Мстислав
Хоробрий, брат Ярослава Мудрого – одна з незаслужено непопулярних постатей. Всі
знають про заслуги його батька, Володимира Хрестителя, і брата, що збудував
Софію Київську.
А
про Мстислава, що від 1024 до смерті у 1036 володів половиною Київської Русі,
якось забувають. А це єдиний брат Ярослава, що вижив у вирі міжусобної боротьби
після смерті Володимира (основна вина літописцями покладається на братовбивцю
Святополка Окаянного), окрім Судислава – якого тримали в тюрмі. А Святослав
переміг Ярослава (Лиственська битва 1024), однак по-братньому розділив з ним
землі – взявши собі лівобережжя Дніпра. Після смерті бездітного Мстислава (син
Євстафій помер за життя батька) його землі повренулись під контроль Києв.
Столицею князя став Чернігів, до розбудови якого він чимало приклався. Між
іншим, славетна Софія Чернігівська, що лиш трохи поступається Київській,
заснована саме ним. Серед багатьох інших споруд і церков слід відзначити храм
на честь Богородиці, якій князь молився перед поєдинком з Редедею.
Ця історія скидається на легенду – як великий князь боровся
з правителем племені касогів (предки сучасних адигів на Північному Кавказі).
Однак згадки декількох літописів, написаних не більше ста років після події,
швидше підтверджують історію. Цей героїчний подвиг, зумовлений небажанням
проливати кров багатьох людей – свідчить як про високі якості князя, так і
збереження в слов’ян і навколишніх народів уявлення про обов’язки вождя, який
першим йде у бій і повинен при можливості жертвувати собою, щоб захистити
військо. А ще нам цікаво, що ж робив Мстислав на далекому Кавказі? Виявляється,
в цих землях існувала невелика колонія Русі на Таманському і Керчинському
півостровах. Згодом на цих землях правив онук Ярослава Ростислав, що пізніше
подався у Галичину. Руський вплив простежується до кін. 12 ст., коли половецькі
напади ослабили контакти з колонією. Тут пролягали торгівельні шляхи з
азовського та Чорного морів, контролювались виходи на Каспій – за джерелами, в
цей час якісь руси висаджували експедицію в Азербайджані, воювали на стороні
Візантійської Імперії. Бачимо, що давіня зацікавленість у східному напрямку –
як торгівлі, так і експансії – не затихла після часів Ігоря та Святослава.
Тьмутараканське князівство – забута сторінка нашої історії.
А воан ж підтверджує, що серед багатьох народів і племен на теренах Криму діяли
і руси, та навіть побудували довговічну державність (згадаймо слов’янські
відповідники – Херсонесу Корсунь, Судаку Сурож, Тамані Тмутаракань). А предки
це були насамперед українців – недарам довго зберігалась єдність саме з
Чернігівським князівствам. Купці з Південної Русі – Києва, Галича – могли
частіше плавати, будувати свої факторії. Важливий і культурний феномен – тут
проходило безпосереднє зіткнення як з грецькою культурою, так і східними
впливами. Та й давніше, до Київської Русі збереглися свідчення присутності
слов’ян на теренах Криму. Святий Кирило (Констянтин Філософ – автор кирилиці)
згадує, що бачив Євангеліє “руськими” буквами в Херсонесі. Історію треба знати,
зацікавити ширшу аудиторію – виявляється, ше до потьомкінсько-катерининських
завоювань тут проживали предки українців (вони простежуються, до речі, протягом
всієї історії Кримського ханства). Слід відкрити, глибше дослідити страшенно
цікаву історію регіону.
Юрій Олійник
Коментарі
Дописати коментар