80 років минуло з того часу, як комуністична влада влаштувала в Україні штучний голод, який забрав мільйони життів українців. У ХХ ст. Україна пережила безліч трагедій більших чи менших, але про Голодомор 1932-33 років писати найбільш важко і боляче. Взагалі люди про нещастя воліють згадувати менше, оскільки вони викликають негативні емоції та хвилювання.
За кількістю жертв Голодомору 1932-33 років Дніпропетровська область займає перше місце серед регіонів України. Оскільки совєтська влада точної статистики про голод в Україні не мала, бо органи Державного політичного управління її не вели, то ми ніколи не дізнаємося про реальну кількість жертв серед цивільного населення. Наприклад, органи ЗАГСу Павлоградського району у 1933 р. реєстрували приблизно 60% від загального числа смертей через велику кількість непохованих трупів, а також значну частку сільських жителів, які пішли до залізничного полотна і станцій, там померли й поховані як невідомі [10]. В цілому ж по Україні, за оцінками дослідників, лише за два роки внаслідок Голодомору загинуло від 5 до 14 млн. осіб. З усієї кількості зареєстрованих смертей на Дніпропетровщину припадає 70% випадків [25, с.8.]. Таким чином, Дніпропетровщина за роки 1932-33 рр. втратила від 3,5 до 9,8 млн. людей. Щоправда, треба врахувати, що в період Голодомору площа Дніпропетровської області була більшою за сучасну.
Вказана вище кількість жертв аж ніяк не може бути випадковою. Голод в Україні ретельно готувався і продумувався, а тиск на селянство, незважаючи на колосальні втрати, не зменшувався – навпаки збільшувався. Яким же чином совєтська влада спровокувала голод в Україні?
Першим кроком до появи голоду стали хлібозаготівельні плани 1932-33 pp., які перевищували плани 1928 р. удвічі при менших урожаях. Дніпропетровщині було встановлено план у 88 млн. пудів зерна, що складало четверту частину загальнореспубліканського плану. Для кращого визискування хліба у селян в Україну було надіслано додатково 150 співробітників ДПУ. З них в Дніпропетровську область прибуло 20 чоловік на три місяці для розверстки [29, арк.28]. Для тих районів, які виконували план найгірше, було суттєво скорочено підвіз товарів, крім гасу і сірників (цих товарів було не шкода, бо в їжу вони не годилися): Апостолівський район – на 28%, Васильківський – 23%, Василівський – 21,4%, Велико-Лепетиський – 17,4%, Михайлівський – 25,8%, Нікопольський – 23,7%, Солонянський – 19,3% [32, арк.111-113].
Жахливим ударом по селу став вихід постанови Центрального Виконавчого комітету та Ради Народних комісарів СРСР „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності” від 7 серпня 1932 р. Цією постановою за крадіжку державного майна встановлювалася вища міра покарання [24, с.140]. Крадіжкою вважалося зрізання декількох колосків у колгоспному полі. 25 грудня 1932 р. селянку Н.М.Клименко засудили на 10 років ув’знення за лантух колосків, з яким її затримали біля колгоспного поля [24, с.149].
З інформації Дніпропетровської обласної прокуратури і обласного суду обкому КП(б)У: „З початку збирання врожаю до 1 листопада, в тому числі до видання закону від 7 серпня засуджено за крадіжки хліба (колосків – І.К.) 3973 людини, з них до розстрілу – 112. З першого листопада до 5 грудня засуджено 1242 чоловіки, в тому числі до розстрілу – 62, до ув’язнення на строк від 5 до 10 років – 480...” [24, с.146]
В цілому станом на 10 грудня 1932 р. за невиконання планів хлібозаготівель було засуджено 2482 людини, 5752 людини засуджено за крадіжку зерна (1888 з них – до розстрілу) [8].
Доходило до абсурду. Селян засуджували навіть за те, що вони рвали колоски пшениці або жита на своїх городах. Верхньодніпровський дільничний прокурор у листопаді 1933 р. звернувся до Народного комісаріату юстиції за роз’ясненням, чи можна вважати злочином різання колосків на власних городах, на що отримав відповідь. „В тих випадках, коли різання колосків на власних городах набуває поширеного характеру, притягати винних до судової відповідальності” [24, с.158].
Та попри посилення тиску Україна з виконанням планів хлібозаготівель не могла впоратися. В постанові Дніпропетровського обкому КП(б)У від 9 листопада 1932 р. зазначалося, що в ряді районів області хлібоздача припинилася. Причина була одна – відсутність зерна. Комуністи ж вважали, що це результат куркульського саботажу [7]. Тоді 22 жовтня 1932 р. в Україну було надіслано комісію на чолі з В.Молотовим. Буквально за тиждень з’явилася постанова ЦК Політбюро КПУ за підписом В.Я.Чубаря. Згідно з цією постановою для контролю за хлібозаготівлями на Дніпропетровщину було відряджено наркома М.О.Скрипника [19, арк.140-144].
Врешті-решт адміністративний тиск дозволив зібрати з України ще кілька десятків тисяч тонн зерна, але план так і не був виконаний.
