СИМОН ПЕТЛЮРА І УКРАЇНІЗАЦІЯ АРМІЇ

Петлюра намагався об’єднати навколо УГВК військових фахівців з колишніх старшин російської армії і поділити між ними функції таким чином, щоб комітет виконував роль вищої інстанції української армії, мав усі найважливіші ланки генерального штабу. До нього увійшли представники різних політичних течій, що означало формування збройної сили України на загальнонаціональній платформі. Українізовані частини нерідко визнавали УГВК за найвищу для себе владу.

 Тим часом самочинно створювалися так звані охочекомонні українські частини з добровольців: у Києві – окрім полку імені Богдана Хмельницького, другий український полк – ім. гетьмана П. Полуботка, в Чернігові – полк ім. Шевченка, у Сімферополі – полк ім. П. Дорошенка, у Хмільнику – курінь ім. Т. Шевченка, в Умані – полк ім. І. Гонти, в Житомирі – полк ім. гетьмана П. Сагайдачного та ін. Названі полки суттєво відрізнялися від зукраїнізованих вищою національною свідомістю, організованістю і переважно показали себе у майбутніх випробуваннях справжніми захисниками української державності. Паралельно з цим тривала стихійна українізація. Як проходила українізація у 39-му армійському корпусі Окремої армії, що дислокувався на Волині, залишив спомини Ю. Науменко95, а у 26-му армійському корпусі на Румунському фронті – В. Савченко96.

 Готуючись до наступу на фронті, військове командування покладало надії на українізовані частини і дозволило українізувати 34-й і 6-й армійські корпуси та перейменувати їх у 1-й і 2-й Українські, а 7-й, 32-й і 41-й корпуси поповнити маршовими ротами, розміщеними в тилових губерніях. В Україну також направлялись українські частини з Петрограда та Москви. Загалом до початку наступу, тобто на 18 червня, О. Керенський та О. Брусилов дозволили українізувати 17 дивізій. Важко визначити, про яку кількість українізованого війська йдеться, хоча б формально. Скажімо, у В. Гордієнка мова йде то про 12, то про 27 дивізій97. В. Кедровський наводить факт сформування і скерування на фронт Генеральним військовим комітетом 70 маршових рот, склад яких на три чверті був український98.

 Тоді ж Центральна Рада зробила перші кроки до утвердження реальної автономності. Проект “Статуту вищого управління України” визначав Центральну Раду “органом революційної демократії всіх народів України”, а створений 15 червня Генеральний Секретаріат – найвищим краєвим органом управління в Україні, де С. Петлюра обійняв посаду Генерального секретаря з військових справ. У Декларації Генерального Секретаріату, проголошеній 16 червня 1917 р., новоствореному секретарству з військових справ визначалось завдання “українізації війська, як в тилу, так, по змозі, і на фронті, пристосування військових округ на Україні і організації їх до потреб українізації війська… Уряд вважає можливим продовжити сприяти більш тісному національному об’єднанню українців в лавах самої армії або комплектуванню окремих частин виключно українцями, наскільки така міра не буде нарушати боєздатності армії”99.

 Ці рішення Центральної Ради стурбували петроградський Тимчасовий уряд. Командування і великоруські партії розцінили це як замах українців на цілісність армії, підрив її бойової могутності. Тому Тимчасовий уряд пішов на переговори з Центральною Радою, виславши 28 червня до Києва делегацію у складі трьох міністрів: Церетелі, Терещенка, Некрасова, а пізніше – Керенського – як міністра військових і морських справ.

 Петлюра увійшов до комісії Центральної Ради по веденню переговорів з Тимчасовим урядом, що тривали 28-30 червня. Найгостріші суперечки точились навколо компетенції Генерального Секретаріату. Серед низки питань, що обговорювались, важливе місце займали військові проблеми: українізація всіх гарнізонів в Україні, а також запасних полків, заміна всієї військової адміністрації українцями і переведення українізованих частин з інших фронтів на Південно-Західний і Румунський фронти.

 У результаті переговорів 3 липня було підписано спільну декларацію Тимчасового уряду з Центральною Радою. В ній зазначалося, що “питання національно-політичного устрою в Україні – це справа Всеросійських установчих зборів, а склад Генерального Секретаріату буде визначено Правительством…”100. Стосовно військових справ вказувалося: “Тимчасове Правительство, вважаючи необхідним зберегти під час війни бойову єдність армії, не вважає можливим допустити заходів, які можуть порушити єдність її організації і команди, як, наприклад, зміни в сучасний момент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи територіального комплектування військових частин або надання керівничих прав яким-небудь громадським організаціям. Що ж торкається до військових українських комітетів на місцях, то вони проводять свою працю на загальних основах, причому їх діяльність повинна проводитися в згоді з діяльністю інших військово-громадських організацій. Разом з тим Правительство вважає можливим далі сприяти тісному національному об’єднанню українців у війську через формування окремих частин виключно українцями, поскільки цей спосіб, на погляд військового міністерства, буде можливим з технічного боку і не порушить бойової сили армії”101.

 Цього ж дня Центральна Рада проголосила свій 2-й Універсал, в якому виклала підсумки переговорів і основні положення угоди. По суті, Універсал підтверджував відмову від здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів і практично перекреслював усі свої попередні наміри та постанови всіх з’їздів, які Центральною Радою обіцяно було боронити і виконувати. Універсал став компромісом між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Однак він знаменував крок назад з національно-політичної точки зору. Як вважає Л. Радченко, такі поступки Тимчасовому урядові викликали невдоволення і в самій Центральній Раді. Свідченням цього стало голосування за Універсал: 100 голосів – “за”, 70 – “проти” при більшості тих, що утримались102.

 Універсал суттєво гальмував розв’язання проблем українського військового руху. Тимчасовий уряд, приймаючи 6 липня 1917 р. постанову про затвердження Генерального Секретаріату, відхилив створення Генерального секретарства з військових справ. Слід особливо наголосити: від того часу С. Петлюра залишався головою УГВК, а не Генеральним секретарем (міністром. – С. Л.), брав участь у засіданнях Генерального Секретаріату з правом дорадчого голосу, що суттєво впливало на результати його діяльності, обмежувало в правах і можливостях, і, звісно, його діяльність без відповідних повноважень не могла бути повноцінною. Увага автора закцентована саме на цих фактах через те, що згодом на Петлюру посиплеться град звинувачень за недостатню активність, за неприйняття кардинальних рішень і т. ін. (про що мова йтиме нижче). Проте ключ до розуміння його дій лежить в обмеженні прав Петлюри до рівня лише голови УГВК.

 УГВК також позбавлявся будь-яких командних функцій і виконував роль будівничого українського війська на правах громадської організації. В. Кедровський аналізував тодішню ситуацію наступним чином: “Генеральний Комітет вважався російським урядом самочинною організацією, а члени його числилися дезертирами з російської армії, яких кожної хвилини можна було б поставити під військовий суд, якби не той моральний авторитет, яким користувався Генеральний Комітет серед мас українського вояцтва. Лише моральним авторитетом Генеральний Комітет забезпечував себе від розгрому російським революційним урядом. Російська влада не наважувалася робити рішучі заходи до припинення праці Комітету, бо боялася, щоби це не викликало активних виступів українців-вояків на фронтах, що могло привести до катастрофи фронту, а то може й самої російської влади”103.

 Слід мати на увазі, що Центральна Рада у цей період насправді не була повноцінним державним органом, як вважає дехто. Її статус насправді був наближений до статусу своєрідної громадської інституції. У той же час, як вважає Д. Дорошенко, “Центральна Рада дуже вміло використовувала труднощі в положенні Тимчасового уряду і його коливання, послідовно і неухильно йшла до своєї мети”104. Щодо Генерального Секретаріату, то він також не мав реальної влади. Державні установи його ігнорували, діяльність не фінансувалась, податки, як і раніше, йшли до російської скарбниці.

 Стосовно проблем військового будівництва у названій постанові Тимчасового уряду зазначили (фактично повторюючи подане на цю тему у спільній декларації, але без останнього речення, див. вище): “Тимчасове Правительство, вважаючи необхідним під час війни зберігати бойову єдність армії, не вважає можливим допустити міри, які б порушили єдність організації і керування, як наприклад, зміна в сучасний момент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи територіального комплектування військових частин або надання керівничих прав яким-небудь громадським організаціям. Що ж торкається до військових українських комітетів на місцях, то вони проводять свою працю на загальних основах”105.

 Ці положення фактично перешкоджали національному військовому будівництву. Військова справа стала повністю залежною від рішень центральної петроградської влади. Територіальний принцип комплектування армії, якого домагався Петлюра, був цілком відкинутий Тимчасовим урядом, залишивши єдину позицію – комплектування окремих частин українцями.

 Саме через те, що не враховуються реальні тогочасні обставини і сам факт відсутності в УГВК та й у С. Петлюри реальних владних функцій, в історіографії суттєво зміщуються акценти їх діяльності.

