Наближається 95-а річниця битви під Крутами
[vk.com/wall-23695154_23215]. Російські імперські шовіністи і українські
буржуазні націоналісти вигадали багато нісенітниць про цю подію і все те, що
відбувалось навколо неї. Щороку ці казки повторюються і тиражуються їхньою
пропагандою. Стаття має на меті дати невеличкий лікнеп, який просвітить
багатьох читачів і спростує найбільш розхожі міфи.
За що боролися?
В українському національному середовищі найбільше
мусується тема того, які ідеали і цінності захищали учасники бою під Крутами з
їхньої власної, суб’єктивної точки зору і як ставилися до того українські
народні маси, представниками яких були зокрема й бійці військ УНР. В кращому
разі буржуазні націоналісти виставляють крутянців в якості захисників індиферентної
«самостійної України» без будь-яких визначених ідеологічних поглядів, а в
гіршому разі ідейно протиставляють «соціалістичним кастратам» (вислів
Д.Донцова) з тодішнього українського уряду, який, з огляду на свою
провальність, мало в кого викликає симпатії, а також їх російським противникам
більшовикам, знову видаючи крутянців за борців проти «червоної загрози». Таким
чином, з одного боку індивідуальну недолугість українських урядовців хочуть
перенести на цілу ідеологію, а оскільки героїв національно-визвольної війни
апріорно «не можна порочити», то їх намагаються ідеологічно «відмежувати» від
уряду, який вони обороняли, зобразивши цей уряд ледь не самопроголошеним. З
іншого боку, ігноруючи панівну в УНР ідеологію, крутянці замальовуються тими,
хто вийшов на оборону приватної власності і буржуазної держави від наступу
«зловісного комунізму». Цікаво, що різного роду російські шовіністи, хоча і з
протилежних оцінок, теж поділяють подібну концепцію, яка полягає в підтримці
міфу про крутянців, як буржуазних націоналістів.
У що ж насправді вірили самі українці, які брали
участь в бою під Крутами і українські народні маси, що їх всіляко підтримували?
Останнє питання є досить важливим, адже відомо, що селяни з власної ініціативи
надавали активну допомогу українським військам під Крутами — розвідкою,
провіантом, лікуванням та переховуванням поранених. Також на території села
Крути поховані кілька загиблих героїв цієї битви — членів студентського куреня
Армії УНР.
Мемуарів про бій під Крутами існує вкрай мало. І лише
в одному спогаді містяться відомості про політичні погляди учасників бою. Ці
відомості є недвозначними і належать вони Іванові Шарию, який брав участь у бою
під Крутами і став автором перших спогадів про цю подію, написавши статтю
«Січовики під Крутами», що була опублікована в київській газеті «Народня
справа» 13 квітня 1918 року. В 1919 році він був членом Трудового конгресу
України від Української партії соціалістів-революціонерів, що виступала на
конгресі за усуспільнення землі і промисловості, а також передачу органів влади
«колективам, складеним із представників трудового люду — селян і робітників». З
1920 року Іван Шарий діяв у підпіллі, будучи керівником одного з повстанських
загонів легендарної Холодноярської республіки під прізвиськом «Іван Чорний».
У своїх спогадах Іван Шарий пише: «наша, четверта
сотня «Січових Стрільців», складалась з свідомих українців, які немало приклали
своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні
проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок»
[створені українськими соціалістами-революціонерами об’єднання незаможного
селянства, що визначали себе як «професійно-класову організацію українського
селянства» і вели боротьбу проти поміщиків та куркулів - прим.авт.] , «Просвіт»,
а також в українських соціалістичних партіях» (Народня справа. Київ, 1918, №
12-13).
