Націоналізм поневоленої нації

Тепер, коли ідеї УПА починають приковувати увагу передових сил світу, коли, напр., ця тема стає центральною проблемою міжнароднього з’їзду соціялістичного студентства (див. звіт про цей з’їзд в цьому числі «Вперед»), коли журнал французьких революційних демократів, цієї ростущої не тільки у Франції, але також у Бельгії, Голяндії, Швайцарії, США і т. д., «третьої сили» хоче присвятити ціле число цим ідеям, тепер на весь зріст постає питання: чому ідеї УПА, ці єдинореальні й єдинотворчі протибольшовицькі ідеї, народились саме в Україні?

Чому їх не висунув якийсь інший поневолений Москвою народ? Чому їх не висунув«найпередовіший» російський народ? Це питання не академічне, воно має глибокий життєвий інтерес і приципове значення, воно з’ясує нам силу й слабість попереднього етапу української визвольної боротьби і підкаже, що саме в ідеях УПА має всесвітньоісторичне значення, тобто, що робить їх зразком і джерелом для всіх визвольних рухів світу, а що є скороминуще і не суттєве.

Спробуємо насамперед дати відповідь на питання — чому рух упівського типу не створений російським народом, найбільшим народом СССР. Той, хто знає обставини СССР, уже відчуває, яка буде відповідь на це питання. Російський народ не є поневолений національно, а тільки політично і соціяльно. Більше того, йому вдовблюється, що його політичне і соціяльне поневолення не є поневолення, а тільки самообмеження й жертва народу — месії в ім’я гегемонії над світом. Большевизм ставить перед російським народом дилему: або очолити в найближчі роки Китай, цілу Азію, Европу, цілий світ, або катастрофа і знищення. А коли врахувати, що гегемонія над світом зображається не як поневолення його, а як визволення з-під капіталізму, то можна собі уявити як це послаблює в російському народі сили спротнву. Бо якщо для поневоленого народу всі оті Петри Безликі, Суворови й Кутузови можуть бути тільки символом насильства і знищення, то зовсім не так воно може виглядати для росіян. Саме це деморалізує російські протибольшевицькі сили, робить російську визвольну ідею анемічною і безсилою.

Модерному протибольшевицькому рухові судилося вирости з національної ідеї, яка є актуальна тільки в середовищі поневолених народів. За часи бонапартизму було те саме: під плащиком космополітизму Бонапарт підпорядковував європейські народи французькому імперіялізмові і, ніхто інший, як Ленін, сказав, що «з національних французьких воєн вийшли імперіялістичні, які породили в свою чергу національновизвольні війни проти імперіялізму». Тепер большевизм під плащиком інтернаціоналізму хоче підпорядкувати інші нації російському імперіялізмові і тому проти нинішнього большевицького бонапартизму перше слово і провідна роля не може належати росіянам. І якщо деякі капіталістичні кліки все ж ставлять ставку на Керенського, то це свідчить тільки про те, наскільки вони не розуміють історичної ситуації і наскільки мислять вчорашніми категоріями. Тим гірше для них!

Отже, питання ясне: нову визвольну ідею нашої доби покликана сказати поневолена нація. Але чому саме українці?

Від інших поневолених большевицькою Москвою націй Україна відрізняється такими моментами: найбільшим розміром, найбільшими природніми скарбами, найбільшими жертвами, понесеними від большевизму. І таким чином ніде так, як в Україні, не виступає контраст: з одного боку величезні ресурси, що досі забезпечували підвищений проти інших народів матеріяльний і культурний рівень І, з другого боку, незрівняне ні з одним народом СССР зубожіння і злидні. Тому ніде інде визвольна думка не працювала так інтенсивно, як в Україні. Голод 1933 р., коли при доброму врожаї, було видушено може 7, а може й 10 мільйонів людей і зв’язаний з голодом розгром української культури підказали кожному найтемнішому українцеві, що причина його нещастя лежить насамперед в національній підлеглості.

