Біографія Дмитра Мирона є доволі традиційною для свого
покоління. Втім, ця традиція є характерною суто для Галичини, де й народився
Дмитро (у селі Рай на Бережанщині). У Бережанах він навчатиметься у гімназії,
через протипольські виступи перерве навчання й знову продовжить його, але уже
в Академічній гімназії Львова. Пізніше буде навчання на юридичному факультеті
Львівського університету.
І хоча, як керівник юнацтва ОУН, займатиметься антипольською діяльністю,
вже тоді йому доведеться ближче познайомитися зі справами у «країні Рад». В
жовтні 1933 Мирона арештовують у зв’язку із вбивством у Львові радянського
консула. Понад 100 годин тривали допити, а далі буде суд та вирок: 7 років
ув’язненя.
Варто зазначити, що саме Дмитро Мирон є співавтором
«44 правил життя українського націоналіста», які написав в ув’язненні і які,
поруч з Декалогом та «12 прикметами характеру» є основним моральним законом в
українському націоналізмі.
Опинившись по амністії на волі, Дмитро Мирон
зароблятиме на хліб журналістикою, але дуже швидко повернеться до підпільної
діяльності як політично-ідеологічний референт крайової ОУН та редактор
підпільних видань. У 1939 році готуватиме II Збір (Римський) ОУН, який відбувся
після смерті Євгена Коновальця. Надалі географія подорожей Мирона
розширюватиметься: Краків, де він проводить ідеологічні вишколи та пише
фундаментальну працю з українського націоналізму «Ідея і Чин України». Саме
завдяки підпису на книзі «Максим Орлик», за ним залишиться це псевдо. В
окупованій більшовиками Галичині Дмитро Мирон відновлюватиме підпільний провід
ОУН. А далі, у Відні, організовуватиме політичні вишколи вояків куреня
«Ролянд». У липні 1941 він повернувся до Львова, а звідтіля, за наказом,
направився до Києва. Проте під Житомиром потрапить у руки гестапівців й
втікатиме з Луцької в’язниці, де перебував після затримання.
27 вересня 1941 року Мирон-«Орлик» одружується, а 29
вересня знову вирушає на Київ. Тепер як Провідник Крайової Екзекутиви ОУН
Східніх і Осередніх Земель. Саме політичний та ідеологічний хист Мирона, а
також величезний досвід підпільної організаційної праці зробили його основною
фігурою націоналістичного руху на Наддніпрянщині.
Життя у Римі та Відні, Кракові та Львові дозволили
йому достойно оцінити столицю України. В першому ж листі (датованому
14.10.1941) Дмитро, який у Києві користувався псевдонімом «Андрій», писав:
«Щасливо, з різними пригодами, прибув у Золотоверхий, чи то пак зеленоверхий
Київ. Хоча почалася сніжна осінь, проте Київ виглядає прекрасно. В зелені й
бронзі дерев достойно й величаво розсівся на горбах, немов володар на престолі.
Робить враження другого Риму й своєю красою, й величчю, й сивою давниною. Тут
відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія… Словами не опишеш усієї
краси й багатства вражінь. Варто було все найважче перетерпіти, щоб бути в
Києві та його здобути. А таки здобудемо його колись, бо він наш, органічно наш,
як і Дніпро… Краса, велич, достойна задума й культура Києва надихає людину
новими думками. В Києві відчуваєш, що дивляться на тебе віки й великі, незнані
предки. Як оглядаєш, або ходиш святими місцями Києва, так і чуєш, як росте у
тобі якась нова сила. Так мусіли колись відчувати ті, що йшли до Святої Землі й
Єрусалиму… Для величавого, все оновлюючого, незнищимого міту Києва варто жити,
працювати й віддати всі сили…».
Весною 1942 року в організаційних справах він востаннє
повернувся до Галичини. Але при першій же нагоді поїде до Києва. У спогадах
друзів Дмитро Мирон виступає як естет, що любив комфорт та затишок, одяг та
музику, але свідомо проміняв життєві людські розкоші на важку працю та
небезпечне життя.
Перебуваючи у Києві, «Андрій» не оминув своєю увагою й
киян, про яких писав у листі до дружини: «Люди не є такі гарні, як наш
величавий, другий Рим. Совєтська дійсність мимоволі витиснула печать на їх
поведінці. Хитрість, нерозглядність і недовірливість… Не збагнеш так скоро
їхнього обличчя. Все, що краще, большевики знищили або вивезли, брак
індивідуальностей і характерів, хоча є дуже багато хороших людей, що не знайдеш
таких у нашій Галилеї… Тим зломаним, пригнобленим й заляканим душам із левиною
силою треба чогось великого, ідеї-правди, свободи, натхнення, а разом з тим
хліба й праці… Аж дивно і страшно, що серед такої краси й багатства природи
могли так підло жити люди, немов зацьковані звірі…».
25 липня 1942 року на розі вулиць Фундуклеївської та
Театральної Дмитро Мирон потрапив у руки гестапівців і, при спробі втечі,
загинув.
У своїх неповних 32 роки життя він встиг здобути
освіту й відбути значні ув’язнення, прославитись на журналістській та
політичній ниві, в умовах II Світової війни оглянути європейські столиці та з
великим натхненням й завзяттям поринути у творення нового українського життя у
столиці України.
Місце поховання Дмитра Мирона досі залишається
невідомим, але його ім’я посіло заслужене місце на пам’ятній таблиці на
Оперному театрі – одній із найкрасивіших споруд у центрі Києва.
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100
бандерівських оповідок”
Джерело: http://bandera.lviv.ua/?p=3659
Коментарі
Дописати коментар