Отже, як бачимо, саме українські соціалісти воювали і
гинули під Крутами, попри те що буржуазні ідеологи пізніше охрестили їх
«кастратами» (цікаво, що «некастрат» Д.Донцов під час крутянського бою жив у
Швейцарії). Окрім однозначних свідчень Івана Шария не існує жодних відомостей
про те, щоб учасники бою під Крутами мали на той час якісь інші політичні
погляди, окрім соціалістичних. Це варто добре запам’ятати усім українським
націоналістам і патріотам, щоб не вестись на демагогію буржуазних політків,
які, розмахуючи прапором Крут, проштовхують реакційні ідеї самоцінності
абстрактної «української незалежності» або «захисту приватної власності від
більшовицької навали», з якими реальні герої Крут не мають нічого спільного,
адже вони виступали за цілком конкретну, соціалістичну Україну і не мали
принципових ідейно-світоглядних відмінностей з тими соціалістичними
деклараціями, що проголошували провідні політичні сили УНР і РРФСР.
Все те саме можна сказати і про більшість українського
народу, який допомагав армії УНР під Крутами, і частиною якого були самі бійці
цієї армії. В середині листопада відбулися вибори до Установчих зборів, на яких
більшість голосів в Україні отримала Українська партія
соціалістів-революціонерів (УПСР) і невдовзі після них в Києві пройшов
скликаний за ініціативою більшовиків Всеукраїнський з’їзд рад селянських,
робітничих і солдатських депутатів, на якому зібралось 2500 представників всіх
регіонів України. Майже одноголосно вони обрали парламент, найбільшу фракцію в
якому також склала УПСР. У прийнятій ІІ з’їздом УПСР (літо 1917р.) програмі
партії, кінцевим завданням висувалося знищення капіталізму і запровадження
соціалістичного ладу, основою якого має бути: «визволення всіх громадських і
політичних установ з під влади буржуазних класів, скасування приватної
власності; знищення класових відмінностей і класового примусово-бюрократичного
характеру громадських установ, розвиток їх культурних функцій; знищення економічного
визиску, політичного, національного та релігійного гніту». Для цього партія
ставила на меті «організувати українську демократію – робітництво та трудове
селянство» і декларувала, що соціальна революція має проходити під гаслом
«диктатури трудової демократії». Більшість в УПСР складали «ліві есери»,
завдяки тиску яких, попри спротив з боку соціал-демократів, парламент в грудні
1917 року ухвалив закон про цілковите скасування приватної власності на землю і
повну її соціалізацію шляхом передачі органам селянського самоврядування зі
сприянням колективним формам ведення господарства.
Все це дає нам ясну картину настроїв українських
народних мас, що висловили підтримку ідеї не лише національної свободи України,
але і її соціального та політичного визволення. Не дивно, що бійці армії УНР
під Крутами теж поділяли ці прагнення, бо вони були частиною народу. Вони щиро
вірили, що захищають від іноземних окупантів не примарну «українську державу» і
не «вільний ринок», а незалежність української революційної республіки
робітників і селян, в якій нарешті запанував народ, встановивши через свої ради
курс на повалення авторитаризму і капіталізму задля створення нового,
безкласового суспільства.
Що отримали?
Проте реалії УНР і політика її уряду сильно
відрізнялись від гарних партійних декларацій, світлих прагнень українського
трудового народу і героїв Крут. На цьому факті теж спекулюють реакційні
ідеологи різного штибу. Поразку УНР 1917-21 рр. українські буржуазні
націоналісти списують саме на те, що начебто «Українська Центральна Рада була
соціалістичною». При цьому вони не враховують, що всі «несоціалістичні», тобто
правоконсервативні, буржуазно-поміщицькі режими, такі як гетьманський і
денікінський, зазнали набагато більшої і нищівної поразки, піднявши проти себе
повстання величезних мас українських селян і робітників, а відтак виявили свою
повну нежиттєздатність в наявних тоді умовах. Також вони забувають, що
більшовики здобули перемогу у війні попри те що їхня «Рада Народних Комісарів
була соціалістичною» і поготів не кажуть, що більшовики перемогли завдяки
цьому. Так, приміром, соціалістична ідеологія не завадила РНК вчасно створити
збройні сили, на що не спромоглась УЦР і тим більше не завадила більшовикам
сповна використати революційні настрої трудящих мас (в тому числі українських,
які значною мірою поступово переходили на бік більшовизму, про що свідчать як
загальновідомі факти, так і мемуари численних сучасників тих подій), в той час
як уенерівці не зробили цього в достатній для перемоги мірі. З огляду на ці
факти стає очевидним, що провали уряду УНР не тільки не спричинені надмірністю
соціалістичних ідей, а натомість пов’язані значною мірою із браком
соціалістичних ідей, що докладно описується наприклад в мемуарах чільного діяча
УНР В.Винниченка, які вийшли під назвою «Відродження нації».