Наступним кроком совєтської влади стало застосування так званих „чорних дошок”, які можна порівняти з проскрипційними списками часів римських імператорів. Як правило, на „чорні дошки” потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання. 6 грудня 1932 р. на „чорну дошку” потрапили села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Межівського району. Згідно з наказом, до тих сіл, які потрапили на „чорні дошки”, застосовувалися такі засоби впливу: 1)негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі; 2)повна заборона колгоспної торгівлі; 3)припинення всілякого роду кредитування; 4)перевірка і чистка кооперативних та державних апаратів від ... ворожих елементів [20, арк.53-54]. Через два тижні – 23 грудня 1932 р. бюро Дніпропетровського обкому занесло на „чорну дошку” 23 колгоспи [8].
Страшну трагедію села Гаврилівка, яке майже повністю вимерло від голоду, можна порівняти хіба що з трагедією села Кортеліси на Волині, яке було спалено німцями в часи радянсько-німецької війни. Колишній голова колгоспу Гаврило Панасович Ляшенко згадує, що після занесення на „чорну дошку” в село приїхав якийсь уповноважений Кравченко з 50-ма озброєними міліціонерами. Оточили село. Не дозволялося вивозити та виносити сільгосппродукти, продавати товари. Зобов’язували кожен двір здати 40 кг м’яса – брали ж по 80. В такому порядку відбирали й хліб. В села вигнали всю худобу. Активісти ходили по селу і відбирали все зерно. Всі магазини були закриті, а посівний матеріал вибрано [11]. Коли у селян забрали все, люди почали пухнути з голоду, оскільки це сталося взимку, ніякого підніжного корму не було. Село загинуло майже повністю. Таких фактів набереться безліч. Той, хто й досі не визнає факту голодомору і вважає, що були лише деякі ускладнення на селі, нехай пояснить, чи можна віднести вищенаведені факти до ускладнень.
Зима 1932-33 років для українського села виявилася неймовірно жорстокою. В грудні 1932 р. рішенням Раднаркому СРСР в Україну надсилається ще одна комісія на чолі з Л.Кагановичем і П.Постишевим для запровадження заходів організаційного й адміністративного порядку для виконання хлібозаготівель, для корінного перелому хлібозаготівель на Дніпропетровщині та інших регіонах [31, арк.55]. Оскільки й ця комісія не впоралася зі своїм завданням, Політбюро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 р. прийняло рішення вислати на Північ 700 сімей з 20-25 районів, які відстають у хлібозаготівлях. Дніпропетровському обкому було запропоновано виставити на продаж майно 500 господарств „злісних одноосібників” [30, арк.83-87].
В таких нелюдських умовах селяни, щоб вижити, намагалися вирватися з села. Щоб запобігти цьому 27 грудня 1932 р. в СРСР було запроваджено паспортну систему. Колгоспникам паспорти, звісно ж, не поспішали видавати. Безпаспортні селяни були закріплені, а простіше кажучи – закріпачені за колгоспом як безправні державні найманці аж до 1956 р.
22 січня 1933 р. Й.Сталін і В.Молотов підписали ще один наказ, яким не допускався виїзд селян з України до Росії і Білорусі. Вся Україна була оточена військовими загонами, які не випускали селян за кордони Радянської України. На залізницях чатували патрулі, а навколо сіл діяли заслонові загони військ наркомату внутрішніх справ (НКВС). Без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували і повертали до місця проживання, що нагадувало резервацію.
По суті, українське селянство було засуджено без суду і приречено на вимирання від голоду. Причому голод застосовувався як до одноосібників, так і до колгоспників. В одному з рапортів районного начальства зазначалося, що „переважна більшість голодуючих – колгоспники” [34, арк.149-151].
Після того як Україна у 1932 р. здала 75% від плану зернозаготівель, пересічній селянській родині в середньому лишалося 80 кг зерна для харчування протягом усього року. Але після цього реквізиція зерна не припинялася. Розпочалися масові репресії, у ході яких у селян забрали взагалі будь-яке продовольство. Першими під удар звісно ж потрапляли одноосібники. З 1 листопада по 5 грудня 1932 р. було репресовано 867 селян, які здавали хліб за контрактом (так звані куркулі), 3973 – засуджено за крадіжку хліба (з них до розстрілу 112 людей) [17, арк.43-44].
Якщо реквізиція зерна, висилання селянських родин на Північ совєтська влада обґрунтовувала необхідністю виконання плану хлібозаготівель, то наступний її крок не вкладається в жодні логічні пояснення.
Восени 1932 р. на всі продовольчі запаси селян було поширено грошові та натуральні штрафи. У разі відсутності зерна для здачі плану совєтська влада застосовувала конфіскацію всіх продуктів, що малися у господарстві, до того ж – у збільшених нормах. У ”боржників”, що не виконали плани здачі хліба, конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушку тощо. По селах здійснювали подвірні обшуки.
Наприклад, в селі Аули (Кам’янський район) сільрада наклала на 20 одноосібників штрафи від 20 до 1000 рублів за відмову надіслати насіннєвий матеріал [7].
Такі дії совєтської влади ні в яку логіку соціалістичної доцільності не вкладаються. Їх можна пояснити лише тим, що комуністичний режим прагнув знищити вільнолюбного, мислячого українського селянина фізично і морально.
Варто відзначити, що деякі керівники районів, бачачи, що ситуація з продовольством перетворюється на критичну, зверталися до вищих органів влади і тодішнього партійного лідера України С.В.Косіора особисто з проханнями зменшити плани хлібозаготівель, допомогти селу продовольством тощо. В найважчому стані були Новопразький, Долинський, Межівський, Ляхівський, Каранський райони [21, арк.1; 21, арк.8].
