З поваленням у Російській імперії царату в наслідок Лютневої
революції 1917-го року, постала і перед українцями Донського краю можливість
позбавитися національного та соціального гніту, та об’єднатися з українцями
Великої України в єдине державне тіло. Але це змагання до об’єднання не було
легким.
Ініціатор поширення влади УНР на українську Донщину Олександр Севрюк.
Від самого початку
революції українські національні сили в Києві об’єдналися навколо Центральної
Ради, яка була проголошена державно-політичним органом всього українського
народу на його шляху до політичної, а згодом і державної незалежності. В свою
чергу Центральна Рада відразу оголосила про природне право всіх українців
належати до єдиної України, в незалежності від того, в яких адміністративних
одиницях колишньої імперії вони мешкали. Керівник Центральної Ради Михайло
Грушевський у своїй програмній статті «Якої ми хочемо автономії і федерації?» в
квітні 1917-го року наголошував: «Українці хочуть, щоб з українських земель
Російської держави була утворена одна область, одна національна територія». До
цієї єдиної України, згідно з Грушевським, мали увійти дев’ять таких губерній,
де українці складали більшість, а також Кубанська область. Тих повітів
губерній, де українці не складали більшість, Україна мала позбутися, але
замість них мала приєднати до своєї території населені українцями райони інших
адміністративних земель Росії. Серед тих територій, що мали увійти до
автономної України, Михайло Грушевський називає й «західні часті Донщини», і
додає: «Так утвориться територія, де українська людність становить більшість».
6-8 квітня 1917-го
року в Києві працював Український Національний Конгрес. Виступаючи на Конгресі,
Михайло Грушевський запропонував реорганізувати Центральну Раду в дійсно
загальнонаціональний орган, провівши вибори депутатів до Ради в усіх
українських землях. Згідно з передвиборною схемою вся Україна ділилася на
округи трьох різних типів. Ті губернії, де українців була більшість, надавали
до Центральної Ради по чотири своїх представників. Ті губернії, де українців
була меншість, але меншість значна – надавали до Ради двох депутатів. І нарешті
губернії з зовсім невеличким українським представництвом кооптували до
головного українського органу по одному чоловікові. Згідно з цією схемою
Донщина відносилася до другої категорії, і мала надіслати до Центральної Ради
двох своїх представників.
На жаль, це
намагання Центральної Ради поширити свою юрисдикцію на всі українські землі,
так і не вдалося втілити у життя. Російський Тимчасовий уряд у Петрограді робив
усе можливе, аби обмежити як можна більше українську автономію в Росії.
Російські керівники на чолі з Олександром Керенським згодні були визнати
українськими лише п’ять губерній центральної України, в яких так само
гальмували створення українських національних установ, посилаючись при цьому то
на існуючий стан війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною, то на потрібність
скликання Всеросійських установчих зборів для вирішення цих складних питань. До
того ж, поруч з українським, зростав і козацький національний рух на Дону, до
якого керівники Центральної Ради ставилися з великою прихильністю, плекали
національні потяги донських козаків, сподіваючись знайти у майбутньому в донцях
своїх союзників у спільних діях за перетворення Російської держави на
рівноправну федерацію всіх народів, що її оселяли. Аби не зашкодити зростанню
донського національного руху, українські керівники згодні були навіть облишити
питання про повернення Україні українських національних земель зі складу
Області війська Донського, і в цьому була велика помилка, як Центральної Ради,
так і уряду гетьмана Скоропадського у наступному, коли донські козаки у
відповідь на українську ласку масово підтримали великодержавницьку агресію
генерала Денікіна проти України.
Знову на порядок
денний питання про об’єднання всіх українських земель навколо Києва постало
після Жовтневого перевороту, коли більшовики скинули Тимчасовий уряд і силою
захопили владу у Петрограді та Москві. Українська Центральна Рада відмовилася
визнавати чинність більшовицького заколоту, і 7 листопада 1917-го року видала
свій Третій Універсал, у якому оголошувалося створення Української Народної
Республіки як державного утворення всього українського народу. Вищим
законодавчим органом УНР ставали Всеукраїнські Установчі Збори, до яких повинні
були відбутися вибори у січні 1918-го року. Для проведення цих виборів
Центральною Радою був ухвалений Виборчий закон, згідно з яким депутати до
Установчих Зборів обиралися в дев’ятьох губерніях Великої України, а також в
українських повітах Курщини та Вороніжщини. Знов-таки з політичних міркувань
встановлення добросусідських взаємин з донськими козаками, українські райони
Донщини в новому законі вказані не були, хоч на Таганрожщині ширився тим часом
потужний рух за об’єднання цих земель з Україною. Політичні мотиви
відокремлення донських українських земель від виборчої системи України змушений
був визнати навіть сам голова Всеукраїнської комісії в справах виборів
Олександр Севрюк, зазначивши під час обговорення питання про вибори на
засіданні Малої Ради УНР 10 листопада 1917-го року: «Деякі українські землі,
як, наприклад, Таганрозька округа Донської області, не включені в округа з
політичних причин. Але адміністративні одиниці, як земські зібрання, можуть
висловитись за участь в Установчих Зборах – тоді їх буде причислено до
українських виборців».
