VI. Нам пора для України жити!


     Вертайтесь до своєї мови,
     Мої засліплені братове!
     Прозріть! І в купищах полови
     Знайдіть зерно, ядро здорове,
     Яке ще здатне прорости!
          Дмитро Павличко

     Ми ж бо під знаменом жовто-синім
     Україну вкотре продаєм?
     Попиваєм, оскверняєм – гинем,
     Брат на брата із хрестом стаєм.
          Ольга Чемерис

     Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, – дикун.
          Костянтин Паустовський

     Я дуже люблю українську мову. Мені здається, що вона звучить серед слов’янських мов так само, як і італійська серед своїх сестер.
          Назим Хікмет

     Як парость виноградної лози,
     Плекайте мову. Пильно й ненастанно
     Політь бур’ян. Чистіша від сльози
     Вона хай буде. Вірно і слухняно
     Нехай вона щоразу служить вам,
     Хоч і живе своїм живим життям.
          Максим Рильський

     Ви, байстрюки катів осатанілих,
     Не забувайте, виродки, ніде:
     Народ мій є! В його гарячих жилах
     Козацька кров пульсує і гуде!
          Василь Симоненко

      16 липня 1990 року. У цей день зроблено історичний крок, щоб вирватись з московської імперської тьми неволі на світло національного відродження. Верховна Рада УРСР здійснила довгождану, очікувану, виплекану, вистраждану мрію – проголосила «Декларацію про державний суверенітет України».

      27 вересня 1990 року. У статті «Читаючи Велесову книгу» (Літ. Україна) Емілія Ільїна підкреслила: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбувавши українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до XIV ст., то скільки б він і його послідовники могли б знайти й зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавились Київською Руссю. Чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу… Чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до XIV століття? Архітектура була – церкви і живопис були – є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до XIV століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім – Київська Русь, потім – Велике князівство Литовське, а тільки тоді – Московське царство? Якщо у нас до XIV століття не було ні історії, ні літератури, то не так страшно, ми ж бо за XVII, XVIII, XIX століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже?
     Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість временних літ», Нестор, Київська Русь, Київ – усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою розбійницькою російською силою – наш борг».

      18 жовтня 1990 року. Анатолій Погрібний опублікував у «Літературній Україні» такі дані: «Близько 99% кінофільмів демонструвалося в Україні російською мовою, а у відеосалонах – всі 100%; 70–80% художньої літератури, яку бачили на прилавках книгарень, – російською мовою; на 95% по-російськи відбувалися заняття у ВНЗ, технікумах та профтехучилищах; на 90% по російськи видавалася наукова література».

      12 лютого 1991 року. Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову №41 «Про Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року».Однак промосковська, комуністична, антиукраїнська п’ята колона зірвала виконання закону «Про мови в Українській РСР» і «Державної програми розвитку української мови…»

      24 серпня 1991 року. Ухвалено «Акт проголошення незалежності України»: «…Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України».

      26 вересня 1991 року. На форумі інтелігенції України Анатолій Погрібний оголосив програмові засади Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта» в розбудові національної освіти.

      1 грудня 1991 року. Всеукраїнський референдум підтвердив «Акт проголошення незалежності України» (90,32%). Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу України до державної незалежності, його бажання бути господарем у власному домі. Результати голосування гідно увінчують тисячолітню історію державотворення в Україні, знаменують її повноправне входження до світового співтовариства.

      Вересень 1992 року. Наказ № 123 Міністерства освіти України, яким передбачена оптимальна відповідність кількості національних шкіл національному складові населення кожного краю. Однак вірнопіддані слуги Москви в Україні зчинили неймовірний галас про насильницьку українізацію, вдалися до безсоромного перекручення реальної мовної ситуації в Україні на користь нинішніх явних і перефарбованих зросійщувачів.

