Aвтор цієї надто потрібної книжки зібрав і систематизував велике коло
історичних джерел, які охоплюють період від середини ХІ ст. і до наших днів. Ці
документальні дані розкривають політику заборон, переслідувань, знищення та
різних утисків, які випали на долю українського народу, його мови, культури,
освіти, духовності, звичаїв і традицій протягом багатьох століть. Автор
наводить факти у хронологічній послідовності, додає власні пояснення, стислі
коментарі. Це, без сумніву, допомогло всебічно розкрити тему, яка й донині
залишається гостро актуальною і важливою для української нації.
Навчально-методичний посібник В. Лизанчука допоможе читачам глибше зрозуміти
історію свого народу, з’ясувати питання, чому правлячі кола сусідніх держав, у
склад яких входили у свій час українські землі, так наполегливо і затято
проводили політику російщення, полонізації, мадяризації, румунізації.
У праці В. Лизанчука правдивими,
незаперечними фактами-документами показано, що Україна як політичний організм
із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно, за
словами Петра І, «... прибрана до рук» Московією. У XVII i XVIII сторіччях
російсько- українські відносини зводилися до поступового поглинання і
перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла. Всі сліди
автономного ладу зникли, всі особливості місцевого устрою, які відповідали
українському характерові і були кращим надбанням національної культури, – як
організація народної освіти, своєрідний лад церковно-релігійного життя, поступилися
своїм місцем «общерусскому» порядкові, який тримався на трьох китах:
«централізм, абсолютизм, бюрократизм» (В. Вернадський).
Наведена хроніка геноциду,
етноциду, лінгвоциду української нації не створює депресивного настрою,
соціального песимізму. Навпаки, – вона засвідчує силу духу українців, їхню
закоріненість у волелюбність, толерантність до інших народів, впевненість, що
всупереч нинішнім проблемам і труднощам, вони розбудують заможну,
національно-духовну і щасливу Українську державу.
Костянтин Кондратюк
Професор В. Лизанчук належить до
відомих в Україні і за її межами дослідників українсько-російських відносин.
Його праці «Навічно кайдани кували: Факти, документи, коментарі про русифікацію
в Україні (1995), «Завжди пам’ятай: Ти – Українець» (1996), «Не лукавити
словом» (2003), «Кайдани ще кують: Факти, документи, коментарі про російщення в
Україні» (2004) стали хрестоматійними. Без зібраного в них величезного
матеріалу не може обійтися жоден дослідник історії російщення України та її наслідків.
Нова книжка професора В.
Лизанчука продовжує тематику попередніх праць, поглиблюючи й доповнюючи її
новими матеріалами про геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації. У ній
чимало нових документів, виступів у ЗМІ та інших фактів антиукраїнського
спрямування доби незалежності. На жаль, останній перелік становить значну за
обсягом частину книжки і виразно засвідчує, що боротьба за Українську державу
триває і в наш час.
У хроніці послідовно відтворено
історію чужоземної агресії проти України: Росії, Польщі, Румунії, Угорщини.
Важливо, що проблеми мови, культури, духовності, розвитку української нації
розглянуто в широкому – історіографічному, політичному й культурологічному
контекстах. Тут подано багато не відомих раніше документів про голодомор,
матеріали дискусій навколо ОУН-УПА. Автор висвітлює, зокрема, поширення в
інформаційно-культурному просторі України спаплюженого Москвою образу українця,
тлумачення українського національно-визвольного руху у специфічно російській,
тобто негативній, ворожій моделі тлумачення в істерично-звинувачувальному тоні.
Значення праці В. Лизанчука
важко переоцінити. Вона, безперечно, сприятиме шляхетній меті, з якою її
написано, – вихованню в кожного українця духу національної самосвідомості, громадянської
гідності, переконаного україноцентризму.
