Северин Наливайко - ватажок козацьких повстань



Року Божого 1565-го в родині не дуже заможного подільського боярина Наливайка наро-дився син, якого нарекли Семерієм. У пізнішій традиції це старовинне ім'я змінилося на Северин. Йому судилося стати видатним гетьманом Війська Запорозького, якого в народі називали не інакше як «наш цар Наливай». Після смерті чоловіка мати Наливайка разом з меншим сином оселилася в Острозі, де проживав і вчився її другий син Дем'ян. Старший брат майбутнього полководця на переломі XVI і XVII століть став відомим церковним і культурним діячем України-Русі. В Острозькому колегіумі здобував освіту і молодший з Наливайків. Однак, як виявилося, на відміну від брата-інтелектуала, Семерія привабила не книжна вченість, а нестримна козацька стихія війни.

 * * *
 Особа Семерія Наливайка вже за життя була оповита численними легендами. Ця непересічна в українській та європейській історії особистість очолила після загибелі гетьмана Криштофа Косинського козацьке військо та своїми непередбачуваними діями змусила здригнутися одну з наймогутніших тогочасних держав Східної Європи — Річ Посполиту. І хоча Наливайко був гетьманом Війська Запорозького лише протягом одного 1596 року, пам'ять про його діяльність жила серед українців протягом багатьох століть поспіль.

 У стінах знаменитої Острозької школи Семерій ознайомився з багатьма популярними пра-цями європейських авторів — теоретиків воєнного мистецтва XVI століття. Реалії тогочасного життя в Україні надали змогу острозькому спудею використати свої теоретичні знання воєнної справи на практиці. На стороні коронних військ він взяв участь у придушенні повстання Криштофа Косинського: «Бавився я з молодих літ за багатьох гетьманів козацьких, на багатьох місцях у землях ворожих козацьким хлібом, а коли його милість пан воєвода київський, покривджений від небіжчика Косинського, супроти козаків підняв війну, я воєводою київським був на цю службу вжитий; підрядившись і пообіцявши цнотливим словом, служив йому, як мені належало, лицарськи досить пристойно і вагомо», — згадував сам Наливайко про буремні роки своєї молодості.

 Так дрібний боярин Семерій Наливайко став сотником надвірного війська в одного з най-більших тогочасних князів-магнатів України-Русі Костянтина Острозького. Весною 1594 року сотник Семерій Наливайко за дорученням князя набрав для військової служби близько двох з половиною тисяч осіб. Вони мали захищати від татарських набігів Східне Поділля — Брацлавське воєводство. Перетворення такої великої й різношерстої маси людей у боєздатний загін свідчило про неабиякий організаторський талант сотника. Пізніше цей загін, що спочатку відзначився в обороні південно-східних кордонів Польсько-Литовської держави, сучасники назвали відбірним «полком Наливайка».

 Однією з перших самостійних військових операцій Семерія став розвідувальний рейд під його керівництвом у червні 1594 року до містечка Паркани. У ході рейду було завдано поразки відбірному турецькому чамбулу та захоплено кілька тисяч татарських коней. Через місяць, у липні, загін Наливайка протидіяв вторгненню татар до Західного Поділля. Скориставшись погонею за татарами, наливайківці заразом спустошили шляхетські маєтки у Теребовлі, Гусятині, Городку, Сатанові, Тлустому та інших містечках Подільського й Брацлавського воєводств Речі Посполитої.

 Набравши багато зброї, коней і провіанту, а також збільшивши свій підрозділ до чотирьох тисяч вояків, Семерій Наливайко вирушив до Молдавського князівства, окупованого Османською імперією. Тут він штурмував могутню Бендерську фортецю. Під час цього походу козацьке військо також спалило передмістя волоської столиці — місто Ясси. Зокрема там було захоплено багато зброї, особливо цінними були гармати, й провіанту. Це вплинуло на усунення османського ставленика з посади молдавського господаря.