      16 липня 1993 року. Газета «Молодь України» опублікувала такі дані: «Кількість російськомовних державних шкіл в Україні – 5283; кількість українськомовних державних шкіл у Росії –0; кількість дітей, які навчаються в російськомовних школах в Україні (тис.чол.) – 3416,1; кількість дітей, які навчаються в українськомовних школах Росії – 0; кількість російських (лише з Москви) телепрограм в Україні – 2; кількість українськомовних програм в Росії – 0; ВНЗ, в яких навчаються російською мовою в Україні – всі; ВНЗ, в яких навчаються українською мовою в Росії – 0; кінотеатри з демонстрацією фільмів російською мовою в Україні – всі; кінотеатри з демонстрацією українськомовних фільмів в Росії – 0; книгарні для продажу російської літератури в Україні – всі; книгарні, де б продавали українські книжки в Росії – 1 (в Москві); кількість російських театрів в Україні – 18; кількість українських театрів у Росії – 0 ».

      Серпень 1993 року. Центральне правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка ухвалило заяву «Відродженню української мови – державну увагу», у якій висловлена глибока стурбованість незадовільним станом виконання закону «Про мови в Українській РСР» і «Державної програми розвитку української мови та інших національних мов в УРСР на період до 2000 року».

      19-20 жовтня 1993 року. У зверненні учасників пленуму ради Спілки письменників України до Президента України Л.М. Кравчука підкреслено: «Нерозумна, непродумана політика уряду призвела до катастрофічного стану українського книговидання, занепаду національної преси, національного кіно і театру, відсутності підручників для шкіл. У той же час процвітають видавництва, що продукують літературу шовіністичного змісту, порнографію тощо, не вводиться мито на ввезення книг з інших держав».

      31 березня 1994 року. Олесь Гончар занотовує у «Щоденнику»: «Тільки й розмов про вибори. Демократія зазнала поразки. Схід віддає голоси за тих, чия спадщина – гулаги, терори, голодомори... Хто нищив і ледь не донищив українську мову. Невже все забуто? Невже ми народ пропащий?» В іншому місці «Щоденника» читаємо: «В східних регіонах мільйони знедуховлених, позбавлених чуття національної гідності. І вони не винуваті, їх від колиски вчили відступництва від мови, від нації, вчили науки безликості».

      28 червня 1994 року. Інститут народознавства та Інститут українознавства НАН України надіслали Верховній Раді України, Президентові України, Міністрові культури України заяву-протест під назвою «Кожна нація має свою мову», у якій наголошено, що очевидне звуження сфери функціонування української мови як офіційно державної об’єктивно є продовженням процесу російщення України. Верховна Рада сьогодні об’єктивно стає плавильним казаном російщення. Засилля російської мови в парламенті перебуває у прямому корелятивному зв’язку із консервацією червоної України, із загальним наступом органічно пов’язаних між собою комуністичних, неокомуністичних та унітаристсько-імперських сил, що і сьогодні «зачаровані на Схід», що і сьогодні ладні підтримати кремлівських реваншистів у їх намаганнях «вернуть южнорусское племя» у склад «единого и неделимого государства».

      19 липня 1994 року. В інавгураційній промові Президент України Леонід Кучма заявив: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою її державного статусу». Ця теза спричинила нові оберти російщення України.

      28 липня 1994 року. Лариса Масенко у ґрунтовній статті «Офіційна=державна» доказово стверджує, що поняття «державна мова» і «офіційна мова» фактично є тотожними.

      4 серпня 1994 року. Дніпропетровці Я Трінчук, П. Розумний, І. Рибалка, В. Заремба висловили рішучий протест проти наміру надати російській мові офіційного статусу, по суті, державної. І це при умові, що українська мова ділами російських царів і комуно-шовіністів упосліджена і зведена майже нанівець на своїй землі.

      24 вересня 1994 року. Відкриваючи наукову конференцію «Мова державна – мова офіційна», Павло Мовчан підкреслив: «Якщо Президент не свідомий того, що своїм наміром надати статус офіційної російській мові він замахується на генетичний код нації, то його заплічні нашіптувачі добре знають, що чинять… Виходячи з історичної та мовно-культурної специфіки формування українського етносу на всій території України, де українці посідали і посідають перше місце, роль державної, а відтак і офіційної мови в Україні має виконувати лише одна мова – українська. Вона повинна стати інтегруючим, державотворчим фактором, що об’єднує, цементує державу. Замах на українську мову – це замах на наше життя».