 Незважаючи на спротив російської влади, український національно-визвольний рух все інтенсивніше пронизував армію. Причому радикалізація національних вимог, зумовлена масовим піднесенням національної свідомості, нерідко ставила лідерів Центральної Ради у скрутне становище. Вони були явно неспроможними стати на шлях рішучого здійснення національно-державних домагань, які висували перед ними широкі верстви учасників національного руху і, насамперед, радикально налаштовані кола військовиків-українців.

 Спробою самостійницьких організацій вплинути на Центральну Раду, примусити її до більш рішучих кроків був збройний виступ українського полку імені гетьмана Полуботка у Києві на початку липня 1917 р.

 Щодо виступу полуботківців та ставлення до нього Центральної Ради, Генерального Секретаріату і, зокрема, Симона Петлюри в історіографії існують великі протиріччя і полярність оцінок. Немає переконливих доказів щодо дійсних ініціаторів і керівників виступу. В літературі багато протиріч також щодо сил, які підтримували виступ, та джерел отримання зброї. Однак прискіпливий аналіз історіографічних, а також, значною мірою, архівних джерел дозволяє нам з певною достовірністю відтворити події цієї суперечливої сторінки українського військового руху. Отже, суть справи була такою.

 Полк, що був створений у Чернігові чисельністю 5 тис. осіб, ще 21 червня прибув до Києва для відправки на фронт. Але під впливом самостійницьких партій військовики заявили вимогу виїхати на фронт тільки окремим полком під назвою ім. гетьмана П. Полуботка і тільки в один із корпусів, який призначено для укомплектування українцями. Військове командування відмовилось задовольнити їх вимоги, наполягаючи на негайній відправці формування на фронт. Цю вимогу підтримала також Центральна Рада, розглядаючи полуботківців як формацію, що виникла попри її волю і вийшла з-під її контролю.

 Як згадує Д. Дорошенко, 21 червня Центральна Рада створила делегацію для переговорів з полуботківцями, до складу якої увійшов і С. Петлюра. Виступаючи перед полком, він закликав від імені УГВК “не ставати на шлях анархії, бо це порушує план, по якому УГВК проводить формування українського війська”106. Доповідаючи про інцидент з полком на засіданні Центральної Ради 22 червня, Петлюра говорив: “Генеральний Комітет не може порушувати загального плану дислокації і поповнення частин, щоб йому не сказали, що він стоїть на перешкоді загальному ділу… Я просив полуботківців не вносити дезорганізації своїми самочинними виступами і не руйнувати української справи… Також ми заявили, що коли вони не скоряться нашій постанові і не поїдуть на фронт, ми будемо вважати їх за дезорганізаторів”107. Центральна Рада на доповідь Петлюри ухвалила закликати полк “до дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною демократією і в інтересах української національної справи негайно виконати наказ Генерального Комітету і виступити до указаного Комітетом українського запасного полку”108.

 Але переговори з полуботківцями не давали результату. Тим часом провал наступу Керенського і контрнаступ німців на фронті та проголошення Центральною Радою 2-го Універсалу підштовхнули їх до виступу. Як згадує В. Кедровський, УГВК був детально поінформований про настрої полуботківців. У ніч на 4 липня була скликана нарада представників від усіх частин залоги. Постановою УГВК на це засідання був делегований Петлюра. Представники полуботківців у виступах звинувачували Центральну Раду, Генеральний Секретаріат та УГВК в угодовській політиці, слабій активності і байдужості до проблем війська. У своєму виступі Петлюра говорив, що “Генеральний Комітет не є обраний лише голосами тих, кого тут репрезентують ті, що нападають на нього, а тому він і не відповідальний перед ними, відповідаючи лише перед всеукраїнськими військовими з’їздами, волю яких він творить”109. На поставлене С. Петлюрою запитання про довір’я до УГВК нарада дала позитивну відповідь.

 Вимоги ініціаторів виступу, за словами В. Кедровського, зводились до “визнання Центральної Ради й Генерального Комітету через тимчасове правительство Росії верховною владою на Вкраїні… та визнання через Центральну Раду й Генеральний Комітет 2-го українського пішого полку імені гетьмана Павла Полуботка дійсним полком”110. Тобто вони мали намір поставити Центральну Раду перед фактом здобуття українцями влади у Києві і передати права суверенної влади у її руки. Але Центральна Рада і Генеральний Секретаріат не підтримали повстання, чим підтвердили свою вірнопідданість Тимчасовому урядові. Рішучі і радикальні кроки полуботківців не знайшли підтримки серед керівництва Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які вважали їх шкідливими і небезпечними для української революції.

 У ніч з 4 на 5 липня, захопивши зброю в казармах 1-го українського запасного полку, а в Залізничному батальйоні і 3-му авіапаркові – чергові авто, полуботківці рушили на Київ. Вони захопили штаб міліції та комендатуру міста, заарештували начальника міліції Лепарського і коменданта Оберучева, роззброїли юнкерів, захопили інтендантські склади та інші установи. Одночасно планувались виступи в Житомирі, Чернігові, Коростені, Полтаві, Умані, Олександрівську, Юзівці, Одесі та роззброєння російських ешелонів на лінії Звенигородки – Христинівки – Знам’янки. Звенигородський кіш Вільного козацтва також виступив на допомогу повсталим. О. Бантиш-Каменський у праці “До історії козацького руху” пише, що загони вільних козаків під проводом отамана С. Гризла доїхали залізницею до станції Мотовилівки, що за 30 км від Києва, і, лише довідавшись про припинення повстання, повернули назад. Не бажаючи братовбивчого кровопролиття у збройному ударі полуботківців і полку ім. Б. Хмельницького, який мав завдання Генерального Секретаріату нейтралізувати виступ, керівники повстання повернули полк у казарми.

 8 липня 1917 р. Генеральний Секретаріат розглянув питання про хід переговорів з полуботківцями і прийняв велику і детальну постанову. Як значиться у протоколі засідання, Генеральний Секретаріат постановив: відправити полк на фронт у складі окремого полку під назвою ім. Полуботка і подбати, щоб їх послали до одної дивізії; направити представників для полагодження всіх справ; дальше ведення справ доручити С. Петлюрі111. Петлюра та інші представники УГВК усвідомлювали всю можливу трагічність розвитку подій, тому переконали полуботківців скласти зброю й вирушити на фронт. Полк відбув на фронт 14 липня у складі 16 сотень з 2447 вояків при 15 старшинах. Але військове командування, не дотримавши слова, включило їх до Немирівського полку, який був на передовій у Галичині.

 У працях Р. Млиновецького, З. Стефаніва, В. Тимошевського, Я. Тинченка та інших непідтримання виступу полуботківців Центральною Радою розцінюється як зрада української революції. Зазначені праці переповнені звинуваченнями на адресу Центральної Ради, Генерального Секретаріату, УГВК та С. Петлюри в “угодовстві” Тимчасовому урядові, в нерішучості, млявості, а то і бездіяльності, особливо у справі створення війська.

 Щодо цього має сенс питання: чи могли вони – Центральна Рада, Генеральний Секретаріат і особисто Петлюра – діяти рішучіше?

 Аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави наполягати, що курс на відродження української державності шляхом домовленостей з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Така версія видається вартою уваги, оскільки інший шлях вів до анархії, громадянської війни, розгону Центральної Ради і насильного придушення українського руху. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил для боротьби зі своїми політичними противниками. Для ілюстрації цієї тези служать такі факти. Тимчасовий уряд довів свою міць придушенням збройних більшовицьких виступів у квітні і в липні 1917 р., розгоном сейму у Фінляндії 18 липня 1917 р., введенням смертної кари на фронті і масовими арештами учасників антиурядових виступів у тилу і на фронті.

 На той час в Україні перебувала багатомільйонна військова армада, що підпорядковувалась головному російському військовому командуванню. Адміністрація залізниць, пошти, телеграфи, суди й центральні фінансові установи також підкорялись лише Петрограду. Для проведення репресій в Києві у Тимчасового уряду було достатньо сил: штаб Київського військового округу, 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища.

 Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість Центральної Ради та Генерального Секретаріату, оскільки вони задовольняли Тимчасовий уряд. Про це йдеться в доповідній записці губернського комісара Тимчасового уряду з Києва, яку наводить у своїй праці академік І. Мінц: “Навряд чи репресії проти Генерального секретаріату будуть в інтересах держави, так як Генеральний Секретаріат в більшості своїй складається з поміркованих українських діячів і, крім того, він силою свого авторитету перешкоджає всякого роду анархічним виступам, сприяє відновленню законності і порядку в Україні”112.

 Петлюра вважав за необхідне повністю зберігати за Центральною Радою – як єдиною загальнонаціональною установою – контроль за військовим будівництвом, не допустити можливих передчасних збройних конфліктів з Росією, до яких Україна не була підготовлена. Така поміркованість національних вимог С. Петлюри, що зумовлювалася конкретною історичною ситуацією, виглядала, на перший погляд, як “угодовська” позиція. Проте вона була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом.

