IV. Широкомасштабний антиукраїнський терор

Тут правда з кривди злускала облуду,

Щоб розказали нам з віків минулих люди

Історію насильств і батогів.

      Василь Симоненко

     Мова нашого люду є така багата, що в ній найдемо гідні знадоби термінології, хоч би для десяти народів.

      І. Г. Верхратський

 Рідне слово – тая м’ята, материнка, рута,

І невже ж, пахуча мово, будеш ти забута?

      Агатангел Кримський

     Хай живе таджицький орнамент, казахська опера, естонська графіка, чукотська різьба на моржовій кості. Хай живе велика російська мова, але хай живе і солодкоспівуча, ні з чим не зрівнянна українська мова.

      Володимир Солоухін

 Без мови немає народу,

Як сонця без сяйва й тепла...

      Сергій Шелухін

      1917 рік. Падіння царського режиму сприяло бурхливому розгортанню національного руху в Україні. Однак спротив розвиткові української школи й культури був великим. Особливо вороже ставилося до всього українського міське вчительство, яке зовсім не знало української мови, бо з дитячих років звикло чути, що є єдиний «общерусский язык», єдина «общерусская культура», що Україна – це вигадка мазепинців.

      Квітень – Травень 1917 року. В усіх українських єпархіях відбулися церковні собори. В обговоренні питань загального церковного життя активну участь взяли парафіяни. Ухвалили скликати Всеукраїнський церковний собор, а Київський єпархіальний собор виробив проект нового парафіяльного та єпархіального статутів й обрав комісію зі скликання собору під головуванням єпископа Димитрія Уманського. Але Синод, до якого звернувся за дозволом, відповів, що «во Всеукраинском соборе не усматривается надобности вследствие имеющего быть в августе Всероссийского собора в Москве». Всеросійський собор ініціативу України зустрів зневажливо і зверхньо – «хохли подняли нос».

      12 травня 1917 року. Оборонці «общерусского языка» на нараді вчителів Київських вищих і початкових шкіл виступали проти українізації школи, бо, мовляв, ніякого українського народу немає. Навчання українською мовою не тільки не потрібне, а й навіть шкідливе, бо, мовляв, «русская культура» дає людині більше, ніж українська.

      1917 рік. На час революції усі капітали на Україні перебували в руках людей, ворожих визвольній боротьбі українського народу. Величезними земельними багатствами володіли російські, польські або зросійщені поміщики. 1917 рік. Далеко не всі українці признавалися до українства. Під впливом тривалого російщення національна самоідентифікація була розмитою; хтось вважав себе малоросом, хтось – хохлом, хтось – руським, а хтось – русином. Не так багато з гордістю говорили: «Я – українець!»

      1917 рік. Керівництво радянської Росії не хотіло давати волі Україні тому, передусім, що за промисловим і сільськогосподарським потенціалом це не Польща і Фінляндія. До 1917 року Україна давала третину зерна, стільки ж тваринницької продукції. Протягом 1861– 1891 рр. Москва щороку мала з України – 120 млн. крб. доходу, за 1903–1908 рр. – 221 млн. Квадратна верства – (104 десятини) в Україні приносила російській скарбниці прибутку 282 крб. 55 коп., а в Петербурзькій губернії – 40 крб. 61 коп. Російська імперія на одного жителя Петербурзької губернії витрачала на рік 4 крб. 23 коп., а на українця – 56 коп.

      1917 рік. У Петрограді і Москві добре розуміли, що Україна, визволена з-під азійсько-російського панування і поставлена в умови політичної і економічної самостійності, стала би першорядною державою Європи. Раднарком Росії прагнув будь-що зберегти Україну в статусі імперської колонії, тому вишукував всілякі приводи для конфліктів, які можна було би використати для обґрунтування нібито об’єктивної необхідності війни з «буржуазною Центральною Радою за світову пролетарську справу». За наказом В. Леніна у Петрограді, Москві, Костромі, Рязані, Бєлгороді, Пскові, Коврові, Воронежі, Гомелі, Брянську та інших містах спішно формували й посилали в Україну зведені загони, що ввійшли в історію під назвою «північних».

      1918 рік. У більшовицькій партії Росії 3,2% членів признавалися до української нації. Більшовицька партійна організація в Україні числила тільки 4264 члени. Отже, відсоток осіб, що признавались до українського роду, серед членів партії у абсолютній кількості був просто мізерним порівняно з тодішнім понад 30 мільйонним населенням України. Лише коло 130 українців на всю Україну призналися у приналежності до більшовицької партії. Тобто, 130 українських більшовиків не могли б повалити владу Української Народної Республіки. Цього не могли б доконати також самі російські більшовики в Україні, яких було всього 4264 особи. Це могло статися тільки при допомозі великої червоної армії Совєтської Росії.

      3 січня 1918 року. Під впливом українських соціалістів Центральна Рада прийняла «Закон про утворення українського народного війська», згідно за яким уже існуюча українська армія була розпущена. І це перед відкритою агресією більшовицької Росії, багатотисячна армія якої посунула на Київ.

      7 січня 1918 року. Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя й Південну Україну.

      29 січня 1918 року. Відбувся бій під Крутами, де цвіт української нації, юні герої протиставили мужність і силу духу ницості і звірячій жорстокості російсько-більшовицької орди. Вони витримали цей бій до кінця, хоч сили були нерівні (їх було вдесятеро менше за тих, хто наступав: чотири сотні курсантів військової школи, перша сотня студентського Січового Куреня, частина гайдамацького коша), і майже для всіх січовиків це був перший бій. Героїкрутянці своєю кров’ю змили з душ співвітчизників залишки рабства, стали одним «з найсвітліших проблисків героїчної української духовності», «Створили під Крутами легенду українських Термопіл, – підкреслив професор Валентин Мороз. – Загинули, але без бою не відступили!»

      1918 рік. Німеччина та Австро-Угорщина підписали конвенцію про поділ території України на зони впливу: австрійську й німецьку.

      18 жовтня 1918 року. Розуміючи, що Австро-Угорська імперія розпадається, українські парламентарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький орган майбутньої української держави. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Галичину.

      31 жовтня 1918 року. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном Січових Стрільців Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістичним підходом Народної Ради до утворення Української держави, взяла справу до своїх рук. Увечері вони поспішно зібрали всіх українських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом. Прокинувшись 1 листопада 1918 р., населення побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади – в руках українців і скрізь висять повідомлення про те, що тепер вони є громадянами Української держави. Але, тільки оговтавшись від потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору. Між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини захопили румунські війська. На Закарпатті зберігали свою владу угорці. І все ж велика частина Східної Галичини залишалася в руках українців.

      9 листопада 1918 року. Після того, як всі українські партії досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову Раду міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Костем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

      22 листопада 1918 року. Молода Українська держава зазнала дошкульного удару, коли 1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у 200-тисячному місті, не зуміли придушити повстання поляків, які отримали підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні 1919 року новою резиденцією уряду став Станіслав (нині Івано-Франківськ).

      22–26 листопада 1918 року. На підконтрольних українських землях було проведено вибори до Української Народної Ради. За соціальним походженням делегати – це переважно інтелігенція, селяни-середняки і духовенство. Більшість із них, навіть соціалісти, мала ліберально-національні погляди. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петрушевич (юрист і колишній член парламенту у Відні).

      28 листопада 1918 року. Скликаний румунами «Генеральний конгрес Буковини» проголосив злуку Буковини з Румунією.

      Листопад 1918 року. Польські війська окупували Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя.

      1918 рік. Перша окупація України більшовицькою Росією тривала від січня до березня – квітня 1918 року. У перший день захоплення Києва червоногвардійці-матроси Муравйова вирізали три тисячі осіб, протягом двох наступних – ще дві тисячі. Вбивали, в основному, українців. Розстрілювали «за кожне українське слово» (В. Сосюра). Від гарматного пострілу російсько-більшовицьких інтервентів згорів будинок М. Грушевського, у якому загинуло безліч високоцінних документів, історичних і літературних пам’яток. Цю збройну агресію Російської Республіки в офіційній радянській історіографії тротрактовано так: «…пришлось помочь советизации Украины военной силой».

      1918 рік. Московсько-більшовицькі загарбники створили в Україні репресивно-каральну систему, до якої входило 18 концентраційних таборів. Тільки у 1918–1920 роках було знищено більше 100 тис. національно свідомих українців.

      15 січня 1919 року. Чеські війська захопили Ужгород.

      22 січня 1919 року. У Києві проголошено Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, за яким ЗУНР гарантувалася цілковита автономність.

      23–31 січня 1919 року. Хотинське повстання проти румунської окупації Бесарабії.

      18 травня 1919 року. Голова ВУЧК (укр. – ВУНК) М. Лаціс у листі так повчав своїх підлеглих: «…Кто не с нами, тот против нас… Поэтому мы должны расстреливать на месте каждого поднявшего и собирающегося поднять против нас оружие. Нам это диктует здравый смысл, наш инстинкт самосохранения. Красный террор необходим». У 1919 – 1922 роках більшовики-ленівці проводили політику т. зв. «воєнного комунізму», тобто військової диктатури. У містах вони орієнтувалися на російський та зросійщений робітничий клас, а в селах – на найбідніших селян, яких всіляко протиставляли заможнішим, щоб таким чином роз’єднати й підкорити українське село. У всіх повітах були створені «комісії з проведення червоного терору над нетрудовими елементами». Лише в одній Київщині проти повстанців було виставлено 14 тисяч багнетів, в Чернігівській губернії – 2500… У Полтаві, наприклад, чекіст Шуров пишався тим, що «кінчає четверту тисячу хохлів». На Сумщині для боротьби з повстанцями були залучені підрозділи 12-ї Червоної Армії.

