I. В агресивних тенетах сусідів


Пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить.
          Євангеліє від Святого Івана, 8:32

 Журба розлилася по Руській Землі,
 Печаль гірка розтеклася.
 А князі самі на себе
 Незгоду взяли кувати…
          Слово про Ігорів похід

 …Той мурує, той руйнує
 Той неситим оком –
 За край світа зазирає,
 Чи нема країни,
 Щоб загарбать і з собою
 Взять у домовину.
          Тарас Шевченко

     Якщо українцям хочеться мати свою окрему літературну об’єднуючу мову, то це їх справа, і ніхто, ні польське шляхетство, ні російське чиновництво, не має права вмішуватися в цю їх домашню справу.
          Я. Бодуен де Куртене

     ...Наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня.
          Григорій Сковорода

      15 липня 1054 року. Розкол християнства на Західну і Східну церкви призвів до того, що Україна опинилася між молотом і ковадлом, між Польщею та Росією. Для одних вона завжди була недостатньо католицькою, для інших – недостатньо православною. Клара Ґудзик так описує подію 15 липня 1054 року: «Під час обідні у Святій Софії (Константинополь) папські легати похмуро-урочисто пройшли, розділяючи натовп, до самого олтаря. Вони звернулися до віруючих із обвинуваченнями проти патріарха, потім виголосили анафему і, поклавши на святий престол папську буллу, вийшли зі Святої Софії, струшуючи прах зі своїх ніг і вигукуючи по-євангельськи: «Бачить Бог і судить!». Серед пастви панувала могильна тиша. А 20 липня екстрено скликаний у Константинополі Собор виголосив анафему у відповідь; папську буллу публічно спалили. Виголошення цієї взаємної анафеми вважається здійсненням розколу (розділення, розлому – схизми) світового християнства на дві частини, який призвів надалі до драматичного розділення Європи на Захід і Схід.

      1097 рік. Відбувся Любецький з’їзд князів, метою якого було покласти край чварам і об’єднатися для боротьби із степовиками. Однак після Любецького з’їзду північно-східні провінції остаточно відокремилися від Києва. Переяславщина і Суздальщина дісталася спочатку Володимиру Мономаху, а потім – його синові Юрію Довгорукому.

      1146–1246 роки. Український історик Степан Томашівський підрахував, що у ці роки в Києві правили 24 князі 47 разів. З них один сім разів займав престол, п’ять князів правили по три рази кожен, а вісім – по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне.

      12 березня 1169 року. Пік боротьби за київський престол припадає на другу половину ХІІ ст. Особливо завзято рвався до влади над Києвом шостий син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, який з 1125 р. правив у Суздалі. Кияни двічі його виганяли з міста. Коли він з’явився знову, його отруїли, а в день похорону, 16 травня 1157 р., жителі Києва вбили всіх суздальців, що супроводжували князя. У 1169 р. Андрій Боголюбський послав свого сина Мстислава разом з військами 12 князівств на штурм Києва. Після двомісячної облоги нападники захопили Київ – «мать городов руських». У «Літописі руському» так описано зруйнування Києва: «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі ці смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина – і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерської святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди».
     Андрій Юрійович (Боголюбський) виріс на Суздальщині, уважав її своєю батьківщиною. Україна для нього була чужа. Він потай залишив Вишгород, де його посадив батько, і виїхав до Суздаля, забравши з собою різні дорогоцінності, а також славну вишгородську ікону Успіня Пресвятої Богородиці. Вона стала головною святинею Володимира над Клязьмою, а пізніше й Москви. Таким чином Андрій свідомо чи підсвідомо готував ідеологічні підстави не тільки до відокремлення Суздальщини від Київського центру, але і підпорядкування Києва Суздальщині. Адже ця ікона була одним із релігійних символів державного верховенства «Руси» над всією Київською державою, а її перенесення до Володимира було немов би духовною прелюдією перенесення столиці з Києва до Володимира.
     Московська осібна історична пам’ять починається із Суздальсько-Московської держави з центром у Володимирі, а те, що зробив з Києвом – українським центром – Андрій Боголюбський є початком розвалу давньоукраїнської держави. «Могутність Київської держави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна між князями і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер», – зазначив Дмитро Павличко.
     Після нападу на Київ суздальсько-московської орди «Київ вже на віки перестав бути осередком політичним. І з цього часу північна Русь зовсім одрізнилася від Русі-України і починає зватися спочатку «Великим Князівством Московським», а далі – «царством Московським» (М. Аркас). Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в літописах лише у 1147 р.).

