Криївки, схрони, бункери допомагали ОУН—УПА активно боротись проти радянської влади до середини 50-х років минулого століття
І понині, по 65-х роках створення
Української Повстанської Армії, у багатьох істориків, військовиків, політиків
постає питання: як могла повстанська армія без будь-якої допомоги ззовні
протягом десятиліття воювати проти двох найсильніших військових, соціальних
тоталітарних державних потуг тогочасного світу — фашистської Німеччини і
більшовицької Москви?
Зрозуміло, що це була реалізація
стратегії ОУН — опертя на власні сили, на всенародну підтримку боротьби за волю
і державність. Але стратегія реалізовувалася в тактиці, у практиці боротьби і
спротиву окупантам. Саме її й донині вивчають у військових академіях світу.
Пригадується знімок із газети «Известия» радянських часів, на якій нібито
Ярослав Стецько зустрічається з афганськими моджахедами і передає їм досвід
підпільної боротьби... Значить, той досвід, вироблений українським підпіллям,
справді був і є цінним. І однією з його складових — таємні сховки — бункери і
криївки, в яких перебували вояки, діяли підпільні шпиталі, друкарні,
ідеологічні вишколи...
Ой там, у лісі,
є криївка
З історії визвольної боротьби
знаємо сотні боїв повстанців з окупантами. І у відкритих протистояннях навіть
за важких обставин вони здобували перемоги. І протистояти тій чесній безмежно
патріотичній силі можна було лише підступом, провокаціями, зрадництвом, які
стали головною зброєю зайд. Тому так багато в повстанському і народному вже
фольклорі пісень про те, як у криївці «три браття з Прикарпаття життя за волю
віддали»...
То що ж являла собою криївка чи
бункер, хто її придумав, які інженери їх будували? Пригадую, на початку 90-х з
ініціативи Музею «Чорний ліс» побіля села Грабівки було відновлено криївку-бункер.
Щоправда, ідея самого музею не була реалізована, а криївку без догляду і
нагляду наші горе-туристи чи то вандали зруйнували. А була вона добротною.
Врита у крутий берег лісового струмка, який своїм маленьким рукавом запливав і
в криївку, давав воду тим, що проживали тут, і очищав житло. Зсередини воно
було викладено добротним кругляком, розділене на житлову і господарську
частини. Була тут піч-буржуйка, комин якої вміло замаскований виходив у розлоге
грабовиння з ялинчаком, двоповерхові нари, гасова лампа та потрібний інвентар,
запас продуктів... А труба-віддуха для надходження свіжого повітря виведена у
розгалуззя замохнявілих коренів дерев, що росли зверху. Ввійти до неї можна
було, піднявши у певному порядку невелику молоду розлогу смереку, яка маскувала
вхід...
Переді мною карта криївок і
бункерів вояків ОУН—УПА, котрі були під командуванням курінного «Довбуша» в
селах Зеленій і Бистриці (колишня назва Рафайлів) Надвірнянського району від
1943-го до 1955 року, яку надав голова Всеукраїнського братства ОУН—УПА Михайло
Зеленчук, і в багатьох із цих схронів йому доводилось перебувати.
— Перший осідок започаткований ще
під час німецької окупації, коли декілька членів ОУН переховувалися від гестапо
і зимували з 1943-го на 1944-й у старій робітничій колибі в урочищі «Розтока»
села Пасічни біля гори Шуварянки, — розповідає Михайло Зеленчук. — Ця колиба
була притулком і для рою «Мономаха» — Дмитра Смеретчука з роєм сотні «Крука»
курінного «Довбуша». Довелося перебувати тут і мені, пораненому 4 грудня 1944
року в бою біля села Порогів. Під горою Чорткою в околиці присілка «Ганок» у
1946—1947 роках діяла велика криївка на 20 осіб, споруджена для проживання
командного складу куреня «Довбуша» — «Бескида». Рядові були відпущені на
зимівлю по домівках з наказом проведення військового та ідеологічного вишколу
навесні 47-го. А командний склад квартирував у криївці. У різні часи з 1947-го
до 1955 року діяли криївки на хуторах «Чертіж», «Рівня», на південному узбіччі
гори Синячки, північному схилі гірського хребта Таупешірки у с. Рафайлові
(нинішня Бистриця), на пригірку біля річки Рафайловця, на прибережжі ріки
Перелуки в старому зрубі, на горі Березовачці біля присілка «Рівня», в скелі
під вершком гори Максимця...