 Один із чільних діячів виразно самостійницького “Союзу Визволення України” А. Жук, аж ніяк не будучи прихильником Петлюри, справедливо відзначав: “При слабості українських сил до здійснення власних планів треба було йти обережно, прикриваючись інтересами ведення війни, оборони держави і т.п., інакше російське правительство і російське суспільство могли б у корні підірвати самостійницьку українську акцію… Такої обережної тактики тримався С. Петлюра…”113. Цю ж думку висловлює В. Кедровський: “Для Петлюри не було сумніву в тому, що остаточним вислідом української боротьби сучасної доби повинна бути самостійна держава. Але він бачив абсолютну перевагу ворогів над нами, а тому й необхідність до слушного часу глибоко ховати свої дійсні переконання та наміри”114.

 Переконливо виглядає і аргумент професора, генерал-полковника М. Юнаківа: “Я одстоював доцільність обережної, повільної українізації військових частин, щоб не викликати підозрінь з боку більшовиків (збільшовичених частин.- С. Л.) і не довести до збройного конфлікту між росіянами та українцями, який не міг скінчитися тоді нашою перемогою”115.

 Такі пояснення виглядають достатніми, щоб дійти висновку, що у С. Петлюри, як і в інших лідерів українського руху, небезпідставними були побоювання жорстких санкцій з боку Тимчасового уряду, здатних придушити не тільки український рух у військах, а й поставити під сумнів будь-яку перспективу українського руху взагалі. Однак деякі сучасні дослідники, зокрема В. Голубко, висловлює сумнів у тому, чи Тимчасовий уряд міг дозволити собі подібну акцію в тилу Південно-Західного фронту, де перебували сотні тисяч солдатів-українців. Мовляв, російське командування не було спроможним приборкати український військовий рух саме через його масовість.

 Залишається не зовсім зрозумілим, чому В. Голубко замовчує факт рішучої готовності російської військової влади чинити серйозний спротив українському військовому рухові на прикладі хоча б інциденту з українським полком імені Богдана Хмельницького. Командування наполягало на відправленні його на фронт. Це питання обговорювалося 10 липня на засіданні Комітету Центральної Ради, але пропозиція Петлюри “полк Б. Хмельницького з Києва не посилати” – більшістю була відхилена116. Тобто Центральна Рада і Генеральний Секретаріат дали згоду відправити полк на фронт за умови використання його як окремого військового українського формування. Однак під час відправки з Києва два ешелони полку були обстріляні російськими кірасирами і донськими козаками. В телеграмі до делегації Генерального Секретаріату, що перебувала у Петербурзі, С. Петлюра повідомляв: “Убитих солдатів богданівського полку нараховують 16, ранених коло 30. Серед кірасирів є двоє ранених. Загального числа жертв ще не установлено, бо багато розбіглося і поодиноко зголошуються до шпиталів”117.

 Петлюра звернувся до Верховного головнокомандуючого з пропозицією створити комісію для розслідування інциденту, сам виїжджав на місце події. Слідство з’ясувало, що справа розстрілу підготовлена офіцерською групою на чолі з провокатором Геровським. Але слідство було загальмоване Оберучевим, а потім і зовсім припинене. Як свідчить опубліковане у “Вістях з Української Центральної Ради” повідомлення, 27 липня Петлюра на засіданні Центральної Ради зачитав резолюцію, в якій пропонувалось припинити відправку полку на фронт, вивести з Києва кірасирів і донських козаків, негайно українізувати весь гарнізон Києва, звільнити полковника Оберучева і призначити командуючого Київським військовим округом за узгодженням з Центральною Радою118. Проте російська військова влада роззброїла полк і відправила на фронт у складі інших військових формувань. Командира полку полк. Ю. Капкана взяли під домашній арешт, а на його місце призначили підполковника Василевського.

 У телеграмі Верховного головнокомандувача Л. Корнілова від 27 липня начальнику Київського військового округу К. Оберучеву наказувалось вжити заходів для припинення збройних сутичок, а винних притягнути до військового суду. Він пригрозив УГВК, що в разі повторення подібних явищ українізацію військ у тилу Південно-Західного фронту буде припинено, а частини, що “проштрафилися”, -розформовано119. Стало очевидним, що Тимчасовому урядові найлегше буде розправитися з Центральною Радою і Генеральним Секретаріатом, якщо в Києві не буде жодних українських військ.

 Усе це впливало на еволюцію поглядів Петлюри з їх подальшою переакцентацією на незалежницькі позиції, а також призвело до усвідомлення, що від російського уряду не доводиться чекати розуміння українських інтересів. Після провалу липневого наступу, в результаті якого російська армія втратила понад 150 тис. осіб, військове командування знову покладало надії на українізовані частини, бачило в українізації армії надійний метод одержати “стійке солдатське м’ясо”. Українізовані частини воювали значно краще, ніж суто загальнонаціональні. Саме тому на початку липня командири дивізій Прожозанов, Гулевич, Салоніков та інші просять якнайшвидше провести українізацію їх з’єднань. С. Петлюра повідомляв у відозві Генерального секретаря з військових справ, надрукованій у “Робітничій газеті” від 21 липня 1917 р., про те, що верховний головнокомандуючий, генерал О. Брусилов дозволив сформувати чотири батальйони “рятування України”: два в Києві, один в Чернігові і один на станції Ромадан Полтавської губернії120. Потім у Кременчуці почали створювати п’ятий батальйон. Створювались формування з вояків тилових частин або з тих, що виписуються із шпиталів, а також вільних від військової служби. Після закінчення формування кожен батальйон повинен бути відправлений до однієї з українізованих дивізій.

 16 липня 1917 р. Петлюра провів переговори у Ставці Верховного Головнокомандуючого. Він довів до відома генерала Брусилова “про те незадоволення, яке викликає серед українського громадянства (переважно серед селянства) транспортування українців-новобранців з України в центральні російські губернії”121. “Робітнича газета” з цього приводу писала: “Генерал Брусилов дав згоду на те, що всі, хто призиваються з України, будуть тут залишені, а також що всі українські військові командири будуть призначені і затверджені на тих самих основах, що й загальноросійські. До раніше призначених для українізації корпусів Верховний Головнокомандуючий згодився добавити ще кілька корпусів, а також одну кінну дивізію”122.

 Справді, на зустрічі з Петлюрою О. Брусилов пообіцяв “при першій змозі дати в Київ Кубанський козачий (Чорноморський, з українців.-С. Л.) полк”. Автор знайшов в архівних джерелах підтвердження, що ця обіцянка генерала не була виконана, як і зобов’язання його перед головою УГВК видати 1 вересня наказ про повернення з армії народних учителів-українців і українізувати в Києві дві школи прапорщиків123. Нещирість та необґрунтовані обмеження, спрямовані на ослаблення українських частин і заборону творення національної армії, С. Петлюра відчув уже в ході переговорів. Тому на засіданні Генерального Секретаріату 17 липня він зробив повідомлення: “Принципіально у Ставці не мають нічого проти організації українських ударних батальйонів (в числі 4), але зазначають, що на перешкоді може стати нестача зброї”124. Це було проявом свідомої політики Тимчасового уряду і Верховного командування, яка диктувалася не воєнними міркуваннями, а великодержавницькою політичною традицією.

 І все ж це спричинило новий сплеск українізації. Призначений 19 липня новий Верховний головнокомандуючий – генерал Корнілов підписав наказ про українізацію 10 дивізій. Архівні документи, наведені у праці В. Голубка, свідчать, що Всеукраїнській раді військових депутатів було дозволено посилати у військові частини своїх делегатів, а також подавати військовому начальству клопотання про переведення українців із загальноросійських частин в українські. Активну українізацію у цей час В. Голубко відзначає у 34-му армійському корпусі, який перейменовано на 1-й Український корпус, що перебував під впливом Центральної Ради. Українізацію частин було дозволено в 6-му і 32-му корпусах Південно-Західного фронту та 10-му і 40-му корпусах на Румунському фронті125. В. Єрошевич наводить факт українізації у липні 12-ї дивізії, що стояла під Чернівцями і на 70 відсотків складалася з українців126.

 На фронтах, і особливо у прифронтовій смузі, пройшла хвиля солдатських виступів на підтримку українізації. Зокрема, 23 липня в Одесі до будинку штабу округу прибуло близько 1200 солдатів з вимогою українізації військ Одеського військового округу і Чорноморського флоту.

 У цей самий час створюється ціла низка запасних та фронтових українських частин, серед них – 1-й Гайдамацький курінь під командою осавула В. Сухно-Устимовича, що сформувався під Одесою, і піхотний полк імені М. Грушевського в Києві.

