Московский народ,
Игом рабства клейменный,
Безбожной лжи тлетворной,
И лени мертвой и позорной,
И всякой мерзости полный.
А. Хомяков
Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося і виригнуло на землю.
В. Розанов
Якщо б Московщина крізь землю провалилася б, то у світі нічогісінько б не
захиталося.
І. Тургєнєв
Ми вже згадували про покруча на ім’я „московський інтелігент“. Згадували,
що домішка європейської крові, породивши боротьбу протилежних духовних первнів
у його душі, викликала в ньому душевний розлад, він борсається з одної
крайності до іншої: то бундючно кричить про свою місію керувати всім світом, то
колінкує в своїй зневірі в самого себе і сам себе опльовує. Та домішка
європейської крові часом відкриває очі навіть і цілком змосковщеному покручеві,
і він та змосковщені немосквини іноді бачили справжню Московщину, справжнього
москвина. З їхніх думок про Московщину і москвинів можна скласти кілька великих
книжок.
Ф. Достоєвський у романі „Бєси“ змалював в образі Кармазінова письменника
Івана Тургєнєва. Вустами Кармазінова-Тургєнєва стверджує, що основою
московського соціалізму є аморальність, заперечення честі і чесності.
Московська ж безбожність не з соціалізму виросла, а навпаки московський
соціалізм виріс із московської безбожності. Коли нема Бога, розперезується
аморальність.
В особі Шігальова Ф. Достоєвський вивів майбутнього „твердого більшовика“.
Шігальов пропонував поділити людство на дві нерівні частини. Одна десята
повинна мати необмежене нічим право наказувати і карати решту дев’ять десятих.
Більшість повинна бути лише слухняною отарою механічних роботів. Але й та
меншість мусить сліпо виконувати накази вождя-деспота. Без деспотії ж не
існувала і не існуватиме однаковість, „рівність“. В. Ленін був лише плагіатором
Шігальова.
У тих же „Бєсах“ Петро Верховенський пропонує кожні тридцать років „пускати
кров“ пануючій меншості, щоб не зледащіла і не забувала, заради чого панує.
Отже, і „чистки“ КПРС не Ленін винайшов. У соціалістичному раї на землі не було
особистої відповідальності. Безвідповідальне ж суспільство – це безлад, смерть.
Щоб її уникнути, покликається до влади сильна людина, що автоматично стає і
господарем суспільної душі – диктатором, деспотом, знищивши рештки особистих бажань,
перетворює суспільство на отару овець. „Починаючи з безмежної волі, я закінчую
безмежною деспотією. І додам, що крім цього мого розв’язання справи суспільного
ладу, не може бути жодного іншого“,– каже Шігальов. Соціалістові Шігальову
підтакує і монархіст: „У нашому московському псевдохристиянському суспільстві
з’явився новий іслам, лише не стосовно до Бога, а до держави. Ми, москвини,
віримо в державу, як у надлюдську силу, супроти якої людина безсила. Запеклий
магометанин уважає всіляку розмову про єство Бога злочином, гідним кари. Так і
ми, москвини, вважаємо великим, неспокутним злочином сумніватися у праві
держави робити з нами все, що вона забажає“639.
О. Герцен писав: „Якщо наші московські соціалісти матимуть колись державну
владу у своїх руках, то вони своїм катівством значно перевищать охранку
(царське НКВД.– П. Ш.)640. Інший відомий письменник уточнює: „Природна річ:
ескімоси їдять сире м’ясо, а москвини катують людей... Лежачого ніде не б’ють.
Але у нас у Московщині б’ють, і то з подвійною насолодою“641.
Ліберальний професор М. Костомаров писав письменникові І. Аксакову: „Ви
хочете сполучити несполучне. Хочете неподільності імперії і свободи її
громадянам. Якщо не хочете розпаду імперії, то мусите визнати конечну потребу
цензури, охранки, в’язниць, закріпачення особистої думки та урядової сваволі.
Якщо хочете свободи, то будьте готові на розпад імперії, бо ж вона неможлива
без самодержавства, а самодержавство неможливо там, де є свобода думки і
слова“. Знав це і Олександр ІІ: „Я охоче дав би конституцію, якби не боявся, що
наступного дня розпадеться наша імперія“.
„Люблячи свою Московщину, я часто думаю, що всі наші московські гидоти
породжують потребу деспотії, бо наш народ стоїть морально значно нижче за
європейські народи“642. А ось слова одного московського пророка: „Історія і
сучасність доводять, що деспотія в Московщині мала і має свої корені в самій
духовності москвина. Тому немає і не може бути в Московщині жодної власної
сили, яка могла б ту деспотію захитати. Мабуть, доведеться тієї сили шукати в
Європі“643. І він же: „У Московщині і у москвина взагалі нема ніякого синтезу
азіатського з європейським. Та цей синтез взагалі ледве чи можливий“644.
Москвини в СРСР і в еміграції порівнюють Сталіна з Іваном IV: „Якби Іван IV
не вигубив бояр винних і невинних, то Московщина розпалася б на уділи, і
московської держави не існувало б. Іван IV знищив сепаратизм новгородців,
заливши їх їхньою ж кров’ю, і хоч вигубив силу-силенну своїх же москвинів у
війні з Казанським ханством та з Литвою, одначе тим заклав тверді підвалини під
московську державу. Московська інтелігенція вважала його скаженою звірюкою, але
московський народ його зрозумів і тепер не шкодує пролитої ним крові... Петро І
вигубив багато власного народу у війнах та на будовах, але й заклав міцні
основи під московську імперію. Подібно до Івана IV і Петра І діяв і Сталін.
Коли б він був не винищив хахлацьких куркулів на будовах, не було б ні
колгоспів, ні індустріалізації СРСР. Якби він жалів солдатів, не виграв би
війни, отже, не існувала б тепер московська імперія СРСР, і не мала би
Московщина колоній. А без колоній Московщина впала б до рівня теперішніх татар
чи казахів у СРСР. Так Сталін вигубив мільйони своїх же людей, але СРСР тепер
наймогутніша держава у світі. США не наважуються зробити жодного кроку в Лаосі
чи Конго, не спитавши згоди Московщини“645.
В’язень сибірського табору москвин М. Рогінський каже: „Петро І вигубив
багато людей, будуючи Петербург на болоті. А хто тепер журиться тими жертвами?
А вся нація пишається тепер тримільйонною столицею імперії. Тепер будують
залізницю від Уралу до Камчатки. Розбудовують величезну промисловість у
сибірській тайзі, у вічно мерзлій тундрі. Кілька мільйонів людей терплять
великі муки на тих будовах і помруть там. Але колись мільйони людей добре
житимуть у Сибіру, і тоді хто журитиметься померлими піонерами? Влада СРСР не є
короткозорою і боязкою, і добре вона робить, що ціною мук і передчасної смерті
мільйонів теперішнього покоління будує щастя мільйонів майбутніх поколінь“646.
Так уважає один з тих, хто своїми муками і передчасною смертю хоче
розбудовувати могутність Московщини. Державницька свідомість, що варта
заздрості.
Інший москвин дивиться ширше і глибше: „Є дві Русі. Перша – Київська має
свої коріння у світовій, а щонайменше в європейській культурі. Ідеї добра,
честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь
західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це – Русь Тайги, монгольська,
дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і
дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим
запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи“647.