У цих криївках і бункерах
зимували чи перебували тимчасово від кількох до 16 повстанців. У 1950-1951
роках, — продовжує пан Михайло, — неподалік присілка Добромирецького діяв
бункер зв’язківців крайового проводу ОУН на терені нашого надрайону, який
очолював старший булавний УПА «Яркий» — Ярослав Обрубанський з Делятина. Вони
обслуговували двічі на місяць три основні пункти зв’язку: біля гори Хом’яка, в
околиці гори Сивулі та біля гори Станимира над с. Порогами на полонині
«Кінська». Вони були підпорядковані командирові «Грому». У цьому запіллі жили
«Яркий», «Дуб» — Дмитро Верхоляк, «Лис» — Петро Гунда та «Байда» — Микола
Венгрин із Максимця... Бункери, криївки, схрони, всезагальна підтримка народу
сприяли тому, що повстанська боротьба за волю і державність тривала більш як
десятиліття...
Народний винахід
Тож звідкіль пішла і як склалась
тактика використання такого способу боротьби з переважаючими силами ворога?
Наукове дослідження цієї теми здійснив доцент Прикарпатського національного
університету ім. В. Стефаника Михайло Паньків. З ним наша подальша розмова.
— Бойовою тактикою УПА була
партизанська війна, суть якої — скритність, рухливість, швидке маневрування,
раптовість наступу і свобода дій. Партизани діють за принципом: неочікувано
атакувати і зникнути, — ділиться думками Михайло ількович. — У партизанів немає
тилу, постійного фронту, збройних заводів, державного забезпечення. Сила їх
ррунтується на всебічній підтримці населення, високому моральному стані, знанню
місцевості, загартованості, відвазі, винахідливості, ризику та іншому.
— Усе це в сукупності і давало
можливість повстанцям більше десяти років вести боротьбу проти вишколених і
добре озброєних каральних частин — як німецьких, так і радянських...
— Так, але маємо знати, що
боротьба УПА розділяється на два періоди. Перший — із 1942-го по 1947 рік —
характерний оперуванням відносно великими військовими структурами (курені,
сотні, артилерійські і навіть танкові підрозділи), очищення від ворога окремих
регіонів і навіть тимчасове встановлення на них національного адміністративного
управління. Та після закінчення Другої світової війни стягнення на українські
землі численних військових формувань змусило УПА вдатися до тилових форм
партизанської боротьби із застосуванням таких тактичних прийомів, як
несподіваний напад, засідка, знищення високопосадовців окупаційної влади,
диверсії, саботаж, рейдування регіонами, глибока конспірація.
— Зупинімось на останньому.
Звідки взявся досвід будівництва різноманітних укрить?
— Насамперед нагадаю, що західний
регіон споконвіку був на перехресті і в центрі різних подій, численних нападів
кочівників. Споруджували схованки карпатські опришки від польських та
австрійських військових загонів, у часи Першої та Другої світових воєн, зокрема
для проживання сімей, житла яких були зруйновані в час воєнних дій...
— Але партизанський бункер,
напевно, мав свої особливості.
— Безперечно, згідно з
функціональними призначеннями, особливостями будівництва й інтер’єрів їх
поділяли на схрони, криївки, бункери. Схрони в свою чергу поділялись на
тимчасові схованки і схрони-склади. Тимчасові схрони — це невеликі схованки під
землею або на горищах, у стодолах, оборогах. Схрони будували також у бокових
нішах криниць. Під них використовували походющі ями, в яких тримали картоплю. У
них перебували під час облав, тобто кілька годин.