 Документи свідчать, що Петлюра на той час, усвідомлюючи недоліки українізованих частин та переваги національних, домагається переходу до національно-територіального принципу комплектування та формування українських військових частин. Так, 30 липня 1917 р. він подав на розгляд воєнного міністра такі вимоги: реорганізувати армію в Україні на основах національно-територіального принципу; гарнізони комплектувати з місцевих людей; визнати за українськими військовими радами рівні права із загальноросійськими військовими організаціями127.

 Виступаючи на засіданні Центральної Ради 6 серпня 1917 р.* з питань українізації війська, С. Петлюра наводив цілу низку аргументів бойових генералів, котрі визнають справу націоналізації війська бажаною і корисною на фронті, і наполегливо переконував парламент, що “коли на фронті і на Україні буде переведено формування війська по національно-територіальному принципу, то справа революції в Росії може опертись на українське військо як на камінну гору. Українське військо задушить всяку контрреволюцію в самому її зародку… Єсть трагізм у цій справі, се нерозуміння російською демократією українізації війська. Треба розвіювати туман, котрий навіяно російській демократії. Вороже відношення до українізації війська – наслідок нерозуміння справи. Мушу сказати, що на українські озброєні сили російська революція може спертися”128.

 На той час іще ставився знак рівності між обороною волі України і обороною загальноросійської демократії. І Петлюра у своїй діяльності, крім завдання творення українських військових частин, щиро йшов, як пише Кедровський, “до того, щоб допомогти всіма своїми силами російському військовому командуванню в його тяжкій праці по збереженню, упорядкуванню та закріпленню фронту”129.

 У відозві Генерального секретаря з військових справ до вояків-українців Симон Петлюра закликав: “В ім’я оборони України, в ім’я свободи сущих на Україні народів закликаю братів українців в цей небезпечний час стати під знамена “Рятування України” і, не гаючи ні одної хвилини, помогти братам солдатам і офіцерам, які б’ються з ворогом і чекають від нас помочі”130.

 Про те, як “віддячувало” російське командування УГВК за таку роботу, промовисто свідчить факт, який наводить В. Кедровський: “В розмові з генералом Кондратовичем генерал Корнілов сказав: “Я знаю, хто зупинив ешелони і створив мені “корок” під Тернополем*, я його повішу! І взагалі весь ваш Генеральний Комітет перевішаю!” І далі Кедровський додає: “Але коли дійсно у чому був винен Генеральний Комітет, то в тому, що він послав… таку силу українського вояцтва на фронт. Якби не направляв Генеральний Комітет сотні українських відділів на фронт, то не було б гір трупів і тисяч калік українського вояцтва”131.

 Кедровський має рацію в тому, що керівництво Центральної Ради залишалось “прив’язаним” до політики Петрограда, віддаючи перевагу загальноросійським інтересам. У свою чергу, це підривало вплив на широкі солдатські маси, викликало розчарування і байдужість, знижувало національне піднесення, втрачався той величезний потенціал, який був закладений в українському військовому русі.

 Однак, оговтавшись від катастрофи на фронті, чорносотенна реакція розпочала збройні провокації проти українізованих частин. Тимчасовий уряд вирішив вжити заходів для обмеження українізації армії. В умовах загального наступу реакції відповідно змінювався і політичний курс Тимчасового уряду стосовно поступок, даних ним раніше Центральній Раді щодо формування українських частин.

 Військове командування вимагало відправки українських полків на фронт. Продовжувалася відправка солдатів-українців на фронт у складі маршових рот. Першочергово до них включали активістів українських військових організацій. Натомість гарнізони в Україні комплектувались переважно росіянами. Українські ж частини Ставка свідомо тримала на Північному і Кавказькому фронтах, а запасні батальйони, у яких переважали українці, розташовувала у російських губерніях на Волзі, Закаспійській області, в Сибіру. Солдати-українці вдавались до протестів, до опору командуванню, відмовлялися виступати на фронт, як це було в Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Умані, Сімферополі та багатьох інших гарнізонах.

 П. Голуб пише, що 1 серпня генерал Л. Корнілов заборонив УГВК підтримувати безпосередні контакти зі Ставкою і штабами фронтів, а А. Денікін наказав командувачам армій також припинити будь-які зносини з УГВК. Українізація десяти дивізій фронту, що вже розпочалася, суттєво скоротилася. 104-ту і 153-тю дивізії, виділені для українізації, штаб фронту готувався перекинути на віддалений від України фронт132. Також В. Голубко наводить факти, що командування армій почало чинити перепони агітації, що її проводили представники УГВК серед солдатів-українців. Верховний головнокомандувач відхилив прохання Петлюри про виділення солдатів-українців Румунському фронту для навчання на курсах агітаторів. 7 серпня генерал А. Денікін зажадав розпуску Всеукраїнської військової ради, заборонив діяльність військової ради у Бердичеві, притягнув до відповідальності члена УГВК полковника В. Поплавка за “підбурювання” делегатів 754-го піхотного Тучинського полку. Навіть генералові П. Скоропадському, який мав офіційне доручення Ставки на українізацію 34-го армійського корпусу, було зроблено попередження за надмірне її форсування133.

 На противагу військовим комітетам 3 серпня Тимчасовий уряд створив Політичне управління Військового Міністерства. Воно мало не лише дублювати діяльність виборних армійських комітетів, а й контролювати, щоб згодом згорнути їх діяльність.

 Командування Київського військового округу мало намір розіслати членів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів (ВРВД) по тих частинах, де вони служили раніше, чим фактично рада була б скасована. Центральна Рада на засіданні 9 серпня прийняла постанову: “Доручити Генеральному Секретаріатові вжити всіх заходів до того, щоб існування ВРВД було забезпечене як членів Центральної Ради”134.

 Слід сказати про несприйняття, а то й вороже ставлення до справи українізації комісара Тимчасового уряду в Києві Кирієнка та командуючого Київським військовим округом Оберучева. Вони висловлювалися у пресі, що українізація шкідлива для справи оборони держави. На це Петлюра в розмові зі співробітниками кількох київських газет висував контраргумент про те, що “різні авторитетні особи, котрі мають бойову практику і командують корпусами та цілими арміями, як напр. ген. Брусілов, ген. Гутор, командуючий Н. армією ген. Парський, ген. Данілов, ген. Щербачов і інші надають українізації велике значення, як чинникові, що зміцнює і відпорну, і ударну силу війська”135.

 Проте Тимчасовий уряд та військове командування взяли курс на повне згортання українізації. Ставка прийняла рішення: хто з військовослужбовців до 21 серпня перейшов до українізованих частин, той отримає відповідні документи про це, а хто пізніше – буде вважатися дезертиром136.

 У той же час російська революція втягувала до внутрішньої гострої політичної боротьби все ширші народні маси. 25 серпня з метою військового перевороту за підтримки деяких вищих офіцерів армії генерал Корнілов зажадав від Керенського передати йому всю повноту влади для встановлення “жорсткого порядку” в Росії і послав на Петроград війська. У цьому випадку слід вважати, що йшлося про встановлення військової диктатури.

 27 серпня 1917 р. на об’єднаному засіданні рад робітничих і солдатських депутатів м. Києва було створено Особливий Комітет по охороні революції, метою якого була організація боротьби з корніловщиною.

 Центральна Рада і Генеральний Секретаріат вдалися до рішучих кроків на підтримку Тимчасового уряду. 28 серпня Мала Рада ухвалила: “Комітетові оборони революції в Києві виробити план оборони міста Києва і завчасу мобілізувати всі живі і матеріальні сили, необхідні для виконання цього плану”137. На цьому ж засіданні Малої Ради Петлюра запропонував телеграму такого змісту: “Всім українським частинам військовим та організаціям, як фронту, так і тилу, а також усім представникам Генерального Комітету! Розпоряджень генерала Корнілова, який хоче захопити державну владу в свої руки, слухатись не треба. Українці повинні помагати Тимчасовому Правительству всіма засобами, навіть збройною силою”138.

 Генеральний Секретаріат заявляв також про свою готовність підтримати Тимчасовий уряд збройною силою на випадок активних заворушень. Член УГВК В. Поплавко повідомляв командуючого Київським військовим округом К. Оберучева, що “більше 50 тис. солдат, які знаходяться в розпорядженні комітету, готові до відправки в армію і чекають його вказівки, щоб піти на ворога”139.

 Не підтриманий армією, 1 вересня заколот був ліквідований. Корніловський заколот поставив у практичну площину потребу забезпечення порядку в Україні власними силами.