      24 листопада 1994 року. Голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик написав у «Літературній Україні»: «Деякі наші політичні мамонти приймають рішення про офіційну двомовність у своєму місті. Думаєте, так вони люблять російську і борються за мову Достоєвского? Вони можуть боротися за будь-яку мову, але певно проти однієї – української».

      18 липня 1995 року. Цей день увійшов в історію як «чорний вівторок». Вища влада в Україні на догоду Москві не дозволила поховати на території Святої Софії – давньої пам’ятки української духовності – українського патріота, Патріарха УПЦ (КП) Володимира (Романюка). Правоохоронці, прикриваючись щитами, били гумовими палицями всіх підряд: старих і молодих, жінок і чоловіків, священослужителів і депутатів, журналістів українських і зарубіжних. Пролилася кров невинних людей. А винуватців і виконавців цієї трагедії так і не виявлено. Прокуратура, яка під тиском громадського обурення змушена була порушити кримінальну справу, благополучно її закрила. На своїх постах залишилися і міністр внутрішніх справ, київський міський голова, і Премєр-міністр, і Президент України.

      1995 рік. Зиновія Служинська в монографії «Рід людський в Україні» підкреслила, що найважливішими політично-соціальними факторами, які забрали мільйони українців і відбилися на процесах репродукції та відтворення генофонду, були:
     - перша світова війна;
     - громадянська війна 1918–1919 років;
     - голод 1921–1923 років;
     - еміграція українців після громадянської війни;
     - колективізація і зв’язана з нею депортація сільського населення;
     - голодомор 1932–1933 років;
     - урбанізація і масове заселення міст неукраїнським та сільським населенням і пов’язана з тим маргінезація;
     - планове масове переселення людей з інших республік в українські села, вимерлі з голоду;
     - великий терор – знищення української інтелігенції 1934–1937 років;
     - масові вбивства неблагонадійних на кшталт Биковень чи Вінниці або Татарки коло Одеси;
     - депортація і жертви «визволення» 1939 р. в Західній Україні;
     - червень 1941 р. – масові вбивства мирного населення в Західній Україні військами НКВС;
     - втрати мирного населення під час німецької окупації; - депортація до Німеччини на роботу;
     - жертви німецького полону та нацистських концтаборів;
     - втрати в лавах Червоної Армії;
     - еміграція під час війни;
     - післявоєнна іміграція партійних та господарських керівників, спеціалістів різних галузей, учителів, введення великої кількості військ НКВС та прикордонників в Західну Україну;
     - післявоєнна депортація населення західних областей України;
     - «добровільна» репатріація автохтонного населення Польщі;
     - виселення українського населення з Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, операція «Вісла» 1947 р. та зв’язані з тим масові вбивства українців;
     - голод 1946–1947 років;
     - знищення органами НКВС народних захисників – Української Повстанської Армії, їх сімей та прихильників;
     - постійна масивна цілеспрямована, але не контрольована іміграція чужорідних популяцій в Україну;
     - злочинна діяльність спеціальних провокативно-розвідувальних груп та каральних підрозділів НКВС-МДБ в Західній Україні;
     - репресії інтелектуальної еліти в Західній Україні;
     - вербування та переселення родин за межі України для підняття цілинних земель, будівництва БАМу тощо.
     - Чорнобільська катастрофа 1986 року.

      28 червня 1996 року. Верховна Рада України ухвалила Конституцію України. Мовну політику держави визначає стаття 10: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

      31 січня 1997 року. Лариса Масенко у газеті «Час/ Time» наголошувала, що державна незалежність підняла престиж української мови і дала владі широкі можливості використати політичний чинник в національних інтересах, розробити і впровадити національну політику захисту свого культурного простору від руйнівного впливу російщення, зупинити асиміляційний процес і почати оздоровлення мовно-культурної ситуації. Проте влада усунулась від вирішення мовно-культурних проблем, полишивши справу на самоплив, а українські партії і громадські організації не змогли створити потрібний тиск на владу. Процес російщення не тільки не зупинився, а фактично розширився. До нього долучилася англізація.

