Автор - Денис Ковальов
Українці
протягом всього ХХ ст. боролися за утворення незалежної соборної самостійної
Української держави, і не важливо на боці кого вони воювали. Але, події жовтня
1917 р., що призвели до створення радянської держави, показали, що українці
мають певний бік, союзниками якого вони точно не будуть. Після поразки у
національній революції 1917 – 1921 рр., яка призвела до того, що багато
свідомих українців або були знищені радянським чи польським урядами, або ж
знаходились в еміграції у більш демократичних країнах як Чехословаччина,
Франція, Велика Британія, Фінляндія, Естонія, Швеція, Канада та США. В цих
країнах, свідомі українці не тільки об’єднувались у спілки, за для боротьби за
створення соборної самостійної Української держави, але й утворювали військові
формування для подальшої боротьбо з СРСР та Польщею.
Таким військовим формуванням стали українські добровольчі підрозділи на боці Фінляндії, що воювала з СРСР у 1939 – 1940 рр., вони були сформовані в січні 1940 року в Фінляндії. Добровольці здебільшого набиралися з полонених радянських військовослужбовців і озброювалися фінською та трофейною радянською зброєю. Однострої були фінськими із чорними кашкетами, хоча в багатьох випадках українці продовжували носити радянську уніформу, доповнюючи її мазепинками (UkrainianBergmutze). На мазепинці кріпився знак Тризуба; деякі
вояки мали значки, діягонально розділені на синю та жовту смужки. Синьо-жовті
армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції. Хоча зараз нам дуже небагато відомо про кількість
і розташування українських добровольців у Фінляндії, більше відомо про
командира одного з підрозділів — Юрія Горліс-Горського (відомого автора роману
про повстанську антибільшовицьку боротьбу в Україні «Холодний яр»; його
справжнє прізвище — Городянин-Лісовський).
Опинившись на боці Фінляндії українці
відчули себе більш вільними від ідеологічного натиску більшовизму, а ті, хто
приїхав з демократичних країн проводили пропагандиські вишколи серед
побратимів. Так, за словами самого Ю. Горліс-Горського, прибувші з-за лінії фронту «червоні» українці
не могли зрозуміти, як вони можуть бути українцями і тим паче братися за зброю
і йти на боротьбу зі своїми так званими «братами» - комуністами.
Коли розпочалася радянсько-фінська війна, Ю. Горліс-Горський взяв
участь і в ній. На початку 1940 р. він їде до Фінляндії,
де формує підрозділ з полонених українців. Український добровольчий загін
тільки завершував своє формування і тому встиг прийняти бій лише в обороні
селища Колла. Битва при Колла тривала з 7 грудня 1939 р.по 13 березня 1940 р., з деякими перервами. Українці мужньо боронили непорушність
державного кордону незалежної Фінляндської Республіки. Радянські війська почалисвій наступ чотирма дивізіями проти фінських загонів 23 лютого, в
знак річниці утворення РСЧА. Фіни успішно оборонялися, у траншеях з
фінського боку були українці на чолі з Ю. Горліс-Горським. Фінське командування
дало завдання утримувати плацдарм біля селища Колла і ні в якому разі не
допустити прориву більшовиків. Український загін вночі прокрадався до ворожого
табору і підривав склади із зброєю, провіант – забирали. Така «окопна» війна
тривала до кінця війни. Як вояки, українські підрозділи мали шалений попит
серед фінського військового командування. Навіть сам маршал К.Г. Маннергейм
просив Ю. Горліс-Горського надати батальйон українців для оборони Вііпурі
(Виборгу), щоб не дати радянським військам просунутись у глиб Фінляндії. Але Ю.
Горліс-Горський вважав, що героїчність, українців не зможи більше і довше
протистояти більшовицькому наступу. Після поразки Фінляндії у війні, Ю.