 Почуття відповідальності за долю країни спонукало Симона Петлюру 31 серпня написати таємного листа до Генерального Секретаріату, в якому він запропонував створити орган революційної влади для боротьби з контрреволюцією – “Краєвий комітет оборони нового ладу при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради”, що включав би інформаційну, технічну, військову та інші комісії140. У листі, віднайденому автором у фонді Генерального Секретаріату ЦДАВО України, Петлюра сформулював мету створення Комітету – для боротьби проти контрреволюції, ворожих виступів загалом та профілактики їх виникнення. Комітет мав діяти під керівництвом уряду України. “Генеральний Секретаріат, – зазначав С. Петлюра, – повинен взяти тільки провід від тої справи у свої руки, спираючись на ті впливові громадські і революційні організації, що представляють інтереси широких кіл революційної демократії. Залучивши до участі у цій праці такі організації і працюючи з ними в тісному контакті, Генеральний Секретаріат міг би справді створити в нашому краї ту дужу силу, на яку можна спертися в боротьбі з контрреволюцією і тим захистити і інтереси України, і цілої держави… Вся збройна сила краю, військові частини, технічні знаряддя, засоби комунікації, як-от: автомобілі, спеціальні вагони, або навіть паровози та вагони, кому б вони не належали, Крайовий Комітет має право на певний час, в залежності від обставин, взяти до своїх рук, для вжитку по боротьбі з контрреволюцією. Крайовий Комітет має право приписувати: робити труси у окремих осіб і в інституціях, усовувати з посад і арештовувати осіб, про яких в Крайовому Комітеті будуть повні відомості в їх небезпечності для революції, переглядати листування їх, робити інші заходи і вживати міри, що будуть викликані обставинами і характером боротьби з контрреволюцією. Можна бути певним, що Крайовий Комітет по боротьбі з контрреволюцією, маючи такий склад і володіючи повнотою влади, зможе з успіхом боротись з небезпекою, яка загрожує нашому краю од контрреволюції”141.

 4 вересня 1917 р. Петлюра доповідав у цій справі на засіданні Генерального Секретаріату. Генеральний Секретаріат ухвалив: “Заслухавши доклад Петлюри і вважаючи, що окремий орган по охороні революції є потрібним в сучасний мент, Генеральний Секретаріат вважає можливим, щоб Генеральне секретарство по внутрішніх справах утворило би при своєму секретарстві відповідний дорадчий орган для контакту з громадськими інституціями”142.

 Подальша доля цього проекту Петлюри не відома. Ймовірно, що він не отримав належної підтримки з боку керівництва Генерального Секретаріату і навіть таке рішення не було реалізоване. Між тим, нагальна потреба створення такого Комітету була на часі і вкрай необхідною, що підтвердили події жовтня 1917 р.

 Восени 1917 р. під впливом більшовицької агітації розпочався процес стихійної демобілізації і розкладу армії, який набирав чимдалі загрозливіших розмірів. На фронті посилюються антивоєнні настрої, що охоплюють дедалі ширші солдатські маси, в тому числі і українців. Даються взнаки загальна політизація у військових частинах, падіння бойового духу і дисципліни, викликані тривалою виснажливою війною. Військо все більше перетворювалося в некеровану силу. Багатотисячні натовпи російської армії покидали фронт і просувалися через усю Україну додому. До Росії вивозилося військове і невійськове майно, нищилося все, що нагадувало собою добробут і культуру. Страшнішого лиха для України годі було уявити.

 Не маючи можливості зберегти керівництво армією, Тимчасовий уряд і Ставка змушені були знову йти на поступки українському військовому рухові.

 12 вересня 1917 р. за дорученням Генерального Секретаріату до Ставки відправлено делегацію від УГВК у складі С. Петлюри, П. Скрипчинського і В. Кедровського. 13 вересня делегацію УГВК прийняв Верховний головнокомандувач М. Духонін, який повністю підтримав її домагання щодо українізації. Це поклало початок новому – третьому – її етапові.

 Однак з історіографічних джерел практично неможливо зробити підрахунки чисельності українізованих частин у цей час, настільки вони суперечливі. Наведемо лише декілька. Так, Л. Дещинський вважає, що загалом на Південно-Західному і Румунському фронтах було повністю українізовано 42 і частково 11 полків, в яких нараховувалось 79 тис. солдатів143. Н. Якупов наводить дані, що 22 вересня Тимчасовий уряд дає дозвіл провести українізацію 20 дивізій, які повинні поповнюватись за рахунок уже існуючих українських частин. А 3 жовтня Керенський підписав наказ про поповнення солдатами-українцями 15 піхотних дивізій, однієї стрілецької дивізії з двох артдивізіонів144. За даними О. Удовиченка, укомплектовані українські частини нараховували 60 тис. військовиків145. В. Голубко стверджує, що у жовтні Ставка дає дозвіл провести українізацію на Південно-Західному і Румунському фронтах по шість дивізій, а на Північному і Західному – по дві дивізії146. Інші джерела, зокрема М. Френкін, свідчать, що у тилових гарнізонах України було українізовано майже 130 запасних і спеціальних полків, що нараховували до 120 тис. солдатів і офіцерів147. Була українізована 2-га Київська школа прапорщиків, куди вже 28 вересня до неї було прийнято 75 вояків-українців148. Петлюра домігся відкриття на початку вересня українських піших шкіл прапорщиків та українських відділень при інженерній та артилерійській військових школах149. До праці над створенням української військової освіти залучали найкращих викладачів та кадрових офіцерів-українців, що перебували в місті.

 На той час активізувалась діяльність з формування українських військових частин у тилових гарнізонах. На початку вересня в Одесі був сформований Перший Гайдамацький курінь у складі шести піхотних, кулеметної та кінної сотень і гарматної батареї. У Бердичеві сформовано артилерійський полк імені Т. Шевченка. Д. Дорошенко зазначає, що Військове міністерство у цей час дало дозвіл на українізацію запасного артдивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти та запасного батальйону самокатчиків у Києві, а також на розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу150. Командири призначались УГВК. Перед ними стояло завдання боротися з анархією і підтримувати порядок.

 Ситуація вимагала використання сили Вільного козацтва, яке ще з березня 1917 р. почало самочинно організовуватися як самооборонна організація для боротьби з анархією і охорони громадського порядку. За короткий час цей рух поширився на всю Полтавщину, Київщину, Чернігівщину, Катеринославщину і влітку набув рис військових формувань, що мали реальну військову силу. Створювалось вільне козацтво і в самому Києві на базі гуртків заводських “Просвіт”, громадських українських товариств та інших об’єднань.

 Про безпосереднє вирішення Петлюрою проблем Вільного козацтва підтверджують документи, віднайдені автором у фонді Генерального Секретаріату ЦДАВО України. Вони свідчать, що Петлюра 8 вересня зробив доповідь на засіданні Генерального Секретаріату, однак прийняте з цієї проблеми рішення – “вислати спеціальних комісарів для ознайомлення з нею на місцях і на підставі всіх даних виготовити мотивовану записку і роздати її секретарям для обміркування”151 – не відповідало її важливості і відтягувало практичну реалізацію. На засіданні Генерального Секретаріату 22 вересня 1917 р. Петлюра виступив із законопроектом про Вільне козацтво. І знову було прийнято зволікаючу постанову: “перейти до обговорення самого законопроекту на одному з ближчих засідань”152.

 Наприкінці вересня Петлюра від імені УГВК розіслав запити до місцевих волосних управ щодо їх ставлення до різного роду військових формувань із місцевого населення, зокрема Вільного козацтва. Він акцентував увагу на тому, що російська армія розвалюється, а маси дезертирів, покидаючи фронт, розпочнуть спустошення України. Щоб не допустити цього, волосні управи повинні були негайно приступити до організації “товариств”, або ж загонів самооборони, які б забезпечили охорону населення від грабунків здеморалізованої армії. УГВК мав вивчити цей рух і зробити відповідний звіт Центральній Раді та військовому міністрові Тимчасового уряду щодо забезпечення новопосталих формацій зброєю і командним складом153.

 Козацький рух потребував централізації і перетворення в суто військову організацію. Але спроби перебрати його під вплив Генерального Секретаріату звелися лише до проведення 6-8 жовтня у Чигирині Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Однак з’їзд пройшов під переважаючим впливом самостійницьких партій. Ця обставина, а також обрання отаманом П. Скоропадського, викликали у Центральній Раді неприхильне ставлення, що негативно впливало на подальшу організацію козацького руху.

 Архівні джерела свідчать, що 21 листопада за сприяння Петлюри було затверджено Статут Вільного козацтва, згідно з яким воно мало перебувати у розпорядженні місцевого самоврядування і мало бути “твердою опорою в боротьбі з анархічними елементами безчинства і злодійства”154.

 Ці заходи підтверджують, що український військовий рух на жовтень 1917 р. фактично був легалізований. Усупереч всім перешкодам чітко стало окреслюватися ядро української армії.

 Всеукраїнська військова рада поставила вимогу проведення фронтових військових з’їздів. У жовтні відбулися фронтові, корпусні та армійські українські військові з’їзди на Південно-Західному фронті, згодом – на Північному, Західному та Румунському фронтах, на яких порушувались, насамперед, питання про війну і мир, владу і землю. Робота з’їздів засвідчила подальшу радикалізацію настроїв українського вояцтва щодо негайного формування національного війська.