      14 грудня 1919 року. Повстанська газета «Вольная деревня» писала: «Идя на Украину, большевики преследуют те же цели, что и прежде. Им необходимы те сельскохозяйственные багатства, которые, …несмотря на непрекращающиися грабежи, …еще остались. Украина – «житница России» необходима им, чтобы прокормить голодную ораву своих чиновников, сыщиков, комиссаров, стремлением которых поддерживается эксплуатация в большевистском государстве. Им необходима Украина, как выход на Юг, на Черное море. А для того, чтобы спокойно грабить трудовой люд Украины,им нужно уничтожить вольный дух украинского повстанства, задушить в чрезвычайках и тюрьмах всех недовольных… Со словами дружбы на лживых устах и с камнем за пазухой идут они к трудящимся Украины…»

      1919 рік. Друга окупація України радянською Росією тривала від січня до серпня 1919 року, під час якої московські загарбники масово знищували українських патріотів.

      1919 рік. В Україні діяли 48 «продотрядов» із Москви, Петербурга, Смоленська, Брянська та інших міст Росії, які, виконуючи вказівки Леніна, грабували і насильницьки вивозили хліб в свої регіони, щоб там, за рахунок України, поліпшити продовольчу проблему. А те, що пограбована житниця Європи сама потерпала від голоду, комуністичну партію та її вождя не хвилювало. Із Сум на село для проведення хлібозаготівель під гаслом «Хліб для Півночі – це хліб для Леніна і Москви» було відправлено 250 робітників.

      1919–1921 роки. Остаточно завоювати і підпорядкувати Україну радянській Росії вдалося під час третього періоду окупаційної війни, яка тривала з грудня 1919 року до кінця 1921 року., коли було зламано хребет українському партизанському рухові. Військовій перемозі також сприяла добре налагоджена більшовицька агітація і пропаганда, спрямована на те, щоби перетягнути на свій бік недостатньо національно свідомих українців.

      Січень1920 – Вересень 1921 років. Скасування поляками Галицького Крайового Сейму та Крайового Виділу. Приєднання Східної Галичини до Польщі, поділ її на Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства. Цей край стали у Польщі називати «Східною Малопольщею», а Волинь і Полісся «Східними землями Польщі» («східними кресами»). Заборона Української преси, підпорядкування шкільництва польському міністерству освіти. Українські імена та прізвища замінювали на польські. Польський уряд прагнув асимілювати українців (бойків, поліщуків, волинян, гуцулів тощо). «У Галичині виникла інтелектуальна руїна, яку польський уряд створив для української національності» (Ч.Мілош).

      6 липня 1920 року. Особливо уповноважений революційно-військової ради (РВР) 12-ї армії повідомляв своєму керівництву, що, прибувши на хутір Панщина (біля с. Слоут Шосткинського повіту, тепер Глухівського району Сумщини), за непокірливість радянській владі «всіх жінок і дітей арештував і відправив у Глухів в концентраційний табір, майно конфіскував, а хутір спалив до тла».

      1920 рік. Якщо до 1917 р. Україна тривалий час входила до складу Російської і Австро-Угорської імперій, то у 1920 р. – вже до складу чотирьох держав – Радянської Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Українське питання ускладнилося ще більше.

      1920–1921 роки. Знищено 10 тис. українських повстанців (полонених махновців та селян, які боролися з більшовицьким режимом Москви).

      14 жовтня 1921 року. На Покрову, в храмі святої Софії Київської зібрався Перший Всеукраїнський Православний Собор (472 делегати з усіх регіонів України, серед яких було чимало визначних діячів культури, освіти, мистецтва). Собор визнав неканонічний акт приєднання Української церкви до Московського патріархату (1686 р.), що знищило її автокефальність. Було відновлено національну Українську Церкву – спадкоємницю Київської митрополії, – що назвалася – Українська Автокефальна Православна Церква. Служба в автокефальних храмах велася українською мовою замість малозрозумілої церковнослов’янської, якою користувалися священики РПЦ. Близько 7 млн. парафіян пішли за автокефалістами, які об’єдналися в 2800 парафій. Але більшість віруючих в 20-ті роки все ще залишалася в лоні Російської Православної Церкви.

     Дозвіл на існування УАПЦ був тимчасовою поступкою центральної більшовицької влади національно-релігійним почуттям українського народу. Існування української автокефалії влада дозволяла, поки тривав НЕП і діяв курс на деросійшення (українізацію).

      23 жовтня 1921 року. Перший Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ за великої кількості народу обрав на першого архієпископа і митрополита Київського та всієї України протиієрея Василя Липківського. Василеві Липківському судилося бути національним проповідником-мучеником за Українську Православну Церкву, яка майже 300 років «пролежала в російській домовині».

      22 листопада 1921 року. Під м. Базар (на Житомирщині) солдати більшовика Г. Котовського розстріляли 359 полонених українських патріотів – вояків армії Української Народної Республіки – учасників другого зимового походу під проводом генерала Юрка Тютюнника.

      1921 рік. Заснований таємний Львівський Український університет. Діяв до 1925 року.

      1920–1930 роки. Десятки прикладів героїчної самовідданої боротьби супроти московських окупантів (Блакитний, Вовгура, Гонта (Лютий-Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати і сестра Соколовські, брати Чучупаки та ін.) переконливо доводять: «ідея незалежності України, це ідея всіх українців від річки Латориці до річки Дону, – підкреслює Роман Коваль. – І тому нехай не намагаються московські шовіністи вбивати клин між східняками і західняками. Ми – єдиний народ, єдина нація!» І нас, українців нікому не вдасться підкорити.

      1921–1922 роки. Політика воєнного комунізму, жорстоке придушення українських селянських повстань та кривава розправа з робітничими страйками.

      1921–1923 роки. Голод в Україні – наслідок колоніальної політики московського уряду, який вивозив з України збіжжя та інші харчові продукти до Росії й на Захід, лицемірно прикриваючись гаслами про «дружбу народів – братів», «пролетарську солідарність», «історичну спільність». Не більшовики викликали посуху (вона була і в Поволжі), але саме вони (московські загарбники) спричинили в Україні страшний голод, щоб зламати сили українського опору і зміцнити власний режим. Загинуло до 1,5 млн. селян.

      1921–1939 роки. Варшава виділяла землю в заселених українцями регіонах військовослужбовцям, які проявили героїзм у польсько-українській війні 1918-1919 роках. За міжвоєнний період на території Галичини оселилися 200 тис. польських фермерів (осадників). Учителів-українців зі Східної Галичини переводили до західної частини краю, де переважало польське населення. Студентами Львівського університету могли стати лише ті громадяни, які присягнули на вірність польській державі. В університеті існувала лише одна українська кафедра – української мови й літератури.

      1922 рік. Колишнього боротьбіста Г. Гринька усунуто з посади Наркома освіти УРСР «за надто поквапливе проведення українізації». Якою великою була ця «поквапливість», видно з того, що в Донецькій губернії з численною українською селянською людністю майже не було навіть початкових українських шкіл.

      1922 рік. Арешти за «списком антирадянської інтелігенції» (складено ГПУ України до 3 серпня 1922 року, схвалено ЦК КП(б)У та ВУЦВК, затверджено 9 вересня 1922 року на засіданні спеціальної комісії ЦК РКП(б) у Москві). Акція була втіленням ініціативи Леніна вислати за кордон професуру. Список містив 77 осіб, зокрема 47 працівників вищої школи (із них 32 професори) з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Кам’янця-Подільського.

      Серпень 1922 року. ЦК КП(б)У розіслав обіжники за підписами другого секретаря ЦК Дмитра Лебедя та «замзавагитпропом» Диманштейна про посилення ідеологічного контролю за літературою, виданою українською мовою, бо вона, мовляв, просякнута «шовинистическим духом».

      Осінь 1922 року. Другий секретар КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської (революційної, передової, пролетарської, міської) та української – (контреволюційної, відсталої, сільської). Д. Лебідь стояв на позиції, що майбутнє за пролетаріатом – авангардом світової революції, тобто за пролетарсько-московською міською культурою і мовою. Тому, мовляв, українська (сільська) культура та мова розчиняться у російській (пролетарській) культурі і мові.

      Лютий 1923 року. Центральне управління у справах друку дало вказівку вилучити книжкову продукцію спільних підприємств «Українська школа» (Київ – Львів – Відень), «Дніпросоюз» (Київ – Відень), «Українське видавництво» (Відень – Катеринослав), «Українсько-галицька накладня» (Київ – Ляйпціг).

      17–25 квітня 1923 року. Резолюція з національного питання, прийнята ХІІ з’їздом РКП(б) – хитрий тактичний хід більшовиків, які утверджували стратегічну царську концепцію про «единонеделимство» Російської імперії.