Влада на подібні звернення реагувала по-своєму. У відповідь на одну з таких заяв у листопаді 1932 р. В.Молотов відповів керівникам Синельниківського району: „Плани виконати під силу, заяви про неможливість виконання плану вважаю небезпечним для партійної організації проявом слабкості політичного керівництва Синельниковського району [31, арк.37-38]. Йому вторив секретар Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У В.І.Чернявський: „Пихкання, розгубленість проявлені багатьма районами під час доведення планів хлібозаготівель. Рішучими діями зламайте супротив по здачі хліба” [16, арк.133].
Отже, серед обласного і, особливо, районного начальства знаходилися люди, які не тільки попереджали владу про негативні наслідки тотального викачування хліба, але намагалися запобігти лиху на селі. В тоталітарній державі подібні вчинки межували з подвигом, оскільки комуністична влада розцінювала їх як зраду. Відповідь республіканського партійного керівництва на такі дії Дніпропетровського та інших обкомів та райкомів не забарилися. 19 грудня 1932 р. секретар ЦК КП(б)У М.Хатаєвич ставив на вид, що обласне партійне керівництво не застосовує всіх засобів впливу до сіл, занесених на „чорну дошку”, і наполягав на посиленні тиску в плані хлібозаготівель [33, арк.116.]. Через 10 днів обласним та районним комітетам партії була надіслано розпорядження ЦК ВКП(б), згідно з яким колгоспи мали здати не лише планове зерно, але й насіннєві фонди. „Досі, – зазначалося в документі, – районні начальники не зрозуміли ... що все зерно, яке є в наявності в колгоспах, в тому числі й, так звані, насіннєві фонди, повинно бути здане в план хлібозаготівель. Будь-яку затримку у вивозі цих фондів ЦК буде розглядати як саботаж хлібозаготівель з боку районного керівництва й застосує відповідні заходи” [30, арк.83-87]. Ось так! Не зрозуміло районне керівництво того факту, що українське селянство необхідно задавити голодом, тому комуністична парія й змушена була ще раз нагадати про це.
Представників місцевого керівництва, які „потурали голодному селянству”, совєтська влада піддавали репресіям. Лише в кінці осені – на початку зими 1932 р. було репресовано 1062 співробітники влади від голів колгоспів до полезнавців [17, арк.43-44]. Декілька процесів над керівниками зробили показовими – щоб інші начувалися. Найбільш гучнішою справою була так звана Орехівська. В Орехівському районі (нині Запорізька область) у 1932 р. стався недорід і керівництво району просило переглянути плани хлібоздачі. Протягом всього літа і початку осені в обласній пресі „орехівців” піддавали моральному тиску, а 28 жовтня 1932 р. Дніпропетровський обком прийняв постанову „Про перебіг сівби й хлібозаготівель по Орехівському району”, в якій звинуватили керівників району в розкладницькій роботі, що призвело до зниження хлібоздачі. На початку грудня 1932 р. в район виїхала надзвичайна комісія на чолі з товаришем Синайським, а вже 25 грудня відбувся показовий суд над 16-ма „зрадниками інтересів комуністичної партії”. Всі вони, колишні наймити, вихідці з сіл району, були засуджені (окрім двох чоловік): одного до розстрілу, інших до різних термінів ув’язнення [13, с.135, 142]. В період процесу над „орехівцями” в газеті „Зоря” в піднесеному тоні описується як селяни Орехівського району з початком судового процесу почали здавати хліб. Оскільки радянська преса була „найправдивішою в світі”, то всім стало зрозуміло, що лише через шкідливі дії керівництва Орехівський район відставав у хлібозаготівлях. Коли ж „керівників-шкідників” було знято, район знову став здавати хліб. Подібна психологічна обробка керівників на місцях в часи панування совєтської влади була звичайним явищем не лише в часи Голодомору.
Згодом в області відбулося декілька схожих на „орехівський” процеси. Наприклад, у Великому Токмаку (нині Запорізька область) було арештовано групу адміністративних працівників за захист селян проти хлібозаготівель У 5 районах проведено чистку за зрив осінньої сівби і хлібозаготівель, але результатів ці чистки все одно не давали [22, арк.96-107].
Взагалі ж, тільки за листопад 1932 р. органи ДПУ арештували 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 вагарів, 195 інших працівників колгоспів [25, с.5].
Після низки судових процесів ті, хто прийшов на зміну заарештованим, знаючи, чим їм загрожує невиконання плану, вже не звертали уваги на цілковите виснаження селянства і намагалися будь-що виконати план. Так чи можна вважати подібні дії лише недоліками роботи місцевого керівництва? Гадаю, що ні, оскільки загнані в глухий кут люди готові були йти на злочин заради виконання наказів партійного керівництва області, республіки і СРСР в цілому.
Постає питання: як же люди виживали в таких просто нелюдських умовах?
Селяни з появою перших складнощів почали шукати засобів порятунку. Одні купували на ринку харчі, інші продавали майно, міняли речі на зерно за межами України. Однак швидко ці можливості були перекриті: селян перехоплювали на шляхах сполучень, забирали куплений хліб під приводом боротьби проти спекуляцій [4, с.124].