 Ось як описував свій перший закордонний похід сам Наливайко: «А потім службу свою віддавши, з тим же людом, а ще трохи більше охочих до себе прибравши, і, не бажаючи з ним у землі Вашої Королівської Милості даремно лежати, пустився в землю неприятельську. А знаючи те, що поганці у своєму не зупиняються, уже на тамтій стороні від Прескан, на кордоні держави Вашої Королівської Милості, уже господарством займатись і хліб вирощувати почали, — тож ми просто рушили між Тегинею і Білгородом до Прескана, до міста поганського, бажаючи їм такого незвичайного господарювання в землі Вашої Королівської Милості заборонити, відтак ми місто поганське, що Вашій Королівській Милості добре відомо, діставши, біля нього сіл кільканадцять вогнем спустошили. І в тому часі вже цар кримський, під Очаковом перебравшись, розташувався на Березані, і там йому седзяк телюнський від царя турецького постоєм шаблю і благословення до Угорщини передавав, ми звідти до Брацлава прийшли, а що татари переправлялися, багатьом панам дати знати вчасно ми не знехтували і в'язнів звідти, із тієї здобичі, кільком панам також відіслали; але невдовзі, по кількох днях таких праць, давши коням перепочити, відразу ж, коли татари через землю Волоську пустились, за ними в дорогу через державу Вашої Королівської Милості пішли і, довго за ними ганяючись, наздогнати не змогли, аж довідались, що вже в чужі землі, з держави Вашої Королівської Милості вийшовши, вторгнулися, кілька миль за Теребовлею повернутися ми були змушені».

 Такі дії Семерія Наливайка слід розглядати у контексті тих міжнародних подій, які відбувалися на той час у цьому регіоні Європи. Участь європейських держав у П'ятнадцятилітній війні 1592-1606 років з Османською імперією призвела до ідеї створення на чолі з Римським Папою Климентієм VIII антитурецької коаліції, яка одержала назву Священної ліги. До цього міжнародного об'єднання увійшли Іспанія, декілька держав Італії та Австрійської імперії, а з 1594 року — Трансільванське князівство. Спочатку діяльність антиосманського союзу держав обмежувалася оплатою і спорядженням військових загонів найманців, які воювали проти турків під керівництвом австрійських воєначальників. Невдовзі складовою частиною загаль-ноєвропейських планів першої християнської Священної ліги стала й військова діяльність українського козацтва.

 Ще у 1584 році представник апостольського Риму у Польсько-Литовській державі Альберто Бологнетті запропонував її королю Стефану Баторію використовувати для боротьби з Османською імперією військові сили Війська Запорозького. При цьому, на думку представника Папи, до початку офіційно оголошеної війни султану українські вояки мали використовуватися урядом Варшави нелегально. Король відповів ватиканському дипломату, що Стамбул не повірить у те, що українці самостійно зможуть організувати такі великі походи, й висловив сумніви щодо спроможності запорожців до ефективних дій під час регулярної довголітньої війни.

 Зацікавленість Ватикану козацтвом виявилася і в діяльності іншого представника като-лицького Риму — Кароля Гамберіні, який налагодив відносини з одним із козацьких ватажків Яном Оришовським. Згідно з джерелами, останній навіть мав свій чітко розроблений план війни з Османами, який особисто виклав італійцю. Цей план полягав у наступному: козаки спочатку здійснюють великий похід проти Кримського ханства, а потім за двадцять днів мають здійснити морський похід до столиці Османської імперії з метою її завоювання. Передбачалося, що на підмогу до Війська Запорозького мали б залучитися усі підневільні туркам бал- канські народи, а також донські козаки, черкеси й певна кількість татар.