Яка ж з них будувала московську імперію? Вся історія Московщини – це
суцільне закликання „варягів“. Сплячу будівничу силу московського народу
збуджувала і запліднювала завжди сила, що прийшла з-поза Московщини. Основні
початки державної дисципліни і соціальної ієрархії та субординації і разом з
тим творчі імпульси ми, москвини, завжди одержували ззовні. Без тих – чужих
московській духовності – сил Московщина ніколи не виросла би на імперію. І вся
московська історія – це боротьба тих чужих творчих первнів: ідей, установ,
культури з московськими національними, руйнівними, дикими первнями. Почалася та
боротьба варязькими впливами і продовжувалася київсько-візантійськими, а від
XVIII ст. ще й німецькими та французькими“648.
Чи не першим про це саме сказав П. Чаадаєв: „Де наші московські мудреці,
мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові
нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали
жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли
поступові людської культури. Жодна понад середню вартість ідея не зродилася у
нас у Московщині, в московській голові. Щогірше – все, що ми одержували від
культурного світу, ми спотворювали, переймали лише зовнішні форми, відкидаючи,
або спотворюючи до невпізнання сам зміст“649.
Голос ще одного авторитета, запеклого московського націоналіста: „Коли
європейці питають нас, москвинів: які духовні, культурні вартості дали ми,
москвини, світовій культурі, яким добром обдарували ми, москвини, людство, то
ми або мовчимо, або виголошуємо порожню, без жодного доказу балаканину“650.
Подібне говорили і Ф. Достоєвський, О. Герцен, Д. Мережковський, О. Салтиков.
Хоч вони не були чистокровними москвинами, зате щирими московськими патріотами.
„Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували
Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили
багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна,
апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд“651.
„А зізнаймося щиро: 1) ми, москвини, є народ небезпечний, бо маючи азійську
кров, ми жорстокі від природи; 2) виховані на великих обширах і надзвичайно
витривалі, ми, москвини, є кочовиками, загарбниками і галапасами на тілі наших
сусідів; 3) ми, москвини – є пихаті, заздрі, хитрі, напівцивілізовані, але
зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо
і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна
ЧЕКА“652.
В. Ленін писав перед 1917 роком: „Такої дикої, такої темної країни, як наша
Московщина, вже давно немає в Європі“653. Варварами були не лише мужики, а й
аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л. Толстой. Заперечуючи
вартість науки, Л. Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій
філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через
спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л. Толстого і є властиво той нуль,
що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від’ємну народницьку
спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л. Толстому завошивіла людина
миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно
завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П. Сазанович.
Московський народознавець І. Родінов поназбирував (до 1917 р.) по
московських селах багато фактів звірячого дикунства, жорстокості, аморальності,
безбожництва, що московські критики його книжки654 оголосили його божевільним,
а уряд посадив до божевільні. Інший пише: „Якщо би ми оцінювали моральні ідеали
нашого народу за піснями, що їх він створив, то ... жах! Прочитайте велику
збірку „Великорусских народных песен“655. Це стосується не лише фольклору.
Московський письменник Бальмонт пише: „Ф. Достоєвський пише нібито романи. Ні,
це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф. Достоєвський
називає свій роман „Бєси“ майже історичним нарисом. Вустами героя того роману –
Верховенського-батька Ф. Достоєвський визнав, що ті „бєси“, тобто моральна
гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями“. Інший
дослідник підтверджує: „Ф. Достоєвський оповідає, що заможний московський
селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А
вбиваючи, молився: „Благослови Боже і прости“. Інші змагалися з Богом тим, що
прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф. Достоєвський
підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками
божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї
московської нації“656.
„Релігія – опіум“. Кривавого нищення того „опіуму“ вимагали народники С.
Нєчаєв, М. Бакунін, М. Чернишевський, ліберал В. Бєлінський, декабристи О.
Бестужев, В. Давидов та інші несоціалісти. Народник М. Корецький, В. Ленін
стали безбожниками на 14-му році життя. Безбожниками були царі Іван IV,
Олександр І і протицарські ворохобники С. Разін, Є. Пугачов. М. Бакунін учив,
що релігійність є найнебезпечнішим ворогом соціалізму. По-своєму цю рису
москвинів підкреслює М. Бердяєв: „Московська секта „хлистовцев“ – це не лише
релігійна секта. Вона є жахливо диким, запеклим, несамовитим бузувірством, що
просякнуло наскрізь усю московську культуру“657.
Та без хоч б якоїсь віри не може жити людина. М. Бакунін мав Сатану (з
великої літери) за свого бога658. Нарком освіти СРСР А. Луначарський зробив
богом Людство659. М. Горький зробив богом Народ660. М. Чернишевський
проповідував „человекобожество“, тобто робив богом людину. Московські хлистовці
мають багато богів-христів та богородиць. Про пошуки москвинами безбожницької
віри читаємо в „Бєсах“ Ф. Достоєвського. Нарешті москвини зробили своїм богом
соціалізм, що стоїть на бездоказовій догматичній вірі. Ось що про це писав М.
Бердяєв: „Релігійний догматизм є надзвичайно глибоким і сильним у московській
душі. Тому політичні переконання та суспільні ідеї ставали в Московщині
релігійними догмами і завжди мали запеклих фанатиків-ортодоксів, які ненавиділи
„єретиків“ сектансько-вузькоглядно і горіли жадобою їх нищити. Після 1917 року
ця жадоба не мала стриму, і „єретиків“ гублено мільйонами. І навіть саме
московське безбожництво є нічим іншим, лише вірою, релігією, у якому місце Бога
зайняв ідол науки, техніки, машини. Фактично ж навіть і не науки, а лише
зпримітизованої догми про неіснування Бога... Фактично московське безбожництво,
з’єднане з соціалізмом, народилося з аскетизму московського православ’я і могло
вирости лише в душі, ним вихованій. Ортодоксальний погляд московської церкви на
гріховність багатства, і не лише матеріального, а й багатства думки, творчості,
краси – перебрала повністю і московська інтелігенція, а особливо соціалістична.
Родоначальник більшовицької партії С. Нєчаєв у своєму „Катехізисі
революціонера“ вимагав від членів соціалістичного товариства стовідсоткового
аскетизму не тільки матеріального, а й культурного. І перші московські
революціонери справді були аскетами“661.
„В історії Московщини ніколи не було особистої вільної праці, вільного
особистого почину. Особа завжди була обплутана, обмежена до краю, рабськи
упокорена примхами не лише влади, а й суспільства. В історії Московщини ми
бачимо лише мовчазний народ, що не рахує своїх жертв (навіть і не думає про
них), що копає собі могилу, щоб Московщина могла йти до своєї мети. Художник В.
Верещагін зобразив це надзвичайно влучно. Він намалював яму, заповнену живими і
мертвими солдатами, що лежать і стоять у ній, а по них коні перевозять гармати.
Це й є національний образ Московщини, московського народу, його духовності, його
світогляду, культури і релігії“662.
Несоціалістичний депутат говорив у Державній Думі: „У всіх народів, навіть
у поган татарів, є закон і справедливість. Їх немає лише у нас у Московщині. В
усьому світі є державна охорона громадян від злодіїв і напасників. Лише у нас у
Московщині є свобода злодіям і напасникам“. Так говорив 340 років тому
московський митрополит Філіп. Чи ж тепер інакше? Ні, мої панове! Нічогосінько
не змінилося ні на волосинку. Та самісінька сваволя урядовців, те самісіньке
гноблення, як у попередні століття“663. Цей чесний москвин сказав правду
урядові, і йому волосина з голови не впала за те. А в „демократичному“ СРСР не
лише не чути жодної критики уряду, а навпаки – тільки прославляння уряду.