      1223 рік. Розгром українських князів під Калкою. Цю поразку Володимиро-Суздальський князь Юрій Всеволодович, який відмовився допомогти сусідам, сподівався використати для зміцнення позицій своєї держави у Східній Європі. Монголо-татарська навала остаточно відчужила Київську Русь і Володимиро-Суздальське князівство. Суздальщина виступила на історичну арену, як деспотична держава: «самодержавіє» з обов’язковим пристосуванням та смакуванням культу терору, звірячим знущанням над інакомислячими. Війни проторосіян-суздальців проти русинів-киян на перше місце поставили етнічний фактор.

      1237 рік. Монголо-татари під проводом хана Батия завоювали Московщину. Російський історик В. Ключевський писав: «Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше ніж боротьбою. На противагу українським князям, московські правителі одразу без застережень визнали владу хана і нав’язали приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь Михаїл Тверской одружився з татаркою, а за ним це зробили всі інші московські князі». Російський філософ Г. Федотов у праці «Росія і свобода» зазначав: «Є один край середньовічної Русі, де вплив татарства відчувається сильніше, – спочатку майже крапка на карті, потім пляма, що розпливається і за два століття покриває всю східну Русь. Це – Москва – «збирачка» землі російської. Зобов’язана своїм вивищенням передовсім татарофільській і зрадницькій політиці своїх перших князів, Москва завдяки їй забезпечує мир і безпеку своєї території, приваблюючи цим робоче населення і переманює до себе митрополитів… У самій московській землі запроваджуються татарські порядки в управлінні, суді, зборі данини. Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодівала душею Московії, проникла у плоть і кров. Це духовне монгольське завоювання йшло паралельно з політичним падінням Орди. У XV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись у ряди мирних людей, майбутнього дворянства, заражали його східними поняттями і степовим побутом». Відбувалося злиття двох народів – угро-фінів (москвинів) і татарів. З цієї угро-фіно-татарської мішанини створився московський (російський) народ. Народ чисто азійський, що і підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові первень «В», а індоєвропейські – первень «А». Москвини мають «В», а українці – «А». Москвини мають первні монголоїдної раси, а українці – динарської та нордійської (це – європейські раси).

      Грудень 1240 року. Військо Батия – онука Чингізхана здобуло і зруйнувало Київ. Перед захопленням Києва монголо-татари вогнем і мечем зруйнували Рязань, Суздаль і Володимир. Хоча київський князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого послав Данило Галицький, героїчно оборонялися. Облога міста була тривалою і жорстокою. Навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Після того, як Київ жорстоко розорив суздальський князь Андрій Боголюбський, політичне й економічне значення Києва дуже підупало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.