      1923 рік. Частка українців у державному апараті України не перевищувала 35%. У колегіях наркоматів нараховувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% – з росіян і тільки 14% з українців. Російською мовою розмовляло 79,4% членів КП(б)У, а українською – тільки 11,3%.

      Березень – Квітень 1924 року. Відкритий судовий процес у справі Київського обласного центру дії – перший політичний процес проти науковців в Україні. Серед 18 підсудних був президент ВУАН 1921–1922 рр. Микола Василенко.

      12–16 травня 1924 року. Деросійшення ще не розгорнулося як слід, а перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг говорив на партійній конференції, що «українізація є перебільшена». Він сказав, що треба «припинити українізацію національних меншин в Україні», а також міського пролетаріату.

      26 липня 1924 року. У Румунії прийнято закон, на підставі якого українців проголошено тими румунами, що «забули свою рідну мову». На Буковині до 1927 р. не залишилося жодної української школи. Було румунізовано Чернівецький університет, хоча на початку 20-х років 80% його студентів не були румунами. У Бесарабії румунська окупація призвела до повного зникнення навіть елементарних форм організації українства. 500 тис. українців Буковини Бухарест оголосив «українізованими румунами». Земельні угіддя в масовому порядку роздавали румунським колоністам, устаткування важливих промислових об’єктів вивозили з Буковини до Плоєшті, Бухареста, Констанци та інших міст Румунії.

      31 липня 1924 року. За проектом міністра освіти Польської Республіки Ст. Грабського ухвалено програму утраквістичних (двомовних) шкіл, у яких навіть молитву «Отче наш» заборонялося виголошувати українською мовою, а з букварів усунули всі згадки про Україну. Також заборонено українську мову в польських державних та самоуправних установах Західної України. У 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, у 1937/39 – їх лишилось 352.

      7 квітня 1925 року. Й. Сталін призначив на посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича й доручив йому спеціальну місію просувати нову політику й водночас дбати, щоб не вийшла поза межі, визначені партією, тобто відвернути сепаратизм у політиці чи навіть у питаннях культури. Сталін мав на меті – у жодному випадку не допустити на пост керівника КП(б)У українця, який здійснював би деросійшення з переконання, від серця, як син свого народу. Сталінові потрібен був керівник КП(б)У, який був би тільки від нього залежний, але мало зв’язаний з українським народом.

      28 червня 1925 року. Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав українську мову «чужою» для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновували навіть там, де оселялося 3 – 4 родини чеських чиновників.

      30 березня 1926 року. Початок таємного готування «контрукраїнізації». Створено обіжника ГПУ «Об украинской общественности», де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму, та визначено носіїв українського націоналізму – УАПЦ, ВУАН і власне всю сферу української культури.

      26 квітня 1926 року. Лист Сталіна до Кагановича і всіх членів КП(б)У, що став директивою для КП(б)У у боротьбі з «націоналістичним ухилом» і започаткував цькування Хвильового та Шумського.

      25 травня 1926 року. Московський комуністичний найманець вбив Симона Петлюру в Парижі.

      4 вересня 1926 року. Обіжник ГПУ «Об украинском сепаратизме» (надруковано 75 примірників із грифом «Совершенно секретно. Перепечатанию не подлежит. Хранить наравне с шифром под ответственность начальника органа ГПУ»). Провідною ідеєю цього документа було упокорити українську інтелігенцію й фізично знищити нескорених.

      2 лютого 1927 року. Політбюро ЦК КП(б)У звільнило О. Шумського з посади Наркома освіти. Поглиблювалася боротьба з «націоналістичним ухилом» Шумського, Хвильового та М.Волобуєва (шумськизмом, хвильовизмом та волобуєвщиною), що призвела до самогубства Хвильового. Шумського та М.Волобуєва вислано з України.

      20–29 листопада 1927 року. Х з’їзд КП(б)У у резолюції на доповідь Наркома освіти М. Скрипника (його призначено на цю посаду 5 березня 1927 року) «Про завдання культурного будівництва на Україні» констатував, що «спостерігається кволість підвищення відсотку української книжки в загальній кількості бібліотечного фонду. Зокрема, по деяких профспілкових бібліотеках є лише 2% українськомовних книжок. Помітне затримання переходу на українське слово в масовій культосвітній роботі профспілок… Треба зазначити потребу посилити процес переходу поточної партійної роботи і особливо керівних кадрів на українську мову».

      1927 рік. Під тиском ГПУ на Другому Всеукраїнському Православному Соборі з Василя Липківського було «знято тягар митрополичого служіння». Йому заборонили проповідувати. Більшовицька влада цькувала священика, який не відступився від свого українського народу, переслідувала, безпідставно ув’язнювала. 1938 р. Василя Липківського розстріляли.

      1928 рік. Початок колективізації та «розкуркулювання» в Україні. Розкуркулених українців засилають до Сибіру та на Далеких Схід.

      6 вересня 1928 року. Нарком освіти М. Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов’язкового. Правопис надруковано і видано 1929 року; відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов’язані були його дотримуватися. Заради єдності української мови НТШ у Львові ухвалило дотримуватися в Галичині норм нового правопису.

      Друга половина 1929 року. Початок великого політичного терору в Україні. Арешти інтелігенції та діячів Української Автокефальної Православної Церкви за справою «Спілки Визволення України» (СВУ), що стало сигналом до масового наступу на національне (і не лише українське) відродження в Україні.

      3 січня 1930 року. У газеті «Вісті» написано, що «по всіх 36 великих і малих шахтах Краснолуцького району профспілки гірників на Луганщині українізацію проводять лише на папері. Профспілкові чинуші не хотять рахуватися з тим фактом, що з 29513 гірників району нараховується 57% українців. Шахткоми всю свою роботу проводять російською мовою. Через недбайливе, наплювательське відношення профспілкових робітників до справи українізації на шахтах панує нездорова атмосфера, розвивається російський шовінізм…»

      28–29 січня 1930 року. Відбувся надзвичайний Собор УАПЦ, на якому комуністичний режим знищив Українську Автокефальну Православну Церкву, бо вона стояла на перешкоді зміцнення нової російської імперії під назвою СРСР. Шалену антирелігійну боротьбу вели проти всіх церков і релігій, але тільки Українську Церкву більшовики знищили, а російську, хоч і напівживу, залишили, бо вона стояла на імперських позиціях.

      4 лютого 1930 року. Постанова ЦК ВКП(б) з аграрних питань та інструкція ЦВК і РНК СРСР, за якою всіх куркулів поділено на три категорії: 1. Контрреволюційний куркульський актив, що чинив опір колективізації, якого пропонували терміново заарештувати; 2. Найзаможніші селяни, яких пропонували сім’ями виселити у віддалені райони СРСР; 3. Власники економічно слабких господарств, яких пропонували переселити в межах району на нові земельні ділянки поза колгоспними ланами. Президія ЦВК СРСР також надіслала таємну інструкцію до республік та областей за підписом Калініна, Рикова та Єнукідзе. У трьох її розділах «Выселение и расселение кулаков», «Конфискация имущества», «Порядок расселения кулацких хозяйств» розписано, як потрібно проводити розкуркулення.

      9 березня – 13 квітня 1930 року. У Харкові відбувся політичний процес над так званою «Спілкою Визволення України», яка, мовляв, готувала збройне повстання з тим, щоб реставрувати капіталістичний лад з військово-фашистською диктатурою. Однією із секцій цієї міфічної націоналістичної організації, за сценарієм ГПУ, була УАПЦ. Справа «СВУ» налічувала 250 томів. 45 провідних українських вчених, письменників та інших представників світської інтелігенції було ув’язнено, запроторено у табори. Але крім цього «ядра» всього до слідства залучили 474 особи. До вищої міри покарання було засуджено 15 осіб. Під час цієї кампанії знищено 32 єпископи і близько 10 тисяч священиків УАПЦ. Результатом патологічної ненависті московсько-більшовицького режиму до української культури було знищення (протягом 1917–1939 рр.) 8 тисяч пам’яток церковної архітектури, що становило 65% усіх храмів України.

      27 червня 1930 року. Хоча Сталін у виступі на XVI з’їзді ВКП(б) повторив тезу про «великоруський шовінізм як головну небезпеку в партії в галузі національного питання», відтоді фактично вже не говорилося про те, що росіяни щось «винні» раніше гнобленим націям, що для забезпечення справжньої рівності в національному розвитку потрібна деяка нерівність на користь гноблених націй. Саме тоді почався поворот до встановлення нової ролі для російського народу – ролі «старшого брата». Сталін закликав «заарештувати і відправити на заслання десятки і сотні тисяч куркулів».

      1 липня – 29 листопада 1930 року. Польська влада за наказом Ю. Пілсудського проводила «пацифікацію» (жорстокі репресивні акції проти українського населення та провідних діячів українського політичного і культурного життя в Галичині). З 1 липня до 1 грудня 1930 р. у Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствах польська поліція заарештувала 1739 українців, з них 1143 віддано під суд, пограбовано 53 українських села. Нищили українські культурні установи, кооперативи. Тому лідери ОУН протягом 1930–1935 рр. ініціювали «перманентну революцію», оголосивши шкільний і антимонопольний бойкот (не купувати польського тютюну, горілки тощо).