Врешті-решт, саме твердження про «соціалістичну
політику» УНР, як і РРФСР, є безграмотним, адже соціалістична політика
передбачає створення безкласової соціально-економічної формації через
встановлення влади рад і соціалізацію засобів виробництва, тобто запровадження
прямої влади народу замість державної влади і суспільної власності замість
приватногосподарської і державної власності. Ані УНР, ані РРФСР не тільки не
виконували ці завдання в повній мірі, але й навіть не ставили їх перед собою в
своїй практичній політиці, в силу як об’єктивно-історичних, так і
суб’єктивно-політичних причин. Обидва режими виконували завдання буржуазної
революції, що мусила знищити залишки феодально-поміщицького ладу Російської
імперії. У справі виконання цих завдань Центральна Рада поступалась
більшовикам, чим великою мірою і зумовила свою поразку. Якщо наприклад РНК
прийняла декрет про роздачу землі селянам ще в жовтні, як тільки утворилася, то
УЦР відповідний закон прийняла лише в грудні, після довгих дебатів про те, який
саме вигляд він мусить мати. Приблизно така ж повільність спостерігалась із
запровадженням 8-годинного робочого дня та робітничого контролю в
промисловості. Якщо більшовики створили РНК як власний революційний уряд,
прийнявши до нього лише ідейно близькі партії, то УЦР була створена як широка
коаліція, що включала не тільки соціалістичні, але й псевдосоціалістичні
ліберальні партії. Якщо РНК у зовнішній політиці орієнтувалася на власні,
російські сили, то коаліція українських партій розраховувала на милість інших
країн, таких як Росія і держави Заходу, не створюючи власного, революційного
центру тяжіння. І це далеко не всі питання, в яких політика УНР гальмувала
розвиток буржуазної революції та призвела до падіння самої УНР.
Більшовицьке тлумачення цих фактів спричинило
виникнення вже іншого міфу, розповсюдженого серед багатьох російських
шовіністів – нібито УНР була геть контрреволюційним утворенням, яке заважало
більшовикам робити революцію та рухати прогрес, а тому військова агресія РРФСР
проти УНР є виправданою. Що було насправді? Як ми з’ясували вище, обидва режими
підтримували соціалістичну ідеологію, але в силу різних обставин проводили не
соціалістичну, а буржуазну революцію, і в цьому полягає їх принципова схожість.