 Зокрема, козацький старший Ян Оришовський запевняв Гамберіні, що столиця Османської імперії майже не охороняється, адже турецькі війська були задіяні у війні з Персією, а у разі штурму Стамбула до українців мають приєднатися тисячі невільників-християн. Для забезпечення такої військової операції він просив видати йому 25-30 тисяч дукатів. На основі цього козацького плану за допомогою польського дипломата К. Дзєржка був написаний спеціальний меморіал латинською мовою, який К. Гамберіні мав передати до Ватикану та Венеції. У цьому документі вказувалося, що для організації козацького походу на турків потрібна тільки певна сума грошей, а також свята хоругва із зображенням розп'яття Христа, освячена Папою. Передбачалося, що після переходу українців через Дунай до них відразу ж приєднаються болгари, серби та албанці.

 К. Гамберіні й справді зустрівся з урядовцями Венеції й передав їм цей меморіал. Однак, з огляду на те, що ця італійська республіка щойно підписала мирний договір з Високою Портою, козацький проект виявився недоречним. Не зреагував на пропозицію про напад українського козацтва на Стамбул і новообраний Папа Римський Сікст V. Хоча за кілька років Ватикан вже сам звернув увагу на войовничу Україну-Русь.

 Відчуваючи свою силу та затребуваність для Священної ліги, низові козаки на початку 1594 року висилали посольство до імператора Священної Римської імперії Рудольфа II Габсбурга: «...цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть іти на Угорську землю служити проти Турського султана». До імператорської резиденції у Празі прибуло козацьке посольство в особі представника реєстрового козацтва шляхтича Станіслава Хлопицького, а австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним народом і хочуть служити цісарю у боротьбі проти мусульман.

 7 лютого 1594 року Хлопицького як «старшого над дніпровськими козаками» було приведено до присяги імператору Рудольфу II Габсбургу й відправлено з імператорською хоругвою для козаків на Січ. А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота. Він одержав завдання провести переговори щодо надання привілейного листа Війську Запорозькому та грошей від імператора. Австрійська імперія пішла на цей неординарний крок, оскільки для неї було життєво важливим знайти нового союзника й поширити театр воєнних дій проти турків на Північне Причорномор'я, Молдавське та Волоське князівства. У результаті таких дій, як передбачалося, сили Османської імперії повинні були розпорошитися й відійти не тільки з Балканського півострова, але й Центрально-Східної Європи. За домовленістю з Еріхом Лясотою, загін запорозьких козаків, який очолював отаман Богдан Микошинський, на 50 чайках (вони вміщали близько 1 тисячі 300 козаків) у травні-червні 1594 року здійснив похід через гирло Дунаю на турецькі володіння у Чорному морі.

