БАНДЕРІВЦІ В СОВЄТСЬКИХ КОНЦТАБОРАХ


Ох, і було їх там! Казали, що половина політичних в'язнів по всьому Сибіру були бандерівці. Ви знаєте, совєти кожного українського самостійника, що проти москалів, як вони кажуть "за самостоятельну Україну", звуть бандерівцями. Москалі, совєтська власть йому не "нравилась"- значить український націоналіст, "бадьора". Зараз по війні їх було в большевицьких концтаборах сотні тисяч. Такі, що справді були в УПА або в організації Бендери, такі, що помагали їм якось і навіть ті, що просто своїм наставленням могли стати "бандерівцями". Дуже багато їх згинуло. По смерті Сталіна "дрібніших" звільнили, залишалися ті, що їх засудили на 20-25 літ.

У совєтських тюрмах і концтаборах бандерівці мали дуже добру славу. Тверді, з'єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елементу, "блатні", що тероризують інших в'язнів. Вони пробували взя­ти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але "блатні" нав­чилися скоро, що "єслі ето бандєровець, нє трогай єво!" Те саме між жінками-в'язнями. "Бандері­вець" чи "бандерівка'" кожний в'язень совєтських концтаборів вимовляє з респектом. Дай, Боже, і євреям таких, як Горбовин, Пришляк, Марчак, Дишкант, сорока й сотні інших. Горбовий... це фан­тастичне поєднання глибокого знання і бойової твердості в одній особі. Такої живої енциклопедії я ще не зустрічав. Що не запитаєш його, все знає і відразу відповість. Навіть по-єврейськи говорить і все про євреїв знає. Я б його головним рабином Ізраїлю зробив. А який твердий! Двадцять вісім ро­ків тюрми й концтаборів видержав і не заломився. Його вперто намовляли "покаятися". І засудити український націоналізм і за те його відразу звільнять і високе становище дадуть. А він завжди: "Ні!" Приїжджали з Москви і намовляли мене, щоб я вплинув на нього, щоб "розкаявся". То я їм казав: "А що я можу? Ви знаєте, що Горбовий бандерівець. Скеля! Не розлупиш!"

Адвокат, доктор Володимир Горбовий карався 28 р. по тюрмах червоного пекла, воїн УПА Данило Шумук — 42 роки, 14-літній син ген. Шухевича, Юрій, арештований у 1948 р. і за відмову відректи­ся від свого батька, відсидів 36 років і там осліп, Ірина Сеник — 36 років, Михайло Сорока — 36 ро­ків і його дружина Катерина Зарицька — 27 років, Одарка Гусяк — 25 років, Галина Дідик — 22 ро­ки. А рідні сестри Бандери — Марта, Володимира і Оксана майже півстоліття мучились тільки за те, що не відреклися свого брата і не пішли на співпрацю з антихристом. У 1953 р. їх привозили з Сибіру до Москви і пропонували там квартиру, авто, вимагаючи взамін звернення до бандерівців, щоб припинили збройну боротьбу. Сестри мужньо вибрали інше — концтабори, бо життя на землі тимчасове, а як душу занапастиш, то що даш взамін на Страшному Суді перед Богом. Марта помер­ла у 1982 р. в Красноярському краю. Тисячі бандерівців — цвіт нації, віддали своє життя з любов'ю, заради щастя майбутніх поколінь. Маємо з кого брати приклад!

Недавно я мав щастя зустрітися з рідними сестрами Бандери — Володимирою і Оксаною. У розмо­ві з ними побачив я велику ласку Божу, яка йде з їхніх сердець і духом відчув присутність їхнього брата Степана. Мені стало тепло на серці. Я був вражений добротою, вбогістю і світлим розумом тих прекрасних культурних людей і зрозумів, яке шляхетне і святе виховання було в їхній родині. Це чудо просто, щоб через стільки років страшних поневірянь зберегти такий спокій у душі, мати сильну віру до Бога і дальше жити з надією на кращу долю України. Для мене - це велика наука.

Сестри розповіли мені, що Степан Бандера мав дружину Ярославу, яка народилася 14.09.1917 р. в м. Сянок і була дочкою священика Василя Опарівського. Закінчила гімназію в Коломиї і навчаю­чись у Львівській гюлітехніці вступила в ОУН. За свою політичну діяльність була заарештована по­ляками. Це була вродлива, приємна, спортивна дівчина, мала великі, дуже виразні сині очі. Степан і Ярослава повінчалися 2 червня 1940 р. у Кракові в храмі Возвиження Чесного і Животворящого Хреста. Святу Тайну Вінчання уділив о. Степан Граб. Весілля було скромне і без спиртного. Свідка­ми були — Люба Лемик і Василь Бандера. У подружжя народилося троє дітей: Наталка - 1941, Ан­дрій — 1942 і Леся —1948 р. Батько Ярослави о. Василь — капелан УГА, загинув геройською смер­тю, рятуючи друзів під час війни 1919 р. Мама Юлія була розстріляна поляками 26.07.1944 р. за те, що її дочка була дружиною Провідника ОУН. Брат, Левко — член ОУН, був розстріляний фашиста­ми в Жовкві у 1942 р. Переживши стільки горя, переслідувань і смерть свого чоловіка, Ярослава своєю терпеливістю, завзяттям та рідкісною святістю самовідречення і пожертви стала символом жінки-українки. Ця скромна, ніжна, добра і тиха людина з болем пережитого горя на обличчі відій­шла у вічність 17.08.1977р. у м.Торонто — Канада, мужньо сповнивши святу Божу волю до кінця свого життя. Ось взірець до наслідування!