„Московські історики дивляться на нашу московську революцію крізь призму
французької революції. Дуже помилковий погляд, бо засади і мета нашої революції
не лише інші, а й протилежні французькій революції. Це надто добре видно у
ставленні обох революцій до ідеї приватної власності. Ця ідея є наріжним
каменем французької революції, головною її силою. І наслідком французької
революції було зміцнення ідеї приватної власності. Московська ж революція
навпаки – простує до повного знищення всілякої приватної власності. Так само
вся творча сила французької „Декларації прав“ полягає в її засаді політичної та
громадської свободи. Засада рівноправності французької революції була лише
засобом до знищення історичних перешкод на шляху вільного розвитку людини та її
особистої діяльності. Метою ж була воля. Цілковито інакше склалася ідеологія та
психологія революції московської і взагалі всього московського лібералізму.
Метою московської революції була насамперед і понад усе – рівність. Повна і
загальна рівність! Хоч би рівність голодної смерті, аби рівність. А воля була
лише засобом московської революції, щоб досягнути тієї рівності. Воля ніколи не
була метою московських поступовців“664. Висловився на цю тему і М. Бердяєв:
„Європейські впливи не могли за одну сотню років змінити духовність московської
нації, що творилася тисячу років, духовність азійську за походженням і змістом.
Московська духовність навіть європейськи освіченої московської інтелігенції не
має нічого спільного з духовністю європейців. Наприклад, європейська ідея
власності цілковито чужа і незрозуміла не лише московському мужикові, а й
інтелігентові. Тому і монархіст К. Леонтьєв, і соціаліст О. Герцен обидва
ненавиділи європейську дрібну буржуазію. Князь П. Кропоткін, граф Л. Толстой,
аристократ М. Бакунін були великі землевласники і запеклі вороги ідеї приватної
власності“665. І в іншому творі: „Московський народ був і є фізично і духовно
народом кочовим, а кочове життя силою фактів учить не визнавати власності на
землю. І московський народ виховався на загарбника не лише фізичного, а й
загарбника духовного“666, що повторює П. Чаадаєва: „Настав час, коли незнання
Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять, зрештою, зрозуміти
основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і
нападати на інші народи. Московщина – це окремий, ворожий європейським ідеям
світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і
поневолення народів“667. Це ж саме, лише з протилежною оцінкою, твердив Ф.
Тютчев (1803–1873 рр.), повчаючи: „Московщина не може мати жодного союзу з
Європою ні заради інтересів, ні заради принципів. Не існує в Європі жодного
інтересу чи принципу, що не спрямовані проти московських інтересів та
принципів. Тому єдина природна політика Московщини щодо Європи – це не союз з
тією чи іншою європейською державою, а навпаки, роз’єднання європейських
держав, ослаблення кожної. Роз’єднані і ослаблені, вони не матимуть сили
виступити проти Московщини. Ми, москвини, мусимо повсякчас пам’ятати, що
принципи, на яких стоять Московщина і Європа, є такою мірою протилежні, такою
мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерті
другої“668.
Можливо шовіністами були лише крайні: праві і ліві? Адже були й помірковані
москвини, прихильники європейської культури, „западники“. На це відповідає М.
Бердяєв: „У „западнічестві“ московської інтелігенції завжди було багато чужого
Заходові, багато було не лише суто московського, а й багато цілковито
азійського. Європейська думка до невпізнання спотворювалася у московській
свідомості. Західна наука ставала в Московщині якимось божком, невідомим
критичному Заходові, і обернулася в московський беззаперечний катехизм
релігійного сектанства“669. Це стосується і марксизму. Московські соціалісти
зробили з кожного слова соціалістичного Талмуду непорушні догми своєї
віри-релігії. Але водночас вони надавали цим догмам суто московського
національного змісту й духу. Їхній діяч пише: „Під тиском життя і під тиском
московського народу мінялися погляди наших більшовицьких вождів. І ми побачили,
що радянська влада не лише відновила неподільність імперії та захистила життєві
потреби Московщини, а й узагалі є владою національною, московською. Владою, що
її створив московський народ для своїх потреб і за своєю подобою“670. Це писано
1930 року, коли Московщина виступала ще в інтернаціональній личині. Проте С.
Дмітрієвський вільно чи невільно помиляється: вожді змінювали не погляди, а
тактику, форми, а не зміст. Ба, навіть і форм не міняли, а лише назви тих форм.
Зміст (навіть і багатьох форм) не могли змінити, хоч би й хотіли. Не могли, бо
зміст культури і багатство форм творять покоління й покоління. Силу московських
національних традицій починають уже розуміти і молоді письменники в СРСР: „Ми
хотіли зруйнувати всі в’язниці, а побудували тисячі нових. Ми хотіли знищити
кордони між народами, а оточили себе китайським муром. Ми хотіли зробити працю
приємною розвагою, а запровадили пекельну каторгу. Ми не хотіли проливати ні
краплини людської крові, а вбивали, вбивали і вбивали мільйони людей. Ми хотіли
збудувати безкласове суспільство, а збудували кастове. Ми хотіли скасувати
державу, а розбудували і зміцнили її тисячократно більше, ніж вона була. Ми
хотіли повалити царат, а на спорожнілий трон посадили нового царя. Ми зривали з
офіцерських мундирів царські погони, а потім запровадили їх знову. Ми ганьбили
царське катівство, а запровадили своє тисячократно жорстокіше за царське і т.
д. і т. п.“671. Такого не надрукуєш в СРСР, а тому автор переслав таємно
рукопис за кордон під псевдонімом А. Терц.
У 1917–1927 рр. московська „демократія“ прославляла і ставила пам’ятники Є.
Пугачову. Його розгромив О. Суворов. Сказати щось доброго про О. Суворова
вважалося контрреволюцією, влада за це карала. А далі та сама влада прославляє
О. Суворова, заснувала орден його імені. До 1917 р. московська „демократія“
хвалила українців за їхню боротьбу з царським урядом. А після революції та сама
„демократія“ лає українців за їхнє „мазепинство“, хоч І. Мазепа боровся не з
радянською, а з царською владою. „Нас, москвинів, хоч у десятьох водах пери,
але московського нашого єства не випереш“,– зізнавався І. Тургенєв. Досить
показово, що про теперішній московський „соціалізм“ мріяли ще в минулому
столітті не лише соціалісти, а й московські монархісти. Один з монархічних
філософів пише: „Іноді я думаю (не кажу „мрію“, а об’єктивно передбачаю), що
якийсь московський цар – може в недалекому майбутньому – стане на чолі
соціалістичного руху і організує його так, як організував християнство римський
цезар Костянтин. І я думаю, що Московщина має стати на чолі нової східної
держави; має дати світові нову, слов’янсько-східну культуру, якою замінить
занепадаючу культуру романо-германської Європи. Світ невдовзі мусить облишити
буржуазну культуру. І новий ідеал людства вийде, безперечно, з Московщини, бо ж
московський народ не має буржуазних забобонів“672. Отож, мільйонер С. Морозов і
утримував своїм коштом аж до 1917 року на острові Капрі школу соціалістичних
проповідників.