      12 грудня 1930 року. У листі до Дем’яна Бєдного, який сказав, що «лінощі і прагнення сидіти на печі є мало не національною рисою росіян», Й. Сталін дав різку оцінку подібних висловлювань, проголосивши, що російський пролетаріат є авангардом робітничого класу не тільки в СРСР, а й в усьому світі. Сталін заявив, що росіяни відчувають «почуття революційної національної гордості», а подібні висловлювання Дем’яна Бєдного є не що інше як «розвінчання СРСР, розвінчання російського пролетаріату». Тобто, від цього часу росіяни знову, як і у дореволюційні часи, ставали немовби візитною карткою всієї держави.

      1930 рік. Під наглядом польської цензури перебували 60 українських видавництв і близько 120 редакцій українських газет і журналів. Систематично друкували списки заборонених українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили як в Галичині, так і за її межами. На початок Другої світової війни до них було занесено понад тисячу найменувань.

      1930 рік. – Чи правда, що на Волині вже всі говорять українською?

     - Так, прошу пані, українці спілкуються українською.

     - І на вулиці? І в органах управління?

     - Адже українців на Волині 80 відсотків.

     - Це жах. Держава в державі. Зрештою, це брехня: ніяких українців там немає…

     Цей діалог двох панянок зафіксував В. Островський на залізничному вокзалі в Любліні й оприлюднив у часописі «Biuletun polsko-ukrainski». У ньому відображено поширені серед поляків настрої стосовно українців. Водночас він наближає до розуміння сутності «волинського вузла».

      1931–1934 роки. Друге заслання до Москви Михайла Грушевського. У 1914 р. Михайло Грушевський повернувся з Відня до Києва, де був заарештований і засланий до Симбірська, звідти – до Казані, а 1916 р. переведений до Москви під гласний нагляд поліції без права займатися професійною діяльністю. У Москві М. Грушевського застала Лютнева революція 1917 р. Тим часом у березні 1917 р. в Києві було створено Центральну Раду, і її головою заочно обрано Михайла Грушевського – як загальновизнаного лідера українського національного руху. Вчений виїздить до Києва. Попереду проголошення самостійної держави – Української Народної Республіки, потім поразка, еміграція і повернення до Києва в 1924 році. Під час перебування у Москві (друге заслання у 1931–1934 рр.) М. Грушевського заарештували і відправили до Харкова в ДПУ для допитів. Його звинувачували у приналежності до контрреволюційної організації Український національний центр (УНЦ). На вимогу Ягоди вченого було доставлено до Москви, пізніше звільнено з-під арешту і залишено для постійного проживання під наглядом НКВС. Було ліквідовано історичну секцію М. Грушевського в Академії Наук України. Праці вченого піддали огульній критиці. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор характеризував Грушевського як закоріненого вождя української контрреволюції. П. Постишев у доповіді на ХІІ з’їзді КП(б)У говорить про нього як про керівника УНЦ – бойової націонал-фашистської організації. Нарком освіти УРСР Затонський називає вченого теоретиком буржуазного націоналізму. Не витримавши комуністичних репресій, М. Грушевський помер у 1934 році.

      Лютий – Березень 1931 року. Арешти у справі підпільного «Українського національного центру» (УНЦ). Більшість заарештованих – емігранти, що повернулися в Україну протягом 1920-х років, переважно інтелігенція: політичні діячі, літератори, науковці, митці. (В. Голубович, П. Христюк, М. Шраг та ін.)

      1931 – перша половина 1932 року. Московське партійне керівництво замінило 80% секретарів райкомів партії в Україні. За наступних п’ять років півмільйонну Компартію України переполовинили, відбулося її знищення. Здійснювалося перетворення української титульної нації з нації, суміщеної з державою, в сумирну етнографічну спільність.

      1931–1932 роки. Витіснення українських шкіл на Волині. До осені 1932 р. на весь край їх лишилося тільки чотири. Для прискорення полонізації західноукраїнських земель сюди відряджали вчителів з центральної Польщі. Вчителям-українцям рекомендували роботу в центральних воєводствах Польщі. Туди пересилили 1500 педагогів-українців, а 2500 – звільнили з роботи. Наслідки цієї політики для української школи були катастрофічними. Якщо в 1911–1912 навчальному році в Галичині працювало 2420 українських початкових шкіл, то в 30-х роках – лише кілька сотень.

      23 квітня 1932 року. Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

      Квітень 1932 року. Коли голод в Україні досяг неймовірних масштабів, а до ЦК КП(б)У… йшли сотні повідомлень про голодні смерті,секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор писав Й. В. Сталіну: «Будь-які розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути».

      Липень 1932 року. Члени Політбюро ЦК ВКП(б) В. Молотов і Л. Каганович на ІІІ конференції КП(б)У усю вину за невиконання планів хлібозаготівель переклали на ЦК КП(б)У.

      7 серпня 1932 року. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону державних підприємств, колгоспів і зміцнення суспільної (соціалістичної власності)». («Закон про п’ять колосків»). За крадіжку колгоспного майна карали розстрілом, а «при смягчающих обстоятельствах» – 10 роками позбавлення волі. До початку 1933 року за цим законом засуджено 54645 осіб, із них 2110 до страти.

      11 серпня 1932 року. У листі до Лазаря Кагановича Сталін висловив невдоволення: «Дела на Украине из рук вон плохи… В двух областях около 50 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах дело обстоит, как утверждают, не лучше…Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте ввиду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее… Имейте так же ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и безсознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Так дальше продолжаться не может. Нужно… поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР»…

      Листопад 1932 року. Сталін відряджав надзвичайні хлібозаготовчі комісії під керівництвом В. Молотова до УРСР і Л. Кагановича – на Північний Кавказ. 18 і 20 листопада з’явилися написані Молотовим і завізовані Сталіним постанови ЦК КП(б)У й Раднаркому УРСР, в яких містилися зловісні пункти про натуральне штрафування боржників з хлібозаготівель – м’ясом і картоплею. Правда, немає документів про натуральне штрафування квасолею, буряками, капустою і всім іншим. Але новорічна телеграма 1 січня 1933 р. безпомилково вказує на людину, яка дала сигнал розпочати репресивну акцію з вилучення нехлібного продовольства під брехливим приводом боротьби за хліб.

      14 грудня 1932 року. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлю в Україні, Північному Кавказі та у Західній обл. У 6 і 7 пунктах цього документу мовилося про неправильне проведення українізації «без тщательного подбора большевистских украинских кадров». ЦК ВКП(б) і РНК СРСР вимагали від ЦК КП(б)У і РНК України «изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевитские кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации.»

      15 грудня 1932 року. Сталін і Молотов у телеграмі до ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край-та облвиконкомів вимагали терміново припинити українізацію в районах РРФСР, Середньої Азії та Казахстану, де компактно проживали українці. «Доручити крайкому та крайвиконкому ДСК, обкому та облвиконкому ЦЧО, Казахстанському крайкому і РНК негайно припинити подальшу українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, друк і видання на російську мову і до осені 1933 року підготувати перехід шкіл і викладання на російську мову».

      23 грудня 1932 року. Поляки стратили бойовиків Організації Українських Націоналістів В. Біласа і Д. Данилишина.

      1932–1933 роки. Штучний голодомор в Україні, організований московською більшовицькою владою. Намісник Сталіна в Україні П. Постишев і його московськобільшовицька команда громили українського «куркуля» (насправді – українське селянство, щоб підірвати голодомором біологічну силу українців) та «український буржуазний націоналізм». Фактично це означало «нищення української культури та її діячів і перетворення її в сліпе знаряддя російського володіння в Україні; централізація і російшення всього державного і партійного апарату; імпортування в Україну нових кадрів із Росії на місце нищених місцевих діячів; організація планового голодомору через тотальне пограбування українського села; розправа з усіма «націоналістами», в тому числі і з апаратом КП(б)У, який звинувачували в тому, що він сприяв прагненню України відірватися від Росії і шукати підтримки на Заході.

      1 січня 1933 року. Сталін надіслав ЦК КП(б)У телеграму з вимогою повідомити всі райони (і безпосередньо селян), що борг треба негайно повернути: «Якщо знайдуть приховане від обліку або розкрадене зерно, тоді влада буде діяти відповідно до закону від 7 серпня 1932 року». Виконуючи сталінську телеграму, комуністичні посіпаки викачали все продовольство з України. Після чого мільйонам людей не було чим рятуватися від голоду. Був один вихід: вирушити туди, де можна було хоч щось купити (передусім в Росію). Але саме в цей момент Сталін відправляє листа Кагановичу з категоричною вимогою заборонити селянам виїжджати із своїх територій, заблокувати військовими частинами Україну і Кубань. Українське населення залишалося на своїх місцях і сотнями тисяч кожного місяця гинуло від голоду.

      13 січня 1933 року. Євген Маланюк писав до Євгена Пеленського: «Політика Росії виразно закреслилася на фізичне винищення інтелігенції, як перед тим «куркулів».