Після виходу постанови ЦК ВКП(б) від 7.08.1932 селяни втратили альтернативний шлях отримання зерна. Коли вже порятунку не було звідки чекати, селяни перейшли на підніжний корм. „Сподіваючись врятувати родину від голоду, – згадував очевидець, – мати пекла „хліб” з лободи, варила „борщ”, де замість овочів плавали щавель та кропива ... Інколи батькові вдавалося дістати 2 рибини, тоді в сім’ї наставало свято” [28, с.2]. „Мамі іноді вдавалося принести із свиноферми жменю дерті, – згадував ще один постраждалий від голоду. – До неї додавали лободу й пекли коржики. Щастя наше в тому, що мали корівчину, то вона нас годувала. Глибокої осені мама й тато поїхали до батькового брата у Запорізьку область і звідти привезли кілька відер зерна. Дядько працював головою колгоспу, там і врожай кращий зібрали, то їм трохи легше було. У школі готували гарячі обіди з води і макухи. Цим нас підтримували. У скиртах соломи шукали зернинки, на полі збирали залишки мерзлої картоплі, ловили ховрахів[12, с.3].
Священик В.Котляревський з села Пескошене Мелітопольської округи (нині Запорізька область) в листі до Д.Яворницького писав, що їсти нічого, дружина варить суп з товченого кукурудзяного листя, приправленого щавлем [1].
Трохи кращою була ситуація в тих селах, які лежали біля великих промислових міст або залізниць. У 1933 році, за словами О.Мельника, Кривбас не справлявся з планом видобутку руди (всього 72% від плану), тому терміново на допомогу було мобілізовано селян. Це врятувало від голодної смерті багатьох жителів сіл, адже гірники, як би там не було, в 1933 році отримували по 400-500 грамів хліба [26].
Однак щастило не всім. Для більшості українських селян 1932-33 роки стали останніми в їх житті.
Голод був настільки сильний, що комуністи вже не могли його приховувати, але в океані голоду партійна влада помічала лише низку окремих фактів. В доповідній записці Дніпропетровського обкому партії в ЦК від 4 березня 1933 року зазначалося, що „в 14 регіонах відзначається низка фактів, коли окремі колгоспники харчуються м’ясом мертвих коней, котів і собак, дикими травами і різного роду сурогатами” [8].
В доповідній записці відділу охорони здоров’я виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих від 23.02.1933 р. зазначалося, що „протягом останніх місяців у ряді міст і сільських районів Дніпропетровської області помітно значне підвищення смертності і захворюваності на ґрунті недоїдання ... різке зростання підкидання дітей ... отримані дані свідчать, що ці явища не поодинокі ... а набувають збільшених розмірів” [4, с.240].
Особливо сутужно стало взимку-весною 1933 р. Люди помирали тисячами. Ховали людей прямо у дворах, бо не було сил донести до цвинтаря (спогади мешканки с.Андріївка Широківського району Є.Л.Журавської) [2, с.446].
За лютий і першу декаду березня 1933 р. голод охопив 738 населених пунктів України. Найбільш складною виявилася продовольча ситуація в Дніпропетровській, а також Київській, Донецькій, Вінницькій областях. На 1 березня 1933 р. в області згідно явно занижених офіційних даних померло 1600 чоловік, а 16 тисяч – опухлих і хворих [25, с.6].
До літа 1933 р. голод досяг апогею. За свідченням голови Магдалинівського райвиконкому, влітку 1933 р. в районі були господарства, де дорослого населення майже не залишилося. У жнива 1933 р. населення, яке залишилося, не змогло зібрати хліба, оскільки площа посівів зросла на одного працездатного в 10 разів [25, с.6].
Незважаючи на ці факти, совєтська влада не зглянулася на вмираючого селянина. Більше того, вивіз збіжжя з України продовжував зростати. З телеграми заступника голови Ради праці й оборони Куйбишева в ЦК КП(б)У: „Пропоную терміново посилити першу чергу відправку порти, відвантажити до кінця місяця тонн пшениці 30 тис., ячменю – 20 тис., жита – 10 тис., не рахуючи вже відвантаженого. Приміть як бойове завдання щоденних відвантажень” [13].
На голод не тільки ніхто не звертав ніякої уваги, але вважалося антидержавним на нього реагувати. З листа секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Й.Сталіну: „ В нас є окремі випадки і навіть окремі села, які голодують, однак це лише результат місцевого головотяпства. Всілякі розмови про „голод” в Україні необхідно категорично відкинути [18, арк.67-71].
Лише після того, як люди почали помирати десятками тисяч, влада почала завозити до області продовольчу допомогу. Але майже вся ця допомога була передана активістам, що здійснювали хлібозаготівлі. Робітникам МТС та радгоспів було виділено 15 тис. пудів, школам і дитячим садкам – стільки ж, колгоспникам – 30 тис, а колгоспному активу – 750 тис. пудів. Помираючим від голоду масам колгоспників практично нічого не дісталося. Документи того часу свідчать про факти людоїдства у сільській місцевості, у березні 1933 р. канібалізм набув характеру епідемії. В архіві МВС України лише по Дніпропетровській області зберігається 73 справи про людоїдів [25, с.6].
Доведені до відчаю люди піднімалися проти влади, яка називала себе народною.
Ще на початку колективізації у березні 1931 року у с. Знаменівка (Новомосковський район) повстанці сокирами зарубали 20 членів з артілі „Спартак”, що були активістами колгоспного руху. У с. Пальмирове (П’ятихатський район) селяни намагалися підпалити приміщення з колгоспним інвентарем, убили голову сільської комісії сприяння хлібозаготівлям А.Деркача. У с. Роздори (Синельниківський район) повстанці пограбували кооперацію і вчинили вбивство активістів Петра Чубура та В.С.Твердохліба. У с. Лозуватка (Криворізький район) повстанці спалили хату місцевого активіста Хохла і знищили сім’ю активіста С.Ю.Шкарупського.