Хоча УЦР відставала від РНК в темпах провадження буржуазної революції, йдучи на
крок позаду більшовиків, це однак не робить її «контрреволюційною». Ще до
російсько-більшовицького вторгнення, хоч і запізніло, УЦР встигла прийняти
акти, які повторювали майже всі реформи, здійснені російською Жовтневою
революцію. Так само як і в РРФСР, в УНР були прийняті закони про 8-годинний
робочий день і про земельну реформу, передбачався робітничий контроль над
виробництвом. Приватногосподарська власність на промислові підприємства не
скасовувалась однаково як в Україні, так і в Росії. Таким чином, коли армія
російських більшовиків в 1917 році вперше вдерлась в Україну знищувати
«буржуазну і контрреволюційну Центральну Раду», то в самій «радянській Росії»
продовжував існувати приватногосподарський капіталізм, тобто буржуазія, зокрема
велика, лишалась при своїй власності. Більшовики не експропріювали її, за
виключенням окремих підприємств, і заперечували на той час саму потребу скорої
експропріації, не відрізняючись у цій реформістській позиції від діячів
Української Центральної Ради. Націоналізація промисловості почалась в РРФСР
лише з весни 1918 року, однак вона не охоплювала всю економіку та не означала
ліквідації приватногосподарської власності на засоби виробництва. Дореволюційні
капіталісти продовжували жити по-старому. Тільки в розпал громадянської війни
почалась «мобілізаційна» націоналізація, зумовлена військовою необхідністю. При
цьому, тієї ж самої весни 1918 року, разом з початком націоналізації,
більшовицьким урядом було скасовано робітничий контроль на підприємствах і
відновлено структуру промислового управління часів самодержавства, збудовану
зверху вниз (Д.Лысков, «Три революции»). В результаті, станом на 1919 рік, коли
більшовики вигнали петлюрівський уряд і його регулярні війська з України,
робітничого контролю на «радянських» теренах вже давно не існувало, а
націоналізація промисловості ще не була завершена та продовжувала існувати
приватногосподарська власність на засоби виробництва. Якщо додати до цього таку
«інновацію», як заміна представницької демократії УНР олігархічною диктатурою
партійної еліти РКП(б), не кажучи вже про подальшу сумну долю України в складі
державно-капіталістичного СРСР, то «виключна» і «прогресивна» роль більшовиків
в порівнянні з Центральною Радою видається вкрай сумнівною. Зваживши всі
соціально-політичні плюси та мінуси діяльності обох режимів, можна дійти
наступного висновку: жоден з них не був «кращим» чи «гіршим» в цьому
відношенні, обидва вони являли собою різновиди буржуазно-революційного руху.
Проти чого боролися?
Як ми з’ясували у двох попередніх розділах, в битві
під Крутами українці не воювали проти більшовизму як «ворожої»
соціально-політичної концепції чи режиму, а також ми побачили приблизну
тотожність режимів УНР і РРФСР з точки зору їх буржуазної практичної політики,
яка здійснювалась попри всі ідеологічні декларації. В чому ж тоді полягала
реальна і найбільша відмінність між сторонами конфлікту? І від якої загрози
обороняли Україну крутянці в дійсності? Ім’я цієї загрози – російський
імперський шовінізм, який був важливою складовою політики російського
більшовизму. Недарма лідер більшовиків в Україні, майбутній голова її
більшовицького уряду Г. Пятаков у 1917 році відверто заявляв, що «й думки не
може бути про якусь там Україну, тому що все це – вигадки націоналістів»
(Літопис революції. – 1929. – №4. – С.141).
Російсько-більшовицькі шовіністи створили міф, у який
досі вірять багато людей: нібито влада більшовиків в Україні на початку 1918
року встановилася внаслідок внутрішньо-української громадянської війни, а
війська з Росії прийшли лише на допомогу тій великій частині українського
народу, що виступала проти УНР. Подивимось, як розгортались події насправді.
Коли на початку листопада 1917 року Українська
Центральна Рада проголосила УНР, то більшовики вимушені були визнати
новостворену республіку і увійти до складу УЦР «из стремления взорвать ее
изнутри» (Летопись революции. – 1928. – №1. – С.265), що їм не вдалось зробити.
В середині листопада більшовики програли вибори до Установчих зборів в Україні,
де 70% голосів отримали українські соціалісти-революціонери та інші
проукраїнські партії. Потім з ініціативи більшовиків в Києві був скликаний і
пройшов в середині листопада Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських
депутатів (зібравши 2500 делегатів з усіх регіонів України), в якому вони взяли
участь і безуспішно намагались схилити більшість на свій бік. Ці провали
змусили більшовиків вдатись до відкритої інтервенції з боку Росії. Як визнавав
один з лідерів київських більшовиків Гілинський: «если этот съезд не даст нам
власти, то Украинское Учредительное Собрание тем более» (Летопись революции. –
1926. – №5. – С.70-77). Відтак, на початку грудня більшовицький уряд Росії
висунув Центральній Раді ультиматум, відхилення якого назвав «станом відкритої
війни». В ультиматумі не висувалось жодних звинувачень проти
соціально-економічної політики УЦР, а містилась вимога припинити роззброєння
більшовицьких військ в Україні, що намагались зробити в Києві переворот 30 листопада,
тобто фактично здати їм владу, а також надумані звинувачення в «спробі
дезорганізації спільного фронту» (першої світової війни) і «підтримці
кадетсько-каледінської змови», яка начебто проявлялась в тім, що Центральна
Рада не допомагала Росії завоювати Дон і Кубань, зберігаючи в цьому конфлікті
нейтралітет.
