Історія подвигу павлоградця ст. сержанта Тимофія
Зубенка.
... Вранці 1-го серпня 1944 р. після потужної
артпідготовки частина 102 гвардійського стрілецького полку почала форсування
Вісли. Рота Купчина одна із перших переправилася на протилежний берег річки і
зайняла невеликий плацдарм на березі. Гітлерівці, ввівши в бій резерви,
намагалися скинути бійців у річку.
Бій нерідко переходив у рукопашний. Командир роти
Купчин, керуючи боєм, засікав вогневі позиції противника і передавав інформацію
у штаб полку. І артилеристи влучним вогнем знищували ці цілі. Незважаючи на це,
фашистський натиск на радянські підрозділи був такий сильний, що наступаючі
роти втратили більшість солдат…
Одними з перших учасників захоплення і розширення
плацдарму було відділення ст. сержанта Зубенка Т.М., а надійний зв'язок Купчину
забезпечив особисто Зубенко.
Розповідь Тимофія Микитовича Зубенка про ці події
переповідає його син, Микола Тимофійович Зубенко.
Мій батько, старший сержант Зубенко служив в роті
звязку 102 полку 35 гв. Дивізії 62-ї армії Чуйкова (пізніше ця армія стала 8-ю
гвардійською) .
Це було при форсуванні Вісли. Батько був командиром
відділення зв’язку. В нього було двоє підлеглих по службі, а по-людськи – два
фронтових друга.
Його безпосередній начальник, командир роти зв’язку
Михайло Матвійович Єрьомін –– звичайний сільський учитель з Курської області.
Форсування Вісли почалося з захоплення на протилежному
березі невеликого «п’ятачка», який мав бути розширений на плацдарм, але для
цього з ним необхідно було встановити телефонний зв'язок. Обидва солдати його
відділення під шаленим обстрілом на човні потягли через ріку дроти зв’язку, але
невдало – вибухом міни, чи снаряда дроти були пошкоджені. Знервований командир
полку Ойхман, погрожуючи розстрілом за невиконання наказу, посилає Зубенка
особисто встановити зв'язок. Його виручає селянська кмітливість – щоб дроти не
пошкодили вдруге (і взагалі сліпим попаданням) їх слід покласти на дно. Для
цього він збирає осколки та все, що можна прив’язати до дротів і сам-один
вирушає човном через ріку, через 30-50 метрів прив’язуючи вантажі до дротів. Під
посиленим обстрілом, неушкоджений вже доплив до прибережної коси. До берегового
відкосу через вузьку смугу води за косою залишилось зробити лише один останній
кидок... Але тут налетіли «каруселлю» два ворожих штурмовики і почали бомбити
мінами, які солдати прозвали «квак ушками» за характерний звук при розриві.
Прилип до піщаної поверхні, а в голові пульсує: «квак» – не моя, «квак» – не
моя… (Своєї не почую). Чи то льотчики бомбили дроти, а не солдата, чи то мали
слабку підготовку, чи просто пощастило – але висипавши міни літаки відлетіли.
Останній ривок – і зв'язок встановлено! А в окопі плачуть його фронтові
друзі-зв'язківці: – Микитович! На тебе стільки висипали мін,що ми думали, що
від тебе і сліду не залишилося…
Після встановлення зв’язку на їхній ділянці почалася
переправа.
Після такої важливої і вдалої військової операції
НАКАЗ: всім, хто на даній ділянці форсування відзначився першим (перший
розвідник, перший десантник, перший зв’язківець, перший сапер і т.д.) – подати
списки на присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Командир роти зв’язку
Михайло Єрьомін подає зв’язківця ст. сержанта Зубенка Тимофія Микитовича.
Командир полку Ойхман Зубенка викреслює, а подає свого зв’язківця Шаміца.
Командир дивізії під час операції знаходився на командному пункті полку
Ойхмана, а Шаміц подавав йому слухавку при встановленні зв’язку з «п’ятачком» –
і він справедливо викреслює Шаміца. Чи був хтось вписаний інший – історія
мовчить. Так 102 полк і 35 дивізія недоотримали героя-зв’язківця.
Після закінчення війни з дивізії було відібрано
дев'ять достойних вояків (один з тисячі) для участі в Параді Перемоги в Москві.
Вимоги до учасників були дуже жорсткі – перевірялися і соціальне походження, і
біографія, і кількість та вагомість нагород, і таке інше. Тимофій Микитович
успішно пройшов відбір. Потім в Москві пройшли збори з інструктажами і
тренуваннями, під час яких їх учасники познайомилися і здружились.
Мій батько, маючи високий зріст, у своїй колоні на
самому Параді Перемоги йшов в першому ряду правофланговим.
Свого часу, учасників «Лєнінського суботника», які
несли з Лєніним дрючок назбиралося до 800 душ, так і тут, в Павлограді
об'явилося декілька «учасників» Параду Перемоги 1945 року в Москві. На запит
військкомату до Москви була відповідь, що всі учасники параду були нагороджені
медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.»
посвідчення (рос: «удостоверение») до яких були червоного кольору серія від №
до №№). Таким чином всі липові претенденти від «дрючка» тихо відпали, залишився
один справжній учасник параду Т.М.Зубенко. (Всі більш пізні посвідчення були
білого, або рожевого кольору).