В 1931-32 pp. ДПУ знешкодило „контрреволюційні повстанські організації” в селах Магдалинівського, Криворізького, Томаківського, П’ятихатського, Царичанського та інших районів і заарештувало чимало людей, в основному селян-одноосібників, а також сільських вчителів і священиків. Обвинувальні висновки були дуже суворими, звичайно вимагали для арештованих застосування вищої міри покарання чи тривалих строків ув’язнення. Проте, як правило, покарання пом’якшували до 3-5 років таборів чи висилки до Сибіру з позбавлення права жити у великих містах [25, с.3].
Форми опору селян більшовицькій владі були різними: скарги в різні владні інстанції, міграція в регіони, не охоплені голодом, ну і, звісно ж, силовий опір. З повідомлення голови радгоспу Мацієвича М.Хатаєвичу від 5 грудня 1932 р. стає відомим, що у Дніпропетровському зернорадгоспі було вбито 5 активістів. Також розповсюджувалися панічні та провокаційні чутки (а по суті правда про голодомор) серед населення [20, арк.61-62]. Однак змучені голодом, морально пригнічені селяни не могли протистояти озброєним і, головне, ситим групам комсомольських активістів і підрозділам Червоної армії.
Частіше писали листи. З села Покровського Нікопольського району скаржилися Й.Сталіну і керівництву країни на те, що за роботу в колгоспі нічого не дали і їм залишається лише йти просити милостиню. Колгоспники Долинського району скаржилися Й.Сталіну, що хліб забрали, а люди гинуть з голоду, селянство кляне радянську владу [9]. Ці, втім як й інші, листи в ЦК ВКП(б) як правило не доходили, а осідали на обласному рівні.
Восени 1934 р. з Дніпропетровської області намітилося неорганізоване переселення колгоспників разом з сім’ями на Кубань і Дон. З деяких сіл емігрувало до чверті селян і навіть більше.
Отже, селянство не мовчало. Та роки суцільного піднесення повстанського руху початку 1920-х були далеко позаду. Деморалізоване, загнане в колгоспи, неодноразово репресоване, голодне селянство не могло становити серйозної загрози для потужного тоталітарного комуністичного режиму. Тривале голодування призводило до апатії й деморалізації людської свідомості, до божевілля й канібалізму, перетворювало людей на тварин.
Наслідки репресивних дій совєтської влади по відношенню до українського селянства у 1932-33 рр. були жахливими.
Менше ніж за півтора року з літа 1932 р. до кінця 1933 р., тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Причому найбільше втрат припадає на весну 1933 року. За підрахунками демографів, в Україні тоді від голоду помирало 17 людей щохвилини, одна тисяча – щогодини, майже 25 тисяч – щодня... [5; 27, с.1, 2]. Ціною за ці жертви стали лише 89,5 млн. пуд. зерна, які вдалося видавити з селян з листопада 1932-го по січень 1933-го [14].
У 1933 р. у с. Вольному Новомосковського району кожна сім’я втратила кожну другу дитину або одного з батьків [3]. І так буквально в кожному районі. В селі Кочережки Павлоградського району померло більше половини людей [2, с.446].
Совєтська влада цих втрат не помічала. Секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М.Хатаєвич повідомляв С.В.Косіору і В.Я.Чубару, що протягом останнього кварталу 1932 р. і перших місяців 1933 р. мало місце значне зростання захворюваності з інфекційних хвороб і смертності [2, с.432]. Тобто, жодної трагедії – лише зростання захворюваності. 12 березня 1933 р. начальник секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Александровський у довідці голові ДПУ УСРР В.Балицькому зазначав: „Найбільше вражені продовольчими ускладненнями Дніпропетровська, Київська області й АМСРР. За кількістю голодуючих сімей із захворюваністю й смертністю особливо виділяється Дніпропетровська область [34, арк.149-151].
Яскравою ілюстрацією масштабів Голодомору 1932-33 рр. може слугувати такий факт. „В нашому селі Троїцькому Павлоградського району, – пише член КПРС з 1943 року, інвалід Великої Вітчизняної війни Олександр Антонович Костенко, – в 1933 році померло від голоду 415 чоловік. У війну (радянсько-німецька війна 1941-1945 рр. – І.К.) загинуло 200 чоловік, а з 1914 по 1920 – 86” [6].
Страшна, жорстока і значна за кількістю жертв та тривалістю Друга світова війна забрала в Україні людей менше, ніж два роки мирного існування в умовах панування комуністичної влади. В Україні сама природа заперечує можливість голоду на цій землі, то як же треба було керувати, щоб призвести до такої кількості жертв?
Напрошується доволі не банальний висновок. Голод в Україні було спровоковано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, тримати його в страхові й покорі [2, с.430]. Голодомор став помстою більшовицької влади за волелюбність українського селянства, яке на початку 1920-х років не бажало коритися комуністам.
Кампанія хлібозаготівель 1932-33 р. сприймалася комуністичними партійними бонзами не інакше як війна проти українського селянства. С.В.Косіор, виступаючи на XVII з’їзді КП(б)У, зазначав, що „ми (комуністи – І.К.) розгромили націоналізм, те, що як слід взялися за роботу на селі, і вирішило успіхи 1933 р.” [35, с.578]. В доповіді С.Косіора Голодомор, не багато не мало, називається у с п і х о м.