Таким чином, якщо політичний і соціяльний гніт в Росії зображується як саможертва і капітальне вкладення в майбутнє нації, то в Україні те саме виступає як явне знущання й фалшування ідей революції. Тому українська визвольна думка не відштовхується від цих ідей, а бере їх під оборону від узурпатора — большевизму. Цьому сприяє ще й той факт, що ґрунт для соціяльної реакції всюди в СССР зник. Отож, визвольна українська боротьба озброюється не ідеями реставрації, а ідеями революції, тобто — звільнення поневолених націй і безвласницького суспільства від змертвілого тоталітарного режиму.

Ця зовсім нова — модерна і проґресивна концепція з’являється майже одночасно і в підсовєтській Україні, і на західньоукраїнських землях. Під час війни ці два ідейні струми зустрічаються і об’єднуються в боротьбі проти окупантів. Але такі самі ідеї не могли не з’явитись одночасно і серед інших поневолених народів, як і серед росіян. І вони дійсно з’явились. Чому ж, одначе, тільки українці розвинули ці ідеї й донесли їх до світу? Тут ми мусимо спинитися на особливій ролі УПА і українського націоналізму.

Для того, щоб якась ідея дістала завершення й була поширена на світ мало тільки сприятливого ґрунту для її виникнення. Потрібна ще матеріальна чи, точніше, організаційна сила, яка ту ідею втілила б і понесла. В гармонійному співвідношенні ідеї й чину лежить увесь сенс успіху великих соціяльних рухів. «Віра без чину мертва є» — сказав апостол Павло. Але й чин без віри є сліпий і скоро дегенерує. Цю тезу блискуче розвинула Леся Українка в драматичному етюді: «На полі крови». Там Юда скаржиться, що на його плечі падала тільки господарська сторона Христового руху, тілька техніка, і через це він не мав часу займатися його ідеями. В наслідок — духове банкротство і безцільний чин.

Постала серед різних народів СССР нова визвольна концепція найбільш яскраво була сформульована представниками найбільш поневоленої української нації. Ця ж нація спромоглася виділити й ту діючу силу, яка цю модерну концепцію підхопила й створила умови для її розробки й поширення на світ. Тією діючою силою виявився націоналістичний рух і створена ним УПА.

Але якщо матеріял до нової визвольної концепції давала Україна підсовєтська (навіть тоді, коли цю нову концепцію розробляли українці з західніх земель, бо така ідея могла зрости тільки на зораних революцією ґрунтах), то чин (організацію) для модерного визвольного руху могла витворити тільки позасоветська дійсність. Під совєтами перед війною ніякий чин не міг викинути, бо вже в зародкові наражався на масову провокацію і провал. Треба було, щоб десь поза межами СССР створений був рух, який би в сприятливіших умовах виплекав кадри, вдосконалив техніку підпілля і тоді виступив на поєдинок з системою большевицького терору. Крім українців таких можливостей не мав ні один підсовєтський народ. Хіба що білоруси, які теж мали одну частину нації поза СССР. І якщо білоруси такої організації не підготували, то на нашу думку, тому, що історично Західня Білорусь проходила російський (царський) організаційний вишкіл (дуже кустарний і примітивний), в той час як Західня Україна (стисліше — Галичина) проходила найкращий в світі німецький (під Австрією) організаційний вишкіл.