У 1985 році Тимофій Микитович отримав повідомлення з
військкомату про запрошення живим учасникам Параду Перемоги 1945 року, через 40
років 9 Травня знову окремою колоною пройти Красною Площею Москви. Батько
прийшов з військкомату радісно збудженим, в очікуванні свята літав на крилах.
Наближається свято – тиша, вже пройшло 9 травня –
тиша. Одного разу бачу в батька сльози на очах – він дізнався, що на Параді
9травня замість нього побував Голова Ради ветеранів Павлограду. Так він і його
бойові побратими були підло позбавлені зворушливої зустрічі.
Після війни до
самої пенсії батько працював в професійній пожежній частині №7, (чергував добу
через три), а в вихідні підпрацьовував заправником вогнегасників, забезпечував
якісними вогнегасниками Павлоградський, Юр'ївський, Синельниківський,
Васильківський, Петропавлівський райони. За чесну віддану працю був
нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, а односельці обрали його
квартальним.
Після війни до свого фронтового товариша Зубенка
приїздив з Курської області у гості його безпосередній командир, фронтовий
товариш Єрьомін Михайло Матвійович, а також з Алма-Ати фронтовий товариш
Коробов Михайло Миронович (зв’язківець-радист), який прокладав дротовий зв'язок
в бункер Рейхстагу, з його слів – замість Зубенка. (На початку штурму Берліна
батько був поранений і знаходився в госпіталі).
1993 року батько помер, а в 1995 році з військкомату
приходить листівка: «Дорогой Тимофей Никитович, поздравляем Вас с 50-летием
Победы, желаем… і т.д.». Перша думка була піти до військкомату і «подякувати»
сволочам за поздоровлення і побажання… Щораз, коли згадую ці останні події в
житті батька і після його смерті – стискаються кулаки і темніє в очах від
гніву…
Олена Матушек
Вони ще
прийдуть, прийдуть, прийдуть,
Вони іще
покличуть нас,
І всі свої
нетлінні кривди
Обернуть на
каральний час.
Бо всі роки –
допоки світла –
Допоки ми собі
жили,
Вони – німі,
безгласі свідки –
При нас
невидимо були.
Все бачили. І
не прощали.
І не простять
уже повік,
Те, що
прислужницьки мовчали,
Неправдам
загубивши лік.
І – продавали,
Й продавались,
І все дощенту
продали,
І з фарисеями
братались,
І фарисеями
були.
Так буде (як
ніколи зроду),
Мов суд
господній буде це:
Історія мого
народу
Криваве підведе
лице.
Р.S:
1. За офіційною статистикою, Героїв Радянського Союзу
Другої світової війни «вєлікороссов» – 8160; українців – 2069;
– уже зараз
додайте до нашої чисельності трьох
невизнаних українців-героїв – стане 2072;
– в своїх краях
розшукайте і додайте таких же невизнаних героїв;
– відніміть зі
списку «вєлікороссов» і додайте героїв-українців Курської, Білгородської,
Півдня Воронежської, Ростовської областей; Кубані, Ставропілля, Далекого Сходу
(Зелений Клин) та інших українських анклавів в Московії, яких з їх волі (чи
неволі) записано «русскімі»;
– викиньте
«дєланих» героїв (типу панфіловців).
Певен:
статистика разюче зміниться.
2. Також певен, що прості солдати розрізняли один
одного не за національною належністю, а за людськими якостями. «Хохлов»
відсівали і їх роль применшували (і применшують зараз) свідомі російські
шовіністи, щоб цим спровокувати неприязнь і розділення, але за цим – і небажане
для них поглиблене дослідження історичних подій (таких, з якими ви щойно
ознайомилися).
3. Позитив у зневажливому висловлюванні Путіна в тому,
що він применшенням ролі України в
перемозі і протиставленням («…потому что мы, русские, − народ-победитель»)
опосередковано визнає, що ми, українці, – інший народ, хоча на загал скрізь і
завжди прищеплюють всім брехливу думку, що українці «тожє русскіє», що ми з
ними – один народ. (Матеріал в тему: МЫ РУССКИЕ – КАКОЙ ВОСТОРГ!!).
Мирослав Вересюк.
«БЄЗ УКРАІНИ Б
ПОБЄДІЛІ»
У вашу душу я
не лізу,–
Душа для кожного святе.
Тоді чому, мов у валізу,
У мою душу лізете?
Як міг, імперський недомірок,
Байстря проекту КГБ
Собі дозволити цей вирок
І так принизити тебе:
„Бєз Украіни б побєділі…”
Мільйони дочок і синів
Твоїх здригнулися в могилі
Від цих страшних, цинічних слів.
Всі твої жертви, Україно,
Із вуст правителя Кремля
Були даремні? То ж повинна
Розверзнуться під ним земля!
Не провалилася! Змовчали:
Промовчав Уряд, Президент,
У Раді також не вбачали
Це за серйозний інцидент.
Як цим мільйонам розказати,
Що їх даремна смерть була?!!
Не треба їм було вмирати,–
Росія б так перемогла…
Коли принижують заслугу
Мого народу в Перемозі,
По рабськи зносити наругу,
Терпіти мовчки – я не в змозі.
Це глум над пам’яттю святою
Усіх полеглих у ті дні
І тою страшною ціною,
Що мій народ сплатив війні.
Підбірка матеріалів і редакція Володимира Степаненка
Джерело: LELEKA NEWS
Коментарі
Дописати коментар