Горліс-Горський повернувся до України з багатьма соратниками, однак деякі
залишились в Фінляндії і були нагороджені орденами за заслуги перед Суомі і в
боротьбі за її свободу. Таким чином, уряд Фінляндської Республіки визнавав
присутність і активну участь українців у війні проти СРСР. Президент Кюості Калліо власноруч підписав декрет,
за яким всі іноземні військові, які воювали на боці Фінляндії одержували
грошову винагороду, ті з них, і українці також, що залишились жити у Фінляндії
отримали безкоштовно фінський паспорт та фінське громадянство.
Що ж стосується українців, які воювали
на боці РСЧА, то вони були військовими зарахованими до 44-ої Щорсівської дивізії К. Мерєцкова.
До війни місцем її дислокації був Житомир, але дивізію перекинули звідти на
північ, до Карельського перешийку, не видавши ані теплих кожушків, ані валянок,
ані рукавиць. 30 листопада 1939
року командарм 2-го рангу Кирило Мерєцков віддав своїм військам такий наказ:
"Виконуючи священний обов'язок перед радянським урядом й нашим великим
народом, наказую військам Ленінградського воєнного округу перейти кордон,
розгромити фінські війська й убезпечити на вічні часи північно-західні рубежі,
а також місто Леніна - колиску пролетарської революції".
30 листопада о 8:30 розташовані на
радянсько-фінському кордоні війська РСЧА після 30-хвилинної артпідготовки пішли
у наступ від Білого моря до Фінської затоки на всьому фронті, протяжність якого
сягала 1 610 км .
Командування РСЧА орієнтувалося
на швидкий прорив і розраховувало вести
безупинну й маневрену блискавичну війну. Вище радянське військове керівництво,
на чолі зі Сталіном, було
впевнене у такому ході кампанії проти Фінляндії. Радянські війська були
поділені на 4 армії: 14-а Армія, що дислокувалась у районі Петсамо (Лапландія),
складалась з 3 дивізій; 9-а Армія (кандалакшський, ухтинський, ребольський
напрямки) - 4 дивізії; 8-а Армія (петрозаводський напрямок) - 6 дивізій й одна
танкова бригада; 7-а Армія (Карельський перешийок) - 9 дивізій, 1 танковий
корпус й 3 танкових бригади.
На шляху дії кожної армії з перших
днів війни розгорнулись жорстокі бої. Проте дуже
цікавим є, передусім, доля 9-ї армії, до складу якої входила 44-а Київська
стрілецька дивізія ім. Щорса, більшість якої складалась з етнічних українців.
Перед 9-ою Армією (54, 122, 163, 44 дивізії) було поставлено завдання,
наступаючи на Каяані, вийти на рубіж Кеміярві-Контіомякі, а також захопити порт
Оулу на березі Ботнічної затоки (захід Фінляндії), що завадило б наданню ззовні
необхідної допомоги Фінляндії й повністю ізолювало б її збройні сили.
Мета командування
РСЧА була проста – розсікти Фінляндію на дві частини й
ізолювати її від Швеції. Вихід до кордону зі Швецією вважався аксіомою –
настільки великою була впевненість вищого радянського військового керівництва,
що Швеція стане посередником, для надання Фінляндії допомоги з США та
Великобританії.
29 листопада Ленінградський воєнний
округ дав військам наказ: "Після виходу до кордону Швеції та Норвегії
не дозволяється робити постріли й допускати провокацій. На кордоні необхідно
вітати солдат шведської та норвезької армій".
44-та дивізія згідно з першим планом
повинна була діяти на лівому фланзі, тобто на Кухмо-Каяані, оскільки він був
обраний для нанесення головного удару. Проте з 15 грудня в силу нових обставин
ця дивізія повертає на центральний напрямок на Ухту на допомогу 163-тій
дивізії. Тепер там планувалось нанести основний удар. Наступ 163-ої дивізії, терміново
перекинутої до кордону невідомою фінській розвідці трасою з Ухти, йшов за
наміченим планом. Треба було взяти селище Суомуссалмі,
вийти на розвилку доріг й, з'єднавшись з 44-тою дивізією, рухатись далі на
Оулу. 163 сд під командуванням Зеленцова наступала з північно-східного напрямку
(через містечко Юнтусранта) і з південного сходу (по дорозі на Раате).
