втрат і розгрому. В ніч з 4 на 5
березня 1945 р. боївка в складі двох роїв покинула село Верхні Станівці й пішла
в сусіднє село Кальнівці. Але виявилось, що село блоковане військами. Те ж саме
- і в рідному селі „Сагайдачного”. Пішли далі. Зупинилися в господарстві Тодора
Казиміра, яке містилося в невеличкій долині між Драчинцями, Зеленевом і Острою.
За 200 метрів
від нього був невеликий ліс. Першим на варту був призначений „Степовий”.
Почало світати. Провели зміну
бійців на стійці. „Степового” замінив „Горіх”. Станичний „Меч” був кравцем, він
пошив кілька білих маскувальних халатів із саморобної конопляної тканини. У
такий халат був одягнутий і вартовий.
Невдовзі до „Сагайдачного” підбіг
„Горіх”. Він доповів, що за горою, недалеко від Панської Дубини, почувся
постріл з гвинтівки і видно було траєкторію трасуючої кулі в напрямку
розташування боївки. „Сагайдачний” подав команду: „До зброї!”. Зі всіх боків до
хати, в якій відпочивала боївка, бігли, ведучи вогонь з гвинтівок і автоматів,
солдати й офіцери внутрішніх військ. Бійці не знали, що серед них уже не перший
день працює агент НКВС, який систематично передає інформацію про діяльність і
рух боївки.
Першим ворожа куля наздогнала
самого „Сагайдачного”. Впало ще кілька вояків УПА. Сили були нерівні. Вогняне
кільце ставало все вужчим...
За правилами УПА, боївку
„Сагайдачного” мала виручати боївка „Дуба”, яка в той час перебувала у
Драчинцях. Але цього не сталося. Полонених у супроводі майже роти військ НКВС
повели в Зеленів, де розміщувався їхній штаб...
Через 3 дні після допитів енкаведисти
на підводі привезли Івана Николайчука - „Меча” в село. Діставши мотузку, один
її кінець прив’язали до телефонного стовпа, що стояв навпроти сільради, другий
накинули на шию повстанцеві, який стояв на санях. Візник вдарив коней батогом,
вони рвонули вперед, і „Меч” повис... На ранок односельці побачили страшну
картину - злий вітер гойдав задубіле тіло з табличкою на грудях „Оуновець Меч
боровся за якусь Україну”. 3 дні оплакувала жінка з малолітніми дітьми тіло
свого чоловіка. Лише на четвертий день труп було знято і закопано в лузі біля
Пруту.
Микола Вакарюк-„Сорока” з жінкою Іванною
Коли боївка „Сагайдачного” вела
останній бій, „Рубайло” хворів. Він переховувався у господаря у Зеленові під
урочищем Винна. З ним разом переховувався і Василь Понич-„Літун”. Невдовзі вони
були викриті солдатами з гарнізону „Стінка”. „Рубайло” був смертельно поранений
в голову, а важко пораненому „Літуну” вдалося босим і напівголим по снігових
заметах втекти й сховатися.
Перевезене в село тіло вбитого
„Рубайла” лежало навпроти сільради три дні, а потім його закопали поряд з
„Мечем”. Через деякий час в органи НКВС прийшов з повинною „Літун”. Але цей
крок не допоміг ні йому, ні його сім’ї. Згодом, вибивши зізнання у „Літуна”,
НКВС приступив до масових арештів жителів с. Зеленова. Сім’ю за сім’єю вивозили
„чорні ворони”. Не забула „нагородити” влада і самого „Літуна”. За покаяння
йому присудили 25 років Магадану...
Так закінчила свій бойовий шлях
боївка УПА „Сагайдачного”. Немало часу пройшло з тих пір. Шістдесят разів
випадали сніги і розквітали сади. Немає вже в живих багатьох свідків тих часів.
Майже шість десятків літ ніхто не
знав, куди поділися останки „Меча” й „Рубайла”. З наближенням весни 1945 року
могила, в якій покоїлись два побратими, розмерзлась. Собаки розгребли її і
стали гризти тіла вояків. Налякані репресіями селяни боялись навіть підійти до
могили... І раптом однієї ночі тіла кудись зникли. Це стало загадкою для
зеленівців, а найбільше для трьох дітей та внуків загиблого Івана Николайчука.
Тільки недавно розгадати таємницю вдалося краєзнавцю, автору двох книг „Хроніка
зеленівських трагедій” Івану Каленчуку. Збираючи матеріали для своїх книг, він
спілкувався з багатьма учасниками тих далеких подій. І ось одна місцева жінка
зізналася, що шістдесят літ тому вони разом із чоловіком вночі перенесли тіла
вояків на старий цвинтар. Там викопали яму й поховали їх. Під час різдвяних
свят, які час від часу старається відзначити на своїй рідній землі дочка Івана
Николайчука - Степанія, вона мала змогу зустрітися з краєзнавцем...
Родина Степанії допомогла впорядкувати
могилу та встановити дерев’яний хрест. Місцевий священик відправив службу Божу
„за упокій убієнних”, а потім на чолі багатолюдної процесії рушив на цвинтар,
окропив свяченою водою й запечатав їхні могили. Схилили голови ветерани УПА,
активісти обласних та районних організацій КУН, Товариства політв’язнів і
репресованих. Прозвучали стрілецькі пісні „Чуєш, брате, мій”, „На ваших могилах
хрести похилились”...
І. Загарія
"Нація і Держава", № 77,
27.04.2005.
Коментарі
Дописати коментар