 Цікаво, що посол австрійського імператора під час своєї дипломатичної місії залишив досить ґрунтовний опис українських міст і селищ, козацького устрою, місцевих звичаїв і традицій, природи тощо. Окрім того у своєму щоденнику Е. Лясота помістив лист запорозького гетьмана Богдана Микошинського до Рудольфа II Габсбурга: «Я, Богдан Микошинський, гетьман запорожців, разом з усім рицарством Вільного Запорозького війська цим повідомляємо, що ми своїх послів, Сашка Федоровича і Ничипора, командирів нашого війська над сотнею чоловік, з нашого відома і схвалення в рицарському колі, відрядили до Вашої Імператорської Величності, Нашого Наймилостивішого Пана. Цим посланням ми даємо повну владу і силу укласти договір у наших справах з Вашою Імператорською Величністю, Нашим Наймилостивішим Паном і просимо найпокірніше, щоб їм в усьому так, як нам, усьому війську, йняв віру, і урочисто обіцяємо цим листом, нашим рицарським словом, що ми Вашим глибоким рішенням, яке згадані посли від Вашої Імператорської Величності приймуть, і на що пристануть, цілком будемо задоволені і хочемо дотримуватись його без будь-яких заперечень. На доказ цього і для більшої гарантії ми дали своїм послам цей лист з повноваженням, складений під печаткою нашого війська і нашим писарем Левом Вороновичем власноручно підписаний. Дано в Базавлуці, біля Чортомлицького рукава Дніпра, року Божого 1594, липня 3-го». У листопаді 1594 року до України-Русі відправився представник апостольської столиці Олександр Комулович, який, очевидно, перед тим ознайомився з планом Оришовського — Гамберіні — Дзєржка. Він за дорученням Папи Римського мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств — Трансільванії, Валахії й Молдавії з рівноправною участю в ній Війська Запорозького. Комулович привіз два листи від Папи Римського, у яких викладалася політична програма Священної ліги та запрошувалося долучитися до неї козацтво. Зокрема, у зверненні Папи до гетьмана Війська Запорозького від 8 листопада 1593 року відзначалося: «Климент VIII посилає привітання вибраному сину і благородному мужу Генеральному Гетьману Козаків. Не за нашими заслугами, а по волі Божій, перебуваючи у цій високій столиці блаженного апостола Петра, ми постійно звертаємо у тривозі наші погляди у всі частини Християнського суспільства з тим, щоб у відповідності з нашим обов'язком виконати нашу пас-тирську волю, а в цей найтяжчий час ми пристрасно прагнемо разом із суспільством розвіяти велику бурю, що підняли єретики разом з невірними... З усім старанням прагнемо підняти нашим Батьківським закликом на... захист віри і суспільства наших синів — католицьких правителів, а також нації і народи, які прославилися у війні. Ми знаємо, яке славне твоє Козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним Християнському суспільству в боротьбі зі спільними ворогами нашої віри. Тим паче, що ми поінформовані про твою сміливість і знання військової справи: адже ти не поступаєшся хоробрішим людям у сміливості та вмінні коман-дувати військами...». В іншому листі Климентій VIII звертався до всіх запорозьких козаків: «...Ніщо не надає воїнам більшої хоробрості, ніщо не сприяє так військовій славі, ніщо так не важливо для майбутньої слави, як спільний захист Християнського суспільства, турбота про нашу святу релігію і жертвування життя і крові, якщо буде необхідно, за велич християнського імені, особливо у цей час, коли найжахливіший турецький тиран настільки запалився ненавистю проти Християн... Ви ж, відважні воїни, покриєте себе, як надійні військові слуги Господні, безсмертним пальмовим вінком, який ніколи не зав'яне...».
 У зв'язку з тим, що запорозькі козаки на прохання австрійського імператора вже перебували у військовому поході (близько двох тисяч козаків під керівництвом ще одного майбутнього сподвижника Семерія Наливайка — отамана Григорія Лободи, атакували турецьку фортецю Акерман (Білгород) та захопили Ізмаїл, представник Ватикану зустрівся з воєводою Речі Посполитої Костянтином Острозьким. Окремо він провів переговори з Наливайком, козацькі підрозділи якого дислокувалися на Східному Поділлі. У листі до Рима від 14 жовтня 1594 року Олександр Комулович повідомляв, що у результаті його дій українці погодилися організувати спільний з молдавським господарем похід на татарські володіння у Північному Причорномор'ї. 