 У промові на з’їзді Південно-Західного фронту, що відбувся 4-10 жовтня у Бердичеві, Петлюра обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що “тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни”155.

 З’їзд поставив завдання створити українські військові ради на всіх рівнях: ротні, полкові, корпусні, армійські, гарнізонні, фронтові. Це рішення, на нашу думку, мало далекоглядні наслідки – воно відкривало шлях для творення українських вертикальних військових структур, навколо яких ставало можливим формування регулярної національної армії. Ухвали, прийняті з’їздом, являли собою програму національного військового будівництва на найближчу перспективу.

 УГВК почав поступово перетворюватися у фактичного керівника українізованих частин армії, іншими словами кажучи, реально перебирав на себе функції штабу національних збройних сил. Військовим радам подекуди вдалося навіть встановити свій контроль над складами зброї. Однак, маючи такий вплив на військо, коли навіть міг віддавати накази щодо виходу на фронтові позиції, УГВК і надалі залишався громадською, неофіційною установою, а його голова Симон Петлюра не входив до Генерального Секретаріату.

 Чимдалі, тим більше було видно, що Тимчасовий уряд перестав мати будь-яку владу, хоч в Україні знаходилася ще велика сила вірних йому військ. Це підштовхувало все ширші політичні сили до рішення брати в свої руки порядкування національним життям. Дедалі нагальнішою ставала проблема підпорядкування собі військових справ. УГВК усе наполегливіше домагався права на виняткове керування українськими частинами.

 Саме під тиском цих обставин Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 р. видав декларацію, в якій заявив про вступ в управління Україною і детально виклав принципи своєї діяльності. Важливим пунктом декларації було перетворення УГВК у секретаріат з військових справ. Але Генеральний Секретаріат залишив і надалі невизначеним статус Петлюри, не здійснив офіційного призначення генерального секретаря з військових справ. 13 жовтня Петлюра звернувся з листом до Тимчасового уряду з вимогою “надати йому необмежену владу у зв’язку із ускладненнями і труднощами на фронті”156, однак відповіді не отримав.

 19 жовтня 1917 р. Мала Рада, заслухавши доповідь С.Петлюри про українізацію, затвердила план повної українізації 15 піхотних дивізій на фронтах і всіх гарнізонів в Україні. Затверджено також внесення Петлюрою пропозиції про запровадження представників (комісарів) Центральної Ради при кожній дивізії і вище157. У відповідь на це Тимчасовий уряд звинуватив Малу Раду і Генеральний Секретаріат у державній зраді, і 21 жовтня міністр юстиції направив київському прокурору розпорядження про притягнення їх до карної відповідальності158. Лише подальші події перешкодили російській владі довести цю справу до завершення.

 20 жовтня було скликано Третій Всеукраїнський військовий з’їзд. Деякі праці істориків хибують огріхами щодо питання, саме яку участь брав Петлюра у з’їзді. Зокрема, П. Мірчук стверджує, що “Симон Петлюра, проти якого інтригували колеги-соціалісти, взагалі не брав участі в роботі з’їзду”159. Насправді архівні дані підтверджують протилежне: Петлюра був присутній на з’їзді, щоправда, не головував, оскільки президія обиралася із представників партійних фракцій і переважали есери. Однак він виступав і був тепло зустрінутий делегатами, окрім невеличкої фракції соціалістів-самостійників, які навіть направили до президії з’їзду меморандум із звинуваченням Петлюри “в неспроможності виконувати свої обов’язки”160.

 Сам Петлюра згодом згадував, що під час його виступу перед делегатами самостійники постійно перебивали його вигуками. На тезу, що Центральна Рада виявила силу і рішучість, вони реагували вигуком: “Нічого ви не виявили!”; на запевнення про силу Генерального Секретаріату військових справ пролунало: “То наша сила!”. Петлюра продовжував: “Тут нема “ваших” і “наших”, тут всі наші. Ми всі єдине революційне українське військо… ми повинні йти шляхом, наміченим Центральною Радою…”161.

 Загалом же аналізові Третього військового з’їзду в історичній літературі відведено невиправдано мало уваги. Проте перебіг подій на з’їзді відображає гостроту протистояння у військовому середовищі і дає цінний матеріал для пояснення багатьох пізніших суспільних явищ. Наприклад, дослідник О. Щусь наводить характерний епізод військового з’їзду, коли після виступу більшовика І. Кулика делегати майже хором вигукували: “Ми за Леніним, а не за Керенським!”162.

 У резолюції Третього Всеукраїнського військового з’їзду “Про українізацію війська”, прийнятій під впливом В. Винниченка, М. Порша та інших, була висунута вимога, що військо повинно перейти на національно-територіальний принцип. Разом з тим з’їзд вважав за потрібне “відтепер починаючи, перевести всі українізовані частини війська на Південно-Західний фронт і вивести звідти та з території України всі російські військові частини”163.

 У дні роботи з’їзду у Петрограді відбувся державний переворот, що привів до влади більшовицький уряд на чолі з В. Леніним. 25 жовтня у Києві було скликано екстрене закрите засідання Малої Ради. С. Петлюра подав відомості з телеграфу про перехід влади в руки більшовиків. Далі він зазначив, що “військові частини і члени Генерального Комітету занепокоєні подіями, а через це Мала Рада повинна винести певну постанову, яка буде точно виповнена нашими реальними силами”164.

 Більшовицький переворот у Петрограді не був засуджений військовим з’їздом. Навпаки, було заявлено, що його “не можна вважати вчинком антидемократичним”, а тому треба вжити всіх заходів, щоб військо з України не посилалось “для боротьби з представниками трудового народу”165. Однак Петлюра віддав наказ українському комісарові Північного фронту українським частинам спинити більшовицькі війська біля Петрограда. Петроградський переворот прискорив розмежування політичних сил в Україні, підштовхнув їх до рішучих дій. Утримати владу намагалися сили, віддані Тимчасовому уряду, на чолі зі штабом Київського військового округу. Їх підтримувала Київська міська дума та комісаріат Тимчасового уряду.

 На пропозицію Симона Петлюри делегати Третього військового з’їзду проголосили себе Першим українським полком охорони революції у складі чотирьох куренів під командуванням підполковника Ю. Капкана і поручника М. Галагана. М. Галаган у своїх споминах так описав цей факт: “По обіді 25 жовтня на з’їзд несподівано явився Симон Петлюра, який заявив, що важність моменту і серйозність подій, які назрівають, вимагають від учасників з’їзду, щоб вони перервали на якийсь час виконання своїх громадських обов’язків, як делегати з’їзду, та в інтересі українського народу виконали свій обов’язок, як вояки. Від імені українського уряду він просив делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради. Після короткого обміну думок з’їзд одноголосно постановив зорганізуватися у полк”166. М. Галаган за дорученням Петлюри блискуче підпорядкував Центральній Раді дві школи прапорщиків чисельністю по 500 юнаків, що мали виступати на боці штабу округу.

 Рішенням Малої Ради 25 жовтня був створений “Краєвий комітет для охорони революції в Україні” у складі 27 осіб. Цей орган, як значиться в постанові, повинен був вирішувати найважливіші питання військового захисту та державної безпеки України. Комітет мав “розпоряджатися всіма силами революційної демократії на всій території України, здійснювати всю військову і адміністративну владу”, і з цією метою йому мали підлягати “всі органи влади означеної території”167. До його складу увійшли представники партій, у тому числі і від більшовиків, від державних і громадсько-політичних і професійних організацій і від рад. Як бачимо, при створенні Комітету в нових умовах була використана ідея Петлюри, яку він висував ще на початку вересня 1917 р.

 Комітет проголосив відозву “До всіх громадян України”, в якій сповіщав про події в Петрограді, заявляючи, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях, і закликав усіх людей до спокою, а всі революційні й демократичні організації об’єднатися в місцеві комітети для охорони революції під проводом Крайового комітету. У відозві говорилось, що Комітет охорони революції поширює свої повноваження на 9 губерній, його накази мають обов’язкову силу на території всіх цих губерній і будуть підтримуватися військовими підрозділами, які є в його розпорядженні168.

 Того ж дня Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій засудила насильницьке повалення Тимчасового уряду і заявила про недопустимість переходу всієї влади до рад, які становили лише незначну частину революційної демократії. Переворот розцінювався як диктатура одного класу, як заперечення демократії. Отже, Центральна Рада не визнала Раднарком федеральним урядом, хоча, за свідченням П. Христюка, у жодному своєму акті не висловилася і проти його визнання169. Ця резолюція призвела до відкритої конфронтації з більшовиками. Відозву “До всіх громадян України” з засудженням петроградського перевороту 27 жовтня виніс також Генеральний Секретаріат. Він закликав громадян України до спокою і підтримки Тимчасового уряду170.

 З опублікуванням цих відозв конфронтація між більшовиками і Центральною Радою загострилася ще більше під час збройних сутичок між більшовиками і військами штабу військового округу, що не визнавали Центральну Раду і залишались вірними Тимчасовому урядові, Центральна Рада зайняла нейтралітет. Відмовою визнати більшовицький переворот Центральна Рада створила новий, більшовицький, фронт проти себе.