      1250 рік. У творі «Слово о загибели русской земли» всі землі єдиної Київської (давньоруської=давньоукраїнської) держави названо «Русской землей». Вжита у «Слові...» з династичних міркувань загальна назва «Русь» (як володіння Рюриковичів), що належала русинамукраїнцям, призвела підніше до ототожнення імпершовіністами українців і росіян. Цілком зрозуміло, що запозичення у постороннього етносу етноніму не означає ототожнення з цим іншим етносом. «Для етнічного ототожнення, зокрема через прийняття спільного етноніму, завжди потрібний об’єктивно існуючий спільний спосіб життя та єдина етнокультурна, найчастіше мова та антропологічно-популяційна спільнота. Але саме такої у поляно-русинів-українців і проторосіян-суздальців-московитів не було ні до 1250 року, ні опісля, а від прийняття спільної назви вона аж ніяк не могла появитися» (Л. Терлецький). Зафіксована автором «Слова...» єдність – позаетнічна. Київська держава належала поляно-русинам-українцям, панівною династією були варяги – Рюриковичі, релігійний обряд – візантійський, а писемна мова – болгарська.
     Західна Європа добре знала Київську «державу Русь» і тому тонко відчувала не тотожність останньої з новою «Руссю». Ще до початку XVIII ст. західні європейці постійно називали Росію «Московією». У росіян, завдяки їх попередній належності до поляноруської Київської держави, самоназва «Русь» випередила в часі виникнення справжньої російської етнічної свідомості, бо у XIII – XVI ст. назва «Русь» (лиш потім «Росія») означала передусім єдність державно-династичну, релігійну і писемномовну з колишньою вже не існуючою Київською державою. На думку Л. Гумільова, завершальним етапом етногенезу росіян стала виграна 1380 року Куликовська битва.

      1264 рік. Після майже 60 років політичної діяльності помер король Данило Галицький. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька – князя Романа – Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найбільших у Східній Європі. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий на честь свого сина Лева. Проте не всі його плани вінчалися успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося здійснити свою найважливішу мету – позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття. Отже, протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності.

      1339 рік. Польський король Казимир уклав угоду з Людвіком Угорським, за якою обидва королі мали діяти спільно у завоюванні України. У квітні 1340 р. польські війська вступили в Галичину під приводом захисту католиків краю, якими переважно були городяни – німці. Але не встиг Казимир повернутися до Польщі, як галицькі бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Ще більшу загрозу польським намірам у Галичині й на Волині становили литовці. Тривалий час поляки в союзі з угорцями билися з литовцями, яких підтримувала більшість українців, за Галичину й Волинь. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою папи, зображали своє просування на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматиків – православних українців. Ставлення до не католиків як до людей морально й культурно неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-українських взаємин.

      1349 рік. В результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир підпорядкував Польщі Галичину й частину Волині. У 1366 р. війна закінчилась польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині лишалася за литовцями. Остаточно приєднала Галичину до володінь Польської корони у 1387 р. королева Польщі Ядвіга – дочка Людвіка Угорського.

      1362 рік. Військо литовського князя Альгердаса (Ольгерда) зайняло Київ. Дещо раніше Альгердас проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям».

      1363 рік. Литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки золотій Орді. Підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Під час просування Альгердаса углиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Подруге литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. По-третє, на відміну від монголотатар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто казали: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників – Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у змаганнях за давньоукраїнську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

      1375 рік. У Львові було засновано католицьке архієпископство. На українських (галицьких) землях споруджують монастирі, особливо францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння розвитку міст. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від гордого колись Галицького князівства.
     «Підпорядкування полякам земель і населення України було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця зміна несла далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Для українців це було більше ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життя України» (Орест Субтельний).

      15 серпня 1385 року. У місті Крево (Крявас) литовський князь Ягайло (Ягелло) та 11-річна польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Цей союз поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі. Нове ім’я він узяв від свого хрещеного батька – князя Владислава Опольського. За умовами Кревського договору (унії) Велике князівство Литовське зобов’язувалося навернути до католицької віри населення Литви, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Унія була негативно сприйнята багатьма литовськими та руськими аристократами. Частина князівської знаті в Україні не погодилась із підпорядкуванням Польщі.