      24 січня 1933 року. Таємна постанова ЦК ВКП(б) про Україну, за якою в Україну послано секретаря ЦК ВКП(б) Павла Постишева. Він привіз із собою керівника ГПУ В. Балицького з цілим штабом чекістів-україножерів. У новостворені політвідділи машинно-тракторних станцій та радгоспів П. Постишев призначив присланих з Москви 3000 керівних працівників. На роботу в райони України спрямував 1340 осіб. За 10 місяців змінив 237 секретарів райпарткомів із 525 усіх тодішніх районів УРСР. За свою роботу Постишев звітував тільки Сталінові.

      23 лютого 1933 року. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило зняти Миколу Скрипника з посади Наркома освіти. Цією ж ухвалою зміцнено позиції ще одного представника команди Постишева – М. Попова, що мав завдання ідеологічно забезпечити ліквідацію «націоналістичного ухилу» М. Скрипника.

      Лютий 1933 року. За статистичними обчисленнями від голоду щодня вмирало в середньому 25 тис. українців, тобто 1041 особа щогодини, оба 17 осіб щохвилини. Росіянин Павло Постишев, який завжди їздив у вишиваній українській сорочці, громив і винищував все, що було українське. Це був генеральний наступ на все українське життя та на всі будь-які прояви українського національного духу.

      1 березня 1933 року. Миколу Скрипника знято з посади Наркома освіти Української РСР.

      4 березня 1933 року. Політбюро ЦК КП(б)У у проекті резолюції про підсумки українізації зазначало: «Вважати політично недоцільним випускати брошуру тов. Скрипника «Нариси підсумків (стенограма промови на засіданні Колегії народного комісаріату освіти 14.02.33 р.». Така ухвала була початком спланованого удару по Народному комісаріату освіти УРСР. На посаду Наркома освіти замість Миколи Скрипника призначено Володимира Затонського, його заступником став Андрій Хвиля.

      6 квітня 1933 року. За наказом нового керівництва Наркомату освіти УРСР було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». Завдання комісії було «очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами творення наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис».

      24 квітня 1933 року. А.Хвиля подав доповідну записку в Політбюро ЦК КП(б)У, у якій без зайвої дипломатії звинувачено М. Скрипника в тому, що він «не тільки не вів боротьбу проти… буржуазно-націоналістичної лінії у питаннях створення української наукової термінології, а й сприяв цьому викривленню партійної лінії на фронті мовознавства».

      26 квітня 1933 року. Новопризначений Нарком освіти В. Затонський на нараді в ЦК КП(б)У наголосив, що «падіння числа шкіл російської нацменшини є наслідком перекручення лінії партії», освітні установи «засмічені націоналістичними, класово-ворожими елементами… Ці націоналістичні елементи могли так широко проводити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомпросу».

      26 квітня 1933 року. Доповідь А. Хвилі на нараді в ЦК КП(б)У та засіданні комісії Наркомату освіти 24 квітня 1933 року стали основою його погромницької публікації у журналі «Більшовик України» (1933. – № 7 – 8. – С. 42 – 56) «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті», у якій зазначено, що «в питаннях творення української термінології, в питаннях української синтакси – українську мову спрямували на націоналістичні шляхи». Засуджуючи попередню працю народного комісаріату освіти, А. Хвиля висунув такі вимоги: а) припинити негайно видання всіх словників; б) переглянути словники і всю термінологію; в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні; г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи; д) переглянути український правопис; є) зміцнити настанову щодо мовного оформлення УРЕ; ж) видати спеціяльного документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так, як вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін».

      14 травня 1933 року. В усіх українських республіканських газетах вийшов некролог, який починався словами: «13 травня обірвав своє життя видатний радянський письменник Микола Григорович Хвильовий». А вже через два місяці почали писати про цю трагедію як «демонстративне самогубство». Мовляв, скотився у ... націоналістичне болото. «Націоналіст, що кинувся захищати свій народ та друга Михайла Ялового (про його арешт М. Хвильовий довідався рано-вранці 13 травня – В. Л.) від загибелі – на противагу інтернаціоналістам, які, виявляється запланували голодомор і вкрили трупами всю Україну, а врешті-решт довели до загибелі й самого захисника... Але чи було це самогубство? –Запитує Віталій Шевченко у дослідженні «Розбита шибка» і роздумує. – Тепер ми можемо тільки сказати, що Хвильовий сидів мертвий за своїм столом у кабінеті, де було двоє входів (з передпокою і з їдальні) у будинку, де теж були двоє входів – парадний та з двору. А за його спиною була ота шибка зі слідом від кулі, яку помітили хлопчина Юрко Бедзик та інші діти. Все інше або в архівах Служби безпеки, або вже ніколи й нікому не стане відомим.

     Але, відтворюючи обставини тієї події, бачимо, що вони дуже нагадують обставини смерті Володимира Маяковського. І якщо там був один свідок загибелі, то тут свідків багато. Згадайте, як у Маяковського, – дзвонить сестрі, нагадує їй, що прийде в понеділок і занесе гроші, а в неділю стріляється. І в домі Маяковського теж були парадний і «чорний» вхід і вихід. І теж невмотивоване самогубство. Чому ж саме це сталося із Хвильовим?»

     «Він був до кінця на цілу голову вищий від усіх своїх українських літературних сучасників», – згадує про Хвильового його товариш, письменник Іван Дніпровський. Юрій Смолич пише так: «І непримиренний, завзятий Григорович був не з таких, що виходять з гри, коли програють у якомусь ході...»Євген Маланюк: «Хвильовий людина політичного думання й політичного діяння: Хвильовий – політик». Ті, кому потрібно, це прекрасно розуміли... Чи не єдина людина, яка на той час в Україні знала, що треба робити, була вбита (Літ. Україна. – 2007. – 1, 8 листоп.).

      31 травня 1933 року. Італійський консул Сержіо Ґраденіго повідомляв із Харкова своєму урядові: «… Голод далі робить таке велике знищення народу, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може бути байдужим супроти такої катастрофи… У селі Гарово, за 50 км. від Харкова, з 1300 мешканців, що там жили, сьогодні можна нарахувати тільки 200. Околиця Полтави, здається, найбільше потерпіла, більше навіть від Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання. Із Сум один комсомолець пише до своєї дівчини у Харків, що там батьки убивають своїх найменших дітей і їх з’їдають…

     Закінчую: теперішнє нещастя спричинить колонізацію, переважно московську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У може дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, …тому, що Україна в дійсності стане московським краєм».

      Червень 1933 року. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про зміни в українській науковій термінології, граматиці та правописі», що подала комісія у складі М. Попова. С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського та А. Хвилі. Після цієї постанови правопис зазнав кардинальних змін. Внесено 126 поправок; розділ про запозичені слова переписано цілком; написання їх майже цілковито виправлено за російським взірцем. Літеру «ґ» вилучено з абетки. Правило, коли писати «л» чи «ль» скопійовано з російського з усіма непослідовностями (Ісландія, але Фінляндія тощо). Норми російського правопису поширено навіть на слова, які ще до змін 1928–1929 рр. мали форму, відмінну від російської, зокрема «хемія та магнет» перетворилися на «хімію та магніт». Прикметники із суфіксами «-ськ, -зьк, -цьк» так допасовано до російських норм, що неможливо було сформувати правило на українській основі. Сказано, що слід дотримуватися «узвичаєної» вимови; промовчано, що ця вимова не українська, а російська.

      7 липня 1933 року. Коли за радянських часів писали про політичну і суспільну діяльність Миколи Скрипника, то зазначали, що 7 липня 1933 року він покінчив життя самогубством. Тільки тепер, коли відкрилися таємні архіви, розуміємо, що комуністична тоталітарна система з надзвичайною легкістю переступала будь-яку межу дозволеного, не зупиняючись перед злочином і тероризмом. У структурі НКВС були спеціальні бюро, які займалися відповідною роботою. Крім праці за кордоном, на ці бюро покладалося виконання спеціальних завдань на території Радянського Союзу. Це – компрометація, фізичний вплив, вбивство. Чи не тому в Радянському Союзі існувала якавсь дивна закономірність: молоді, дужі, у розквіті сил талановиті люди раптом покінчували життя самогубством, несподівано вмирали за станом здоров’я, яке зненацька погіршилося, або їх вбивали злодії, які невідомо звідки з’являлися і невідомо куди зникали, чи наїжджали камази, крази... Можна вибудувати ланцюжок таких смертей від 1917 року аж до наших днів: Федір Вовк, Олександра Єфименко, Микола Міхновський, Микола Леонтович, Георгій Нарбут, Микола Хвильовий, Володимир Івасюк, Василь Стус, Вадим Гетьман, В’ячеслав Чорновіл, Георгій Гонгадзе, Володимир Побурінний, Олександр Крищенко, Анатолій Криль, Володимир Сенишин... У низці цих дивних смертей стоїть і самогубство Миколи Скрипника. У сучасних публікаціях висловлюються досить обґрунтовані гіпотези про те, що це були зовсім не самогубства чи випадкові трагічні аварії, а старанно сплановані червоною охранкою (чекістами) убивства провідних діячів українського руху. Професор І. Л. Михайлин, наприклад, опублікував статті: «Скрыпника убили в Харькове по распоряжению Сталина» (Репортер (Харьков). – 1995. – 12–19 декабря; «Загадочное убийство Скрыпника» (Вечерний Харьков. – 1996. – 25 января).