 Після отримання від представника Ватикану символічної грошової винагороди Семерій Наливайко відразу ж вирушив на чолі більш ніж двохтисячного козацького підрозділу у напрямку Бендер та Килії. А вже 23 жовтня 1594 року ватиканський дипломат повідомляв до Відня, що на початку осені на війну проти турків відправилося 12-тисячне військо зі східних воєводств Речі Посполитої, в т. ч. 6 тисяч «дніпровських» козаків. І справді, невдовзі об'єднане козацьке військо на чолі із Семерієм Наливайком, Яном Оришовським та Григорієм Лободою напало на залежну від Османської імперії Молдавію й оволоділо волоською столицею Яссами. У результаті чергової перемоги українців, молдавський господар Аарон відмовився від турецької протекції й перейшов на бік християнської коаліції. Військові' здібності козацького ватажка Семерія Наливайка були помічені й монархами Центрально-Східної Європи. У 1595 році на прохання угорського короля Семерій на чолі двох-тисячного загону воює проти турків в Угорщині, де знаходився під командуванням імператорського брата архікнязя Максиміліана. Це дало йому змогу поповнити свій арсенал бойового мистецтва і з новими силами взятися за впровадження козацького устрою на українських та білоруських землях. Виконуючи зобов'язання перед Священною лігою, козацькі підрозділи також штурмували турецькі фортеці у Північному Причорномор'ї — Ізмаїл та Килію, а також Браїлів. Невдовзі український полководець повідомляв до Варшави: «Даремно часу і оказії до спустошення ворога упустити не бажаючи, в землю ми неприятельську під Килію пустилися, куди притягши, під Тегинею до штурму пішли і, місто, за Божою поміччю, діставши, поганців немалу кількість повитикали, а частину живцем узяли. Місто спаливши, на замок ми покусилися йти, якого здобути не змогли, і пустилися в загони, п'ятсот і кільканадцять сіл вогнем внівеч обернули, поганців немало погубили, ясиру, турків, туркень, татар і татарок 4000 піймали. А що на нас господар волоський 7000 люду свого поганинові в поміч дав і нас аж до переправи з людом своїм гонив, на перевозі здобич відібрав і товаришів трохи вбив, за що ми йому тут же відповівши і нетихо про це в землі його прирікши, обітниці і слова рицарського дотримуючись, звідти вийшли, а військом своїм, з Лободою з'єднавшись, до Волох разом пустилися, де з ласки Божої над тим неприятелем, у трьох місцях битви з ним мавши, я щастя більшого дізнав, у людях його поразку таку велику вчинив, що той ворог, більше не змігши поправитись, втечею собі здоров'я шукати мусив і, гармати кидаючи, ми тоді їх із здобиччю, яку на той час з неприятеля мали, віднесли до Бара Вашій Королівській Милості... І там, з'єднавшись і присягши з військом волоським під Тегинею, до замку ми пішли; його здобути не в силі, до Білгорода ми повернулися, там місто дістали, кількаразову битву з неприятелем мали, сіл дуже багато біля Білгорода попалили, замку не здобувши, під Килію війська ми навернули, місто спалили, сіл також немало в гирлі Дунаю випалили, замок міцно здобували, напевно, були б і взяли, коли б незгоду заздрості угорської та волоської не оглядали, яка нам завжди на перешкоді великій була. Саме тому, що ми зради від них остерігались, додому, в землю Вашої Королівської Милості повернулися, на долині Ялпузі Велику ніч, від Килії в шести милях, за християнським звичаєм, обходили. Там свята провівши, ми в землю свою, держави Вашої Королівської Милості, щасливо в'їхавши, у Пикові коням три тижні спочинку дали».

 Але після повернення до України-Русі Семерій Наливайко перестав бути слухняним ви-конавцем князівської та королівської волі. До конфлікту його підштовхнула смерть батька, який загинув у результаті шляхетського наїзду: «Звідти повернувшись, я отримав відомість, що стосується пана Калиновського, що Ви за нього, Ваша Королівська Милосте, проти мене слузі Вашої Королівської Милості обрушитись зволили, а я із слушної причини, із жалю мого те вчиняти мусив; адже пан Калиновський батькові мойому, якого одного я мав, без жодної на те причини ребра поколотив, а після такого мордування отця мого звів зі світу. Тієї тоді такої великої кривди, понад яку більша ніколи жодного з нас не може спіткати, способу права не відаючи, і кошту й накладу, яких право потребує, як бідак, не маючи, я хотів був, признаюсь до цього, над ним способом бідняцьким жаль такий свій відомстити».