Кампанія проти українського селянства розгнуздала найганебніші приховані інстинкти людей, одним з найжахливіших серед яких був канібалізм. Совєтській владі треба було довести людей до такого стану, щоб вони не думали про волю, а думали про їжу. Спотворені моральні норми штовхали людей на людожерство.
Вищим ступенем цинізму совєтської влади можна вважати той факт, що одночасно в Червоній армії служили хлопці, батьки, сестри і брати яких помирали від голоду в країні, яку вони захищали від ворога.
Результатом Голодомору 1932-33 років стало знищення значної частини населення краю, а також ринково-товарного сільськогосподарського виробництва. Ліквідувався традиційний устрій, культура українців, значною мірою змінювався етнічний склад населення краю, посилилися процеси русифікації, в суспільстві запанували авторитарні засади функціонування в усіх сферах соціального життя. На початку 1930-х років світ із усією очевидністю йшов до нової війни, а Україна без населення втрачала своє економічне значення. Для Кремля значно важливішим було знищити волелюбне українське селянство, ніж підвищувати обороноздатність країни за рахунок цих селян.
Тільки вдумайтесь! У мирний час протягом менше ніж за два роки дії комуністичної партії СРСР призвели до загибелі мільйонів людей (не лише українців за національністю). За роки свого існування націонал-соціалістична партія Німеччини знищила декілька мільйонів людей різних національностей, за що була засуджена на Нюрнберзькому процесі. Комуністична партія за свої жахливі вчинки і досі не покарана, ба більше! – вона продовжує існувати.
На жаль, багато людей в Україні і досі живуть в полоні міфів. Найжахливіше те, що серед них є нащадки тих, хто помер від того страшного голоду. Як же „шанують” жертв Голодомору на Дніпропетровщині? В обласному центрі, як і в багатьох інших населених пунктах області, і досі існують вулиці С.В.Косіора – одного з організаторів Голодомору в Україні. В центрі Дніпропетровська і досі висять вивіски (не кажучи вже про саму назву міста) з іменами тих, хто прямо чи побічно причетний до розв’язання Голодомору. Мова про Куйбишева і Петровського.
Власну історію необхідно добре знати і пам’ятати, бо той, хто не аналізує поразок – не знає перемог.
ІІгор КОЧЕРГІН
Бібліографічні посилання:
Абросимова С.В., Мицик Ю.А. Лист з 1933 року… // Прапор юності. – 1990. – 5 червня. – С.3.
Веселова О. Пам’ять про жертви голоду-геноциду 1932-33 років в Україні: смертність й вшанування загиблих. С.430-485
Гарбуз П. Голодомор на Присамар’ї // Днепровская панорама. – 1993. – 1 июля. – С.2
Голод. Хроніка, документи та матеріали голоду 1921-23, 1932-33 років на Криворіжжі. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2003. – 384 с.
Голодомор на Дніпропетровщині // За Агломарет. – 2006. – 29 листопада. – С.2.
Зайвий О.Ф. Чорний час. Роздуми про трагедію 1933 р. // Зайвий О.Ф. „Свище вітер в багряній діброві...”: Вибрані твори. – Дніпропетровськ: Січ, 2000.– С.413-430.
Кальченко Ю. Голодомор в Приднепровье. По материалам облгосархива // Днепр вечерний. – 1993. – 25 июня. – С.2
Кальченко Ю. Голодомор на Приднепровье // Днепр вечерний. – 1993. – 30 июня. – С.2.
Кальченко Ю. Голодомор на Приднепровье. По материалам облгосархива // Днепр вечерний. – 1993. – 2 июля. – С.2.
Касьянов О. Скільки ж їх упало в цю безодню?: [За документами Державного архіву Дніпропетровської області] // Зоря. Глас народу. – 2006. – 28 листопада. – С.2
Корявцев О. Голодомор в селі Гаврилівці // Радянське слово. – 1990. – 20 грудня. – С.3
Леонова А. Згасали українці того року, від злочину здригалася земля // Васильківський вісник. – 2006. – 5 грудня.
Матюшенко Б. У жорнах голодоморів. Хроніки. Документальне видання. – Д.: Іма-прес, 2004. – 232 с.
Нікілєв О.Ф. Одна з найбільших трагедій в історії // Вісті Придніпров’я. – 2006. – 21 листопада. – С.4
Палій О. Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою // Pravda.com.ua. – 2006. – 15 листопада.
Партійний архів Дніпропетровського обкому Компартії України (далі ПА Дніпропетровського обкому КПУ). – Ф.19. – Оп.1. – Спр.39.
ПА Дніпропетровського обкому КПУ. – Ф.19. – Оп.1. – Спр.494.
Партійний Архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України (далі ПА ІІП при ЦК КПУ). – Ф.1. – Оп.1. – Спр.2029.
ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.237.
ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.238.
ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.101. – Спр. – 1107а.
ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.101. – Спр.1113
ПА ІІП при ЦК КПУ. – Ф.1. – Оп.101. – Спр.1139.
Свідчення з минувшини. Мовою документів. – Дніпропетровськ: Моноліт, 2001. – 320 с.
Сиченко В.В. Голодомор 1932-1933 років на Дніпропетровщині: причини та передумови, сутнісні ознаки, результати // Нива знань. – 2006. – №4.
Соловйов С. Про голод на Криворіжжі // Червоний гірник. – 2006. – 28 листопада. – С.3
Слабишева Я. Страшна трагедія // Вісті Придніпров’я. – 2006. – 28 листопада. – С.1, 2.