У схронах-складах зберігалася
зброя, всіляка амуніція, архіви ОУН—УПА. 1972 року склад амуніції був відкритий
у кар’єрі Загвіздянського цегельного заводу. А вже у наші часи, в 2003 р., тут
же було відкрито нерозсекречений НКВС бункер. Склади-бункери розміром 6 на 18
та 4 на 6 метрів діяли біля села Лицівки Рожнятівського
району. Варто зауважити, що для тривалих боїв видавали для кріса по 200-300
патронів, а на кулемет 4000-5000 набоїв, а на німецький «МГ» — до 7000. Збройно-амуніційні арсенали були
розміщені по всьому терені так, що після кожного бою відділ міг швидко добитися
до якогось із них. За таким же принципом влаштовувались і харчові склади.
— Щодо схронів тимчасового
переховування, їх здебільшого обладнували в обійстях чи десь поруч із ними?..
— Так, їх найчастіше викопували у
стайнях, стодолах, під печами у хатах. Скажімо, житель Іваниківки
Богородчанського району Василь Павликівський, повернувшись додому на відпочинок
із рейдового походу УПА, викопав схрон під жолобом, з якого і був вхід. Але
коли такі схрони почали виявляти, то їх засипали, а викопували під дровітнею.
Облаштовували схрони між внутрішніми стінами житлових і господарських будівель,
на горищах і стрихах...
— А були ще криївки...
— Їх було найбільше. Це добре
замасковані землянки, в яких могли перебувати два, п’ять, а то й більше
підпільників. За нашими дослідженнями, в одному селі функціонувало чотири-п’ять
таких сховищ, а отже, в області — до трьох тисяч. Не всі вони були викриті, і
точну їх кількість визначити не можна. Скажімо, у Вербівцях Городенківського
району діяло сім криївок, дві з яких викрили червонопогонники. У селі
Топорівцях — 15 криївок, з яких було виявлено п’ять...
—Пане Михайле, але наш край за
природно-кліматичними умовами зовсім різний, є гірська лісиста місцевість, а є
низинні малолісні райони. Чи враховувалась ця специфіка при облаштуванні
криївок?
— Безперечно, насамперед скажу,
що вони поділялись на літні і зимові. Місця літніх криївок на Покутті й Опіллі,
де не було лісу, вибирали поза орними землями — на пасовищах, неужитках, у
заростях, урочищах. У гірських і передгірських теренах їх споруджували в лісах,
у неприступних місцинах. Перебували у них повстанці до перших снігів, бо
пізніше сліди могли видати місце сховку партизанів. Зимові криївки
обладнувались у господарських будівлях, хатах, на горищах, на подвір’ях, під
пивницями, походющими ямами, печами...
— Але, як свідчить Михайло
Зеленчук, бувало, групи підпільників зимували і в лісових криївках.
— Так, та вони повинні були мати
добрий запас харчів, бочки гасу чи бензину, бо їжу варили на примусах, і не
сміли виходити назовні у снігові періоди, аби не видати себе. Варто зауважити,
що
Схрони були складними спорудами
Для того, аби їх звести, треба
було не лише вдало вибрати і замаскувати місце серед того чи іншого ландшафту,
але й мати інженерну винахідливість та кмітливість: передбачити водопостачання
і каналізацію, вентиляцію і захист від затоплення зливами чи талими снігами. У
них були кухні, відділення для спання, для занять, вбиральня, через один із
відсіків лісового сховку мав обов’язково протікати потічок. Та навіть у таких
«комфортних» умовах жити тижнями, а то й місяцями у підземеллях було вкрай
важко. Вийшовши на природу, люди буквально п’яніли від свіжого повітря, їм
важко було звикнути до наземного життя, де на них буквально на кожному кроці
чатувала смерть.
— Але чимало криївок стали місцем
останнього бою повстанців.