Близький приятель Леніна писав про нього: „У В. Леніна немає нічогісінько
інтернаціонального. Навпаки, він є постаттю суто національною, московською,
дитиною московського духовного життя. А воно, як відомо, було і є запереченням
усього європейського. І В. Ленін повів свою партію московським національним
історичним шляхом. І не К. Маркс, а М. Чернишевський, С. Нєчаєв, М. Бакунін
були його вчителями. В. Ленін, прочитавши Г. Гегеля, нічого не зрозумів. Свою ж
діалектику він змавпував зі спростаченої Чернишевським діалектики Г. Гегеля.
Так само В. Ленін не знав і І. Канта, а дізнався дещо про його філософію з
жалюгідно спартачених уривків у переказі М. Чернишевського“673. З ним у згоді і
Г. Плеханов: „В. Ленін – горлопан до мозку кісток. Його тактика – це тактика М.
Бакуніна та С. Нєчаєва. Ідею професійних революціонерів він позичив у М.
Бакуніна. Своє доктринерське чаклунство позичив у К. Маркса. А опертя своєї
сили знайшов у півінтелігентів. Те, що у Бакуніна та Нєчаєва було лише
зародком, достигло і дало великий урожай у Леніна. Цей урожай передбачав Ф.
Достоєвський у своєму романі „Бєси“ і тоді назвав його „шігальовщиною“, від
імені героя Шігальова, духовної дитини М. Бакуніна, С. Нєчаєва“. Здійснені
після 1917 року ідеї соціалізації землі, одержавлення підприємств, відібрання
майна у буржуазії, централізована та на військовий лад здисциплінована партія,
чека, НКВД і подібні ідеї проголосили московські революціонери ще 1862 року у
своїй книжці „Молодая Россия“.
Московський ліберал, переляканий несподіваним поворотом революції в жовтні
1917 року, попереджав Європу: „Московська революція чи пак хаос небезпечні не
лише Московщині, але й Європі. Те, що коїться на нашій землі, є значно
жахливіше, ніж ви, європейці, думаєте. У нас величезна пожежа. А чому ви,
європейці, вірите, що вона не перекинеться і на вашу хату? Адже московська
революція – світова. А світова, за своєю природою, є агресивна, і вона не
зупиниться на кордонах московської імперії. Не зупиниться, бо не може
зупинитися. Не може, бо московська революція – це та самісінька престара
Московщина з її споконвічним хаосом і агресивністю. І тим-то справжній зміст,
мета московської революції – це знищити свого найнебезпечнішого ворога –
європейський лад, доки він не знищив московський хаос. Як же Московщина може
відмовитися від цієї своєї найпалкішої мрії?.. Європейські державні мужі можуть
вірити у всілякі Ліги Націй та вічний світовий мир, але якщо не хочуть загибелі
своїх держав, не сміють ні на хвилину забувати про війну, що її несе світова
московська революція. В тій бо війні йдеться не про мільйони людських жертв чи
на мільярди знищеного майна. В тій війні стане руба питання: бути чи не бути
європейській культурі. Щоб це бачити тепер, не треба бути таким пророком, як,
наприклад, Д. Мережковський, який ще 1907 року віщував події 1917 і подальших
років. Щоб побачити те, про що я тут кажу, треба бути лише зрячим. А надходить
одне з двох: або московський історичний Хаос рушить на Європу (власне вже
вирушив) і змете з землі європейську культуру, або Європа, щоб не загинути
сама, рушить на Московщину і загасить пожежу доки не запізно. Третього шляху
немає, бо з Хаосом неможливе примирення, неможлива жодна угода“674. О. Салтиков
ще в 1922 р. закликав Європу знищити радянську владу. Може не бачив, що вона
питомо московська, національна, імперська? Ні, бачив. Але зрозумів, що всі ці
„перемоги“ скінчаться розвалом СРСР, поверненням Московщини до стану XVI ст.
Цей московський патріот хотів рятувати імперію європейськими руками.
З такою ж метою інші московські патріоти попереджали, що світогляд москвина
надто примітивний, простіше кажучи – дикунський. Москвин не вміє думати, він
лише вірить у свої догми, на яких засноване все його життя. Мораль, етика,
естетика москвина протилежні християнським, європейським. Москвин – жорстокий,
нещадний до переможених, до слабших за себе. „Москва слезам не верит“. Москвин
ототожнює свободу з безкарністю, розпустою, безладом. Він уявляє її як право
безкарно вбивати, грабувати, а тому й обожнює деспотичну владу: колись царя,
тепер диктатора. Всі розрухи в Московщині завжди супроводжувалися вбивствами,
грабунком і дуже часто кінчалися тим, що ворохобники простягали руки владі:
„Вяжите меня“. Розбишака – ідеал московської волі, а Іван IV – ідеал
московської влади. Москвин не тужить за свободою, а вільне друковане і мовлене
слово в Європі, висловлення протилежних думок прикро вражає москвина, він
ставиться до них ворожо, як і до права робітників страйкувати. Москвини, які
їздили у XVII–XIX століттях до Європи, вважали європейську волю божевіллям і
непохитно вірили, що європейські держави ось-ось розваляться. В ХХ ст.
московський інженер в СРСР (робітничого походження), здивований правом
європейських робітників страйкувати, казав: „Ми перегнали мільйони робітників
через в’язниці та сибірську каторгу, щоби навчити їх працювати“.
„Як до 1917 року, так і після нього московська інтелігенція не визнавала
принципово особистої ініціативи, а до виявленої немосквином ставилася не лише
підозріло, а й ворожо. Москвин визнає і розуміє лише примус, загрозу кари. Так
це в СРСР не тому, що більшовики винищили стару ліберальну інтелігенцію, а
тому, що нова, радянська (як і стара, царська) інтелігенція насамперед щиро
московська, породжена московським історичним ґрунтом. Марксистська ж балаканина
московської інтелігенції в СРСР – це лише тимчасова данина моді; лише зовнішня
тоненька плівка червоної фарби на дуже грубому історичному шарі московської
національної духовності“675. До цього висновку прийшов і М. Бердяєв: „Вся
історія московської інтелігенції – це власне приготування до комуністичного
ладу. Відомі ознаки комунізму: спрага за суспільною справедливістю, визнання
робітничого класу за альфу і омегу людства, ненависть до капіталістичного ладу
і буржуазії, вороже ставлення до культурної еліти, заперечення духу і духовної
творчості, сектантська нетерпимість, містичне, релігійне сприймання
матеріалістичних догм і т. п. Всі ці комуністичні ознаки завжди мала московська
радикальна інтелігенція... Ідеї московських народників виявилися в житті
ілюзіями. Ідея особистих прав, ідея постійних реформ, ідея еволюційного
прогресу суспільства, ідея парламентарського шляху до поліпшення долі
робітництва – всі ці суто європейські ідеї не сприйнялися в Московщині.