Весною 1945 р. американські та англійські війська відчинили брами німецьких концтаборів. В кожно­му з них були сотні полонених з позначкою — рух Бандери. Світ побачив 1200

українських націоналістів, які мучились по концтаборах за боротьбу проти фашизму (а скільки їх за­гинуло!) і тому відмовив Сталіну депортувати в комуністичне пекло 250 тисяч українців з-за кордо­ну. Натомість англійські окупаційні власті в Німеччині видали більшовикам 40 тисяч донських коза­ків з їхніми родинами, жінками, старими батьками й дітьми. Більшовики старших повішали, а всі решта майже повністю загинули в Сибіру. Донські козаки боролися за волю проти комуни, але у співпраці з гітлерівцями. Така доля чекала б і всіх українців, якби не тверда постава Степана Банде­ри супроти німецького фашизму. З розвалом гітлерівської Німеччини Бандера вийшов на волю і від­разу почав прикладати зусилля повернутися на рідну землю. ОУН в Україні вирішила, що краще бу­де, аби Провідник перебував за кордоном, з огляду на міжнародну ситуацію, яка була досить склад­ною. З'явилися різні опікуни, які пропонували Бандері фінансову допомогу і т.п., щоб тільки він пі­шов з ними на співпрацю. З часом на еміграції з'явилася опозиція, яка вимагала від Бандери будува­ти майбутню українську державу на принципах марксизму — безкласового суспільства і без приват­ної власності; відкинути ідеалістичний світогляд і визнати матеріалізм найвищим досягненням та відлучити політичний рух і все громадське життя від релігії і дозволити ширити атеїзм на рівних пра­вах з навчанням релігії. І знову Бандера зумів показати свою лицарську вдачу — вміти дивитися да­леко вперед і відповісти тверде "ні", бо за тим всім стояли московські агенти. Його відповідь була така: "У питанні соціального ладу ОУН і далі відкидає систему безкласового суспільства та знесен­ня приватної власності, яка чужа і противна духовності соціальної структури українського народу. ОУН далі і незмінно обов'язує ідеологія християнського ідеалізму, бо він був і є невід'ємною части­ною духовності української нації. ОУН стоїть і стоятиме на позиціях християнського ідеалізму та бу­де далі боротися за збереження української духовності в усіх ділянках життя". Така відповідь розби­ла московські плани морального знищення Провідника ОУН. Після війни Німеччина запропонувала Бандері репарацію за ув'язнення в концтаборі, але він принципово відмовився від грошей. Цей вчи­нок ще раз підтвердив, що Бандера є еталоном Українця, для якого ідея "Бог і Україна" понад усе. Бандера міцно стояв при кермі боротьби українського народу, задивлений у світлу мету.

Тоді більшовики постановили за всяку ціну вбити Банде ру, але пильність Служби Безпеки ОУН на­нівець зводила впродовж багатьох років наміри КГБ. Лиш на 15-му році після закінчення війни кому­ністичний режим досяг ганебної мети: 15 жовтня 1959 р. Степан Бандера став жертвою московсько­го найманця-вбивці. Ця смерть відкрила очі вбивці і його почала мучити совість. Згодом він втік до Західної Німеччини і здався в поліцію. У жовтні 1962 р. відбувся суд, на якому вбивцю засудили на 8 років важкої тюрми, а головним злочинцем визнали московський уряд Хрущова і голову КГБ Ше­лєпіна. Завдяки широкому висвітленню судових засідань пресою світ ще раз переконався, що полі­тичний тероризм у СССР був зведений до рангу державної політики. Ось що сказала на суді Натал­ка Бандера: "Мій покійний батько був утомлений постійною охороною і деколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою опікою і говорив: якщо мене хочуть звести зі сві­ту, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною. Він їздив своїм авто до української като­лицької церкви, де підсудний вперше його побачив.

Мій незабутній батько виховав нас в любові до Бога і України. Він був глибоковіруючим християни­ном і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу. Сьогодні, в три роки по смерті мого батька, я говорю в першу чергу від імені моєї мами, яка віддала свою молодість моє­му батькові та своїм дітям. Мій блаженної пам'яті батько, який уособлював цей великий ідеал, зали­шиться провідною зіркою всього мого життя, так само життя мого брата і моєї сестри та української молоді".

Похорон Степана Бандери відбувся 20 жовтня 1959 року в Мюнхені. Зранку о 9-й годині в церкві св. Івана Хрестителя о. прелат Петро Голинський відправив у співслужінні багатьох священиків і в при­сутності Екзарха Кир Платона Корниляка заупокійну Службу Божу. Церква була переповнена вір­ними і делегаціями з цілого світу. Було зложено 250 вінків. Тисячі людей вже від ранку перебували на кладовищі, щоб останній раз глянути на свого Провідника, який для них став прапором і бойо­вою сурмою, прикладом невтомного борця за найвищі ідеали нації і людства. Біля відкритої, вимо­щеної бетоном, могили похоронний похід зупинився і домовину опустили вниз, складаючи на ній чаші з землею з України та водою з Чорного моря.

Ідель Коган, довголітній політв'язень


Коментарі