18 січня виповнюється
чергова річниця Переяславської ради 1654 року, де було прийнято рішення про
перехід України під протекторат Росії, що поклало початок режиму колоніального
визиску і залежності, який призвів зокрема до запровадження в Україні російського
кріпацтва, нищення і заборони української культури та мови, фізичного геноциду
українського народу російськими окупантами тощо.
Створивши під назвою “СРСР”
російську національну державу, яка проводила імперську шовіністичну політику
щодо підкорених неросійських народів, російські більшовики продовжили
традиційну для царської історіографії схему висвітлення Переяславської ради.
Так, приміром, в останньому, третьому виданні Великої радянської енциклопедії,
угода 1654 року і наступне приєднання України до Росії було характеризоване як
таке, що “відіграло велику прогресивну роль в подальшому економічному,
політичному і культурному розвитку” України.
Однак маловідомим лишається той
факт, що в перші два десятиліття після революції 1917 року, російсько-більшовицькі
імперіалісти змушені були частково відступати від своєї політики, роблячи
поступки, що дозволяли їм відбудовувати російську імперію без загрози її
швидкого розвалу через повстання неросійських народів. Однією з таких поступок
була можливість доволі вільного розвитку історичної науки, зокрема в
національному питанні, що давало можливість об’єктивного наукового висвітлення
багатьох історичних процесів, зокрема і Переяславської ради. Провідне місце в
історичній науці посідала соціалістична школа академіка М.Покровського,
свідомість якого була вільна від російської шовіністичної ідеології. Так, в
першому виданні ВРЕ, чесні російські історики, перебуваючи під впливом школи
Покровського, писали:
“Переговори з Москвою тягнулися
три роки й завершилися в 1654 відомою Переяславською угодою, що знаменувала
собою союз українських феодалів з російськими і по суті
юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною”.
В одній зі своїх книг
М.Покровський називав період після угоди 1654 року не інакше як “Україна під
московським пануванням”, що призвело на його думку до жорстокої соціальної
реакції, русифікації України в інтересах російських поміщиків, закріпачення
українців тощо.
Звичайно, що Сталін і його кліка
не могли довго терпіти те, що суперечило генеральній політиці їхньої російської
національної імперії. Історична школа Покровського була знищена, а чесні
історики-соціалісти репресовані. Боротьба проти них набула характеру масштабної
ідеологічної кампанії з боку російських шовіністів. Сталін наказав викорінити
ідеї Покровського і його послідвників не тільки з навчальних програм, але і з
суспільної пам’яті та свідомості. Подібно до сучасних навіжених “борців проти русофобії”,
сталіністи звинувачували істориків школи Покровського в тім, що їхні концепції
“позбавлені почуття батьківщини”. Справжні соціалістичні історики піддавались
репресіям лише тому, що відмовлялись підтримувати в історіографії традиційний
російський шовінізм, а воліли казати правду про колоніальну долю неросійських
народів та їхню боротьбу за національне і соціальне визволення проти
російського імперіалізму.
З тих часів і досі сталінська
концепція історії Переяславської ради панує в російській історіографії. А тепер
її намагається накинути сучасній Україні російський неоколоніалізм за допомогою
маріонеткового режиму Януковича.
Петро Іваненко
Коментарі
Дописати коментар