Адам Ґмурчик
Після Другої
світової війни, коли демоліберальні сили під виглядом розправи над “фашизмом,
нацизмом і націоналізмом” за допомогою в’язень і куль каральних загонів
вирішили проблему національних еліт европейських країн, розпочалася тотальна епоха
домінування матеріалізму і крамарства. Людина і її спільнота припинили існувати
у своєму трансцендентному вимірі. Настали часи влади інтелектуального мотлоху.
Це, безумовно, був майстерний хід глобальних сил:
засоби масової інформації, університетські кафедри і видавництва заповнено
інтелектуально посередніми, але вірними послідовниками філософії використання
за будь-яку ціну. Операція суспільної перебудови орієнтувалася в першу чергу на
тодішнє молоде покоління – старші генерації, залякані можливістю ліквідації і
позбавлені практичної можливості впливу, залишено самим собі, дозволяючи на
смерть в забутті. Европа варварів ставала дійсністю.
Парадоксально, але цим елементом, який послабив
фундамент Нової Системи, були його вихованці. У 60 роках перевиробництво нових
еліт стало фактом. Демолібералізм втратив організаційну гнучкість, оскільки не
міг гарантувати всім обіцяного раю на землі. Европою прокотилася хвиля
незадоволення, яке, однак, виникало зі схвалення Системи, а не її заперечення –
це був бунт з необхідності, бунт, викликаний страхом перед падінням в безодню
безбарвності, на яку були приречені суспільні маси споживацького суспільства.
Однак незабаром за бунтівниками з необхідності прийшли бунтівники з вибору –
люди, що не схвалювали Систему як таку, а не такі, що лише вказували на
необхідність косметичних змін. Дисидентів замінили революціонери.
Европейська Духовна Революція все ще перебуває в
зародковому стані. Народжується, зміцнюється, має за собою симпатію серйозних
людських мас, але їй все ще бракує активного резерву. Страх, як і раніше, є
основним елементом життя в демоліберальній Европі. Це є страх перед втратою
матеріального статус-кво і попаданням в пастку товариського остракізму, врешті,
звичайний людський страх перед караючої рукою Демократії, яка на захист своєї
позиції не відступає перед найгіршим злочином, – особливим часом були 80-ті
роки, які стали глядацьким залом масових вбивств представників національних
еліт Італії, Іспанії, Франції та інших країн, скутих ланцюгами Системи.
Сьогодні, як здається, Система вже втратила
ініціативу. Звичайно, вона ще в силах здійснювати підтримку примітивної моделі
суспільного життя, однак вона вже інтелектуально виснажена, нездатна не лише до
творчості, але і до споживання власних досягнень, які через пів століття
виявилися звичайною ілюзією. Матеріалізм не має душі, але його прихильники були
останніми, які це помітили.
Відчайдушні спроби порятунку власного етосу
перетворилися в жалюгідні експерименти з поглинанням думок і традицій,
принципово чужих та ворожих матеріалістичному світу. Гамсун, Езра Паунд, Ґ. К.
Честертон, Мірча Еліаде, Толкієн, Микола Бердяєв і багато-багато інших Система
намагається сьогодні втягнути до пантеону своїх святих, марно сподіваючись, що
здорова думка Людини буде в стані оживити гниючий мозочок дарвінівської Мавпи.
Час вирішальної битви невблаганно наближається.
Боротьба Життя проти Вегетації, Творчості проти Знищення неминуча, як неминучим
є ранок, що наступає після темної ночі. Хоч і здається, що сили нерівні, однак першочергове
значення матиме не кількість, а їх якість. І успіх буде у тих, які виявлять
незламну волю до перемоги.
«Нехай ті, хто стверджує, що Вчення Христа несумісне з
добробутом держави, дозволять нам дати армію, що складається з таких солдатів,
як вчення Христа вимагає. Нехай же дозволять дати нам таких громадян, таких
чоловіків і таких дружин, таких батьків і дітей, таких майстрів і слуг, таких
королів, таких суддів, більш того – таких платників, таких податківців, якими
їх вчення і Християнська релігія навчили бути і потім нехай відважаться
сказати, що є вона несумісна з благополуччям держави. Нехай лише не завагаються
сказати, що якби до вчення Христа дослухалися та застосовували його, – було б
воно спасінням для держави»
Святий Августин, Ad Marcellinum, AD 412
Про автора: Адам Ґмурчик, польський політик,
публіцист, діяч та Голова націоналістичної партії Narodowe Odrodzenie Polski
Коментарі
Дописати коментар