За перші 4 дні дивізія, незважаючи на складний рельєф місцевості, пройшла 50
кілометрів в глибину фінської території. І
вже 8 грудня 1939 року
червоноармійці взяли селище Суомуссалмі
й змусили фінів (їх було всього близько 1.5 тисячі) відступити до озера
Кіантаярві.
|
|
|
|
Ситуація корінним чином змінилася з
прибуттям в район Суомуссалмі фінського підкріплення – бойової групи на чолі з
полковником Хьялмаром Сііласвуо, який отримав наказ від самого
головнокомандуючого Маннергейма не
дати прорватись до Оулу і Каяані. Тактика
була вибрана проста: розсікти сили противника на частини й поступово знищити
їх. У фінів було 5
батальйонів проти 2 полків 163-ої дивізії. Зайнявши вузлові пункти дороги на
Раате і перегородивши бійцям Зеленцова для подальшого просування практично всі
напрямки, полковник Сііласвуо почав штурм Суомуссалмі. Після тижня жорстоких
боїв до фінів підійшли нові частини. З'явились навіть протитанкові гармати.
З телеграми від 19 грудня 1939 року
командуючому 9-тою армією:
"Терміново, по прямому проводу.
Справа в Суомус-Сальмі погіршується.
Наказую прийняті всі заходи й терміново без затримки кинути всі сили 44 СД для
того, щоб не дати противнику, оточити й взяти в полон 2 полки 163 стрілецької
дивізії. Кинути всю авіацію для допомоги 163 стрілецькій дивізії...
Головнокомандуючий -
К. Ворошилов
Член Головної
військової ради - Й. Сталін
Начальник
Генерального штабу - Б. Шапошников"
В цей час фінська радіорозвідка вже
перехопила повідомлення про посилання на допомогу оточенцям 44-ої дивізії
комбрига Виноградова. І тоді полковник Сііласвуо пішов на великий ризик. На
вузькій перемичці між озерами Куйваярві й Куоманярві він виставив заслін на
шляху дивізії, що рухалась по дорозі на Раате, а з найближчих лісів почав
наносити упереджувальні удари
силами загонів лижників.
22 грудня під командуванням Сііласвуо формується 9-та дивізія
(більше 10 батальйонів). Отримавши підкріплення, фінські війська 27 грудня
почали потужний наступ проти сил 163-ої дивізії. Вже 28 грудня їхній спротив було
зламано. Велика частина особового складу дивізії відступила на північний схід
вздовж озера Кіантаярві (і це тоді, коли 44-та дивізія знаходилась на відстані
всього 10 кілометрів). Залишки дивізії (а втрати були близько 30% у людях і 15%
у важкому озброєнні й техніці) перегрупувались для оборони в районі Юнтусранта.
Тим часом полковник Сііласвуо всі сили, що були в його розпорядженні спрямував
на оточення й знищення 44-ої дивізії. Військові 44-ої дивізії, рухаючись на з'єднання
з 163-ою, сильно розтягнулись й опинились затиснутими між лісами й болотами на
дорозі Раате. Фіни, прекрасно орієнтуючись в цій місцевості, кожного дня
влаштовували завали з дерев на шляху просування дивізії. Сапери-червоноармійці
рухалися в кінці колони й не могли вчасно розчищати дорогу. Стало неможливим
відправити в тил поранених і хворих (фінам таки вдалося перерізати сполучення
дивізії). До того ж фіни знищили прикордонний міст, тим самим повністю
відрізавши дивізію від тилових комунікацій.
Становище щогодини погіршувалося.
Внаслідок ударів фінських частин з 30 грудня 1939 року по
4 січня 1940 року 44-а дивізія була розчленована на шість окремих осередків
опору. 4 січня О. Виноградов
докладав в штаб 9-ої Армії: "...Противник зосереджує свої сили , щоб
перерізати оборону дивізії. У зв'язку з відсутністю продфуражу настрій поганий,
коні дохнуть, бензину та боєприпасів майже немає...".