 «Коли шляхта підтягнулася під Брацлав, учинив Наливайко із своїми вилазку з міста вночі, у дощ великий із тилу прийшовши, ударив на шляхту і погромив її», — засвідчував сучасник перевагу тактичних дій козацьких підрозділів Семерія Наливайка над шляхетськими хоругвами Корони Польської. А 1 листопада 1594 року король Сигізмунд III видав універсал з Кракова до шляхти Брацлавського воєводства, в якому відзначалося: «...Чому ми, не раз запобігаючи й побоюючись, щоб теє зло пожежею не поширювалося, прихиляючися до прохання мешканців про відновлення і компенсацію прав, шкод і маєтностей, побиття й проливання крові їхньої, ласкаво і вірно вам радимо: про чиє сумління, розум і вправність добре знаєте, щоб їм перед собою стати і того Наливайка та інших свавільників ставити казали і з будь-ким з них пильною інквізицією про керівників та, якщо яке-небудь полегшення й допомогу від когось мали, з ними як слід учинили. А тих бунтівників, свавільників відповідно до їх «заслуг» карали й карати казали...».

 Незважаючи на грізне королівське попередження, восени 1595 року війська Семерія На-ливайка оволоділи білоруськими містами Слуцьком і Могильовом, що належали до Великого князівства Литовського. Місцевий староста Халецький так описував успішний штурм козаками укріплень Могильова. Спочатку Наливайко обстрілював замок з гармат. Після цього козаки підкотили під одну вежу два вози пороху, продовжуючи гарматну стрільбу. Побачивши це, більшість міщан, які обороняли мури, просто повтікали з міста зі страху, а українські козаки без перешкод зайняли одне з найбільших тогочасних міст Великого князівства Литовського. Литовські війська через деякий час намагалися відбити місто, але козаки самі залишили його за допомогою рухомого оборонного табору з бойових возів: «...досить потужно, з густою стрільбою той Наливайко відходить, ні одного чоловіка з людей своїх з табору до битви не випускаючи, за чим наші литовці йому нічого вчинити не можуть, а він людям нашим дуже шкодить».


 У постійних наступальних і оборонних боях із супротивником удосконалювалося військове мистецтво козацького війська. Успішні дії проти переважаючих сил ворога забезпечувалися добре організованою розвідкою і контррозвідкою, вмінням збирати й аналізувати інформацію, за словами тогочасних шпигунів, Семерій Наливайко «жодному полковникові не звіряється, що за годину має учинити». Та й сам козацький воєначальник на запитання про його майбутні плани відповідав: «...давно би я по світу не ходив, якби хто відав, куди я маю обернутися».

 Більшість «посполитих» підтримувала діяльність Наливайка та його сподвижників. Протягом 1594-1596 років відбувається справжнє масове покозачення українців з перетворенням традиційних сільських общин у козацькі громади. Навесні 1596 року урядовці Корони Польської зі страхом відзначали, що «вся Україна покозачилась». Польський король віддав наказ зібрати проти козаків посполите рушення та профінансувати кварцяне військо. На українські землі вирушила справжня велика армія (як проти могутньої іноземної держави) на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. У квітні 1596 року, після важкого бою з польськими військами під Білою Церквою і поранення гетьмана Війська Запорозького Матвія Шаули, козаки обрали собі за гетьмана Семерія Наливайка. Ось як описував ті події очевидець: «Козаки йшли, спішившись у таборі, пустивши вози й коляси в 5 рядів. Мали понад 20 гармат. Вишикувавши військо, вдарив на них з усіх боків... Рукопашний бій відбувся в таборі, котрий розірвати не судилося, хоч для цього були всі можливості... Шаулу поранено з гармати в лікоть, Саська забито та й інших, серед них відомих, немало побито... Козаки, обравши собі гетьманом замість Шаули Наливайка, котрого теж поранено, пішли ночувати до Трипілля...». 4