Перемогли в Московщині ідеї комуністичні, що їх ми щойно навели. Перемогли, бо
ж вони були традиційними ідеями і московської інтелігенції і московського
народу. Божок московської демократичної інтелігенції В. Бєлінський проповідував
деспотію і примусовість. Він говорив, що народ такий нерозумний, що його треба
силоміць тягнути до його ж щастя. Він зізнається, що якби був царем, то був би
деспотом заради справедливості... Розум і душа москвина легко переходять від
однієї крайності до протилежної. Обидві завжди ортодоксальні і не визнають
ніякої середини. Царська теократична Московщина не відійшла ще в історію, а
тільки змінила назву на пролетарську і теж теократичну. Царська самодержавна
імперія мала свої ідеологічні корені у православній вірі свого народу. Вірі, що
визнавала ту імперію за священне царство, за теократію. Пролетарська імперія
має свої ідеологічні корені також у вірі свого народу. Вірі, що визнає
пролетарську імперію за священне царство, за соціалістичну теократію... Царська
Московщина стояла на православному ортодоксальному світогляді і вимагала від
підданих, щоб вони визнавали його сліпо, без жодних застережень. Пролетарська
Московщина стоїть на соціалістичному ортодоксальному світогляді і ще з більшим
примусом вимагає від підданних визнавати його навіть ентузіастично. Священне ж
царство не може бути чимось іншим, як деспотією світогляду, не може бути
неортодоксальним, і тому воно завжди винищує „єретиків“. „Правовірне“
сектантство, а з нього і деспотія світогляду та нищення „єретиків“ – все це
було ідеологічною основою Московщини від ХІ ст. по сьогоднішній день. Духовні
основи царату і більшовизму – цілковито тотожні... Перемога більшовиків у
Московщині не випадкова. Більшовизм – явище глибоко внутрішнє, московське,
національне. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина.
Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що нуртує в душі кожного з нас,
москвинів. Більшовизм – це природний синтез Івана IV з К. Марксом. Більшовизм є
третім виявом московського загарбництва. Другим була імперія Петра І. Першим –
московське царство Івана IV. Більшовизм є неминучим етапом історії московського
народу“676.
Перемогу В. Леніна над О. Керенським москвини (і наші невігласи) пояснюють
демагогією Леніна, що проголосив гасла: „Геть війну!“, „Грабуй награбоване!“,
„Війна палацам, мир халупам!“ тощо. Але чому саме такі гасла і саме москвини
підхопили і пішли за ними? Українці мали багато причин піти за гаслом „Геть
війну!“, але навіть московські історики визнають той факт, що українці кидали
1917–1918 рр. фронт останніми і лише за наказом української влади. Гасло
„Грабуй награбоване!“ мало впливало на українців. На справжню причину перемоги
Леніна кидає світло один з розумніших москвинів: „Подібність революції 1917 р.
до кризи 1616 р. відома аж до дрібниць. Зовнішня війна, династична криза,
господарча криза, селянські повстання і спалення маєтків, голод у містах,
широко розповсюджений розбій, душогубство, партійна деспотія, нездарність
провідників, демагогія, розперезаність міської черні і подурілого селянства –
все це, вся ця агонія 1917–1918 років є достеменною фотографією Московщини
1606–1612 років. І діючі сили, і мета, і навіть головні гасла були приблизно ті
самі і тоді, й тепер... Як тоді, так і тепер криза спочатку була династичною,
але дуже скоро обернулася на політичну. Як тоді, так і тепер кризу
започаткували вищі кола суспільства, але вона дуже швидко поширилася та
захопила весь народ. Як тепер, так і тоді народний рух був не лише проти
багатих, землевласників, але й проти всілякого громадського ладу. Хоч тоді (як
і тепер) той рух не мав нічого спільного з європейським соціалізмом, проте і в
1606–12 роках проголошували ідеологію соціалізму, пристосовану до розуміння
дикої московської юрби. Однобока і пласка ідеологія тодішнього „більшовика“
Івана Болотнікова нічим не відрізнялася від ідеології „революційної демократії“
1917 року. Так само й серед діячів 1606–12 років можна знайти представників
усіх партій 1917 року. Тоді була і розгромлена „права партія“ (П. Ляпунов), і
„соціалісти“ (І. Болотніков), і тодішній О. Керенський (Ф. Андронов)... Ця
подібність стає ще наочнішою і безсумнівною, якщо пригадаємо, що 1606 року був
такий самий вибух національної стихії у немосковських народів, як і в 1917
році. Так! Наш старий, споконвічний більшовизм є в кожного з нас, москвинів.
Ленін лише використав цю нашу суто московську стихію“677.
Що ж сталося 1917 року? Інший розумний москвин відповідає: „Ніякої
революції не було в Московщині 1917 року. Бо ж революція – це насильницька і
швидка зміна старого змісту на новий зміст. Зміна самих лише форм (хоча й яка
швидка) є лише прискоренням еволюції. Тепер у Московщині і загарбаних нею
країнах бачимо фотографічно докладний образ часів Івана IV, Миколи І в усіх без
винятку царинах життя. Що ж сталося 1917 року?.. Перше. Ослабла державна влада,
і московський народ своїм непомильним національним інстинктом відчув у тому
ослабленні загрозу існуванню імперії. Тому він і вчинив такий самий заколот, як
і під час Кримської чи Японської програних війн. Московський народ інстинктивно
відчув свій порятунок насамперед у твердій владі... Друге. Так само
інстинктивно московський народ учинив заколот проти фізіологічно чужого йому
духу Європи, що після 1905 року хоч і дуже слабенькими струмочками, проте почав
протікати до імперії. Москвин підсвідомо відчув у тому європейському струмочку
свого найнебезпечнішого ворога і з жахливим поспіхом замурував усі більші чи
менші дірочки у „вікні в Європу“. Не дерев’яна, а залізобетонна завіса
опустилася“678. Д. Мережковський віщував ще 1907 року прихід більшовизму і
помилився лише на кілька років. Так само М. Бердяєв 1907 року писав, що
більшовицька партія за своєю ідеологією стоїть найближче за інші партії до
ідеології, світогляду московського народу. Тому в майбутній революції
більшовицька партія переможе всі інші партії, бо її підтримає весь московський
народ679. Подібний погляд поділяють інші автори: „Наші московські лицеміри
кажуть, що московський народ невинний, не відповідає за більшовизм, бо, мовляв,
комунізм – це європейська бактерія, що її занесли до Московщини чужинці і нею
заразили добрий, богобоязливий московський народ. Хай ті лицеміри доведуть, що
молоко не скисає, коли до нього потрапить бактерія. Коли та сама кислотна
бактерія потрапить у воду, то вода не скисає. Чи ж не писав у минулому столітті
французький історик Ж. Мішле, що „основою життя московського народу є комунізм,
що виявляється в общині“. І чи не відповідав йому О. Герцен: „Вас, європейців,
стримують ваші приватно-власницькі забобони, а ми, москвини, тих забобонів не
маємо“680.
„Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за більшовизм. Ми самі
покликали його до життя. Він зродився на нашій московській землі. Він є щиро
московське національне явище і то дуже старого походження. Споконвічний,
престарий, він сидить усередині кожного з нас, москвинів. Тому він і приніс
перемогу В. Леніну в 1917 році і підтримує радянську владу досі. В. Ленін лише
використав реально цей наш рідненький більшовизм у кожному з нас. Більшовизм –
це остаточне, історично логічне завершення будови московської державності.
Завершення психічне і логічне“681.