Лариса Масенко
Книжка В. В. Лизанчука мусить
бути видана як навчальний посібник, призначений для спеціальності
«Журналістика». Але не тільки... Необхідно категорично відзначити, що такої
книжки потребують не лише майбутні журналісти, але й представники інших
спеціальностей, а саме: історики, філологи, соціологи, політологи, а в ширшому
розумінні – і всі гуманітарні галузі знання. Понад те, такої книжки, виданої
масовим накладом, потребує Україна, українська політична нація. Потребує через
те, що наявність спільної історичної свідомості є щонайважливішою ознакою нації
як спільноти людей. Перед тим у нас не було історичної правди, яка б могла
стати підставою для вироблення такої спільної історичної свідомості. Нам,
українцям, її ще треба здобути, а потім утвердити в громадській свідомості. Цій
величній меті й послужить ця книжка.
Величезна кількість фактів,
документів і джерел неспростовно доводять таку очевидну після їх прочитання
істину: український народ за роки перебування в різних імперіях і державах був
скалічений на етнічному та ментальному рівні, був перетворений на духовного
інваліда, його свідомість перетворена на палімпсест, з якої чужинці намагалися
змити український текст і натомість написати російський, польський, румунський,
угорський.
Росіяни, а найбільше російські
політики, політично заангажовані російські історики, українські наймити
російських політиків люблять послуговуватись теорією, згідно з якою українці –
невдячний народ, який добровільно відмовився бути самим собою, відмовився від
своєї мови, культури, відмовився читати українські книжки, передплачувати
українські часописи, самознищився, а тепер купка його захисників, мовляв,
прагне повернути колесо історії назад і відновити те, що безнадійно втрачено –
душу народу, свідомість народу, його національну ідентичність.
Книжка В. В. Лизанчука розставляє
все на свої місця і перевертає з голови на ноги спотворену російськими
ідеологами історію. Українці ніколи не відмовлялися ні від своєї мови, ні від
своїх духовних скарбів, ні від своєї державності. У них усе це було відібрано
силоміць чужинцями, зокрема Російською державою, зараженою ідеєю російського
месіанізму та світового панування.
В. В. Лизанчук у добірці
документів особливо наголосив на тому, що з нинішньої незалежної України Росія
намагається зробити неоколонію, ще одну російську державу, де б панувала
російська мова й російська культура. Не шкодує на це своїх нафто-доларів,
зароблених українськими робочими руками, вкладає величезні кошти в
дестабілізацію політичної обстановки в Україні, експансію в її інформаційний
простір російського книжкового, журнального, ефірного продукту.
Книжка разом з тим озброює
українського освітянина, українського патріота необхідними знаннями, показує
йому наочно агресивну політику Росії та інших лиходіїв, спрямовану на знищення
України й українців, дає йому підстави для ідеологічного опору й спростування
російських версій української історії. Сила книжки В. В. Лизанчука полягає
навіть не в тому, що він протиставив російській брехні українську правду, а в
тому, що він протиставив російській брехні документальну правду. З цього
погляду створений ним навчальний посібник претендує на визначне міжнародне
значення, оскільки пропонує документи, а не інтерпретацію, не історичну
публіцистику, якій може й не повірити сторонній спостерігач, не посвячений у
старанно приховувані Росією її стосунки з Україною. Перекладена англійською
мовою й поширена в світі така книжка сприятиме розумінню світовою спільнотою
становища українців у своїй батьківщині, а відтак і формуватиме прихильну до
нас думку світової громадськості. В
Bарто звернути увагу на книжку
маркіза Астольфа де Кюстіна «Николаевская Россия» (1839) з її знаменитим
фіналом: якщо ваші діти будуть нарікати на Францію, пошліть їх у Росію, – нехай
вони знають, що є на світі країна, де людське щастя неможливе, бо воно
неможливе без свободи, а в Росії свободи немає (переказую своїми словами). Хто
з російської інтелігенції запротестував проти розгрому Кирило-Мефодіївського
братства? Хто захистив Шевченка, «определенного в солдаты с запрещением писать
и рисовать». Ніхто... А тепер ще й з’явився якийсь Бузина, який говорить:
правильно й зробили, треба ж було покарати за невдячність...