Страх голоду залишився назавжди // Козацька вежа. – 2006. – 25 листопада. – С.2.
Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ).–Ф.1. – Оп.16. – Спр.8.
ЦДАГОУ. –Ф.1. – Оп.16. – Спр.9.
ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.5381.
ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.5384.
ЦДАГОУ. – Ф.1. — Оп.20. – Спр.5394.
ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.6274.
33-й: Голод: Народна книга-Меморіал. –К., 1991.
ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ ЗАВЖДИ З НАМИ
У 2008 році Центр культури української мови імені Олеся Гончара Національного гірничого університету святкує свій перший маленький ювілей – п’ятиріччя від дня започаткування. Знаменно, що Центр було відкрито саме у квітневі дні, пов’язані з днем народження Олеся Терентійовича.
Скільки за цей час відбулося незабутніх яскравих зустрічей, проектів, найрізноманітніших заходів в іменній, Гончарівській аудиторії 1/57, де студенти зустрічаються з поетами, письменниками, діячами культури і мистецтва нашого міста, гостями з Києва та інших міст України. Ми радо відчиняємо двері людям, небайдужим до культури рідного народу, залюблених у пісню і Слово. Але найпрекрасніше – бачити очі юнаків і юнок, про чию духовну чистоту завжди дбав Олесь Гончар.
Найдорожчий спогад для нас – відвідини Центру дружиною Олеся Гончара – Валентиною Данилівною і його сестрою Олександрою Терентіївною Совою. З найближчими людьми, яких любив і шанував О. Гончар Центр постійно підтримує зв’язки, всотує кожне слово, спогад, деталь, яка б свідчила про велику особистість.
Хронологія усіх заходів, що відбулися у Центрі за п’ять років свідчить, що вони були насичені зустрічами з талановитими, неординарними людьми, які так чи інакше буои причетні до світлого імені гідного сина України.
Олесь Гончар входить в наше серце дзвінкими голосочками творчо обдарованих дітей Дніпропетровської школи мистецтв, яка носить його ім’я; зі спогадів його творчих побратимів, таких, як Яків Оксюта; з аналізу творчості епохального письменника, виголошених провідними літературознацями М. Гуменним, В. Галич та О. Галичем, К. Дубом та іншими.
Цетром реалізовано кілька проектів, що радіально охопили студентів усіх напрямків і спеціальностей гірничого університету. Найяскравіший з них «Земляки для земляків» залучив до роботи добре знаних на Дніпропетровщині і поза її межами поетів, письменників, науковців, акторів, журналістів, політичних діячів. Студенти радо вітали лауреатів Національної премії імені Т.Г. Шевченка Григорія Гусейнова, автора 10-томника «Господні зерна», головного редактора газети «Кур’єр Кривбасу»; Михайла Мельника, актора і режисера театру одного актора «Крик», добре знаного за виставами, що акцентують проблеми совісті, честі, гуманізму. Хочется згадати і відомого київського науковця, публіциста с.п. Анатолія Погрібного.
Класик української літератури, політичний діяч Д.Павличко залишив захоплений привітальнимй запис у Книзі відгуків, хоча спочатку був дещо скептично налаштований, але після відвідин Центру, спілкування зі студентами був щиро вражений і здивований. По-перше, у технічному вузі є гуманітарний оазис, який займається не стільки мовними проблемами, як більше гуманітарними, культурологічними, вселюдськими. Центр справді свою роботу спрямовує на важливі аспекти виховного процесу – виховання гуманітарної свідомості, що могла б сформувати такий тип особистості, яка була б не додатком до механізмів, а повнокровною людиною, заглибленою у предковічну пам’ять народу.
У сонячні квітневі дні були нашими гостями: письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс; народна артистка України Лариса Кадирова, перша акторка, яка зіграла роль Шури Ясногорської.
Завдяки натхненному слову Олеся Гончара постали типові здобутки Центру культури української мови – видання збірників афоризмів: першого – за творами письменника «Бригантина», «Людина і зброя», «Прапороносці», Циклон» та ін., що має назву «Бережіть собори душ своїх»; і другий «Україна – моя пектораль», укладений на основі «Щоденників» О. Гончара. Третій збірник – «Тайноцвіт» – підбірка афоризмів за матеріалами і художніми творами. «Щоденник» крім того перекладено німецькою та англійською мовами зусиллями викладачів нашого університету. На обкладинці використано зображення картин народної художниці Катерини Білокур. Таке рішення не випадкове, бо Олесь Гончар щиро поважав мистецькі доробки художниці з Богданівки, присвятив їй свою статтю, де є рядки: «Білокур – це «Буйна», це сині ночі з чар-зіллям, з вируванням барв… Вона – поет квітувань, поет гармонійних, сплетених із квітів композицій, де життя проступає в своїй гоголівській фантастичній красі, де доречно говорити навіть про чаклунську силу й магію життя» (т.2 с. 511).
Чимало відбулося у нас презентацій творів як молодих початківців (наприклад, Марії Дружко), так і відомих письменників, поетів Віктора Коржа, Володимира Сіренка, Леоніда Залати, Сергія Бурлакова та багатьох інших, які власною творчістю закликають нашу молодь берегти і плекати духовні надбання, шанувати і любити рідне слово.
У гірничому університеті засновано диплом імені О.Гончара, яким щорічно нагороджуються переможці Шевченківських і Гончарівських читань. Добрими друзями, які постійно відгукуються і наснажують Гончарівську світлицю своїми ідеями, планами, творчими дарунками є письменники Дніпропетровщини, і особисто голова обласної організації Спілки письменників України, активна учасниця наших творчих зустрічей Леся Степовичка.