     Російська газета «Известия» від 31 липня 1997 р. опублікувала нарис журналістки Е. Максимової «Чистильник». Вона написала про працівника НКВС, який згадував: «...Агентура заранее определяла, откуда легче снять объект, его маршруты или где у него совещание, сбор, явочная квартира. Изучал фотографии до родинки, до пятнышка на лице. Нас строго предупреждали: если рядом другие будут, их – ни-ни! Место мне готовили где-нибудь напротив, на чердаке, в съемной квартире, если в городе. А на природе стрелял и с лодки, и с дерева в джунглях…» Це він робив за кордоном. У власній державі було, безумовно, легше. А потім розповсюджували легенди...

      9 липня 1933 року. У доповіді на зборах Харківського партактиву «Про націоналістичні ухили в лавах української партійної організації і про завдання боротьби з ним» секретар ЦК КП(б)У М. Попов критикував Шумського за те, що він вимагав «підміни більшовицької українізації буржуазно-націоналістичною»; Скрипника звинувачував у тому, що той «докотився до прямих закликів розвивати національну свідомість». «Особливо великого значення у боротьбі з буржуазним націоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис, – підкреслював М. Попов. – Цьому питанню ЦК КП(б)У надає виняткового значення. Буржуазні націоналісти, переважно з числа західноукраїнських емігрантів, особливо широку роботу розгорнули над засміченням української мови й термінології, щоб максимально відірвати українську культуру від російської».

      5 вересня 1933 року. Народний комісар освіти УРСР В. Затонський підписав постанову про затвердження «Українського правопису», підготовленого комісією під головуванням А. Хвилі, яка «крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської, спростивши правопис, ліквідувавши «націоналістичні правила цього правопису». Перехід на рейки «більшовицької українізації» супроводжувався переведенням українських шкіл на викладання російською мовою, створенням в українських школах російських класів, відкриттям у великих містах російських газет тощо. Якщо в 1932/33 навчальному році з українською викладовою мовою було 17573 школи, то у 1933/34 навчальному році їх стало 17303. Кількість російських шкіл збільшилася у 1933/34 навчальному році до 1172 проти 974 шкіл у 1932/33 навчальному році.

      Жовтень 1933 року. Погром театру «Березіль». Арешт Леся Курбаса.

      18–22 листопада 1933 року. На об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У П. Постишев наголосив, що «помилки і промахи припущені КП(б)У у здійсненні національної політики партії були однією з головних причин прориву 1931 – 32 років у сільському господарстві…» За безпосереднім проводом і за прямими вказівками ЦК ВКП(б) і особисто тов. Сталіна ми розгромили українську націоналістичну контрреволюцію… За цей час було вигнано понад двох тисяч чоловіків з системи Наркомпросу, понад 300 наукових та редакторських працівників. Тільки по 8 центральних радянських установах ми вибили понад 200 чол. націоналістів та білогвардійців, які займали посади завідуючих відділами, завідуючих секторами тощо». У резолюції на доповідь С. Косіора зазначено, що «розгром українського націоналізму, викриття націоналістичних дворушників, що пролізли до партії, є найдоконечніша умова й складова частини більшовицької українізації». Протягом 1933 року в обласних управліннях народної освіти з політичних мотивів замінено 100% керівників, у районних – 90%. Всі вони зазнали репресій. Чотири тисячі учителів звільнено зі шкіл як «класово-ворожі елементи».

      29 грудня 1933 року. Таємне «Сообщение всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселении на Украину с других территорий страны». В українські села, виморені цілеспрямованим голодом, який організував московський комуністичний режим, переселяли людей з Росії. «По сотоянию на 28 декабря 1933 г. преподанный план переселення колхозников на Украину выполнен на 104,70%. Отправлено 329 эшелонов, 21856 хозяйств, 117149 членов семей, 14879 лошадей, 21896 коров и 38702 голов разного скота». Москва з неперевершеним цинізмом і зухвалістю не тільки заперечувала наявність будь-якого не то голоду, а навіть недоїдання в Україні. Щодня в пресі та по радіо передавали брехливу зливу комуністичної пропаганди про щасливе й радісне життя, на всі лади повторюючи слова Сталіна «Жити стало краще, жити стало веселіше». В умовах терору НКВД, люди із заціпленими зубами терпіли це найзухваліше знущання над конаючим з голоду українським народом, а на Заході не тільки звичайні наївняки, а навіть поважні державні діячі вірили цій неперевершеній московській брехні.

     Голодна смерть навмисно вимореної комуністичним режимом дитини українського селянина є рівноцінною голодній смерті єврейської дитини, вимореної нацистським режимом у варшавському гетто.

      1933 рік. Погром українців на Кубані, бо тут була українізована майже половина районів, як це підкреслювалося в постанові ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УРСР, тобто нарощувати небезпечно великий людський і економічний потенціал України в СРСР. Навіть в гамівній сорочці радянської республіки громадяни України самим своїм існуванням створювали загрозу для кремлівських вождів. Московський комуністичний режим Сталіна масово знищував українців, але лише в Україні і на Кубані. «Знищення частини, а не цілого в ім’я того, щоб прищепити цілому певну норму поведінки» (С. Кульчицький).

      1933 рік. Британський журналіст Малколм Маґґеридж, працюючи московським кореспондентом газети Manchester Guardian, розповів світові про Голодомор в Україні. Свої репортажі про жахи винищення українців він відправляв до своєї газети з дипломатичною поштою, і це дозволило обминути цензуру. Не всі його матеріали пішли до друку, а ті, що були надруковані, вийшли під псевдонімом. Та все-таки завдяки репортажам Малколма Маґґериджа, а також статтям Гарета Джонса, з яким він познайомився в Москві, світ довідався про розмах Голодомору. Водночас, народжений у Британії московський кореспондент New York Times Волтер Дюранти, наполегливо заперечував Голодомор. Багато хто довіряв Дюранти, який мав високу репутацію у світі журналістики. Адже 1932 р. він одержав за свої репортажі про сталінські п’ятирічки. Пулітцерівську премію – найвищу американську нагороду за досягнення в газетній журналістиці. Гарету Джонсу доводилося писати листи до газети Маґґериджа, підтверджуючи достовірність його інформації про голод в СРСР.

      1933 рік. Смертність селян від Голодомору всіляко приховували на всіх щаблях влади. Ці вимоги компартії були поширені на всю Україну з метою прищепити кожному селянинові синдром байдужості: нічого не знаю, нічого не бачив, нічого нікому не скажу. Звітність про голодомор утаємничувалася за такою формою:

     «З…...пятидневку…...месаца…...было заготовлено (закуплено)…..голов разного скота. Болеет по району ящиром…...голов».

     Під цифрою «заготовлено (закуплено) голів скота» значилися померлі з голоду, а під «хворими на ящур» – випадки людоїдства.

      1933–1937 роки. Цілеспрямована боротьба комуністичного режиму проти «старих буржуазних філологічних традицій» в Україні. Головний удар спрямований проти національно свідомих українських вчених: їх названо «посіпаками буржуазії в її боротьбі проти пролетарської революції», що плекають «фашистсько-інтервенціоністські плани». Здійснено уніфікацію навчального процесу та української термінології з російською.

      Січень 1934 року. Журнал «Мовознавство» у першому числі назвав наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства «войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФР». Від цього часу перериваються й будь-які контакти українських вчених із зарубіжними. Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже у другій половині 30-х рр. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники, зокрема, популярна «Початкова граматика української мови» Олени Курило, і посібники для вищої школи – «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, колективний «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського, «Норми української літературної мови» О. Синявського.

      Лютий 1934 року. Видано окремою книжкою «Український правопис» (1933). У передмові А. Хвилі «До видання нового українського правопису» зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами».

      24 березня 1934 року. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило вилучити з масових бібліотек і продажу твори Миколи Скрипника.

      17 червня 1934 року. У Березі Картузькій, на білоруській території, було відкрито концтабір, де на початку 1938 р. перебувало 4500 українців.

      3 листопада 1934 року. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову про видавництво Української Радянської Енциклопедії: «У зв’язку з потребою корінної перевірки матеріалів, що їх підготовляв минулий склад робітників УРЕ, – на рік припинити роботу по випуску підготовлених томів УРЕ. Апарат УРЕ розпустити. Матеріяли і майно УРЕ передати Наркомосу. Роботу над УРЕ поновлено лише у грудні 1957 року, бо в цей час уже був здійснений проект В. Кубійовича в справі видання «Енциклопедії українознавства». «Буржуазно-націоналістичному» проектові малося на увазі протиставити радянський. Тільки тому було поновлено роботу над УРЕ. За цим кроком інші союзні республіки почали й собі вимагати «радянських енциклопедій». Чим ми гірші за Українську РСР? Москва мусила погодитись. Так завдяки В. Кубійовичу всі республіки Радянського Союзу підготували свої енциклопедії. «БЭС» називалася великою, бо республіканські вважалися як малі.