Збереглися свідчення кількох рядових, в
яких вони висловлюють своє нерозуміння цілей війни проти Фінляндії, небажання
воювати за Радянську владу та даремність таких значних жертв серед
червоноармійців. Героїчний опір фінів, небажання ставати "союзною
республікою", на їхню думку, були зумовлені тим, що фінський народ добре
знав, до чого призвела масова колективізація і
антиукраїнська коренізація в СРСР
та вУкраїні зокрема.
Деморалізації бійців 44-ої дивізії сприяло також те, що їм рідко коли вдавалося
побачити мертвого фінського солдата (фіни мали чіткий наказ забирати з поля бою
всіх полеглих товаришів), в той час як червоноармійці, рятуючись від лютого
холоду, були змушені влаштовувати собі схованки з трупів загиблих однополчан.
Як згадують очевидці тих страшних
подій, розстрілявши з кулемета фінського снайпера, який влаштувався неподалеку
на дереві, радянські солдати відразу ж кинулися до місця його падіння. Проте
замість трупа знайшли лише сліди від крові та двох пар лиж, які зникали в
гущавині лісу.
Один з ідеологів ОУН, Петро
Федун (Полтава), автор відомої пропагандистської брошури "Хто такі
бандерівці і за що вони борються", у 1940-ому служив у РСЧА. В нього є дещо наївне оповідання
"Прапор Фінляндії" – червоноармійці з України знаходять у вбитої
снайперши національний прапор і задумуються: а який же прапор в України? Чи справді українці це інша нація?
З 5 по 7 січня дивізія Виноградова
вела важкі бої, намагаючись вирватися з оточення. Проте частини 44-ої дивізії
діяли розрізнено. Не було можливості не те, що нанести одночасний удар всіма
наявними силами, а й прийти на допомогу окремим частинам, яких знищували всього
в кількох сотнях метрів від штабу. Зі
146 стрілецького полку 6 січня кілька разів приходила радіограма того самого
змісту: "...дайте допомогу, нас добивають, дайте допомогу...". Полковник Сііласвуо писав про події 6
січня таке: "Паніка оточених все зростала, у противника більше не було
спільних та організованих дій, кожен намагався діяти самостійно, щоб врятувати
своє життя. Ліс був заповнений людьми, що безцільно бігали".
Станом на 8 січня 1940 року 44-та
дивізія (чисельністю близько 17, 5 тисяч чоловік) була повністю розбита. Втрати
особового складу дивізії перевищили 70%, близько 1200 бійців й командирів
потрапило в полон. Загалом, фінські війська втратили під Суомусалмі близько 800
чоловік, радянські (163 та 44 дивізії) - не менше 23 тисяч!Сііласвуо так
розповідав про події 7-9 січня: "Опівдні противник почав здаватися,
голодні та замерзлі люди виходили із землянок. Одне-єдине гніздо продовжувало
опиратися, ненадовго ми залишили його в спокої..." 44-та дивізія була моторизованою, тому
до рук фінів потрапило багато трофейної техніки: 43 танки, 270 автомобілів та
тракторів, а також 300 кулеметів й 6 000 гвинтівок. Залишки дивізії, що
вирвались з оточення, склали всього 1050 чоловік, які зайняли оборону на
відрізку дороги, що вела до Суомусалмі, в 9 км від кордону. Так прорив 9-ої Армії на
захід, до Ботнічної затоки, завершився цілковитою поразкою. До кінця війни на цьому напрямку
більше не велося активних бойових дій. Ті, кому пощастило вижити, одразу
втрапили в руки НКВД. Цей документ наведено повністю:
"Цілком таємно
Начальнику
Генерального штабу
Червоної Армії т.
Шапошникову
(для ставки)
Доповідаємо: суд над колишнім
командиром 44 СД Виноградовим, начальником штабу Волковим й начполітвідділу
Пархоменком відбувся 11 січня під відкритим небом в присутності особового
складу дивізії. Звинувачувані визнали себе винуватими у скоєних злочинах.
Промови прокурорів і громадського обвинувача були схвалені всіма присутніми.