На обласному з’їзді більшовиків, який в ті ж дні
проходив у Києві, голова київського комітету партії В.Затонський характеризував
ультиматум як такий, що створює «иностранное вмешательство в местные дела» та
«национальную борьбу» і відзначав, що «среди украинцев раскола нет и он не
предвидится, потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков
лишь небольшая кучка». Затонського підтримали Александров: «нам приходится
воевать почти против всего украинского народа, а не против Рады» і Бобко: «у
нас нет реальной силы для борьбы с Радой» (Летопись революции. – 1926. – №5. –
С.83-85). Пізніше більшовик С.Шрейбер напише, що ультиматум давав УНР підстави
«выступать против большевиков (в том числе и украинских), как против иноземцев
и империалистов» (Летопись революции. – 1926. – №5. – С.61). Таким чином самі
більшовики визнавали, що українські трудящі не підтримували їх, тому Росія
розпочала загарбницьку, імперіалістичну війну проти України.
Після того, як російські війська вирушили у грудні
1917 року на Україну, то їхні агенти в Харкові провели свій, «альтернативний»
київському, маріонетковий «з’їзд рад», в роботі якого взяли участь 206
делегатів (тобто в 12 разів менше, ніж на легітимному, київському з’їзді), що
належали лише до 95 рад з 300, які діяли в Україні, і не виражали волі жодної з
них, навіть харківської. Представників селянства, що становило понад 2/3
населення України, на з’їзді практично не було. З’їзд проголосив створення сателітної
«Української Народної Республіки Рад» і обрав її уряд. В.Затонський, який був
міністром освіти в цьому уряді, пізніше згадував: «Називали себе урядом, та
самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був
уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не
визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого». За свідченням
більшовика С. Мазлаха, «ЦИК Украины заседал в Харькове, но его влияния нигде не
чувствовалось» (Летопись революции. – 1922. – № 1. – С.137). Українці в складі
цього «українського» уряду складали меншість. Не менш промовистими були і
рішення харківського з’їзду: виключення Донецько-Криворізького басейну зі
складу України і включення його до складу Росії, розповсюдження на Україну всіх
рішень московського уряду, а також те, що «Україна повинна становити
федеративну частину Російської республіки». Аж до 1919 року більшовики
принципово не визнавали можливість навіть формального існування «радянської
України» поза складом Росії.
Як працював новостворений уряд? Міністр цього уряду
Г.Лапчинський згадує, як міністр військових справ В.Шахрай скаржився йому: «Що
це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати
української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед
українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх
прізвищ? Що я за «військовий міністр», коли всі українізовані частини мені
доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської
влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми
маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське
дивиться, як на вороже, контрреволюційне?» (Летопись революции. – 1928. – № 1.
– С.171-172). Далі Г.Лапчинський пише: «У Харкові в нашому розпорядженні
збройної сили фактично не було. Військові частини, українізовані там, як я
вказав, нам довелося роззброїти. (…) Але в Харкові стояв штаб тов.
Антонова-Овсіенка, посланого з Петербурга для боротьби з Каледіним». Ці війська
і пішли встановлювати «радянську владу» в Україні.