З ним погоджується і професор Г. Федотов: „До більшовицької партії вступили
щоправда і немосквини, але їх було значно менше, ніж москвинів. Казати, що
більшовизм ніби не має нічого спільного з московським народом – це казати
неправду. Більшовики захопили державну владу в Московщині дуже легко, без
ніякого спротиву, але в усіх немосковських окраїнах вибухла запекла війна проти
більшовизму і більшовиків. Отже, було щось таке в духовності москвинів, що захоплювалося
більшовизмом. Ґрунт більшовизму в Московщині підготували: історичне фізичне і
духовне рабство, община і самодержавство царів. Московський більшовизм є
природним витвором історичного життя московського народу. Витвором щиро
московським, національним. А накидає Московщина світові комунізм, керуючись
лише своїми державними інтересами“682. „Ф. Достоєвський – пророк московської
революції і більшовизму в найповнішому розумінні цього слова. Революція 1917
року – достеменно така, якою він її пророкував. Десятки років перед 1917 роком
він показав нам, як на долоні, її ідейні основи, її внутрішню логіку, її
зовнішній образ. Його „Бєси“ – це роман не про наявне, а про прийдешнє. У
московському житті 1860–1970-х років не було ще ні Ставрогіна, ні Кирилова, ні
Шатова, ні П. Верховенського, ні Шігальова. Ці люди з’явилися пізніше. Ф.
Достоєвський відкрив нам тоді ще приховану, глибинну основу більшовизму“683.
Про те, що – більшовизм є законною дитиною московської духовності і життя,
писали В. Брюсов, М. Клюєв, З. Гіппіус. Неминучість його приходу віщували Ф.
Тютчев684, М. Лєрмонтов, М. Салтиков-Щедрін685, К. Лєонтьєв, Д. Мережковський,
О. Салтиков, О. Блок686, Ф. Достоєвський687 та інші. Московський міністр Д.
Толстой писав ще 1875 року: „Кожне намагання запровадити в московській імперії
європейські парламентські форми влади приречене заздалегіть на невдачу. Якщо
скинуть самодержавну, деспотичну царську владу, то на її місце автоматично
прийде значно деспотичніша – комуністична, за вченням К. Маркса, чию теорію я вивчив
дуже уважно“688. Д. Толстой знав духовність та світогляд москвина краще, ніж
ліберал П. Мілюков та соціаліст О. Керенський, які спробували 1905 та 1917
років накинути московщині саме оті європейські парламентські форми: москвини
вигнали обидвох за кордон, а посадили на трон нового царя Леніна, як і віщував
Д. Толстой. На знанні душі москвинів ґрунтувалася і впевненість попередників
більшовизму: „Хоч московський народ темний, але він розуміє і цінить високо
общинні засади, зокрема засаду громадської власності на землю. Отже, він є
комуністом традиційно й інстинктивно. Тому наш московський народ, не дивлячись
на свою некультурність, стоїть ближче до соціалізму, ніж культурні європейські
народи“689.
Московські емігранти-антикомуністи теж добре розуміють справжню природу
комуністів: „Політичний і суспільний лад у СРСР є таким, що служити
національній Московщині мають можливість лише члени КПРС, енкаведисти,
комсомольці. В їхніх руках уся влада. І вони справді служать не ІІІ
Інтернаціоналу, а Москві-ІІІ Римові. І ми, московські антикомуністи, були би
зрадниками своєї батьківщини, якби знищуючи радянську владу, вбивали тих
фактичних московських патріотів з п’ятикутною зіркою на чолі. Не дивімося на ту
чортівську зірку. Дивімося на біографії тих позірчених людей і оцінюймо їх за
їхніми заслугами перед Московщиною. А їхні заслуги великі. Саме вони, а не
хтось інший, врятував нашу імперію від розвалу. Щобільше! Саме вони піднесли
Московщину в міжнародному житті на найвищу височінь за всю нашу історію“690. І
в іншому емігрантському виданні: „Коли впаде радянська влада, ми не сміємо
вважати за злочин колишнє членство в КПРС чи навіть службу в НКВД. Ми також не
сміємо давати жодних привілеїв тим, хто сидів у радянських в’язницях і таборах
чи взагалі були гноблені радянською владою. Всі права, посади, відзнаки,
нагороди тощо, що їх здобули люди за радянської влади, мусять мати
правочинність і після радянської влади“691.
В СРСР вихваляють і прославляють Петра І. Та окремі письменники,
використовуючи московські державні архіви, описали Петра таким, яким він
насправді був. Б. Пільняк писав, що Петро – людина цілковито ненормальна:
сифілітичний, повсякчас п’яний, з дикими нападами „тоски и буйства“. Він не мав
ніякого почуття відповідальності. Цілковито не розумів ні логіки історії, ні
фізіології народного життя. Був жалюгідно малописьменний і книжок не любив і не
читав (те саме писав історик В. Ключевський). Маніяк. Боягуз. Здитинілий дикун,
що все своє життя бавився в „солдатики“, паради, кораблі, війни, бенкети, за ідеал
поведінки вважав п’яні звички голландського матроса та солдатської казарми...
Найбрудніший цинік, заперечував не лише все гарне, красиве в людині, а й
заперечував саму людяність. Цінував життя людини не більше, як життя блощиці.
Коли йшов повз якесь будівництво, а робітники кидали роботу, щоб йому
уклонитися, то він своєю „дубинкой“ убивав їх на місці, мовляв, щоб не
марнували час на поклони. Коли ж навчені таким досвідом робітники не кидали
роботи і не кланялися йому, то вбивав їх за те, що, мовляв, не шанують свого
царя. В Лейденському університеті він з своїм почтом дивився, як студенти
розтинали труп. Побачивши огиду на обличчях свого почту, наказав всьому почтові
гризти зубами мертвяка. З жінкою фельдмаршала П. Румянцева повівся прилюдно
так, що не можна висловити в книжці... Ніякою мораллю не стримуваний,
розпуствував прилюдно. Сифілітичний, одружився із знаною всім повією, коханкою
кн. Меншикова. Велике, смердюче, на тонких ногах тіло згноїли пранці. Бабське
обличчя, обвислі щелепи, п’яні, дикі, божевільні очі. Не любив міняти білизну,
носив брудну, смердючу тижнями. Велике тіло на тоненьких ніжках, з маленькою
головою нагадувало брудне опудало. Обличчя повсякчас смикалося, кривилося. Дуже
боявся високої стелі і тому в своєму кабінеті тримав натягнуте полотно трохи
вище за свою голову. Навіть на московську міру був нелюдською потворою
морально, духовно і фізично“692. Таким був, за словами москвинів, їхня
національна гордість, „великий преобразователь“ і перший імператор народу, що
має „вирішувати про шляхи Європи і завершити розвиток людства, встановити
справедливість у всьому світі“ (М. Погодін). Має „дати світові нові ідеали
людства, нову культуру“ (К. Лєонтьєв). Має „дати світові нову релігію“ (О.
Хомяков). Має „рятувати світ від хаосу“ (П. Чаадаєв). Має „визволити
робітництво всього світу від визиску, лиха, злиднів, нещасть“ (В. Ленін). Має
„керувати поступом нової культури нового суспільства“ (М. Бухарін). „Москва-ІІІ
Рим, а четвертому не бывать“ (Філофей). „Москва всему свету голова“ (Аввакум).
„Москва – столиця світового пролетаріату“ (С. Єсєнін). „Геній московського
народу оберне вічні льодовики на тропічні сади з пальм та квітів, заселить
Місяць“ (М. Хрущов).
І все це зробить народ, який водночас „не дав світові нічогісінько, жодної
ідеї до скарбниці людських ідей, нічого не зробив задля добра людства; нічим не
допоміг поступові людства“ (П. Чаадаєв). „Народ дикунів та виродків людських“
(О. Герцен). „Не народ, а пекельна потвора“ (В. Розанов). „Народ, який блукає
по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги“ (Ф.