      1448 рік. Московський князь Василій Темний скликав церковний Собор, який самочинно висвятив на митрополичу кафедру єпископа Іону. Його було рукоположено як митрополита «Московського», якого до того часу у православному світі не існувало. Тим самим була утворена нова – Московська митрополія (через 400 років після Київської). Київська ж кафедра залишалася тоді у володіннях Польщі та Литви.
     Історія московської Церкви почалася тоді, коли Україна знемагала у запеклій боротьбі з турецько-татарськими ордами та католицькою Польщею. Професор Н. Я. Горбач слушно підкреслив, що концепція «єдиновірної» російської і української православної церков містить приховану фальсифікацію. За своєю суттю та характером діяльності це були зовсім різні церкви. Одна Церква пронизана духом демократизму в своїй структурній побудові та способах діяльності, друга – тоталітарна і абсолютно залежна від існуючої системи влади. Одна сповідувала віру в Бога як спасителя душі людини, а друга сповідувала віру в Бога, який дав людині царя – батюшку, без якого, як і без Бога, «ні до порога». Намагаючись знівелювати ці дві церкви, царат переслідував принаймні дві мети. По-перше, тримати під невсипущим контролем свою власну, московську православну церкву, тримати її важливим ідеологічним знаряддям імперської політики; по-друге, знищити українську православну церкву як важливу морально-ідеологічну опору обстоювання національної незалежності українців.

      1453 рік. Падіння Візантійської імперії. Константинопольські патріархи втратили свій колишній вплив, були у повному підпорядкуванні в османських султанів, «зубожіли» і на становище православних за межами Османської імперії мали незначний вплив.

      1489 рік. Великий князь литовський Казимир Ягайлович одержав листа від московського царя Івана ІІІ, у якому той дорікав йому: «Наші міста й волості, і землі, і води король за собою тримає». Військово-політичне суперництво Москви й Вільно за «спадщину Рюриковичів», тобто за володіння землями із православним українським і білоруським населенням, дедалі більше загострювалося. Московська держава постійно завдавала шкоди литовським землям, використовуючи для цього Кримське ханство. Називаючи Менглі-Гірея «братом і другом» Іван ІІІ писав йому: «Сідай на коня і йди на Литовську землю не гаючись!» Під час щорічних набігів татар нападники вивозили сотні тисяч українців до Криму як бранців, знищуючи великі матеріальні цінності.

      14 жовтня 1490 року. Московський митрополит Зосим оголосив на Соборі єпископів, що князь Іван ІІІ – це «новий цар Костянтин, Москва – Новий Константинополь». Москва – Нова Візантія. Князь Іван ІІІ – хан Московський і всея Русі. Він почав підписуватися, як «Иоанн, Божиею милостью Государь всея Руси и Великий князь Владимирский, и Московский, и Новогородский, и Псковский, и Тверский, и Пермский, и Югорский, и, и…» І він, цар Візантійський, і тому на «бумагах» кладе печать царя Візантії – двоголового орла. І грізно зазначає, що він «Богом бережений і наставлений». Він «Богом наставлений» (В. О. Ключевський).

      1500 рік. У війнах Московського князівства з Литвою (так звана «прикордонна війна») головним питанням були територіальні та конфлікти між «українськими» князями. Після поразки литовців 1500 р. біля річки Ведроші сформувалася антимосковська коаліція у складі Лівонського ордену, Польщі, Великої Орди, Угорсько-Чеської держави та Великого князівства Литовського. Але 3 травня 1500 р. війська Московії оволоділи Брянськом, потім Стародубом, 6 серпня здався Путивль.

      1503 рік. За умовами перемир’я Литва визнала за Московським князівством територію Чернігово-Сіверщини з 20 містами, 22 городищами, 70 волостями, що склали майже третину площі Литовської держави. А з 1504 р. московський цар вимагав передачі йому, як наступникові великих князів київських, Києва і Смоленська. Але населення не бажало йти під владу Москви. Запеклий опір чинили жителі Брянська, Почепа, Радогощів, Любеча, Путивля. Літописець так описує дії московських воєвод: «...Багатьох людей мечу і вогню віддавши, а інших в полон повівши». Частина чернігівців та мешканців інших регіонів утекла до Литви. Нечітко встановлений умовний кордон Московського царства знаходився лише за 50 км. від Києва.