В середині січня 1918 року в Києві почалося обросле
міфами повстання проти Центральної Ради на заводі «Арсенал». Робітники заводу
справедливо розпочали страйк і замислили бунт через наказ ЦР вивезти з заводу
вугілля, бо виконання наказу загрожувало подальшій роботі заводу. Більшовики,
які мали вплив на заводі, намагались до останнього стримати повстання, бо
чекали приходу російських військ. Тільки коли бунт став вже неминучим,
більшовики поспішили очолити його. Крім більшовиків, користуючись нагодою, в
повстанні взяли участь і російські шовіністи ультраправих відтінків. Їх з
більшовицьким керівництвом об’єднувала ненависть до України. Як відзначає
професор О.Абакумов: «В січневому (1918 р.) повстанні також взяли участь
залишки арсенальських організацій чорносотенних партій «Союза русcкого народа»
і «Союза Михаила Архангела». Це був ледь не єдиний випадок, коли «біла» і
«червона» сторони другої російської смути опинились в 1917-1919 рр. по один бік
барикад».
Чорносотенці знайшли собі направду гідну компанію,
адже відвертий російський шовінізм більшовицьких лідерів повстання
підтверджують навіть їх власні джерела. Так, у спогадах М.Копача, які
тиражувались в СРСР в збірках «антипетлюрівської» і «антибандерівської»
літератури, автор розповідає, що будучи членом куреню січових стрільців, який
обороняв УНР під час січневого повстання, він вирішив перейти на бік повсталих.
І як тільки він прийшов до штабу повсталих, то отримав дуже «теплу» зустріч від
одного з керівників Київського комітету більшовиків, який очолював січневе
повстання. Коли на підозри у шпигунстві Копач намагався пояснити більшовикові,
що він представник стрілецького комітету (виборної політичної організації в
армії часів революції), такого самого як солдатські комітети в російській
армії, й на підтвердження цього простягнув йому своє посвідчення, то у
відповідь почув: «Что ты мне суешь?! Оно же написано на собачьем языке!».
Більшовицький командир кинув посвідчення йому в обличчя. «Та й так, що носа розквасив»
– жаліється Копач, якого більшовики після побиття взяли під арешт. Далі у
спогадах за малоросійською традицією Копач пише, що не треба сердитись на
більшовиків, навіть якщо в їхньому керівництві «трапляються» російські
шовіністи, які тебе б’ють і арештовують за українську мову, називаючи її
«собачою». Очевидно, що друком таких відвертих націонал-мазохістських мемуарів
в СРСР намагались прищепити українським читачам особливе почуття покори перед
російським «старшим братом». Але для нас це слугує яскравим доказом російського
шовінізму більшовиків, який проявлявся від самого початку, а не виник при
Сталіні, як багато хто думає.
Один із більшовицьких міфів про «Арсенал» стверджує,
що полонені бунтівники були розстріляні українськими військами. І цю версію
останнім часом активно підтримують українські буржуазні націоналісти,
виставляючи предметом якоїсь «гордості». Але ця історія не відповідає
дійсності. Київський історик Ярослав Тинченко описує подію наступним чином: «На
площу перед юрбою червоногвардійців було виставлено кілька кулеметів. Тоді
Петлюра закричав: «Це теж робітники… Серед них, можливо, є багато несвідомих
українців… А ви хочете їх розстріляти? Я цього допустити не можу, першу кулю –
в мене!». Полонених арсенальців замкнули за ґрати (згодом їх звільнять
більшовики)».
В газеті «Червоний прапор», органі пробільшовицької
Української соціал-демократичної робітничої партії (незалежних), що виходила в
Києві, в номері від 14 лютого 1919 року (в столицю України 5 лютого вступили
більшовики) давалася наступна оцінка подіям початку 1918 року: «ми не визнаємо
того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві. (…) А ми іменно
на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу
вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка,
розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам’ятаємо
плакати з написом «смерть украинцам», ми маємо факти, як місцеві совдепи
закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували
їх у тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину». Ми не забули
тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська
нація».