Достоєвський). „Народ, який, якби й провалився скрізь землю, то нічогісінько у
світі, ні найменшого цвяшка не захиталося б“ (І. Тургенєв). Народ, що „Игом
рабства клейменный, безбожной лести, лжи тлетворной и лени мертвой и позорной,
и всякой мерзости полный“ (О. Хомяков). Народ „байдужий до найменшого
обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що
цілковито не визнає звичайнісінької людської гідності, що цілковито не визнає
ні вільної людини, ні вільної думки“ (О. Пушкін). „Народ волоцюг і злодіїв“ (С.
Рождественський). „Сатанинський народ“ (З. Гіппіус). „Найбездарніший народ, без
натяку на творчість“ (Г. Успенський). „Не народ, а худоба, хам, дика орда
душегубів, злодіїв“ (М. Булгаков). Народ, що „ненавидить волю, обожнює рабство,
любить ланцюги на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не
відчуває ніякої краси, брудний фізично і морально, століттями живе у темряві,
„мракобесии“ і пальцем не поворухнув до чогось людського, але готовий повсякчас
поневолювати, гнобити всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття
людства“ (В. Шмельов). Народ, що „досі не показав, що він може жити по-людськи,
отже, не має права жити серед цивілізованих народів“ (С. Волконський).
Отже, чи самі ж москвини не дають відповідь на московське самовихваляння
від Філофєя XVI ст. до Микити ХХ ст.? А провідна верства цього народу, еліта
нації? Перший московський письменник, що одержав Нобелівську нагороду, пише:
„Щодо духовності, моралі та інтелекту, то московське освічене суспільство – це
зборище руйнівників, блюзнірів, духовних волоцюг, розумових шахраїв, моральних
розпусників, безсоромних брехунів, простацьких хвальків і дикунів, дикунів і
дикунів. Але всі вони – зарозумілі аж до посміховиська. До цього, вибачайте,
„суспільства“ належать також і моральні та розумові, сифілітичні пришелепи,
бевзі, виродки, напівбожевільні, істерики, цинічні моральні і фізичні повії
обох статей. І ось це гидке, макабристичне болото маємо ми, москвини, за свою
духовну, культурну і розумову еліту, за передовий авангард нової Московщини.
Тьфу!“693. Раніше за нього писалося: „Ох, як тяжко жити в Московщині, в цьому
смердючому середовищі фізичного і морального бруду, підлоти, брехні,
крутійства, злодійства хлібосольних хабарників, гостинних шахраїв, добрячих
падлюк, побожних розпусників. Чого ж можна сподіватись від народу, який створив
і втримує такий суспільний лад, що в ньому мусите перейти через болото брехень
і підлоти, щоби дійти до законності“694. Змосковщений литвин В. Сенковський
(псевдонім барон Б. Брамбеус), що був знаним московським журналістом, писав у
ХІХ ст.: „Московська література – нікчемна, неоригінальна, пласка, простацька,
бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова
– жебрацьки вбога: лексика вищих понять – все позичене; мова – якась дерев’яна
щодо гнучкості форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за
московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів.
Нечиста сила занесла мене до московської, вибачайте, „літератури“695. Батько
московської літературної мови О. Пушкін писав: „О, как беден, как груб наш
русский язык“. Князь В. Вязємський підтверджував: „Да, наш русский язык – это
кафтан чыжолый“. Композитор М. Глінка, покидаючи 27 квітня 1856 р. остаточно
Московщину, на кордоні виліз з ридвану, плюнув на московську землю і сказав:
„Бодай мені ніколи більше не бачити цієї гидкої країни й її людей“696. До своєї
матері він писав з-за кордону: „Жахаюсь самої думки повернутися до Московщини.
Дякую Богові, що втік з Московщини“697. Поет, письменник, філософ, московський
націоналіст Ф. Тютчєв так ганив і зневажав москвинів, що все своє доросле життя
прожив у Німеччині і одружився двічі з німкенями. І водночас писав: „Над
величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша
Московщина. Хто посміє сумніватися в її Божественному покликанні? Москва,
Петербург, Костянтинополь – це святі міста Россії. А її межі? Майбутнє відкриє
сім морів, сім великих рік. Від Нілу до Неви, від Ельби до Жовтої ріки, від
Волги до Євфрату, від Гангу до Дунаю – це Росія. Росія вічна, як Св. Дух
передбачав і Св. Даніїл пророкував“698. Як це розуміти? Послухаймо іншого
московського націоналіста: „Я сам повсякчас лаю москвинів. Я лише те й роблю,
що їх лаю. Але чому ж я ненавиджу кожного, хто їх лає також? Я навіть ненавиджу
тих, хто гидує москвином. І водночас я сам гидую москвином, хоч я сам москвин.
Дивно! Не розумію!“699.
Запаморочені своїми химерами імперії від Нілу до Неви і від Гангу до Ельби,
москвини багато чого не розуміли, коли ті химери розвіювалися. Наведемо хоч і
задовгу та показову цитату: „Національне пробудження України та її політичний
сепаратизм викликали у московської інтелігенції щире здивування. Ми, москвини,
ніяк не могли зрозуміти причин цього насамперед тому, що ми щиро любили
Україну, її землю, її пісні, її народ, а люблячи, вважали її нашою рідною. Ані
тіні будь-якої чужості до українців ми, москвини, ніколи не відчували. Також не
розуміли й тому, що московська інтелігенція не цікавилася історією України, ні
всім тим, що відрізняло українську культуру від московської. Ба, гірше! Ми,
москвини, дурили себе вигадкою, що, мовляв, українці боролися проти польського
поневолення лише щоб накласти на себе ярмо московського поневолення. Ще гірше,
московська інтелігенція не визнавала української мови за мову, хоч усі славісти
та мовознавці в світі – разом з московською Академією Наук – її визнавали за
самостійну і багатющу. Відродження великої, надзвичайно здібної, з старою
культурою нації ми намагалися зупинити жандармськими заборонами та шибеницями.