 Головний бій між коронними й козацькими військами відбувся на берегах річки Соло- ниці, де шеститисячна армія великого гетьмана Корони Польської Жолкевського з 24 травня по 8 червня 1596 року безперервно штурмувала організований гетьманом Наливайком оборонний табір Запорозького Війська. Не змігши перемогти козаків військовими засобами, шляхтичі зуміли розколоти козацьку старшину на дві частини політичними методами. Одна з них, ідучи на переговори із шляхтою, підписала капітуляційну угоду і, склавши зброю, видала непоступливого Семерія Наливайка із соратниками представникам короля. «Так було покінчено з цими бунтівниками. Гадаю, що й інші, котрі знаходилися на човнах та піднімалися Дніпром угору, здадуться, і швидше, ніж можна сподіватися, будуть приведені до послуху. Що буде далі — я обов'язково доповім Вашій Королівській Милості, бо відразу після покарання вони, як бачу, зрікаються своєї сваволі, але згасне вона не так легко: нам відомий норов тих людей, що звикли жити з грабунків. Тому мені здається, що треба пильно стежити, щоб вони знову не громадилися в купи. А запобігти цьому можна єдиним способом: якщо ти, Ваша Королівська Милість, накажеш стратити їхніх ватажків, як вони того й заслужили, щоб надалі інші, оглядаючись на цей приклад, не ставали зачинщиками скликання злочинних ватаг», — свідчив Станіслав Жолкевський.

 Спочатку полоненого гетьмана Семерія Наливайка з побратимами відправили до Львова, де їх передали канцлеру Корони Польської Яну Замойському. Урочиста процесія з нагоди перемоги над бунтівливими козаками з України-Русі пройшла вулицями міста. У Львові в'язнів тримали близько одного місяця. У польську столицю українців привезли аж 12 серпня 1596 року.

 За описами очевидців можна достовірно відтворити тогочасні події. В'їзд до Варшави пе-реможців над козаками був облаштований надзвичайно тріумфально. Процесія складалася з декількох десятків відкритих карет, колясок і возів. Попереду їхали ротмістри — посланці від коронного війська. За ними везли вісімнадцять гармат, трофейні прапори і полонених. Семерія Наливайка помістили в окрему заґратовану карету, а за ним, по двоє, його товаришів. Коли на козацького гетьмана зажадала подивитися стара королева, процесія завернула до приміського замку в Уяздові. Коли королева вийшла на балкон палацу, Семерій Наливайко піднявся й шляхетно привітав її. Після цих «формальностей» козаків відвезли до центру міста, де ув'язнили в приміщенні ратуші.

 Німець Йоган Керкербарт, який був присутній на зустрічі процесії, так описав зовнішність гетьмана: «...з вигляду гарний чоловік, сильний і стрункий, з вихованим і одвертим обличчям, та ні одним рухом не виказує малодушності або страху. І так багато хто шкодував, що він свою чесноту і мужність замість на користь батьківщині обернути, обернув її на згубу». Наливайко і справді справляв на оточуючих неабияке враження. «...Була то особа красна, муж, яких небагато, був би на добре обертав, що йому Бог дав, до того ж пушкар знаменитий», — стверджували інші очевидці тих подій. Слід зазначити, що у Варшаві Семерія Наливайка неодноразово піддавали страшним тортурам, під час яких він вперто стверджував, що воював «за православну віру». Можливо, що і цей факт, посилений тривалим ув'язненням гетьмана перед стратою (з червня 1596 року до квітня наступного року), певною мірою вплинув на процес виникнення легенди про страту гетьмана за допомогою мідного бика.

 Як свідчив сучасник, Наливайко «з 10 жовтня, згідно з наказом їх Величності, був тортурова- ний голодом і неспанням, так що він мало не збожеволів, але після цього припинено, щоб можна було б ще щось довідатись у нього при ясній свідомості». Але не зломлений допитами і тортурами Семерій з допомогою своїх побратимів і товаришів на волі наважується здійснити втечу з в'язниці. Для цього йому передали у каземат невеличку пилку, за допомогою якої Наливайко намагався звільнитися від оков, однак польська сторожа швидко виявила надпили.

 11 квітня 1597 року гетьмана Війська Запорозького і козацького полководця Семерія Наливайка було страчено у Варшаві. На очах у представників королівської родини й великого натовпу міщан йому відрубали голову, після чого четвертували тіло, а шматки розвішали по всій столиці Польсько-Литовської держави. Саме так, а не інакше, згідно зі спогадами оче-видців, стратили нашого героя.