      1510–1511 роки. Ігумен Псковського Єлеазарова монастиря Філофет уперше сформулював теорію «Моска – третій Рим» у посланні до великого князя Василя Івановича, яка просякнута ідеєю «богообранності народів і спадкоємності царств». За цією теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Два царства вже впали – Рим старий і Рим новий (Константинополь), – причиною чого є зрада православ’я. Після падіння Візантії єдиною країною, де зберігається православ’я, є Російське царство. Москва – це останнє царство, третій і останній Рим. «Два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». Мало того, що Москва – третій Рим: «по сем часом… ему же несть конца». Якщо б «третій Рим» загинув, то тоді загинуло б усе людство, а це неможливо, бо Бог до цього не допустить. Адже московський цар – єдиний християнський цар у світі, він, мовляв, «святые православные христианские веры содержатель», а тому він є гарантом вічності «третього Риму», бо він знаходиться під знаком Божого провидіння.
     Фантастична теорія «третього Риму» є продовження легенди про походження влади московських царів від Візантії, Риму і Вавилону. Ідея «третього Риму» стала ідеологічним засобом обґрунтування «права» московських царів не тільки на успадкування усіх земель давньоукраїнської держави – Київської Русі, а й на всевладність, на вселенське панування, визначене провидінням, оскільки «третій Рим» обраний Богом як єдиносущий «хранитель истинной веры». Богообраність Росії і московських царів вимальовується як запорука вічного існування московської держави, що в силу свого провіденціального призначення стає центром світу – «Третім Римом». Отже, міф про «третій Рим» став у майбутньому теорією, створеної Петром І, Російської імперії, месіанської ролі Росії і російських царів, виправдовує їх імперські зазіхання, претензії на світове панування. Він став провідною ідеєю для всієї подальшої історичної перспективи російської імперської політики щодо загарбання України і практики у всіх сферах суспільного та духовного життя, внутрішніх і зовнішніх відносин.

      4 серпня 1514 року. Догоджаючи московському цареві, австрійський цісар Максиміліан І запропонував йому забрати у Польщі частину руських земель. У свою чергу, Василій ІІІ хотів поділити Польщу між Австрією, Тевтонським орденом (майбутньою Прусією) та Московією (так і сталося, але наприкінці XVIII ст.).

      15 лютого 1563 року. Війська Івана IV оволоділи центром Великого князівства Литовського – Полоцьком. Місто було розграбоване, 11 тис. жителів взято в полон, потім в Астрахані їх продавали в рабство перським купцям по 3 карбованці за людину. До Москви доправили обоз із золотими й срібними прикрасами та іншими коштовностями. Було пограбовано бібліотеку Софіївського собору. Після цієї події прагнення литовської та білорусько-української шляхти (білорусів тоді іменували «литвинами») укласти союз із Польщею значно посилилось.

      10 січня 1569 року. Відкрився спільний польсько-литовський сейм. Представники Литви, серед яких були як православні, так і католики, запропонували створити унію двох країн на основі збереження національних законодавчих інституцій кожної з них. Збирати спільний сейм передбачалося тільки для виборів єдиного короля та для розв’язання важливих зовнішньо - політичних проблем. Не зустрівши підтримки своїх пропозицій, литовці та частина українських і білоруських магнатів покинули сейм. Тоді Сигізмунд ІІ Август, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні 1569 року приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня, на прохання місцевої аристократії середньої ланки, долучив до польської корони Київське, а потім Брацлавське воєводства.

      1 липня 1569 року. У Любліні було підписано акт унії між Великим князівством Литовським і Польщею. Сенатори і посли Литви погодилися з планом створення Речі Посполитої (від лат. «справа всенародна») – унії обох держав. Воборний король Польщі при цьому ставав і великим князем литовським, створювалися об’єднаний сейм, загальна грошова система; шляхта діставала право володіння земельними угіддями на всій території країни. Водночас Литва зберігала власний герб, державну печатку, законодавство (Статут 1529 р.), армію, фінанси та адміністрацію.
     Юридично більше ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литві. Північна Буковина відійшла до Молдови (з 1514 р. – фактично, до Туреччини). Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі.