Не тяжко передбачити, що народи СРСР повстануть і відокремляться від імперії,
коли СРСР програє війну... Московські патріоти мають усі підстави тривожитися
майбутнім московської імперії, бо стоять нині перед великим питанням: чи
існуватиме вона, чи Московщина повернеться до своїх перед-імперських меж? Якщо
радянська влада зненацька впаде, то негайно вибухнуть повстання немосковських
народів СРСР, щоби відірватися від імперії. І ті народи виставлять московському
народові свої рахунки більшовицьких злочинів, нищення, грабунку, утисків. А з
усіх них найбільший рахунок подасть Україна. Справа України є найповажніша і
найтяжча до розв’язання. Не матимемо імперії, не розв’язавши справу України. А
ця справа є надзвичайно небезпечна нашій імперії. Ми є свідками народження
національної і державницької свідомості українців, власне, народження нової
нації (навіть цей розумний москвин не може сказати „відродження старої нації“.–
П. Ш.). Щоправда, вона ще не народилася, її доля ще непевна, проте вона вже
набралася такої духовної сили, що вже несила нікому вбити це немовля... Ми,
москвини, мусимо працювати щосили, щоб ця українська свідомість стала
українською формою московської імперської свідомості. Щоби втримати „русскую“
єдність, себто не лише імперсько-державну, а й національно-духовну, ми,
москвини, мусимо не лише визнати, а й постійно відчувати своїми, московськими:
не лише київські літописи, але й українське барокко, не лише М. Гоголя, але й
Т. Шевченка, не лише київський церковний спів Д. Бортнянського, але й
українські народні пісні. Все це маємо відчувати рідними нам, москвинам,
нашими, московськими, а не лише українськими. А завдання прищепити українські
національні традиції на велике дерево „общерусской“ культури припадає
насамперед тим, хто вірний Московщині і любить Україну... Але разом з цим
Московщина не може дозволити будь-яке приниження московської культури в межах
імперії. Імперські закони, московська мова мусять бути обов’язковими для всіх в
імперії, без жодного винятку. Можливо, (?– П. Ш.) зможемо мирним способом
запровадити місцеве господарське самоуправління. В нашій імперії українець не
може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій
волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі
українські національні традиції, історичні символи з гетьманом І. Мазепою
разом“700. В цьому полягає розум москвина: не хоче навіть федерації, а вимагає
повного панування Московщини – культурного, господарчого, політичного. Жорстокі
факти змусили його визнати, що „несила нікому вбити“ Україну, і він радить
„зробити московськими українські національні традиції“, щоб українська культура
стала одною з форм „общерусской“ (московської) культури. Ці його поради
здійснює московська „демократія“ в СРСР вже півстоліття – безоглядно жорстоко,
вогнем і мечем, мільйонами українських смертей. „Єдінонєдєлімєц“ Г. Федотов
писав це 1930 року. Та героїчна боротьба Організації Українських Націоналістів
(ОУН) і Української Повстанської Армії (УПА) за Українську Самостійну Державу
відкрили йому очі, і вже в 1943-му він писав: „Серед націоналізмів, що тепер
так дуже набирають сили, особливо трагічна є доля націоналізму московського.
Хоч його виправдовують оборонні та справедливі особливості війни, що її веде
тепер СРСР, проте він є націоналізмом не слабкого, а сильного. Він бореться не
лише за своє визволення, а й намагається поневолити інші народи, які стоять
поперек його шляху до панування над світом. Оборонні та завойовницькі мотиви
московської політики пов’язані взаємно і нерозривно. Свою оборону Московщина
завжди закінчувала нападом... А з кожним новим завоюванням будова СРСР стає
хисткішою, слабшою. Москвинів у СРСР уже менше половини населення. Доки
москвини давали немосквинам в СРСР якесь культурне самоуправління, доти
немосквини погоджувалися на співжиття з москвинами. Тепер же у в’язницях та на
каторзі більшість в’язнів і каторжан – немосквини, які опинилися там лише тому,
що любили свої народи і мріяли про визволення з московського ярма...
Московський націоналізм, що тепер рятує московську імперію, може спричинити її
загибель. Той день, коли Московщина кине свої полки проти світової демократії,
може стати днем повстання всіх пригноблених Московщиною народів. І дорого тоді
заплатить вся московська нація за божевільні мрії своїх сліпих вождів“701. І
ще: „Все чуткіше долітає до нас гук копит татарських коней на новому Куликовому
полі бою. Новітній Чінгіс-хан дедалі яскравіше вступає до московської історії.
А поза СРСР учорашні лицарі свободи вже готові вітати народження нової
батіжно-московської імперії. Невже ж приклад Німеччини – не загрозлива острога
Московщині? Німецька імперія загинула тому, що обурила проти себе всі
європейські народи. Чи ж не обурює тепер і Московщина?.. Що ж! Може й пощастить
на час. Може Й. Сталін і стане володарем Східної та Центральної Європи,
досягнувши того, чого не пощастило А. Гітлерові. Бачимо на власні очі, що культ
рабства і брехні поширюється вже не на одну шосту, але на одну чверть нашої
планети. Та чверть – ще не весь світ. Хоч які великі успіхи має новітній
Чінгіс-хан, проте справа свободи ще не програна. Ледве чи пощастить йому
підбити решту світу, а поготів ті країни, де демократизм уже давно вкоренився у
моральній та релігійній свідомості народу. Зрештою, вільним ще є
позаєвропейський, англо-саксонський та латинський світи“702.
Про кінець „батіжно-монгольської“ імперії пророкували в Московщині ще
раніше. Бородаті москвини, що їм Петро І голив бороди і гнав на будівництво
Петербурга, конаючи, кричали: „А проклятому Петербургу быть пусту“. Дві сотні
років пізніше А. Бєлий у романі „Петербург“ (виданий перед 1914 р.) писав: „А
знявшись раз на чвал і зором мірячи простір, мідний кінь копита не поставить,
перестрибне над історією, великий буде струс, трісне земля, навіть гори впадуть
від великого струсу, а долини повипинають горбами. Будуть, будуть криваві,
жахом наповнені дні, а потім усе провалиться. І Петербург провалиться“. „Якщо
заздалегіть не запобіжимо, то ледве чи Петербург витримає два століття“,–
віщував царський поет Г. Дєржавін703. „Московська література – найбільше
пророкуюча література у світі. Вона вся просякнута тривогою, віщуванням,
передчуттям якоїсь катастрофи, що надходить. Чимало московських письменників
ХІХ ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і ось-ось упаде в неї. Ф.
Достоєвський пише про столицю імперії: „Імла стоїть над нашою столицею. А що
станеться, коли та імла піднесеться вгору і розсіється? Чи не піде з тою імлою
і не щезне, як та імла, і це наше гниле місто? Чи не лишиться лише фінське
багно, а серед нього бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні“704. „Ф.
Достоєвський зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер
уся хитається над безоднею. Московщину „вздернул на дыбы Медный Всадник“. Але ж
не можна вічно „на дибах“. І весь жах у тому, що „опустити копита“ – це упасти
в безодню“705.
Д. Мережковський пише у „Зимних радугах“: „Незліченні мерці, що їхніми кістками
вибруковано трясовину, встають у чорно-жовтому промерзлому тумані, збираються
юрбами і оточують брилу граніту, що з неї вершник разом з конем падають у
безодню“. Пророкує загибель столиці він і у „Грядущем хаме“ (вид. 1906 р.).
Проф. В. Печєрін, що утік за кордон, написав поему „Торжество смерти“, в
якій пророкував загибель Петербурга:
...град разврата
Сколько крови ты испил,
Сколько царств и сколько злата
В диком чреве поглотил!
Изрекли уж Евмениды
Приговор твой роковой,
И секира Немезиды
Поднята уж над тобой.
Ты – война, зараза, голод,
Ты – в трех лицах темный бес,
Погибаем, погибаем
И тебя мы проклинаем:
Анафема! Анафема! Анафема!
У поемі „Петербург“ пророкувала і З. Гіппіус:
... Твое холодное кипенье
Страшней бездвижности пустынь,
Твое дыханье – смерть и тленье,
А воды – горькая полынь.
Как уголь дни, а ночи белы,
Из скверов тянет трупной мглой,
А свод небесный остеклелый
Пронзен заречною иглой.
Нет, ты утонешь в тине черной,
Проклятый город, Божий враг,
И червь могильный, червь упорный
Сожрет твой каменный костяк...
Московський націоналіст (і україножер), видавець журналу „Новое время“ І.
Суворін був переконаний (ще 1880 р.), що находить неминуча катастрофа
московської імперії706.
Коментарі
Дописати коментар