Справа тут була ось у цьому: Згідно
з ухваленим Центральною Радою 11 і 16 листопада Виборчим законом, українці
Донщини, як і українці інших суміжних з корінною Україною українських земель,
мали все-таки право долучитися до виборного процесу в УНР. Для цього місцеві
українці повинні були скликати повітове народне зібрання, на якому схвалити
звернення про своє бажання взяти участь у виборах, та звернутися з ним до
Всеукраїнської комісії в справах виборів до Українських Установчих Зборів. Тоді
комісія прилучить їх до суміжної виборчої округи, в зв'язку з чим збільшить і
число депутатів відцієї округи. Участь же населення цих повітів в
загальноукраїнських виборах, фактично означало й приєднання цих територій до
складу УНР, хоча остаточне вирішення територіальних проблем з сусідами Центральна
Рада передбачала в майбутньому, скликавши Конгрес народів Російської федерації
після повалення диктатури більшовиків.
І українці Донщини зі своїм
політичним рішенням не забарилися. Вже 19 листопада українські збори в місті
Дмитрівському Таганрізької округи Області Війська Донського звернулися до
Центральної Ради з проханням повернути Таганрізький край до складу
Катеринославської губернії, у якій Таганріжщина знаходилася до 1887-го року, та
разом з Катеринославщиною стати частиною Української Народної Республіки. Це
звернення таганрізьких українців, писане живою українською мовою, є яскравим
свідоцтвом прагнення тодішніх українців до єднання з Великою Україною. Ось цей
текст:
«З огляду на те, що наша місцевість
місто Дмитрівськ Таганрозької округи Області Війська Донського находиться на
території, в котрій корінне населення є української національності, ми,
українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на загальних зборах товариства
«Українська громада» дня 19 листопада в залі больничної каси, просимо
Центральну Раду в Києві порозумітися або безпосередньо з козацькою республікою
на Доні, або за посередництвом Ради Народів у Києві, щоби при установленні
границь автономних республік, що увійдуть в склад Федеративної Росії, наша
Таганрозька округа Області Війська Донського назад була прилучена до
Катеринославщини, а разом з нею ввійшла в склад Української Народної
Республіки».
Але якщо уряд Центральної Ради так і
не спромігся остаточно визнати українські райони Донщини частиною УНР, то
більшовицькі керівники Москви, знов-таки з політичних міркувань, згодні були
вважати Таганріжщину як територію Радянської України. За допомогою українських
селян та робітників Донського краю, російські комуністи сподівалися зломити
опір з боку донських козаків, та оголосити на землях Донщини радянську владу. А
незабаром і воєнна ситуація склалася так, що Таганріг на недовгий час, став
головним осередком всієї Української Радянської Республіки.
Вже в грудні 1917-го року російські
більшовики приймають рішення про організацію воєнної інтервенції на Україну, з
метою скинення Центральної Ради та встановлення своєї влади на українських
землях. Задля цього більшовиками було створено так званий «Народний секретаріат»,
нібито уряд Радянської України, який від імені українського народу повинен був
оголосити про повалення УНР. Дислокувався цей «український радянський уряд», в
якому українцями за національністю було лише декілька осіб, спочатку в Харкові,
який більшовикам вдалося підпорядкувати своїй владі, а після захоплення
більшовиками Києва, в лютому 1918-го року, перемістився до української столиці.
Та встановлення Центральною Радою воєнного союзу з Німеччиною та
Австро-Угорщиною швидко перемінило фронтову ситуацію – в березні «Народний
секретаріат» було викинуто до Полтави, звідки він у тому ж місяці тікав до
Катеринославу. Розуміючи величезну непопулярність свого маріонеткового уряду в
українського народу, російські більшовики намагалися обдурити цей народ, використовуючи
для цього уряду найменування з часів Центральної Ради. Сам «Народний
секретаріат» копіював своєю назвою ім’я уряду УНР – Генерального Секретаріату,
та навіть назву Української Народної Республіки більшовики забрали себе,
підписуючи деякий час свої розпорядження від імені УНР.
Та більш всього дратувало в
«Народному секретаріатові» відсутність українців. Тому в березні сам Ленін
надає наказ поставити на чолі більшовицького уряду України вірного Москві
українця. Такою особою стає Микола Скрипник. Та навіть це не допомагає. В
квітні Микола Скрипник зі своїм урядом знаходиться вже у Таганрозі, на самому
краю етнічної України, і в радянській Москві постає питання про ліквідацію
«Народного секретаріату» у зв’язку з провалом більшовицького плану загарбання
України.