      1934–1936 роки. За вказівкою московської більшовицької влади було розібрано Михайлівський Золотоверхий собор, а залишки стін і фундаменти підірвали. Цей собор заклав онук Ярослава Мудрого Святополк Ізяславович 1108 р., а добудували в рік смерті князя – 1113 р. Михайлівський Золотоверхий собор відбудовано на початку ХХІ ст.

      13–15 грудня 1934 року. У зв’язку з убивством С. Кірова засуджено до розстрілу діячів української культури, серед яких – письменники Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Влизько, І. Крушельницький та ін.

      1934–1937 роки. Масове знищення українського населення негативно вплинуло на його популяцію, репродуктивні процеси та національне виховання дітей, підлітків, молоді. Залишилася велика кількість безвільних і бездумних осіб і тому в усіх сферах біологічного і соціального розвитку відбулися деформації. «Негативні зміни протягом 3 – 4 поколінь дали пролонговані наслідки серед нащадків, – підкреслила З. Служинська. – В Україні, ослабленій в інтелектуальному, духовному, матеріальному і репродуктивному відношеннях вибірки людей, що вижили, створили покоління манкуртів без роду і племені, без генетичної пам’яті».

      19 листопада 1935 року. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про вилучення обкомами КП(б)У зінов’євсько-троцькістської і націоналістичної літератури з бібліотек України та здачу її до обласних органів НКВД». Серед заборонених авторів: Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Євген Плужник, Олександр Олесь і багато інших.

      13 січня 1936 року. Варшавський процес над 12 –ма членами ОУН., звинувачених у вбивстві Б. Пєрацького. Керівників ОУН. С. Бандеру, М. Лебедя та М. Карпинця засуджено до смертної кари.

      Січень 1936 року.  Створено «Комитет по делам высшей школы СНК СССР». Йому підпорядковано усі вищі школи в усіх республіках. Затверджено загальносоюзну систему освіти: початкова (чотирирічна школа), неповна середня (семирічна школа) і повна середня (десятирічна школа). Початкова школа була обов’язковою на селі, неповна середня – в місті.

      2 лютого 1936 року. У передовій статті газети «Известия» підкреслювалося, що інтернаціоналізм починає розумітися як прилучення до досягнень російського народу, творчі сили якого «все більше стають об’єктом наслідування і прикладу для трудящих відсталих народів». Великодержавний російський шовінізм перемагав в усіх сферах суспільнополітичного, духовно-культурного життя.

      Квітень 1936 року. Арешт і розстріл Юрія Коцюбинського як нібито керівника українського троцькістського центру.

      Жовтень 1936 року – Листопад 1938 року. Чергова чистка КП (б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).

      1936 – 1939 роки. Українська нація втратила за межами України: на Північному Кавказі, у Ростовській, Воронезькій, Курській і Брянській областях близько 3,2 млн осіб. Щоб уникнути репресій, українці записалися росіянами.

      Перша половина 1937 року. Інститут мовознавства Академії наук УРСР видав «Російсько-український словник». Червоні мовознавці найбільше дбали про те, аби вилучити «класово ворожі» (тобто українські) слова і ввести якомога більше слів «революційних». Академік Агатангел Кримський, який володів кількома десятками мов, назвав цей словник не «російсько-українським», а «російсько-російським словником», бо до нього було введено масу слів з російської мови і названо їх українськими. В Україні було запроваджено керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР визначали три такі головні постулати: 1) Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності; 2) Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР; 3) Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. Ці постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком.

      19–20 квітня, 23 червня 1937 року. Два політичні процеси румунського військового суду над українськими націоналістами на Буковині, яких було звинувачено в революційній діяльності та в заперечуванні законності румунської влади над українськими землями.

      2 липня 1937 року. Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову №51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВС пропонувалося взяти на облік усіх «куркулів та карних в’язнів», які повернулися із заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через «трійки», а решту вислати у вказані НКВС місця. У постанові наголошувалося: «ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати ЦК склади «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню».

      31 липня 1937 року. На підставі рекомендацій ЦК ВКП(б) Нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов видав наказ за №00447 «Про операції по репресіях колишніх куркулів, кримінальних елементів та інших антирадянських елементів». Згідно з наказом ті, хто підлягав репресіям, поділялися на дві категорії: перша – негайний арешт і розстріл; друга – ув’язнення в табори чи тюрми до 10 років.

      5 серпня 1937 року. За наказом НКВС СРСР №00447 на кожну республіку, область, район спускали ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення; співвідношення 3 до 1). «Знизу» посилали звіти про виконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висували «зустрічні плани». Нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням – 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року, новопризначений нарком Олександр Успенський – двічі: 17 лютого і в травні 1938 року. Їхні потреби задовольняли. Фізичне знищення і заслання працівників Інституту мовознавства перервало тяглість розвитку українського мовознавства.

      30 серпня 1937 року. Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.

      27 жовтня – 4 листопада 1937 року. Розстріляно 1111 соловецьких в’язнів у Сандормосі під Медвежегорськом (Карелія). Серед розстріляних у Сандормосі близько 300 осіб – українці, переважно цвіт нації (учені, діячі культури й мистецтва, політики): професор, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницькій і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріс, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валерій Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валерій Підмогильний, Марко Вороний, історик Матвій Яворський та багато інших.

      27 листопада 1937 року. За вироком особливої трійки НКВС СРСР розстріляний Митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Василь Липківський. Він був одним із ініціаторів українського релігійно-громадського руху за автокефалію на початку 1917 р. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. на Всеукраїнському Церковному Соборі Василь Липківський був обраний Митрополитом УАПЦ. Він активно працював для відродження Української національної церкви, за що його переслідувала московська більшовицька влада.

      Друга половина 1937 року. Москва ліквідовує майже весь склад уряду УРСР і весь ЦК КП(б) України.

      28 січня 1938 року. Оголошено про «обрання» М. Хрущова та М. Бурмистенка першим та другим секретарями ЦК Компартії України. З призначенням М. С. Хрущова на пост першої особи в Компартії України з лексикону українських керівників зникають такі поняття як «українізація», «великодержавний шовінізм» тощо. Тепер в Україні починають визнавати російський народ за старшого брата. Поглиблюється процес російшення в СРСР, яке почалося у 1933 році, коли «остаточно вгаснуло українське національне відродження». У 1937–1938 рр. висувається ідея месіанської ролі російського народу.

      20 квітня 1938 року. Виконуючи рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей», РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Постанова зобов’язувала з 1 вересня 1938 року ввести викладання російської мови як предмет у всіх неросійських школах України.

      Квітень 1938 року. РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про реорганізацію шкіл на Україні». Створені навчальні заклади з викладанням мовами національних меншин кваліфікувалися у постанові як «насадження» особливих національних шкіл (крім російських), які стали осередками «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалося «недоцільним і шкідливим». Значно збільшилась кількість російських шкіл: з 1933 у 1930 році до 2362 у 1941 році.

      8 травня 1938 року. Постанова ЦК КП(б)У «Про складання нового українського правопису». Головним завданням проголошено – «насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення…українського правопису».

      23 травня 1938 року. Трагічно загинув у Роттердамі один із творців Організації Українських Націоналістів, перший легендарний голова її Проводу, полковник Євген Коновалець від вибуху бомби, підкладеної агентом НКВД П. Судоплатовим на виконання доручення Сталіна.

      13–18 червня 1938 року. Спеціальна резолюція XIV зїзду КП(б)У вимагала «ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповніх середніх і середніх школах, а також у вузах». Під гаслами боротьби проти «троцькістів», «бухарінців», «буржуазних націоналістів», безнастанного повторення, що «Україна є невід’ємною частиною Радянського Союзу», «вірним форпостом СРСР на Заході», що «велика російська культура благотворно впливає на українську», Москва лицемірно насаджувала в Україні все російське: мову, культуру, літературу, мистецтво, витісняла місцеве, українське – все, що стояло на заваді до уніфікації імперії. Наслідки великодержавницької політики ставали очевидними: якщо у 1930 році українською мовою видано 6394 назви книг, то у 1933 році – 3472; у 1936 році – 3232; у 1937 році – 2566; у 1938 році – 2159; у 1939 році – лише 1895 назв. Це становило відповідно 79, 69, 59, 52 і 43 відсотки загальної кількості назв книжок, виданих всіма мовами.

      23 жовтня 1938 року. Закарпаття одержало автономію. Уряд краю спочатку очолили москвофіли, але, скомпрометовані всією попередньою політикою, вони не дістали підтримки в суспільстві. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин 26 жовтня 1938 р. отримав мандат для формування уряду Карпатської України. Головним завданням уряду була консолідація краю. Угорці й поляки проводили агітацію за повернення Карпатської України до Угорщини і спільний угорсько-польський кордон. На територію Карпатської України було перекинуто чотири роти, «голодранців» («Сабот чопот») угорського реваншиста М. Козми (300 із них заарештувала чеська поліція), групами по 6 – 8 бойовиків. Тут, а також на Південному Сході Словаччини діяли 900 угорських диверсантів, метою яких було сприяти захопленню Закарпатського регіону угорською армією.

      2 листопада 1938 року. Міністри закордонних справ Німеччини та Італії, розглянувши у Відні конфлікт між Угорщиною й Чехословаччиною, передали Угорщині міста Ужгород, Мукачеве й Берегове з прилеглими до них районами, де мешкали 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16 тис. словаків і чехів.