З 1919 року російські більшовики вирішили трохи
призупинити свою шовіністичну свистопляску, зробивши висновок, що інакше будуть
вигнані з України, подібно до того, як був вигнаний перед ними Денікін. На
початку року вони формально визнали «радянську» Україну незалежною від Росії
республікою, зняли шовініста Г.Пятакова з посади голови уряду України і взагалі
до кінця року змінили політику в усіх інших галузях, що стосувалися
національного питання. Ці зміни знаменувалися, зокрема, двома виступами Леніна,
в яких він в черговий раз засуджував крайні прояви російського шовінізму та
українофобії, що відходили переважно, за його визнанням, від членів партії
російської та єврейської національності, застерігав партію від того, щоб
ігнорувати національне питання в Україні, вимагав поважати національні почуття
українського народу, його культуру і мову, залучати національно орієнтованих
українських соціалістів до партії і загалом «йти на поступки» свідомому
українству. Ця політика дала плоди, привернула на бік більшовизму великі маси
українських націоналістів і патріотів, чим дозволила більшовикам міцно
закріпитись в Україні і перемогти всіх своїх ворогів.
Поступово всі загітовані більшовиками свідомі
українці, що розвивали в нових умовах українську культуру, почали відігравати в
країні настільки велику і небезпечну політичну роль, подекуди вимагаючи
справжньої незалежності України, що російські імперіалісти в центрі
занепокоїлись з цього приводу. Адже всі поступки Москви в національному питанні
були задумані як тимчасові, декоративні і вимушені. Як писав Сталін до Леніна в
листі від 22 вересня 1922 року: «За четыре года гражданской войны, когда мы
ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в
национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли,
настоящих и последовательных социал-независимцев, требующих настоящей
независимости во всех смыслах. (…) Национальная стихия работает на окраинах не
в пользу единства советских республик».
КП(б)У, формально заснована у квітні 1918 року як
самостійна партія, вже через 3 місяці, на своєму I з’їзді, увійшла до РКП(б) з
підпорядкуванням спільним партз’їздам і ЦК. Серед членів КП(б)У на початку
1920-х років українців було менше чверті, тим часом як у складі населення УСРР
українці становили близько 80%. Серед працівників партійного, радянського й
господарського апаратів мало хто володів українською мовою і знав місцеві
традиції. Саме в середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування
української культури, презирливе ставлення до неї. Для встановлення російської
колоніальної влади Москва використовувала не лише російських іммігрантів, але й
євреїв, які у справі провадження русифікації, за визнанням сіоніста
В.Жаботинського, звикли вислужуватись ще за часів Російської імперії. Як
відзначав Л.Троцький, не тільки російські окупанти, але і єврейська
інтелігенція, з якої великою мірою складався більшовицький державний апарат
України, «говорила и писала по-русски и не хотела учиться украинскому языку!».
Не випадково на з’їзді РКП(б) в 1923 році Бухарін докоряв, що «русско-еврейская
по своему составу коммунистическая партия Украины с бешенством борется против
украинского национализма» (Двенадцатый съезд… с. 612.). На тому самому з’їзді
майбутній секретар ЦК партії Я.Яковлєв (Епштейн) назвав у своєму виступі не
лише росіян, але і русифікованих євреїв «наиболее последовательными
проводниками великорусского национального угнетения» (Двенадцатый съезд… с.
596).