 То чому й коли виникла легендарна оповідь про його смерть у мідному бику, яка в різних варіантах повторювалася у багатьох літописах і переповідалася з покоління в покоління? Наприклад, в «Історії Русів», що була написана невідомим автором на початку XIX століття, читаємо: «...Вивели гетьмана Наливайка і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри Христової, посадили живцем у мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страдників було чутно, а врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство вигадане римським духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а вчинили його таким ганебним чином вельможі польські...».

 Згідно з дослідженнями Івана Франка, автором цієї легенди був не хто інший, як польський римо-католицький священик Йончинський, який уперше на початку XVII століття у своїх мемуарах поширив міф про те, що козацького провідника «посадили на розпеченого коня і на голову надягли розпечений вінець, і, нарешті, його стратили». Тим самим Йончинський, який люто ненавидів Наливайка за його посягання на єдність Речі Посполитої, «осучаснив» античну легенду про антигероя-тирана Фаларіса, котрий нібито започаткував традицію покарання винних через спалення у мідному бику, а потім і сам загинув за допомогою свого « дітища». Легендарна версія польського мемуариста була відразу ж підхоплена іншими польськими та українськими тогочасними літописцями. Якщо для перших вона символізувала невідворотність тяжкої кари для опозиційних державним устоям свавільників, то для других — не що інше, як готовність іти на страшні муки заради свободи свого народу. Ось таким чином Семерій Наливайко став справді легендарним героєм української історії.

 Семерій Наливайко окрім хисту полководця мав ще й неабиякі здібності військового теоретика. Ще напередодні війни за козацькі «вольності і привілеї» він подав до короля документ під назвою «Кондиції» (з польської — «умови»), у якому пропонував план реформи козацького війська на основі побудови окремого політико-територіального утворення між Бугом і Дністром. Наливайко планував кардинально змінити організаційну структуру Війська Запорозького, задля чого пропонував запровадити постійний реєстр козаків, платню з державної скарбниці та право збирання стацій з певної території. Лише в цьому випадку, як зазначав Наливайко, українське козацтво зможе воювати з потенційними супротивниками — Османською імперією, Кримським ханством та Московською державою, а також виконувати функції прикордонної сторожі. Але вийшло зовсім інакше. Саме в боротьбі з військом свого сюзерена — польського короля Сигізмунда III — він поклав своє життя.

 Старший брат Семерія Наливайка — Дем'ян, або ж Даміан, навчався в Острозькій академії, потім був настоятелем місцевої церкви святого Миколая. Він входив до так званого Острозького гуртка відомих церковних й освітніх діячів, був працівником острозької та дер- манської друкарень, а також письменником, редактором, перекладачем, автором багатьох передмов та післямов до виданих на переломі XVI-XVII століть книжок. Незважаючи на своє становище, він всіляко допомагав повстанцям. Серед інших родичів гетьмана зустрічаємо Андрія Наливайка — полковника Війська Запорозького, що відзначився у військових діях на Смоленщині під час війни Корони Польської з Московською державою протягом 1612- 1614 років.

 * * *
Гетьман Семерій Наливайко теоретично обґрунтував потребу створення передмодерної Української держави — Козацької республіки, яка на той час могла існувати лише під зверхністю якогось із монарших дворів Європи. Хоча він тримав владну гетьманську булаву лише протягом одного 1596 року, однак за цей короткий проміжок часу встиг зарекомендувати себе не лише як практик поширення козацького устрою на території України-Русі та південної частини Білорусії, але і як визначний теоретик автономістського розвитку Війська Запорозького. Віддаючи належне здібностям козацького полководця як військово-політичного діяча, українці нарекли його «царем Наливаєм», тим самим засвідчивши своє прагнення жити самостійним життям і мати власного володаря. Цікаво також, що протягом довгих років, включно до початку революції під керівництвом Богдана Хмельницького, усіх українців на теренах Польсько-Литовської держави називали не інакше як «наливайківцями».


Коментарі