Зрештою, справа боротьби за наше
визволення була б набагато легшою, якби в історії працювала модель В. В.
Лизанчука: російська держава, яка б не живилася постійним притоком сил з
народного коріння вже б давно занепала, але вона отямилася після першої поразки
й пішла в контрнаступ. Чому? Тому що російський народ дає їй живлення. І
російська інтелігенція так само служить тій же хворобливій ідеї російського
месіанізму. Чого варті дефініції Достоєвського типу: «російський народ – народ
богоносець».
Ігор Михайлин
Василь Лизанчук є автором
багатьох видань, присвячених питанням утвердження національних духовних
цінностей, відродженню української мови та розвиткові культури. У цій праці
всебічно розкрито геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації, осмислено роль
мови в духовному житті нації взагалі і про роль української мови в житті
українського народу зокрема.
На підставі ретельно проведених
досліджень історичних документів та численних наукових і науково-публіцистичних
праць різних авторів В. Лизанчук розповідає про мову як генетичний код нації,
про розвиток нашої мови в різні періоди її існування, про поневіряння й
заборони, яких вона зазнавала в часи бездержавності України та розкиданості по
чужих державах, про українське національне відродження в двадцятих роках
минулого століття та його жорстоке придушення в роках тридцятих.
У книжці є багато сторінок, де йдеться
про злигодні української мови вже після набуття нею статусу державної, а тепер
уже і в юридично незалежній Україні. Автор аргументовано викриває агресивні
намагання тих, хто не хоче відродження України як повноцінної сучасної
європейської держави, хто хоче назавжди залишити недоторканними «здобутки»
Московської імперії царських та більшовицьких часів у російщенні українського
народу, хто прагне будувати Україну без української мови і національної
культури.
Приклади з історії відродження
рідних мов у Чехії, Болгарії та в інших країнах, що звільнилися свого часу від
колоніального ярма, свідчать, що все, яке силоміць «історично склалося», можна
усунути й відродити мову народу на його споконвічній землі. Адже мова, як
відомо, це фермент, що цементує націю і захищає її від розчинення в сучасному
глобалізованому світі.
Щоб Україна не зникла з мапи
світу, щоб українці й далі робили власний внесок до скарбниці світової
цивілізації, нам треба зберегти свою мову, повернути до її лона тих, хто з власної
чи з чужої волі був від неї відлучений.
Саме цьому сприятиме праця
Василя Лизанчука.
Олександр Пономарів
Cама назва цієї книги дозволяє
висловити впевненість у тому, що праця доктора філологічних наук, професора
Лизанчука Василя Васильовича за моральними пріоритетами повинна бути розміщеною
на вітринах музею української нації. Поняття «геноцид», «етноцид» і «лінгвоцид»
не пусті для нашої – української – нації. Ми пройшли через тортури фізичні,
матеріальні і моральні. Ми маємо право відроджувати втрачене. Ми зобов’язані
зберегти свою мову, свою націю, свою державу. Адже ми довго плекали надію!
Такий лейтмотив навчально-документальних матеріалів Василя Лизанчука.
З огляду на зазначене, цінність
книжки не може бути гарною або високою; ця праця – безцінна і вельми потрібна
для розповсюдження на теренах всієї України та за її межами.
Два десятиліття, виступаючи з
лекціями в м. Кривому Розі, нині російськомовному регіоні України, я звертаюсь
до студентів з питанням про те, чи зрозуміла їм українська мова. Ще
п’ятнадцять-десять років тому я отримував позитивну відповідь на своє питання
від 15-25 % слухачів. Сьогодні, починаючи цикл лекцій, присвячений
етносоціології та етнолінгвістиці, на моє традиційне питання про мову, вже
50–60 % студентів криворізьких вищих навчальних закладів відповідають
позитивно. Отже, гора зрушена! Не всі студенти в нашому регіоні розуміються на
українській мові, далеко не всі студенти спілкуються українською, але всі вони
розуміють юридичну і моральну необхідність володіти мовою держави, в якій
отримують освіту й, у майбутньому, роботу. Час та наполеглива праця таких
фахівців, як професор Лизанчук В.В., роблять свою високу справу.