Суд тривав 50 хвилин. Вирок до розстрілу був приведений до виконання негайно
публічно взводом червоноармійців. Після приведення
вироку в дію відбулась нарада начскладу, на якій була намічена подальша
роз'яснювальна робота. Виявлення всіх зрадників і боягузів продовжується. В 44 СД працює комісія Воєнради, в обов'язки якої
входить детальне розслідування всіх причин і обставин поразки 44 СД.
Чуйков
Мехліс
11 січня 1940
р."
Маршал Маннергейм, що керував обороною
Фінляндії у Зимовій війні, залишив сучасникам цікаві мемуари. Оскільки в них є
роздуми з приводу розгрому 44-ої Київської дивізії ім.. Щорса: "44-та моторизована дивізія,
що входила до складу московського воєнного округу, сама себе загнала в пробку,
й довга колона не змогла розгорнути свої переважаючі сили... Тепер настала
черга 44-тої дивізії, головні сили якої утримували в своїх руках приблизно
восьмикілометровий відрізок дороги на Раате...Дивізія укріпилась з усіх
сторін для відбиття ударів, які партизанські загони наносили їй і вдень, і
вночі. Полковник Сііласвуо
розділив свої виснажені частини на кілька бойових груп й наносив ними удар за
ударом по флангам 44-тої дивізії, перекриваючи їй одночасно шляхи відступу на
схід. Довга колона в багатьох місцях була розбита на окремі шматки, які потім
знищували в боях, в яких росіяни(насправді, не менше 90% складу дивізії
становили українці) бились з
неймовірною стійкістю до кінця. Лише невеликій частині противника вдалось
вирватися з оточення й найти собі порятунок за кордоном... Підрахувати точне
число вбитих виявилося неможливим, бо сніг накрив і їх, і замерзлих насмерть... Обережні й пасивні дії 44-ої дивізії
весь час, поки 163-я дивізія билася не на життя, а на смерть на відстані всього
кількох миль, здавалися дуже дивними. Правда, її головні сили встигли підійти
до передових частин лише 27 грудня, але з 15 грудня дивізія повинна була діяти
активніше, для того, щоб пробитися на допомогу 163-ій дивізії... Бої під
Толвоярві й Суомуссалмі тут описані так детально тому, що вони в тактичному сенсі
стали найбільш значимими подіями війни, а також тому, що вони зіграли
вирішальну роль в піднятті міцності народного духу...".
Радянське командування, звичайно,
по-іншому дивилось на розгром 44-тої дивізії. У середині квітня 1940 року,
через місяць після завершення війни, відбулась триденна нарада при ЦК ВКП (б)
вищих військових керівників СРСР, на якій мали розглянути причини низької
боєздатності Червоної Армії у фінській кампанії. Не оминули вони увагою й
трагічну долю 44-тої дивізії. Ось кілька уривків зі стенограми цієї
наради.
Чуйков (комкор, командуючий 9-ою
армією): "...Треба сказати, що бійці 44 сд не були як слід обмундировані,
вони повинні були йти в атаку у шкіряному взутті, не маючи валянок",
"Зосередження перед фронтом армії нових частин було для нас повною
несподіванкою", Сталін: "Тисяч 15 було в 44-тій?" -
Чуйков: "Було близько 11 тисяч".Сталін: "Ми 44-ту
дивізію просили взнати, скільки убито з цієї дивізії, скільки в полон попало,
не можуть сказати, гадають..."
Хрулєв: "Взагалі облік в армії
особового складу й майна налагоджений настільки жахливо, що потрібно приймати
самі рішучі заходи, щоб навести порядок".
Шапошников: "...Розвідки
немає, фланги й тил не охороняються. Незважаючи на те, що всі наші устави
кажуть про охорону флангів, незважаючи на те, що Ставка 12 грудня спеціальним
указом про нові тактичні прийоми, які потрібно застосовувати у фінляндській
війні, вказувала, що дивіться за флангами й тилом, нічого не було зроблено.
Оточені війська як зачаровані сиділи у лісі".
Що стосується ідеологічної війни, то
тут провідним є перемога саме націоналістичних концепцій над комуністичними, чи
інакше кажучи, інтернаціоналістичними. В кожному ідеологічному чи політичному
русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина.
Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові
постанови в політичному — творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди,
які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть
активну участь в русі, — творять його живий, діючий організм. Обидва основні складники ідеологічного і політичного руху
— ідея і людина — однаково важливі й необхідні для його існування й розвитку;
як без одного, так і без другого він не може розвиватися й діяти. Якість, сила
та історична роль кожного ідеологічного й політичного руху однаковою мірою
залежать від якості та динаміки його ідейного складу та його людських кадрів. Найкращі ідеї й програми не спроможні
формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди
сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину. При однаковій важливості й необхідності
цих двох чинників одночасно між ними існує така ріжниця, що один є постійний, а
другий — змінний. Провідні ідеї й
програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються
незмінні, їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху —
це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається
той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи
дії, — із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух. Інша справа з людським складом ідеологічних, політичних
і суспільних рухів. Він постійно змінюється. Людська одиниця — це клітина в
живому організмі. На місце одних, які гинуть або стають неактивні чи відходять
— прибувають нові. Як довго якийсь рух має живучу силу, ґрунт для свого
розвитку та базу приросту людських сил — його кадри доповнюються чимраз новими
людьми, новими генераціями активних учасників. Коли цей процес приросту
загальмований, коли він припиняється з внутрішніх чи зовнішніх причин, тоді такий
рух слабне, підупадає, заникає. Питання приросту нових людських сил має
першорядне значення для втримання і розвитку кожного руху. Зокрема
революційно-визвольні рухи, які ведуть безпосередню політичну й збройну
боротьбу і через те несуть великі втрати в своєму людському складі, мусять з
найбільшою напругою і серед найбільших труднощів поповнювати свої ряди чимраз
новими кадрами. Чим тяжча боротьба, тим більше жертв, а одночасно тим вищі
вимоги вона ставить до якості кожного
її учасника, зокрема до його ідейно-моральних вартостей, прикмет характеру,
відданости справі та до його всебічної підготови. Зімкнути це розхилення ножиць
потрапляють тільки такі революційні рухи, що наснажені високими, пориваючими
ідеями, кадри яких, їх боротьба й ціла діяльність пройняті найвищим ідейним
напруженням — горінням. Такі рухи зберігають свою живучість, динаміку навіть
тоді, коли переживають періоди дуже значного зменшення й ослаблення діючих
кадрів, через надмірну втрату крови у боротьбі, якій не дорівнює приріст нових
сил. В періоди такого кількісного послаблення автоматично зменшується дія,
зменшуються розміри безпосередньої боротьби, а через те зменшуються теж страти,
доки не дійде до зрівноваження, вирівняння. Алезбережена
живучість, притягаюча сила ідей руху, що жевріє хоча б у малих клітинах і в
незначних проявах боротьби, ховає в собі велику потенціальну силу, яка у
відповідних обставинах спалахне великим полум'ям і розгорнеться у могутній
революційний рух.
Гірше стоїть справа з такими рухами,
що їх основні ідеї, програмові засади чи генеральна політична лінія виявляють
свою слабкість, не витримують проби життя і боротьби, до таких можна віднести
ідеологію та рух інтернаціоналізму. Він не тільки втрачає можливість росту і
перемоги, але й для вже змобілізованих, діючих кадрів перестає бути джерелом
ідейного піднесення, віри, жертовности, наснаги до змагання і до чину. Це призводить до його занепаду.
Таким чином, загибель цілої дивізії в
маленькому прикордонному районі Фінляндії півстоліття залишалась в нашій історіографії
"білою плямою". Ні
абзаца, ні рядка, ні слова. Трагедія, що залишилась тільки в пам'яті дивом
врятованих з цього сніжного пекла учасників битви, вузького кола воєнних
спеціалістів і безмовних стелажів державних архівів. Про перемоги легше писати,
ніж про поразки.
Ми й зараз не маємо точних даних про
наші втрати у снігах Суомі. Та й, напевно, ніколи не матимемо, бо ж самі
радянські керівники не знали достовірно про чисельність тієї чи іншої дивізії
ще до початку війни.
 |
|
|
Коментарі
Дописати коментар