По мірі ствердження влади Сталіна та його кліки
«либерализм Москвы в национальном вопросе» поступово зовсім ліквідувався і
розпочався період махрової шовіністичної реакції. Спочатку російські
імперіалісти піддали український народ геноциду за національно-територіальною
ознакою в 1930-х роках, коли влаштували штучний голод і заборонили виїзд з
голодуючих України і Кубані, населених переважно українцями, яких загинуло тоді
декілька мільйонів. Потім вони розпочали терор проти всіх національно свідомих
українців в лавах партії і поза нею, тисячами відправляючи людей на розстріли і
в концтабори. В Україні була запроваджена політика русифікації та колонізації,
що полягала у знищенні, виселенні та асиміляції українського населення і заміні
його російськими колоністами, нав’язуванні російської мови, культури та
ідеології в освіті і всіх галузях суспільного життя. Результати безроздільного
панування російського колоніалізму в Україні виявились жахливими як в галузі
демографії, так і культури. Згідно переписів населення, впродовж століття
кількість українців на теренах колишньої Російської імперії і колишнього СРСР
зросла на 38%, росіян же – на 170%, що складає різницю в 4,5 рази і свідчить
про безпрецедентне фізичне винищення українського народу російськими
шовіністами. Також переписи населення свідчать, що українці сто років тому
складали більшість населення на Кубані, більше третини на Ставропольщині і
Вороніжчині, третину на Дону і чверть на Курщині. Тепер, через кілька
десятиліть фізичного і культурного геноциду, українців практично не залишилось
на цих землях і майже все населення на них складають росіяни. Катастрофічно
зменшилась кількість українців і особливо україномовних у східних областях
сучасної України – наприклад на Донбасі кількість україномовних скоротилась з
70% до 30%, а на Харківщині з 80% до 50%. Ці зміни відбулись за рахунок
величезного збільшення кількості росіян і російськомовних, яких завозили і
виховували органи окупаційної влади. Українська освіта в деяких регіонах була
зовсім знищена аж до 1990-х років: приміром останню українську школу в Донецьку
було закрито в 1986 році. Можна привести ще безліч фактів безчинств проти
українського народу з боку російського колоніалізму, на боротьбу проти якого й
вийшли вояки армії УНР в 1917 році під Крути, щоб захистити народ від цих
злочинів, адже вони знали попередню історію України, пам’ятали гноблення часів
царизму і розуміли, що російський імперський шовінізм був і залишається
головним національним ворогом України.
Сучасні російські шовіністи та їх адвокати полюбляють
розповідати про «інтернаціональний», «космополітичний» чи навіть
«безнаціональний» більшовизм, від якого начебто «однаково постраждали всі
народи» і що ніби не мав російського національного характеру, спрямованого
проти неросійських народів. Та ми бачимо, що безпристрасні цифри статистики
кажуть зворотне. На крайній випадок російські шовіністи звалюють все на
міфічних «жидомасонів» чи «жидобольшевиків», в той час як насправді
українофобська частина єврейства обслуговувала російський шовінізм, сама будучи
русифікованою, що влучно відзначили українські націоналісти ще на Другому
великому зборі ОУН(р), кажучи що вона є «найвідданішою підпорою пануючого большевицького
режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські
настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб
відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву
спрямувати їх на погроми жидів». Ми розуміємо, що вся відповідальність за
жахливі злочини більшовизму цілком і повністю лежить на російському імперському
шовінізмі і, зокрема, нинішній неоколоніальній імперії, наступниці СРСР у
вигляді Російської Федерації, яка продовжує душити Україну і проводити її
русифікацію через маріонетковий уряд. Воля України стане можливою лише тоді,
коли буде знищена не тільки її адміністрація в Україні, але й сама російська
імперіалістична держава, а всі поневолені нею народи отримають свободу і
незалежність.
Найбільш реакційні елементи як в Україні, так і в
Росії намагаються перекласти відповідальність за злочини з російського
колоніалізму на соціалістичну ідеологію, якою прикривались більшовики. Однак ми
добре знаємо, що в СРСР панував державний капіталізм і, як відзначив ідеолог
ОУН-УПА-УГВР Й.Горновий: «клас більшовицьких вельмож — це чисто
імперіалістичний клас, який поневолює велику кількість неросійських народів… З
соціалізмом і комунізмом він нічого спільного не має. Він використовує їх як
прикриття для свого розбійницького імперіалізму і як засіб для розбудови своїх
агентур по всіх країнах світу».
Отже, приклад героїв Крут має змусити українців
пам’ятати, за що треба боротись – це незалежна соціалістична республіка
трудового народу, яких помилок слід уникати – це довіра всіляким державотворцям
з реформістських парламентів і урядів, і хто є найбільшим національним ворогом
України, проти якого треба вести непримиренну боротьбу – це російський
імперський шовінізм та його постколоніальні сателіти, які досі панують в
Україні.
Сергій Денисенко
Джерело: http://opir.info/2013/01/24/vse-scho-vy-hotily-znaty-pro-kruty-ale-boyalysya-zapytaty/#more-13990
Коментарі
Дописати коментар