Хронологія викладу фактів, цифр,
подій додатково підтверджує документальний, отже, об’єктивний, характер
викладу. Самі факти утворюють картину, починаючи з далекого минулого,
безпрецедентного і поступового, цілеспрямованого прагнення та втілення геноциду
українського народу, «витравлювання» зі свідомості українців будь-яких ознак
українськості.
Розподіл фактичного матеріалу за
періодами та століттями, надає рукопису ознак не тільки документальності, але й
характеризує матеріал як ретельно зібраний та цілеспрямовано аналізований.
Приємно відзначити, що автор починає кожний період розповіді про ганебну
антиукраїнську політику чужинців з мудрих слів попередників та філософів,
майстрів слова та вчених. Така структурна особливість підтверджує зв’язок
професора Лизанчука В.В. з його історичним корінням, попередниками, вказує на
любов та тендітне ставлення до перлин: української мови, культури, духовності.
Висловлювання відомих попередників надають книжці характеру не випадковості її
появи, закономірності й стійкої тенденційності у захисті рідної мови, нації,
народу України.
Багато яких фактів, поданих
професором Лизанчуком В.В., мають оцінні резюме. На мою думку, такі нотатки,
оцінки, коментарі вкрай необхідні читачеві для формування відчуття національної
гідності та автохтонності сьогоднішньої студентської та шкільної молоді. Іншими
словами, кожний читач може після ознайомлення з цією книгою відчути, з одного
боку, огидність до чужоземних політичних винищувачів української мови та нації,
з іншого боку, відчути гордість за незламність своїх предків, свою власну
стійкість до багатовікового геноцидного знищення. Вважаю подібні оцінні
зауваження об’єктивно зумовленими.
Ця книжка допомагає відновити
перерваний зв’язок часів, з’єднати навмисне розбиті іторичні ланцюжки пам’яті.
Наприклад, правда про Голодомор як геноцид в Україні руйнує каркас цілої
ідеологічної конструкції, що була сформована комуністичним режимом. Через це
ті, хто ніяк не може «відірвати» себе від Леніна, Сталіна, заперечують факт
геноциду. Правда у хроніці В. Лизанчука про Голодомор – це, скажу словами
Лариси Івшиної, «осиковий кілок у сталінізм. Саме тому багато хто тіпається і
відчуває судоми». Але у цій, нехай і страшній правді про Голодомор «є
катарсисний сенс. Так було і ми мусимо про це пам’ятати» (В. Панченко). Крім
того в правді про Голодомор та інші факти нищення українців є те, що об’єднує
всіх, незалежно від місця проживання, самоідентичності. Це базові фундаментальні
речі.
Людина не може бути людиною
сповна, якщо вона ігнорує пам’ять про своїх предків. Книжка доктора
філологічних наук, професора Лизанчука Василя Васильовича утверджує правду, яка
наче гіркі ліки: спочатку псує смак, а потім наступає одужання. Саме тому ця
праця має історичне визначальне значення не лише для українців, а й росіян,
поляків, румунів, угорців та інших народів.
Олесь Холод
Убий в собі раба!
Убий раба!
Без жалю вбий раба!
В лахмітті він чи
В пишній позолоті.
Хай торжествує
Вічна боротьба
Душі нескореної
У смиренній плоті.
Убий раба,
Що вірує в батіг,
І освяти
Осквернену природу.
Убий раба!
Розвій чужинський міф
Про рабський стан
Вкраїнського народу!
Б. Британ
Коментарі
Дописати коментар