Для нас далеко важніший другий
аргумент – це закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може,
кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю,
творить історію при сучасних обставинах життя?
Хіба та маса відчуває національний або політичний гніт?
Хіба та маса відчуває національний або політичний гніт?
Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати
симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелігенція охоче, без
протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та
й, врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітністю
російської?
Коли б навіть було доведено, що ми
тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян
до нас освячують нашу до них 24 ненависть і наше моральне право убити
насильника, обороняючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою,
ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукають, хто був
кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати
моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки
засоби і способи боротьби!
І так ми некультурні. Це
безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її історична,
бо вона за(в)мерла на тім ступеню 25, на якім вона була ще в XVII столітті. Це
правда, що нація наша в загальній культурності з часу конституції з 1654 року
поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусіла вернутись до
нижчих форм життя – як політичного, так і соціяльного. Усі ті
релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освічености й хвилювали
наше суспільство у XVIІ віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи
совісти, але й свободи політичної. Усі ці рухи були задавлені силоміць, були
знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи
(панщина), і нація кинена в безодню темряви. Тоді була вбита стародавня
культурність української нації, культурність так(а) інтенсивна, що кількома
своїми проміннями вона змогла покликати до життя й могутности націю нинішніх
наших господарів.
Еге! Нині наші маси некультурні,
але в самім факті нашої некультурности знаходимо ми найліпший, наймогутніший,
найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої
нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта
доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява є спосіб
(способом?) держати нашу націю в неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних
й державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе вдома 26
до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів є цілком протилежний 27 нашим
інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів. Цю останню
задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Це її право та її
обов’язок.
А в історії української нації
інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала,
ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила сво(є)му народові, ніколи не
уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати
спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна
інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі
оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі –плоть від плоті
нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український
народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність
протягом XVIII і XIX віків. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські,
Прощинські, і всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і “їм же ність
числа” – усі вони наша кров. Народ знову лишиться без інтелігенції,
інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування.
Чи можемо зрівняти війну, пошесть
навіть із оцим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті – вони
косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало
цвіт 28 нації – найкультурнішу її верству. Це були такі дві страти, що годі
знайти їм рівні в історії якої-небудь 29 нації. Але український народ здобув у
собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних
та національних витворити собі нову – третю інтелігенцію.
Еволюція українського інтелігента
третьої формації ще не починалася, але характеристична його прикмета служіння
30 свому власному народові відбилася в ньому з повною силою. Отже, коли третя
інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона є
заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то
стерно національного корабля належить їй. Годі через те казати, ніби маса українського
суспільства не має нічого спільного з останньою формацією своєї інтелігенції –
українська інтелігенція є само суспільство в мініятюрі 31, (у)стремління
суспільства – це (у)стремління інтелігенції, пориви інтелігенції – це пориви й
симпатії цілого суспільства. А коли так, то ми стаємо око в око з питанням:
“Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона
бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть
не відаємо й про те, за що, власне, бореться нова інтелігенція?”
Годі ось тут докладно відповісти
на всі оті питання. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного
українства – (Тараса) Шевченка – не зрозуміло ні його власне покоління, ані
поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях
боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то
поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм
прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!” Ці
покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле
українське суспільство протягом 32 півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка,
а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали
цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління
своїм нечуваним сервілізмом 33, своєю безідейністю, своєю незвичайною
інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на
українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь
ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним 34! Ці покоління надали
українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління
самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують
Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика
українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них
одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким
чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе
безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи,
Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і
українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі –
своєю кров’ю заплатити за помилки попередників.
Часи вишиваних сорочок, свити та
горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до
боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили
свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на свому
прапорі ці слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від
Карпатів аж по Кавказ”. Вона віддає себе на служіння 35 цьому великому ідеалові
і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти
українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть
на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається
також відповідною, як і боротьба фізичною силою.
Потреба боротьби випливає з факту
нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми
некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі
існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як
громадяни, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам
належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности,
ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна
воювати з цілим світом!
Ми існуємо, ми відчуваємо своє
існування і своє індивідуальне національне “Я”. Наша нація у своєму історичному
процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині
увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою,
однією мрією, однією нацією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна
Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли через
що були в нас Берестечки і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного
кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком
наших матерів стародавню любов нашої нації до Вітчизни та її свободи і
ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на
весні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись
до життя, ламає свої кайдани.
Наша нація ступила на новий шлях
життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу.
Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці.
Цей великий – увесь народ український. Але як партія бойова, партія, що виросла
на ґрунті історії і є партією практичної діяльности, ми зобов’язані вказати ту
найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета – повернення нам прав, визначених
Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу
територію українського народу в Росії.
Ми виголошуємо, що ми візьмемо
силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія
довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу
і перший ступінь до неї: Переяславська конституція. Ми розуміємо, що боротьба
буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це
вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової
боротьби.
Ніч була довга, але ранок
наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на
наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє
виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо… Ми не хочемо довше
зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас
горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Сини України! Ми, як той
Антей, доторкаючись до землі, наберемося усе більшої сили й завзяття. Нас мало,
але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене
серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! Нехай
страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не
місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни. Усіх, хто на цілій
Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог
чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І
пам’ятаймо, що слава і побіда – це доля борців за народню справу. Вперед, і
нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за
весь 36 народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність. Вперед! Бо нам
ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!
Микола Міхновський. 1900 рік
Коментарі
Дописати коментар