      18 лютого 1997 року. На Архієрейському Соборі РПЦ Московський патріарх Алексій ІІ заявив, що російська церква «бере активну участь в інтеграційних процесах у рамках СНД, спрямованих на відновлення і зміцнення традиційних економічних, політичних, духовних, культурних й інших взаємозв’язків…» Французька газета «Ле Експрес» писала: «Коли 20 млн. православних українців будуть підпорядковані Москві (МП), то суверенітет України буде фіктивним. Ось чому РПЦ не надає автокефалії Українській православній церкві (УПЦ) ні Київського, ні Московського патріархатів.

      8 вересня 1997 року. Кабінет Міністрів України затвердив «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови», які не виконуються.

      1997 рік. В Україні на душу населення припадало 0,07% друкованої продукції, в Російській Федерації – 7,5%. На 100 громадян України припадало 54 російських і 7 українських періодичних видань, тобто майже у 8 разів менше.

      9 квітня 1998 року. Павло Мовчан запропонував провести загальну атестацію всіх службовців, урядовців на знання державної мови, а того, хто не знає цієї мови, не користується нею у державних установах, відправити на іншу роботу, як пишуть, «у зв’язку з переходом…» Упродовж року притягти до відповідальності тих, хто зневажає українську державну мову, паплюжить патріотичні дії українських діячів і політиків. Відкликати ліцензії на радіо- і телепрограми, які ведуться не українською, не державною мовою. Установити співвідношення випуску російськомовних газет і журналів відповідно до національного складу населення, наприклад, одне російськомовне видання на п’ять українськомовних видань: 100 російських на 500 українських.

      23 липня 1998 року. Верховна Рада розглядала законопроект про середню освіту в Україні. У 7-му пункті йшлося про обов’язкове вивчення державної мови в усіх закладах середньої освіти. Внаслідок уже звичного антиукраїнського домагання комуністичної фракції парламенту та її прибічників цей пункт був вилучений.

      5 серпня 1998 року. Керівник одного з управлінь Адміністрації Президента України Євген Григоренко весь брифінг провів іноземною (російською) мовою, зігнорувавши державну українську мову.

      1998 рік. За даними Книжкової палати на душу населення України було видано лише одну книгу, а всього книжок вийшло утричі менше, ніж у 1930 р. (показник «на душу населення» становить у Великобританії 20 книжок річно, у Німеччині – 30 книжок). У 1997-1998 роках Україна посідала перше (!) місце в світі за рівнем оподаткування книги – податок на неї становив 28%. На книжковому ринку України кількість видань українською мовою ще й не сягла 50%, а продукція українського книжкового ринку на дві третини складається з імпорту книжок російською мовою з Росії та Білорусії. Російськомовні газети буквально обсідають Україну.

      19 лютого 1999 року. Патріарх Московський Алексій ІІ у відповідь на привітання з нагоди його 70-річчя підкреслив, що православна Церква завжди «защищала и будет защищать интересы Российского государства». Безперечно, до кола цих інтересів входить насамперед Україна. Сотні фактів і документів висвітлюють справжню суть УПЦ МП, яка виконує в Україні насамперед політичне замовлення Москви. Одна з листівок, які у Києво-Печерській лаврі поширюють «активісти»-прибічники УПЦ МП, закликає «каяться о предательстве и убиении Царя и семьи, измене Самодержавию. Это наш грех и наших отцов и дедов. Нарушение русским народом соборной присяги, клятвы о верности Царю и России. Это главная причина всех бед народа и России в прошлом и настоящем». Зрозуміло, що ніхто не заважає Росії та її народові каятися за колонізацію, поневолення, знищення десятків мільйонів українців, російщення України. Однак листівка пронизана імперсько-загарбницькою ідеєю, вона закликає «каяться о розвале России и отделении Украины – тела Христова Российской Православной Церкви». Замість покаяння православні одного народу зазіхають на державність іншого православного народу»: «Нам должно к утренним и вечерним молитвам прибавить…прошение о соединении Украины с Россией».