Центр співпрацює з багатьма навчальними закладами. Це і Українська світлиця Транспортного університету, і музей «Літературне Придніпров’я», і Полтавський педуніверситет, і музей-садиба Олеся Гончара у селі Суха на Полтавщин, і літературознавці з Одещини.
Центр є «дітищем», виплеканим невгамовною і небайдужою людиною, директором Інституту гуманітарних проблем НГУ, професором Віктором Юхимовичем Пушкіним. Директор Центру – доцент НГУ Світлана Олійник. Вони працюють з «вогником», з видумкою.
Від Шевченківських читань до Гончарівських тягнеться набубнявіла гілочка верби, привезена з Полтави, куди потрапила з Казахстану, де Шевченко її посадив, перебуваючи на засланні. Вона ніби живий символ слова Олеся Гончара закликає до співпраці творчу юнь гірничого університету.
Ірина ЦЮП’ЯК
доцент Національного гірничого університету
МУЗЕЙ ТВОРЦЯ «СОБОРУ» В МІСТІ МЕТАЛУРГІВ
Восени 2007 року до музею-садиби Олеся Гончара, що в селі Суха на Полтавщині, завітали вчителі з Дніпродзержинська. Уже сам візит представників індустріального міста став для нас приємною несподіванкою. Тим більше несподіваним був їх намір: створити музей О.Т. Гончара в міській школі Дніпродзержинська – міста, де він перебував свого часу протягом місяця, збираючи матеріали до майбутнього роману. Згодом «Собор»сколихнув усю Україну й гучно залунав у світі.
Екскурсанти уважно оглянули наші стенди й експонати, ознайомилися із роботою музея-садиби. Очільниця їхньої групи, фахівець інспекторсько-методичної служби управління освіти й науки міської ради Тамара Згама переконливо доводила, що музей у місті металургів буде створено неодмінно. Адже там є багато шанувальників творчості українського письменника-класика. А ще гості запевнили, що цей літературно-мистецький заклад буде унікальний.
І ось нещодавно ця видатна подія відбулася. Дніпродзержинська загальноосвітня школа № 25 радо зустрічала гостей. Найжаданішими, звичайно, були дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна та онучка Леся, 93-річна сестра письменника Олександра Терентіївна Сова з Ломівки (Дніпропетровська), яку супроводжувала її донька Тетяна Сова. З Полтавщини прибули ректор Педагогічного університету ім. В. Короленка Володимир Пащенко, автор цікавого дослідження «Гончарева правда про духовність і церкву», та декан філологічного факультету цього навчального закладу Микола Степаненко, який видав пізнавальні книги «Рідне українське слово» та «Літературні музеї Полтавщини». У складі поважної делегації пощастило бути й мені.
Хлібом-сіллю, щедрими піснями віншували запрошених школярі у національному вбранні. А потім всі оглянули музей. Для нього виділено велику світлу кімнату. На гарно оформлених стендах розміщено велику кількість фотоматеріалів, які інформують про життя і творчість видатного майстра слова, на журнальних столиках привабливі макети музею-садиби Олеся Гончара в рідному селі та церкви в Ломівці.
Значну частину експозиції займає розділ, в якому розповідається про перебування письменника в Дніпродзержинську. Тут розміщено копії фото з приватного архіву колишнього редактора газети «Знамя» Дзержинки» Івана Савченка, зроблених у 1966-му. На одній світлині – Олесь Терентійович розмовляє з молодою білявкою, зодягненою в робітничий комбінезон. На жаль, її імені встановити поки що не вдалося. Цілком можливо, що саме вона стала прототипом героїні роману «Собор» Віруньки Баглей.
Екскурсію вели добірною українською літературною мовою учні школи. А доповнили екскурс уже згадуваний І. Савченко, колишній голова профкому Дніпродзержинського металургійного комбінату Ю.Юрковський та член Спілки письменників України поет В.Сіренко.
Гості радо познайомилися з людьми, причетними до цього привабливого острівця української культури, а серед них – з начальником міського управління освіти й науки Наталією Виборною, керівником музею Світланою Маляренко, художником С.Синягівським, фотографом В.Серьогіним... Жваву розмову з ними – а до них долучилася ст. н. сп. музею «Літературне Придніпров’я» Cвітлана Мартинова та вчителька-пенсіонерка Надія Криловецька – було продовжено в аудиторії української мови, де на гостей чекали учні-старшокласники та педагоги, шанувальники творчості класика української літератури.
Валентина Данилівна Гончар щиро подякувала всім за ту велику шану, яку вони виявляють до життя і творчості незабутнього Олеся Гончара, подарувала музею світлини і книги Олеся Терентійовича. Леся Найда-Гончар, Володимир Пащенко, Микола Степаненко та Володимир Сіренко поповнили шкільну бібліотеку власними книгами.
Усі присутні одностайно відзначили, що відкриття музею у 25-й середній школі Дніпродзержинська – то значна культурно-мистецька подія не тільки для цього, славного своїми робітничими традиціями міста, а й для всієї Дніпропетровщини. Він завше нагадуватиме відвідувачам про Великого Українця, долучатиме їх до джерел духовності і краси українського слова.
Тетяна БОНДАРЕВСЬКА
с. Суха на Полтавщині
Коментарі
Дописати коментар