4 квітня 1918-го року народний
комісар зі справ національностей Радянської Росії Йосиф Сталін надає Скрипнику
наказ розпустити уряд та повертатися до Москви. Та Скрипник рішуче
відмовляється. Вже 6 квітня він звертається безпосередньо до Леніна з такою
заявою: «Щодо вимог наркома Сталіна, щоби Народний Секретаріат України залишив
Таганріг, ми лишень підкреслимо, що Таганріг є частиною території Української
Народної Республіки і тільки населення цієї території може вирішити, до якої
саме Радянської Федерації воно бажає належати: до Російської чи до
Української». Таким чином Миколі Скрипнику вдалося відстояти право Української
республіки на Таганрізький край, та разом з тим посваритися із Сталіним, що в
тридцятих роках відбилося на його трагічній долі.
Та все ж українським більшовикам у
Таганрозі довелося перебудовувати свою організацію відносно з новими умовами.
Аби заручитися підтримкою українського народу, було ухвалене рішення зробити
головний наголос у своїй діяльності на боротьбу з німецькими окупантами, чиє
хазяйнування на території Центральної Ради було не до смаку багатьом з
українців. Так 18 квітня 1918-го року рішенням Таганрізької сесії Центрального
Виконавчого Комітету Рад України замість «Народного секретаріату» створювалося
«Повстанбюро» – «Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою
проти німецьких окупантів», якому поставили за мету максимально збільшити на
території України кількість підпільних комуністичних організацій. Дарма, що
підпорядковувалося цьому «всеукраїнському бюро» лише одне місто Таганріг з
околицею – в умовах жахливого голоду та боїв із чехами й козаками-донцями
всередині Росії, на більшовицьку агітацію в Україні «Повстанбюро» отрималовід
московського керівництва 34 млн карбованців. І справа зрушила з місця. На
липень 1918-го року в Україні існувало 140 підпільних комуністичних
організацій, а вже восени їх було понад 200. Для координації роботи
більшовицького підпілля сюди було послано досвідчених агітаторів: у Київ –
Станіслава Косіора, у Полтаву – Юрія Коцюбинського, у Харків – Яна Гамарника,
на Донбас – Романа Тєрєхова, у Крим – Дмітрія Ульянова (рідного брата Леніна).
Недовге перебування українських
більшовиків у Таганрозі стало часом докорінного перегляду власних позицій та
виявлення власних помилок. Миколі Скрипнику вдалося зрозуміти, чому українське
населення так вороже ставилося до радянських представників зимою 1917/1918
років. Потрібно було ще більше українізувати радянські структури, аби вони хоча
би вигляд мали український. Так разом з українським урядом була реорганізована
і комуністична організація України. 19-20 квітня в місті відбулася так звана
«Таганрізька нарада більшовиків», у якій взяли участь 71 представник. На нараді
зіткнулися дві протилежні концепції: створити Українську Комуністичну Партію як національну
організацію українських комуністів (прихильників цієї ідеї називали
«полтавською групою») і друга –організувати Російську Комуністичну Партію (більшовиків) в Україні, і таким чином
офіційно підпорядкувати українських комуністів Москві («катеринославська група»
на чолі з Еммануїлом Квірінгом). Після палких суперечок Миколі Скрипнику
вдалося відстояти компромісну пропозицію: створити Комуністичну Партію (більшовиків) України як організацію,
формально незалежну від РКП(б). Те, що то була партія України, а не Українська партія, натякало на її багатонаціональний склад і
давало відсіч українським націонал-комуністам, які бажали бачити свою партію
перш за все національною українською організацією.
В різних радянських виданнях в
наступні роки часто нагадувалося про те, що Комуністична партія України вперше
була створена в квітні 1918-го року. Але разом з тим майже не писалося, що
відбулося це в Таганрозі. Радянській владі, яка 1924-го року все-таки відібрала
Таганріг від Української РСР, не хотілося нагадувати про те, що колись самі
більшовики в Москві вважали ці землі українськими. Не згадують цей факт і
сучасні комуністи незалежної України, хоча і вважають себе правонаступниками
тієї самої КП(б)У.
Таким плідним виявився для
українських більшовиків недовгий час перебування у Таганрозі. На початку травня
1918-го року війська УНР разом з німецькими союзниками розпочали новий наступ і
з легкістю вибили більшовиків з міста. Довелося червоному українському уряду
зовсім тікати з України. Але в той же самий час у Києві за допомогою німців
була відсторонена від влади Центральна Рада, яка з кожним днем все більше
конфліктувала з своїми союзниками. В Україні встановився гетьманат
Скоропадського, якому знов довелося вирішувати складні проблеми належності
українських земель Донщини до Української держави.
Коментарі
Дописати коментар