      21 квітня 1999 року. Всеукраїнський «круглий стіл» на тему «Державна мова і вища школа в сучасній Україні» ухвалив звернення до ректорів і директорів, до всього професорсько-викладацького складу ВНЗ України. В ухвалі «круглого столу» висловлена тривога тому, що «на восьмому році незалежності на значній частині території України перехід вищих навчальних закладів на державну мову перебуває все ще на початковій стадії або відсутній зовсім… Замість виконання положень Конституції, Комплексної програми розвитку української та інших національних мов на період до 2000 року спостерігається фактично їх саботування, догоджання обивательським настроям зросійщеної частини викладачів… Залишаючись чи не найпотужнішим засобом новітнього росіщення України, вища школа опиняється тим самим в антикультурній, антиморальній та антидемократичній ситуації, яка, на шкоду авторитетові України як держави, різко контрастує з усталеним у цивілізованих країнах світу порядком, за якого вища освіта функціонує державною мовою цих країн».

      14 грудня 1999 року. Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України: «Положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

      20 квітня 2000 року. Академік Іван Дзюба наголошував у газеті «Урядовий кур’єр»: «Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. Закон про мови не виконується. Програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються. Навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, – при чому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою – права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави».

      Початок 2001 року. Припинено роботу Національної правописної комісії, яка 14 лютого 2001 року мала розглядати проект найновішої редакції українського правопису. Президент України Л.Кучма оголосив мораторій на прийняття нового правопису після так званого «всенародного обговорення», де панували політичні пристрасті, розбурхані безвідповідальними журналістами і тими політиками, хто волів би взагалі й не чути української мови, кого не тривожив і зараз не тривожить безлад у мовному бутті суспільства. Влада фактично пішла на мовчазний зговір з тими, хто сприйняв обговорення правопису як зручну нагоду зчинити українофобський галас проти начебто насильства над мовою народу, а насправді – проти намагання українців належно впорядкувати своє культурне життя.

      Жовтень 2001 року. Член Національної спілки художників, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури В.Я. Чебаник заснував проект «Графіка української мови». Його схвалила Вчена рада НАОМА. Мета проекту – створення зримого образу Української Мови – кириличної абетки на основі історично існуючої «рутенської абетки». Упродовж 300 років українська мова зображується російською абеткою – «гражданським шрифтом» Петра І і, за визначенням московського спеціаліста зі шрифтів Ю. Гордона, «нічого спільного не має з фундаментальною кирилицею». Реформа Петра І дала російській мові свою графіку, перекресливши кирилицю і, звісно, зовсім не передбачаючи існування української мови. Настав час повернути українській мові властиву їй власну абетку, матеріалізувати її у видимі, привабливі, самодостатні й дієві форми. Відроджена кирилична українська абетка, якою писали наші пращури («Ізборник Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ»), покликана показати, що українська мова жива і має бути видимою в книжках, у пресі, на вулицях. Кирилична абетка – невід’ємний державний символ незалежності України.

      9 листопада 2001 року. Ігор Лосєв газеті «Кримська світлиця» наголошував, що «бандєровєц» постає у сприйнятті пересічного росіянина на підсвідомому рівні як свого роду «антиідеал» України, як живе втілення «поганої України» на відміну від ідеалу доброї України – Малоросії, що перебуває під цілковитим політичним і духовним контролем Москви, незалежно від формального статусу чи то провінції Росії, чи то протекторату її, чи то «самостійної» держави, рівень самостійності котрої визначається тією-таки Москвою. Росіяни схильні приписувати «бандєровцам» ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза «ми їх ненавидимо» міняється на зручнішу і психологічно виграшнішу – «вони нас ненавидять».

      29 листопада 2001 року. Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національна Спілка письменників України, Українська Всесвітня Координаційна Рада, Конгрес української інтелігенції, Асоціація «Україна і світове товариство», Спілка освітян України, Президія АН вищої школи України, Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка, аналізуючи роботу і ухвалені документи ІІ з’їздом педагогічних працівників України (8–9 жовтня 2001 р.) привернули увагу до принципових питань, що «мають відношення до різного розуміння самої стратегії розвитку освіти в Україні, її державотворчого та націєтворчого покликання. По суті, маємо сьогодні ситуацію, за якої за громадянським вихованням нерідко ховається звичайний космополітизм, снобізм і зневага у ставленні до українських духовно-культурних цінностей, тенденційне непомічання власного, національного у загальнолюдському…».