Якщо визвольну ідеологію УПА і краєвого ОУН (УГВР) розглядати в її закінченому сьогоднішньому вигляді (хоча вона й сьогодні ще не є закінчена, бо поруч з вивершеною і стрункою концепцією Горнового ми маємо повну протиріч концепцію Полтави), то вона являє собою дивовижно оригінальну синтезу завжди роз’єднаних і навіть антагонізуючнх світоглядів — націоналізму і соціялізму. Такою синтезою був уже, правда, укапізм (український комунізм), який ніколи не сходив з позиції самостійности. Одначе ріжниця та, що для укапізму питання самостійности упиралось в розв’язання соціяльної проблеми (чужонаціональні капіталісти й поміщики не хотіли творити самостійної України, тому самостійна Україна можлива була тільки без цих кляс). Тепер же розв’язання навіть соціяльних питань упирається в проблему самостійности (без розвалу совєтської імперії і без демократичного самоврядування кожної нації неможливо ліквідувати експлуататорську клясу большевицьких вельмож). В 1917 р. питання так не могло стояти, як тепер не може стояти так як тоді. Цю відмінність епох ніколи не можна забувати, якщо ми хочемо зберегти тверезий погляд на розвиток подій. Тут партійний фанатизм з перекрученням історичних фактів буде особливо шкідливий. Не можна сьогоднішні обставини переносити на минуле і вимагати від українців 1917 р., щоб вони думали так, як ми тепер думаємо. Той Полтава, який нині закидає діячам 1917-1920 рр. інтернаціоналізм, соціялізм, федералізм і т. д., живи він в ті часи, належав би теж до якоїсь з тодішніх партій і ця його приналежність не змінила б ходу історичного розвитку. Взагалі метод «як-би» не є науковий метод, бо історія являє собою зреалізовані максимальні можливості, і наші пращури в усі віки не були ні розумніші, ні дурніші за нас. Те, що гетьман Скоропадський восени 1918 р. злучився з білою Росією, не було специфічною властивістю і виною його особи, а витікало з природи поміщиків і капіталістів тодішньої України, бо, як каже Полтава, «український народ гнобили соціяльно — польська шляхта, російське дворянство, царські вислужники, чужонаціональна буржуазія». Тож було б чудом, якби штучну, створену німцями, дворянсько-капіталістичну Україну, що замінила органічну УНР, очолив палкий український патріот. А чудес історія не знає. Тому не дивно, що правдиві українські патріоти того часу, навіть консерватори, хапались за ліві, соціялістичні програми, бо всі праві програми були російські. І палкий патріот Полтава напевне був би тоді соціялістом, як був ним його кумир Міхновський.

За Полтавою виходить, що українська інтелігенція в 1917 р. «поборювала прояви національного інстинкту серед українського народу, який цей інстинкт зберіг». Тільки один МІхновський відчув мовляв цей інстинкт, проголосивши ще в 1900 р. гасло «Самостійна Україна». Але тоді незрозуміло, чому народ, який зберіг
національний інстинкт, пішов у 1917 р. за інтелігенцією, яка поборювала його інстинкт, а не за Міхновським, який підтримував його інстинкт. І звідки взялась така інтелігенція, що йшла проти інстинкту свого народу?

Документи і література від 1917 р. говорять навпаки: українська інтелігенція відразу по лютневому перевороті повідкривала по Україні «Просвіти», щоб будити в народі національну свідомість, але на перешкоді стали згадані Полтавою російські пани в Україні, їхній культурний вплив був такий великий, що народ наш бойкотував подекуди рідну мову в школі («ми самі мужики, хай, хоч діти наші навчаться по-панськи»). Саме тому українська інтелігенція скерувала удар по російських панах в Україні й вхопилась за соціялістичні програми. Соціялізм був тоді порятунком від російської залежності. І якщо партія соціялістів-самостійників, до якої належав Міхновський була наймізернішою в 1917 році партією (не провела в в Установчі Збори ні одного кандидата), то тільки тому, що гасло «Самостійна /5/ Україна» Україна здійснювала не шляхом ліквідації в Україні російських поміщиків, а шляхом намовляння їх бути українськими поміщиками. Але це не вдалось і не мав Міхновський успіху ні в панів, ні в народі.

Ми навмисне спиняємось на цьому історичному факті, щоб проілюструвати протиріччя Полтави, який стоїть уже на нових, модерних позиціях, але ще не продумав тої ідейної спадщини, що нею його так несумлінно постачав Д. Донцов у «Віснику». Цих протиріч у Полтави безліч і вони знижують теоретичний рівень його назагал вірної й цікавої концепції. Ми колись спеціяльно спинимось на цих протиріччях. Менше протиріч ми зауважили у небіжчика Я. Буссела (Київського), зовсім немає їх у Горнового. Але це є незакінчений іще процес, хоч головний перевал його далеко вже позаді.