      11 листопада 1938 року. «Народный Комиссариат Внутренних Дел Союза ССР, в лице начальника Главного управления государственной безопасности, комиссара госбезопасности I ранга Лаврентия Берии, с одной стороны, и Главное управление безопасности Национал-социалистической рабочей партии Германии, в лице начальника четвертого управления (ГЕСТАПО) Генриха Мюллера, на основании доверенности №1-448/12-1, от 3 ноября 1938 г., выданой шефом Главного управления безопасности Рейхсфюрера СС Рейнхарда Гейдриха, с другой стороны, заключили настоящее генеральное соглашания о сотрудничестве, взаимопомощи, совместной деятельности между НКВД и ГЕСТАПО.

     Параграф 1. п.1 Сторони видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества.

     Параграф 2. п.1. НКВД и ГЕСТАПО будут развивать свои отношения во имя процветания дружбы и сотрудничества между нашими странами.

     п.2. Стороны поведут совместную борьбу с общини основными врагами:

     - международным еврейством, ее международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением;

     - дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой рассы и создания евгенических механизмов рассовой гигиены.

     п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению стороны определили дополнительным протоколом №1, являющимся неотьемлемой частью настоящего соглашения».

      20 листопада 1938 року. Угорські війська розпочали наступ на територію молодої держави – Карпатської України з метою окупації її території. На вимогу Гітлера і Муссоліні угорський диктатор М. Хорті був вимушений припинити агресію.

      1938 рік. Румунський король Кароль ІІ встановив у країні військову диктатуру. Усі політичні партії, включаючи навіть лояльну до румунів Українську національну партію В. Залозецького, було ліквідовано. Свої структури зберегли лише українські націоналісти, які перебували у підпіллі.

      13 лютого 1939 року. Призначено вибори до парламенту – Сейму Карпатської України. Вибори закінчилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття (86,1 %).

      10 березня 1939 року. У промові на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) Й. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської України добитися самостійності й цим розпочати справу визволення України. « Комашка, що хоче прилучити до себе слона», – такими словами він схарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців.

      13 березня 1939 року. Посол Угорщини в Німеччині Стоян прибув до столиці Будапешта зі звісткою про те, що Гітлер дозволив нарешті ввести угорські війська на закарпатську землю. 14 березня 1939 року угорська армія вторглася на територію Закарпатської України.

      14 березня 1939 року. В Хусті проголошено незалежну Карпатську Україну, хоча Берлін просив карпатське керівництво капітулювати перед Угорщиною.

      15 березня 1939 року. Під гуркіт гарматної канонади засідав Сейм Карпатської України, який обрав президентом Августина Волошина, затвердив державний герб: ведмідь на червоному полі, чотири сині і три жовті смуги з правого боку, тризуб із хрестом на середньому зубі. Гімном проголосили відомий твір П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

      15–17 березня 1939 року. П’ятитисячна «Карпатська Січ» героїчно стримувала просування 40-тисячної угорської армії. Після захоплення Хуста ще кілька днів точилися оборонні бої, у яких загинуло близько 2000 закарпатців і галичан. У цих боях загинув член Української Військової Організації, член Крайової Екзекутиви ОУН, шеф штабу Збройних Сил Карпатської України, 37-річний полковник Михайло Колодзінський та низка інших палких українських націоналістів, які «боролися за право на вільне життя всім нам дорогої Срібної Землі» (В. Яшан). Карпатська Україна першою, ще до початку Другої світової війни, вчинила збройний опір агресору.

      1939 рік. Розгром польською владою української православної церкви на Холмщині (знищено 189 церков, а 149 було передано римокатоликам). Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини у 1939 р. працювало лише 5 українських державних шкіл, у яких навчалося 2050 учнів, та 18 приватних з 3571 учнем. В Галичині було 4 вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, ветеринарна академія та академія зовнішньої торгівлі. Але для українців змога навчатися в середніх і вищих навчальних закладах була недосяжною через високу плату. Діяла відсоткова норма прийомів до вишів молоді української національності, яка становила, наприклад, у Львівському університеті близько 5%.

      Лютий 1939 року. Польський уряд ухвалив програму «державної політики Польщі на Волині», якою передбачалася повна полонізація й покатоличення українців.

      23 серпня 1939 року. Підписано пакт Молотова – Рібентропа про переділ Європи між комуністичним Радянським Союзом і нацистською Німеччиною.

      Вересень 1939 року. Після перемоги над Польщею в Бресті, Гродно, Ковелі, Пінську відбулися спільні паради німецьких та радянських військ. Оцінюючи Другу світову війну, Москва застосовує подвійні стандарти, які «особливо яскраво проявляються в звинуваченнях ОУН-УПА в співпраці з нацистською Німеччиною. Однак цілковито ігнорується той факт, що УПА не була союзником вермахту, а Червона армія в період з 1939 р. по 1941 р. була, причому і де-факто, і де-юре, – підкреслює Ігор Лосєв. – УПА не проводила спільних парадів із нацистським вермахтом, а Червона армія це робила». Спільний парад у Бресті приймали: з німецької сторони генерал Гудеріан, а з радянської – кобриг Кривошеїн.

      Вересень 1939 року. У результаті восьмого розподілу Польщі (саме стільки їх було протягом ХVIII – ХХ ст.) між СРСР і Німеччиною до Радянського Союзу відійшло 202 069 кв. км. земель із населенням 13, 2 млн. осіб, включаючи майже 5, 2 млн. поляків (38%), 4, 9 млн. українців (37, 2%), 1, 9 млн. білорусів (14, 6%), 1,1 млн. євреїв (понад 8 %).

      Вересень – Жовтень 1939 року. Приєднання Західної України до СРСР принесло населенню трагічні випробування. Лише з осені 1939 року до осені 1940 року було репресовано за політичними ознаками, головним чином депортовано без суду і слідства, і навіть без письмового звинувачення, понад 180 тис. осіб із Західної України.. Була ліквідована вся українська, польська і єврейська преса, закрито товариство «Просвіта», яке проіснувало понад 70 років, «Рідну Школу», виховно-спортивні організації «Соколи», «Луги», «Орли», професійні, робітничі, господарські, жіночі, студентські, молодіжні організації.

      1939 – 1944 роки. За ці роки угорсько-фашистської окупації репресовано 185 тис. українців Закарпаття, 115 тис. з них загинуло; 70 тис. загинуло в тюрмах та концтаборах, з яких 5 тис. замучено. До колишнього Союзу втекло через границю майже 40 тис. осіб; там вони потрапили в ще гірші умови – опинилися в Соловецьких концтаборах. Із 40 тис. осіб 33 тис. загинуло в совєтських концтаборах, 7 тис. мужчин влились в армію генерала Свободи, що врятувало їм життя. Із 50 тис. закарпатців, що воювали в Червоній Армії, загинуло майже 10 тис. солдатів і офіцерів, поранено – 41387 осіб. Після встановлення радянської влади створились всі умови для асиміляції українського населення. В угорських і румунських школах вивчали лише російську мову.

      14 січня 1940 року. На виконання ухваленого в листопаді 1939 року рішення уряду УРСР ліквідовано Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, що мало за собою майже 70 років наукової діяльності.

      10 лютого 1940 року. Розпочався перший етап депортації населення із західних областей України. Наприклад, з Івано-Франківщини тоді окупанти виселили 9083 особи.

      13 лютого 1940 року. Радянський уряд ухвалив постанову «Про виселення українців з населених пунктів». Йшлося про вигнання з 229 сіл 102 800 осіб, які проживали у 800метровій прикордонній зоні. За чотири дні лютого у 3537 товарних вагонах було відправлено до Сибіру десятки тисяч місцевих жителів. У дорозі померли 32 733 особи.

      4 березня 1940 року. Постановою РНК УРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України» зобов’язано «в школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов’язкове вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою – вивчення російської мови». Чергуючи тактичні поступки з репресіями, терором, московсько-комуністичні колонізатори намагалися зробити в Галичині те, що не вдалося царським сатрапам під час першої світової війни, тобто «задушити український рух, рух багатомільйонного народу до свободи і до рідної мови». Найменший прояв національної свідомості потрактовували як «підрив віковічної дружби трьох братніх слов’янських народів – білоруського, російського і українського», як відхід від пролетарських, класових позицій на ворожі, націоналістично-буржуазні.

      2 серпня 1940 року. Землі Північної Буковини і частина Бесарабії, де жили українці, увійшли до складу УРСР.

      12 вересня 1940 – 19 грудня 1941 років. Регентським комісаром Закарпаття був М. Козма – організатор групи «голодранців», які тут діяли раніше. Він намагався зробити Закарпаття невід’ємною частиною Угорщини. У краї не залишилося жодної української школи.

      19 січня 1941 року. У Львові до розстрілу засудили 42 оунівців, 7 травня у Дрогобичі – 30, у червні 1941 р. в Києві – з 39 підсудних до смертної кари засуджено 22 членів ОУН.

ДЖЕРЕЛО: http://www.franko.lviv.ua/lknp/mova/jur6/ly/lyzanchuk-4.htm