      Друга половина 2001 року. Ліквідовано Раду з питань мовної політики при Президентові України, яку очолював М. Жулинський. Тоді ж скасовано сектор моніторингу мовної і національної політики у складі управління гуманітарного розвитку секретаріату Кабінету Міністрів України.

      2001 рік. Позиція невтручання влади у мовно-культурні процеси України насправді означає консервування зросійщеного середовища, ба більше – розширення його. Сліпа толерантність щодо чужої мови дуже швидко стає байдужістю до рідної, що породжує мусування тези про не спрацювання національної ідеї, неспроможність українців побудувати свою державу. Представники влади покликані допомогти своїм прикладом зросійщеним українцям змінити мовну ситуацію, яку створили недруги, тобто перебороти звичку спілкуватися лише російською мовою.

      2001 рік. Перепис населення засвідчив продовження російщення. За 1989-2001 рр. кількість в Україні зросійщених за мовою українців зросла з 4 578 390 осіб до 5 544 729 осіб, тобто на 966339 осіб (21,11%). За цей час частка російськомовних серед загальної чисельності українців збільшилася з 12,23% до 14,77%. Частка зросійщених за мовою українців серед загальної чисельності російськомовного населення підвищилася з 27,09% 1989 року до 38,85% 2001-го. Здобувши формально статус державної, українська мова фактично так і не стала нею, хоч існуюча правова база, що визначає державний статус української мови, цілком достатня для забезпечення його реалізації. Головна причина гальмування цих процесів полягає у відсутності політичної волі керівництва органів державної влади й активна протидія як усередині України, так і ззовні. А без свідомої української еліти і загальнонаціональної, і регіональної, неможлива розбудова української України.

      Січень 2002 року. У збірнику статей «Український сепаратизм у Росії, ідеологія національного розколу», що видана у Москві, М. Смолін у «Передмові» до неї, повторивши просякнуті нафталіном звинувачення проти українців, прямо закликає : «Національно мислячі російські люди зобов’язані заради майбутнього російського народу в жодному разі не визнавати прав на існування за державою «Україна», «українським народом» і «українською мовою». Історія не знає ні того, ні другого, ні третього. Це – фетиш, створений ідеологією наших ворогів».

      10 січня 2002 року. Засідання Міжвідомчої комісії в Кабінеті Міністрів України. На зауваження першого заступника Державного комітету з енергозбереження Миколи Поровського, що засідання слід проводити державною мовою, перший віце-прем’єр-міністр Олег Дубина відреагував так: «Вон из заседания! Подать объяснительную записку для увольнения!» (З повідомлень преси).

      19 лютого 2002 року. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 198 «Про Українську національну комісію з питань правопису», визнавши такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. №402 «Про підготовку і видання Українського правопису» в новій редакції». Зі складу Української національної комісії з питань правопису виведено багатьох авторитетних мовознавців і письменників, а також всіх представників української діаспори. Натомість до комісії залучено функціонерів високого рангу (не мовознавців) та мовознавців, відомих своїм негативним ставленням до реформи правопису. Державна влада ступила на надзвичайно небезпечний шлях – потакання силам минулого, підбадьорювання представників реваншистського, антиукраїнського середовища.

      21 лютого 2002 року. Центральне правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та секретаріат ради Національної Спілки письменників України розповсюдили заяву «Влада має стати на сторожі національної безпеки України», у якій ідеться про нагнітання атмосфери українофобії: зневага до української мови та української культури, відторгнення від українства телевізійного простору, кількість видань російською мовою давно вже перейшла межі здорового глузду… «Приголомшливе враження справляють і такі факти останнього часу, як зліквідування сектора мовної і національної політики при Президентові України».

      13 березня 2002 року. Указ президента України «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року». З якою метою Президент України підписав цей документ? Якщо Л. Кучма зробив це, аби показати, як «щасливо» жилося в Україні під ферулою російсько-більшовицької імперії, то це – блюзнірство, знущання з усього українського. Адже відомо, що Переяславський міф у московській імперській оболонці обслуговував Російську імперію. Його комуністична модифікація обслуговувала СРСР. «У цих державних утвореннях Україна сиділа, як комаха в бурштині, не маючи змоги поворухнутися. Тільки за цієї умови міф зберігав свою переконливість. Кожен, хто висловлював сумнів, повинен був виступити проти могутньої держави, наразившись на звинувачення у мазепинщині, петлюрівщині або бандерівщині» (С. Кульчицький).