 Більшовики відмовилися підпорядковуватися Крайовому комітетові. Рішень Комітету не виконували також начальник Київського військового округу Квецинський та комісар Тимчасового уряду в Києві Кирієнко. Тому 10 листопада рішенням Малої Ради Крайовий комітет було скасовано. Його функції перебрав Генеральний Секретаріат.

 Більшовики створили революційний комітет для захоплення влади у Києві, а відтак і в Україні. 28-29 жовтня дійшло до збройного конфлікту між більшовиками і військами штабу округу. Центральна Рада зайняла позицію нейтралітету. Коли 31 жовтня штаб округу залишив місто, С. Петлюра наказав військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти. Відтак Київ опинився в руках українців і владу в столиці фактично перебрала Центральна Рада. Загони Вільного козацтва, Січових Стрільців та українізовані військові частини зліквідували повстання. Генералітет військового округу також капітулював.

 Ці події мають в історіографії достатньо різні, часом протилежні оцінки. Радянські історики з позицій класової демагогії звинувачували Центральну Раду в узурпації влади, зраді робітників і солдатів Києва. Насправді Центральна Рада домагалася переходу влади до рук усього народу, а не тільки робітників і солдатів. З боку більшовиків не було жодних намірів порозумітися з Центральною Радою чи українськими соціалістичними партіями. Їхня мета стала зрозуміла дещо згодом: нав’язати російську більшовицьку владу в Україні і проявити повну байдужість до національних інтересів в українській революції.

 Покладаючись на архівні матеріали, можна з певністю стверджувати, що сентенція Денікіна в “Очерках русской смуты” про нібито “спільний виступ українців на чолі з Петлюрою і більшовиків на чолі з П’ятаковим проти незначних частин штабу округу при нейтралітеті чеських частин і донських козаків”, м’яко кажучи, є неправдою. Не знаходить підтвердження інший факт, наведений Денікіним, а саме: що “українці разом з більшовиками ловили і розстрілювали юнкерів”171.

 Деякі історики, зокрема Н. Полонська-Василенко, вважають тактику нейтралітету в боях 11-13 листопада великою помилкою, що нібито “дало можливість перемогти більшовикам”172. Насправді ж керівництво Центральної Ради бачило в перемозі більшовиків загибель демократії і революції, а в перемозі військ Тимчасового уряду – шлях до військової диктатури і придушення українського національного руху, тому було обрано нейтралітет. Петлюрі коштувало величезних сил, щоб утримати вояків від бойових дій проти Штабу, оскільки симпатії війська були на боці повсталих солдатів і робітників.

 З боку українських військ не було жодних репресій. Більшовики вимагали розправи над заарештованим штабом округу на чолі з генерал-лейтенантом Квецинським, але Петлюра наказав усіх звільнити. Залишки військ евакуйовано на Дон без роззброєння, чого домагались більшовики. Петлюра запропонував бажаючим перейти на службу до українських частин.

 Після жовтневого перевороту, в умовах жахливої дезорганізації фронту, катастрофічної недисциплінованості і загальної анархії, для Центральної Ради найважливішим завданням став контроль над ситуацією у війську. У 2-му Гвардійському, 1-му Туркестанському, 5-му Сибірському, 5-му та 32-му армійських корпусах у перші дні після петроградського перевороту створились так звані військово-революційні комітети (ВРК). Вони претендували не лише на політичне, а й на військове керівництво, зайняли ворожі позиції до української державності. Спроби Центральної Ради підпорядкувати собі ці комітети наштовхнулись на шалений опір ВРК всіх рівнів. Центральна Рада і українські військові комітети рішуче відмовилися визнавати повноваження самозваних ВРК.

 Встановлення влади Центральної Ради у Києві дало імпульс українському військовому рухові. Стало можливим перейти до рішучих кроків на шляху формування національних військових частин. За цих умов С. Петлюра одним з перших зрозумів агресивну суть російського більшовизму і те, що лише збройною силою, власною армією можна закріпити державну незалежність України, та перейшов до практичної її організації. Необхідно було брати на себе керівництво національним військовим рухом і надолужувати згаяний час у будівництві армії.

 Для зміцнення виконавчої влади 31 жовтня постановою Центральної Ради поповнено склад Генерального Секретаріату шістьма Генеральними комісарами, у тому числі і Генеральним комісаром з військових справ. Відтоді С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра.

 Уже 2 листопада Петлюра розіслав у Ставку російської армії, в усі штаби фронтів, округів та інші військові організації телеграму, в якій, зокрема, повідомляв: “Волею Центральної Ради мене поставлено на чолі військової влади України. Я прийняв цю владу і призначив на посади інших людей. Всі вищі краєві установи працюють. Головне їх завдання – зберегти непорушний лад в Києві, його окрузі і на Україні, упорядкувати рух залізниць, постачання військові як людей, так і всіх життєвих та бойових припасів. Я не буду втручатися в розпорядження командуючих фронтами, але в тилу всі розпорядження даю я через командуючих округами або через своїх уповноважених… Беручи на себе вищу військову владу в Україні, за винятком фронту, всі розпорядження в тилу виходять виключно від Генерального Військового Комісаріату України і тому жодних інших наказів не треба виконувати”173.

 Таким чином, діяльність С. Петлюри – як голови УГВК у період підвладності України російському Тимчасовому урядові від квітня до жовтня 1917 р. – дозволяє підтвердити, що він усім своїм попереднім життям був підготовлений до цієї ролі. Українізація армії, яка здійснювалась за активної участі і під безпосереднім керівництвом Петлюри, стала засобом привернення збройної сили на бік української революції. Її здійснення шляхом компромісів з Тимчасовим урядом і поступового зміцнення українських сил було єдиноможливим. Більш радикальні і рішучі заходи призвели б до репресій і придушення українського руху.

 У процесі українізації створено передумови для формування українського війська на основі дислокованих в Україні частин російської армії , які фактично у своїй основі перетворювалися на національно-територіальні. Вони стали основою національної збройної сили, яка почала активно створюватися після жовтневого петроградського перевороту.

 Історіографічна база даної проблеми є дуже незначною, а наявність обширної джерельної бази потребує подальшого дослідження та перегляду попередніх оцінок ролі і місця С. Петлюри у цей важливий період становлення української державності.

* Тут і далі дати до 16 лютого 1918 р. подано за старим стилем.

39 Див.: Голубко В. Армія УНР. 1917-1918: Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997. – С. 29.

 40 Див.: Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 2. – Березень.

 41 Киевская мысль. – 1917. – 19 березня.

 42 Там само.

 43 Шанковський Л. Рецензія на книгу О.Підгайного “Українська республіка і Східно-Европейська революція” // Український історик. – 1967. – Ч. 1-2 (13-14). – С. 105.

 44 Див.: Робітнича газета. – 1917. – 22 квітня.

 45 Винниченко В. Відродження нації. – К.: Політвидав України, 1990. – Ч. 1. – С. 140.

 46 Киевская мысль. – 1917. – 19 травня.

 47 Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К.: Криниця, 1991. – С. 23.

 48 Там само. – С. 124.

 49 Див.: Коротенко В., Пустовіт Т. Симон Петлюра і Полтавщина (добірка архівних документів) // Полтавська петлюріана: Меморіали Других петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. Полтава: Т-во Просвіта. – 1993. – С. 13-26.

 50 ЦДАВО України. – Ф. 3890. Оп. 1. Спр. 8. – Арк. 68.

 51 У 100-річчя народження Симона Петлюри – президента Української Народної Республіки. Збірник статей і доповідей / Упоряд. М.Степаненко. – Вашингтон-Філадельфія: Україна, 1979. – С. 28.

 52 Див.: Ткачук А. Симон Петлюра. Політичний портрет // Київська старовина. – 1992. – Ч. 6. – С. 68.

 53 Винниченко В. Заповіт… – С. 23.

 54 Див.: Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни. – Прага, 1936. – С. 48.

 55 Сірополко С. Літературно-журналістська діяльність Симона Петлюри // Тризуб. – 1936. – Ч. 29-30. – С. 3.

 56 Шульгин О. Симон Петлюра та закордонна політика // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926)… – С. 172.

 57 Симон Петлюра. Статті, листи, документи. – Нью-Йорк: УВАН у США. Б-ка ім. Симона Петлюри в Парижі, 1979. – Т. 2. – С. 274.

 58 Тризуб. – 1931. – Ч. 31-32. – С. 5.

 59 ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 1.- Арк. 34.

 60 Винниченко В. Заповіт… – С. 25.

 61 Дорошенко Д. Український військовий рух // Український літопис. – 1947. – Ч. 3. – С. 8.

 62 Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 319.

 63 Кедровський В. 1917 рік… – Вінніпег, 1967. – С. 132.