— З тяглістю партизанської війни
енкаведисти-облавники набули досвіду виявлення криївок, траплялось, що їх
видавали «сексоти». У свою чергу підземні бункери почали будувати з
розгалуженими входами і виходами, аби в разі виявлення можна було відступити, а
вкинуті гранати не могли вразити партизанів. Тоді гарнізонники стали
застосовувати отруйні гази, і в багатьох випадках бійці потрапляли до рук
ворогів непритомними.
— А чим відрізнявся бункер від
схронів, криївок?
— Детально про бункери, їхній
інтер’єр, перебування в них написав Степан Стебельський у своїх спогадах «Зимою
в бункері». Схеми окремих з них подано у 38-му томі «Літопису УПА». Найчастіше
їх будували для командирів їх охоронці. Будували лише вночі. Причому за одну
ніч потрібно було вирити десятки кубометрів ррунту, обкласти стіни дошками чи
пеленицями, зробити стелю, все належно замаскувати, щоб на ранок ніхто не міг і
здогадатись, що тут споруджено бункер. В інші ночі сюди завозили харчі, книжки,
друкарські машинки та інші речі, необхідні для зимівлі, як у цьому разі,
дев’ятеро повстанців. Розпорядок був таким. Вставання о 6-й ранку, до сьомої —
руханка, туалет, прибирання. О сьомій — молитва, далі — сніданок, навчання. із
12-ї до 14-ї години — обід. Опісля —
навчання, вечеря, вільний час для чищення зброї, ремонту одягу, молитви... Зимівля
під землею була важким випробуванням, витримати яке було нелегко.
Завдяки всенародній підтримці
— Але «партизанка» активно діяла
до середини 50-х років...
— Ми точно знаємо, що останній
бій упівці дали 12 квітня 1960 року в Підгаєцькому районі на Тернопіллі. Власне
так довго протистояти комуністичному режимові і його каральній системі могла
лише мілітарна сила, яка спиралася на підтримку народу. Щоб воювати у підпіллі,
потрібна була підтримка п’яти-шести дорослих на волі. і якщо через УПА пройшло
більше 100 тисяч осіб, то за їх підтримку каральна система репресувала десь
близько мільйона...
— Для боротьби з повстанцями
використовувались щонайпідліші методи і засоби, аж до псевдобоївок, жорстокості
яких не було меж і які списували на повстанців.
— Робилось усе, аби вибити з-під
ніг повстанців соціальну базу, дискредитувати партизанський рух в очах
населення. і в багато чому енкаведистам це вдавалося. Я знав і знаю людей, які
донині переконані, що їх близьких знищили бандерівці, хоч уже відкрилися
численні факти енкаведистського терору населення задля дискредитації упівців.
— Про що свідчить досвід
підпільної боротьби ОУН—УПА? Чи потрібно
його вивчати нині?
— Це насамперед свідчення
природного розуму й інтелектуального потенціалу українського народу. Адже ніякі
університети не готували фахівців для підпілля, інженерних проектів для таких,
я б сказав, фортифікаційних споруд, не було. Але знаходились умільці, які
тримали їх просто в голові, прив’язували до місцевості і будували не питаючи
дозволу в радянської влади. А щодо того, чи потрібно нам його вивчати, то,
безперечно, що так. Адже маємо знати все про нашу боротьбу за волю, про всіх її
героїв. Будемо сподіватися, що той досвід нам уже не знадобиться. Хоч у
військових академіях багатьох країн його вивчають, упівську практику, тактику,
досвід застосовували і застосовують в багатьох країнах, у тому числі в
індокитаї, Афганістані, в Центральній Америці. Широко відомий вислів генерала
Шарля де Голля, який говорив, що якби у нього була така армія, як УПА, то
німецький чобіт не топтав би французьку землю. Але є ще зізнання кубинського
революціонера Че Гевара, який сказав: «Якби мені таких партизанів, я б ніколи
не програв війну».
Отже, досвід досвідом, а головне
у підпільній війні — люди, такі, якими були вояки УПА.
Богдан ВІВЧАР
Коментарі
Дописати коментар