Таким чином, український націоналізм після розгрому всіх самостійницьких рухів під совєтами залишився єдиною реальною визвольною організацією. Цікаво простежити еволюцію його ідеологічних позицій. Він зачинав як рух дуже лівий. Не забуваймо, що Коновалець стояв близько до соціял-демократів, навіть до лівого їх крила — незалежних. Націоналізми можна поділити на два типи: оборонний націоналізм Гарільбайдійського типу і агресивний націоналізм Гітлерівського типу. Перший націоналізм є притаманний поневоленим націям і він завжди змикався і змикається з усіма прогресивними і визвольними силами людства: Гарібальді йшов у спілці з європейським робітничим рухом, його підтримували революційні сили Європи. Так само Гоміндан в Китаї, в пору молодості йшов у спілці з соціалізмом. І так далі. Навпаки, націоналізм Гітлерівського, Мусолінівського і Франківського типу був націоналізм не поневолених, а панівних націй, і являв собою спробу купити в капіталу право на існування за ролю ката і погромщика робітничих соціялістичних рухів. І якщо націоналізм Гарільбайдійський перемагав і перемагає рівно в тій мірі, в якій він іде в ногу з історично творчою клясою працюючих, то Гітлерівського типу націоналізм терпів і терпітиме поразку рівно в тій мірі, в якій він виступав і виступатиме як кат трудящих, як душитель свобод і наймит всяких поневолювачів. Історія досить яскраво підтверджує цю тезу.

Український націоналізм був задуманий як обороний прогресивний рух поневоленої нації. Але тому, що Україна була поневолена не капіталістичним імперіалізмом, а здегенерованою російською революцією, а також тому, що український націоналізм зачинав свою акцію в часи, коли в Європі модним ставав рух реакційного націоналізму панівних націй (Італія, Німеччина, Еспанія, де-ля-Рок, Мослі і т.д.) український націоналізм підпав під ідейний вплив цих націоналізмів, чому багато сприяв Д.Донцов. Таким чином, український націоналізм 30-х років, запозичив в націоналізмів панівних націй не властиву поневоленій нації агресивність. Згадаймо при цьому хоча би десяту заповідь Декальогу: «Стремітимеш до поширення слави, багатства і простору української держави шляхом поневолення інших народів». Все це компромітувало український визвольний рух в очах передових сил людства, на підтримку яких тільки й може розраховувати поневолена нація. Крім того, це вносило гостре протиріччя в сам український націоналізм, бо з одного боку він же боровся ніби проти поневолення й, з другого боку, сам його проповідував.

У війну ця ідеологія остаточно збанкрутувала. Вона розгромлена цілим людством і засуджена на Нюрберзькому процесі. Їх нікчемний залишок існує в Еспанії, ізольований і бойкотований, з щирими потугами, але з цілковитою неспроможністю демократизації. Там знайшли, між іншим, притулок Габсбурги, Романови і всі інші «приятелі» українського народу.

Український націоналізм в краю звільнився від невластивої йому ідеології реакційного націоналізму панівних націй. Він знову зачерпнув сили з животворчого джерела визвольних ідей. «Позиції українського визвольного руху» і всі статті й матеріали з краю свідчать, які творчі можливості відкриваються перед українським націоналізмом на цих нових шляхах. За довгі роки більш сприятливого існування під Польщею він не створив ніодної теоретичної праці, яка б дорівнювала тому, що створено тепер в криївках, під землею, за кілька післявоєнних років. Цю творчість вивчають тепер передові революційні сили світу.

Український націоналізм перестає бути націоналізмом. Він переключається на позиції революційно-визвольного руху трудящихся і тимсамим розрубує все більше і більше всі нитки, що його вязали з залишками реакційних націоналістичних теорій.

З пожежі революції український визвольний рух виходить оновленим і готовим до рішучої, безкомпромісної боротьби за свободу і державну незалежність української нації. І то виходить не як гальмо на шляху боротьби прогресивних сил світу, але як вияв тих сил в Україні, як їх бойовий авангард! /6/

Іван Майстренко

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 2, травень 1949. — Стор. 5-6.

http://bandera.lviv.ua/?p=2899