 64 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 років. – Нью-Йорк, 1969. – Ч. 1. – С.126.

 65 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 1. – С. 272-273.

 66 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 1. – С. 274.

 67 Ковалевський М. При джерелах боротьби… – С. 319.

 68 Див.: Голубко В. Армія УНР… – С. 51.

 69 Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 144.

 70 Див.: Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк, 1992. – С. 156.

 71 Цит. за: Збаразький С. Крути. У 40-річчя Великого чину. – Нью-Йорк, б.р. – С. 32.

 72 Робітнича газета. – 1917. – 12 квітня.

 73 Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 7.

 74 Там само.

 75 Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. (Про що мовчить історія). – Торонто, 1970. – Т. 1. – С. 204.

 76 Нова Рада. – 1917. – 10 травня.

 77 Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди. (Історичні зошити). – К., 1992. – С. 64.

 78 Нова Рада. – 1917. – 8-9 червня.

 79 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… -Т. 1. – С. 215.

 80 Стефанів З. Українські Збройні Сили 1917-1921 // Воєнно-історичний нарис: У 3-х ч. – Ч. 1. Доба Центральної Ради і Гетьманату. – Коломия, 1935. – С. 47.

 81 Млиновецький Р. Нариси з історії… – С. 262.

 82 Там само.

 83 Христюк П. Замітки і матеріали… – Ч. 1. – С. 70.

 84 Цит за: Мороз В. Україна у ХХ столітті… – С. 115.

 85 Кедровський В. 1917 рік… – С. 130-131.

 86 Кедровський В. Початки українського війська // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879-1926). – С. 217.

 87 Кедровський В. 1917 рік… – С. 131-132.

 88 Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди. (Історичні зошити). – К., 1992. – С. 44.

 89 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 1. – С. 276-277.

 90 Кедровський В. 1917-й рік… – С. 188.

 91 Див.: Нова Рада. – 1917. – 11 червня.

 92 Див.: Ткачук А. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані формування в 1917 році // УІЖ. – К., 1967. – Ч. 8. – С. 75-84.

 93 Винниченко В. Відродження нації. – Ч. 1. – С. 144.

 94 Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. – К., 1993. – № 10. – С. 9.

 95 Див.: Науменко Ю. На переломі: Причинки до історії українізації частин б. російської армії. – Луцьк, Рівне в 1917 р. // За державність. Зб. 5. – Каліш, 1935. – С. 186 – 196.

 96 Див.: Савченко В. Український рух в ІХ-й російській армії… -С. 81-85.

 97 Див.: Гордієнко В. І постала Україна // Літопис Червоної Калини (Львів). – 1993. – № 3-4. – С. 5.

 98 Див.: Кедровський В. (В.К.) З другого військового з’їзду // Літературно-Науковий Вісник. – Львів, 1923. – Кн. 10. – С. 145.

 99 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2-х т. – Т. 1. – К., 1996. – 159 с.

 100 Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 10.

 101 Там само.

 102 Див.: Радченко Л.О. Cучасна історіографія… – С. 38.

 103 Кедровський В. 1917-й рік… – С. 151.

 104 Дорошенко Д. Война и революция на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. – М. – Л., 1930. – С. 68.

 105 Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 10.

 106 ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 1. – Арк. 68.

 107 Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 11-12. Червень.

 108 ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 1. – Арк. 75 зв.

 109 Кедровський В. 1917-й рік… – С. 256.

 110 Там само. – С. 256.

 111 Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 3. – Арк. 1-1 зв.

 112 Минц И. История Великого Октября. – М., 1967. – Т. 2. – С. 435.

 113 Симон Петлюра в молодості. Зб. споминів / Під ред. А.Жука. – Львів: Вид-во “Хортиця”, 1936. – С. 100-101.

 114 Кедровський В. Початки українського війська // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879-1926). – С. 218.

 115 Тризуб (Париж). – 1931. – Ч. 31-32. – С. 6.

 116 Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 1. – Арк. 53.

 117 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 1. – С. 218.

 118 Див.: Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 19.

 119 Див.: Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. – К., 1958. – С. 159.

 120 Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 2. – С. 345.

 121 ЦДАВО України. – Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 32. – Арк. 27.

 122 Робітнича газета. – 1917. – 20 липня.

 123 Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1115, Оп. 1. Спр. 32. – Арк. 27 зв.

 124 Там само. – Арк. 27.

 125 Див.: Голубко В. Армія УНР… – С. 80.

 126 Див.: Єрошевич В. З боротьби українського народу за свою незалежність // За Державність. Збірник 8. – Варшава, 1938. – С. 9.

 127 Див.: Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 22-23.

* У 1-му томі “Симон Петлюра. Статті, листи, документи” на с. 277 цей виступ подано від 19 серпня.

128 ЦДАВО України. – Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 21. – Арк. 29.

 129 Кедровський В. 1917-й рік… – С. 188.

 130 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 2. – С. 344-345.

* Корнілов говорив про 138 ешелонів з поповненням для фронтових з’єднань, зупинених розпорядженням УГВК, що мав намір їх українізувати. Див.: Солдатенко В. Центральна Рада та українізація армії // УІЖ. – 1992. – № 6. – С. 28.

131 Кедровський В. 1917-й рік… – С. 276.

 132 Див.: Голуб П. Солдатские массы… – С. 159.

 133 Див.: Голубко В. Армія УНР… – С. 82-84.

 134 Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 22-23. Листопад.

 135 Симон Петлюра. Статті, листи, документи… – Т. 1. – С. 278.

 136 Див.: Солдатенко В. Проблема національних збройних сил України // Вісник НАН України. – 1995. – № 7-8. – С. 76.

 137 Вісті з Української Центральної Ради. – 1917. – № 24. Грудень.

 138 ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 2. – Арк. 22.

 139 Там само. – Ф. 3156. Оп. 1. Спр. 140. – Арк. 11.

 140 Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1063. Оп. 3. Спр. 4. – Арк. 1-1 зв.

 141 Там само.

 142 Там само. – Оп. 1. Спр. 2. – Арк. 239.

 143 Див.: Дещинський Л. Революційні події на Південно-Західному, Румунському фронті і Чорноморському флоті у 1917-лютому. – 1918 р. – Львів, 1982. – С. 168.

 144 Див.: Якупов Н.М. Борьба за армию в 1917 г. – М., 1975. – С. 169.

 145 Див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові сили. 1917-1921. – К., 1995. – С. 15.

 146 Див.: Голубко В. Армія УНР… – С. 95.

 147 Див.: Френкин М. Захват власти большевиками в России и роль тыловых гарнизонов армии. – Иерусалим, 1982. – С. 124.

 148 Див.: Нова Рада. – 1917. – 30 вересня.

 149 Див.: Там само. – 19 вересня.

 150 Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Т. 1. – Ужгород, 1932. – С. 370.

 151 ЦДАВО України. – Ф. 1063. Оп. 1. Спр. 2. – Арк. 3 зв.

 152 ЦДАВО України. – Ф. 1063. Оп. 1. Спр. 2. – Арк. 7 зв.

 153 Див.: Там само. – Ф. 1076. Оп. 1. Спр. 9. – Арк. 3.

 154 Рідне слово. – 1917. – 17 листопада.

 155 ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 8. – Арк. 28.

 156 ЦДАВО України. – Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 3. – Арк. 19-24.

 157 Див.: Там само. Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 2. – Арк. 119.

 158 Короливский С.М., Рубач М.А., Супруненко Н.И. Победа Советской власти на Украине. – М., 1967. – С. 231.

 159 Мірчук П. Причини загибелі УНР // Державність (К). – 1992. – № 4. – С. 4.

 160 ЦДІА у Львові. – Ф. 760. Оп. 1. Спр. 7. – Арк. 2.

 161 Петлюра С. Статті, листи, документи… – Т. 2. – С. 373-374.

 162 Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди… – С. 58-59.

 163 Нова Рада. – 1917. – 4 листопада.

 164 ЦДАВО України. – Ф. 1076. Оп. 2. Спр. 2. – Арк. 148 зв.

 165 Дорошенко Д. Історія України… – Т. 1. – С. 165.

 166 Галаган М. З моїх споминів. – Львів: Червона Калина, 1930. – Ч. 3. – С. 11.

 167 Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 2. – Арк. 102.

 168 Див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали… – Т. 1. – С. 364-365.

 169 Див.: Христюк П. Замітки і матеріали… – Ч. 2. – С. 44.

 170 Див.: ЦДАВО України. – Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 26. – Арк. 6.

 171 Деникин А.И. Очерки русской смуты: В 5 томах. – Т. 1. Вооруженные силы Юга России. – М.: Мысль, 1991. – С. 157.

 172 Полонська-Василенко Н. Історія України 1900-1923 рр. – К., 1991. – С. 60.

 173 Нова Рада. – 1917. – 4 листопада

СЕРГІЙ ЛИТВИН

http://petlura.poltava.ua/2011/07/09/symon-petlyura-i-ukrajinizatsiya-armiji/