      20 листопада 1572 року. Австрійський цісар Максиміліан ІІ висловив думку віденського двору: нехай Іван IV приєднає до московської держави території сучасних Білорусії, України та Підляшшя.

      27 січня 1589 року. «Силове» проголошення Московського патріархату. Почалося з того, що влітку 1588 р. Царгородський патріарх Єремія ІІ Транос із супроводом прибув до Москви просити допомоги, «милостині». Прибуттям Єремії вирішив скористатися далекоглядний Борис Годунов. Гостей прийняли достойно, забезпечили їх гарним утриманням («харчами»). Але при цьому навколо них творилися дивні речі. Високих гостей не зустрічав Московський митрополит, їм не дали можливості спілкуватися з ієрархами, служити разом в церквах. Константинопольських ієрархів майже не випускали на вулицю, а справи вони мали лише з представниками царської влади. Єремію вшановували не як патріарха, а як митрополита. З метою «упокорення» гостей було покликано «стати перед царські очі» тільки через 8 днів після прибуття до Москви. І навіть не запросили до царського столу, як це було заведено.
     В атмосфері таких утисків Борис Годунов без участі Московського патріарха звернувся до Єремії з «проханням» створити тут і зараз же Московський патріархат. Через серйозні канонічні перепони Єремія не хотів та й не смів задовольнити бажання Москви. Протягом багатьох місяців грецьких ієрархів тримали під домашнім арештом, ходили за ними по п’ятах, відкрито стежили за кожним словом, заставляли підписувати документи церковнослов’янською мовою, якої ті не знали. Патріарху Єремії, старій хворій людині, недвозначно загрожували довічною висилкою до Володимира. Зрештою, Єремія згодився поставити на патріаршество Московського митрополита Іова. На церемонію інтронізації Єремію вперше привели до Успенського собору і там він вперше побачив Московського митрополита, від 27 січня 1589 р. – патріарха.
     На час утворення Московського патріархату землі теперішньої України не входили до складу Московії, а православні єпархії на цих землях підпорядковувалися Київській митрополії. Тому не могло бути (і не було!) мови про те, що це – «канонічні території» Московського патріархату. То легенда наступних поколінь московитів.

      Жовтень 1596 року. У Бересті в храмі святого Миколая церковний Собор проголосив унію (союз) української православної церкви з Римом. «…Наші предки, поставлені у безвихідь, не здалися в полон сильнішій – польській римсько-католицькій церкві, не допустили свого підпорядкування їй, – підкреслює В. Іванишин. – Вони врятували Церкву, її ієрархію, свій обряд, пішовши на прямий союз (унію) з Римом. Так витворилася українська національна Церква, яка зберегла всі релігійно-культурні традиції і дух опору нашого народу. У руках українців виявився могутній засіб боротьби як з полонізацією, так і з російщенням на релігійному грунті». Російська православна церква досі негативно сприймає Берестейську унію, яка є не чим іншим, як відновленням частиною православних українців спілкування з Римською церквою, перерваною 1054 року.

      1610 рік. У сповненому скорботи трактаті «Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою» Мелетій Смотрицький оплакував утрату Україною її найзначніших родів: «Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Тронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх… благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю й відвагою?» За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків. Це означало, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуттям етнополітичної самобутності суспільства. «З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також мова та звичаї пов’язувалися насамперед із нижчими верствами. Вони як такі стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема національної верхівки українського суспільства або, краще сказати, – її відсутності» (О. Субтельний).

      1620 рік. Собор Російської православної церкви на чолі з патріархом Філаретом постановив перехрещувати вихідців з Литви та Польщі.

      1626 рік. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання.

      1627 рік. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати і спалити.






   

Коментарі