Кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та
фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не
проявляються, то це є доказом, то дана нація вже перебуває на шляхах упадку та
деґрадації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання
здобуття тих загальних засобів, що для свого насичення й скріплення вимагає її
організм. До певного часу ці середники здобуваються інтенсивним використанням
внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими.
Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікаії, коли в певному
моменті пропорція вложених зусиль не дає вже відповідного еквіваленту, бо
останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спиняти
свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї
розгонової енергії. Ніяка здорова нація не піде на самообмеження; вона шукає
поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані
однаковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище,
що його називаємо імперіялізмом.
Національно-державницький імперіялізм — це неминучий
прояв історії. Він постійно діє, без огляду на внутрішні політичні устрої
державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні
й соціялістичні теорії, що пояснюють імперіялізм недостачею “розуму” в людей,
діянням “стихій руїни” або впливами “націоналістичної буржуазії” — не
витримують ніякої критики. Бо імперіялізм, беручи його в широкому розумінні
постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без
виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони — зовсім
протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядам. Їх теорії, що
зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість “поступу”,
кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв “руїнницьких сил” — в найменшій
мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії.
Як у фізіології життя чергується із смертю, а
відпочинок організму з його активністю (накопичення й витрата енергії), так і в
суспільному житті періоди рівноваги й спокою заступаються періодами порушень і
боротьби. З того циклічного чергування явищ життя витворює свої “генеральні”
напрямні, що, мимо ілюзорних переривань і зигзагуватости, творять загальну
лінію розвитку. В цьому процесі не важко добачити чисельні приклади, коли довгі
періоди спокою спричинювали занепад, тоді як війни ставали фактором поступу.
Націоналізм усвідомлює собі й творче значіння миру в певних умовах, одначе це
не засліплює його розуміння підставових законів існування націй і їх відношень
між собою, що базуються не на уроєних мріях про “згоду” “братерство” і
пацифізм, лише на неминучих противенствах.
Пацифістичні демократи добачують можливість вічного
миру в майбутньому морально-духовому перероджені людей, що виключатиме всяке
змагання; комуно-соціялізм фальшиво твердить, що сучасний національний поділ
світу належить до історичної категорії — в будучому нації зникнуть, а з ними і
причини міжнаціональних противенств. Ці теорії заперечує історія й дійсність.
Трансформація рас і антропосоціологія вказують, що внутрішньо міняють, або
цілком зникаючи, раси та їх етнічні вияви витворюють на своє місце нові етнічні
колективи, що їх розвиток йде не по лінії нівеляції, лише навпаки —
диференціяції, зріжничкування. Цей процес не лише не спинився, але ще посилився
в нашу епоху у вигляді прагнення навіть найменших народів до національної
емансипації. Вислідом цих прагнень і є сучасне явище націоналізму, що набирає
вже світового значення. На етнічно-національний поділ людства впливає
незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітности складових
елементів життя — творить його величаву суспільну гармонію… І чи ж можна
думати, щоб цей, ділаючий із глибин тисячоліть, закон був змінений приписами
спекулятивних марксівських та інших теорій?!. Будучніть може колись змінити
конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснилися у вигляді
запровадження світової однозгідної й одномовної космополітичної комуни… Одвічні
побудники життя лишаться тими самими!..
Сама можливість переродження людської психіки — як це
собі уявляють різні псевдогуманісти — є не лише нереальною, але й аморальною
супроти цілої природи людини. Остання творить із себе складний комплекс свідомости,
індивідуальних духових рис, інстинктів, побуджень, почувань і нахилів. В ній
зосереджується сумарна сукупність “добра” і “зла”, а в цій сукупності первні
сили, почуття пристрасти, інстинкт боротьби є одними з найголовніших. Цього не
можуть збагнути гуманістичні фантасти, що схильні приписувати “розумові”
виключне значення та уважають людину за вродженого носія самого “добра”, що
“псується” лише в наслідок побічних впливів і соціяльних умов… Заперечуючи в
цей спосіб фізіологічні й психологічні бакени, вони нищать в людині те, що
поруч розуму, надає їй життєву стійкість і імпульси до творчости — її
інстинкти. Розум і суспільна організація справді повинні ставити тверду межу
шкідливим виявам цих інстинктів. В цьому й полягає змисл соціяльности людини. Але
спроби їх цілковитого знищення є утопійні та навіть шкідливі. Бо коли б навіть
таке духове “спацифікування” людей здійснилося, то від того не ущасливилося б
саме життя… Бо ж чи справді його зміст, глузд і радість полягають в самому
абсолютному спокою, з безтурботним сірим животінням із дня на день, в
запровадженні якогось всесвітнього “санаторія” з мільярдами анемічних євнухів
на землі?!. Рівноділаюча творчого життя складається з елементів добра й зла, з
напруження й відпочинку, з поразок і перемог, з втрат і надбань, з жертвенних
шукань і радісних, хоч і важких, здобутків… Основою існування є противенства,
боротьба і сила.
Микола Сціборський, «Nаціократія», 1935 р.
Коментарі
Дописати коментар