      14–16 квітня 2002 року. Україною покотилася хвиля погромів. Подібно до 9 березня 2001 р., у ці дні на вулицях Києва, на вокзалах міліція затримувала всіх «підозрілих» осіб. Першою ознакою «підозрілості» вважалися розмова українською мовою, носіння національного одягу чи козацької зачіски – оселедця. Особливо «підозрілими» місцями стали офіси патріотичних організацій. Загалом за ці дні через «каземати» (без перебільшення) Печерського райвідділу міліції пройшло декілька сотень патріотично налаштованих киян, в основному членів «Пласту», «Молодого Руху», «Спілки української республіканської молоді» («Сурма»), УНСО, «Патріота України», «Тризуба».

      Травень 2002 року. Створено українсько-російську групу для розробки спільних підручників з історії України і Росії, у яких українсько-російські стосунки мали би трактуватися з позиції Москви. З українського боку, за повідомленнями преси, цю групу очолив доктор фізикоматематичних наук В. Семиноженко.

      12 вересня 2002 року. Постанова Кабінету Міністрів України №1367 (Прем’єр А. Кінах) затвердила нові зразки первинних документів реєстрації актових записів (свідоцтва про народження, про шлюб, про розлучення, про смерть) без графи національність батька й матері. Ці зміни здійснено відповідно до вимог наказу Держкомстату України від 29 жовтня 2001 року №433 «Про затвердження тимчасового порядку розробки, впровадження та супроводу комплексів електронної обробки статистичної інформації в органах державної статистики». Кажуть, немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. Тепер в Україні нема способу відтворення корінного етносу шляхом самоідентифікації у свідоцтвах про народження за графою національність батька й матері.
     Отже, порушено не лише дане Богом людині право свободи вибору, а й золоте правило моралі, відібравши у дитини можливість ідентифікуватися за національністю батька чи матері. Порушення прав людини стало тотальним і спрямоване проти цілої української нації. Неможливість ведення державними органами статистики обліку за графою національність позбавляє можливості займатися вивченням етнодемографії в Україні. Такі дії спричиняють зміну етнічної формації народонаселення, що веде до загрозливих для суверенітету України наслідків.
     Авторитет і успіх України у світі без самоідентифікації титульної нації неможливий. Зневага до корінної нації – лакмусовий папірець ставлення найвищого керівництва країни до джерела влади – українського народу. Росіяни, євреї, грузини, вірмени мають можливість етнічно самоідентифікуватися на своїх батьківщинах. А ми українці?! Загарбники окуповують країни, де ослаблений потенціал націоналізму. В Україні зайди працюють на інтереси своїх батьківщин, де бути патріотом-націоналістом престижно і модно. А Україна свою так звану гуманітарну політику досі спрямовує на зведення титульної нації.

      2002 рік. З початком 2002-2003 навчального року у ВНЗ внаслідок так званої освітньої реформи передбачено істотно скоротити або й геть скасувати вивчення української мови та історії України; у великій кількості вищих навчальних закладів України зухвало порушуються права українців на навчання рідною мовою.

      13 лютого 2003 року. Представники української інтелігенції опублікували відкритий лист Президентові України Л.Кучмі, Голові Верховної Ради України В. Литвину, Прем’єр-міністрові В. Януковичу з приводу загрозливих тенденцій «Року України в Росії» та «Року Росії в Україні», які цілком відповідають стратегії правлячих кіл Російської Федерації. «Під час малоросійських хороводів та фестивалю вареників «Року Ураїни в Росії» до Верховної Ради було подано законопроект «Про застосування російської мови в Україні». Проект проголошує статус російської мови «як робочої мови органів влади, місцевого самоврядування, організацій, підприємств, незалежно від форм власності…» та гарантує її застосування в діловодстві, судочинстві, освіті, культурі, науці, ЗМІ тощо. За порушення таких норм передбачено дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність. Українській мові як «єдиній державній» відводять суто декоративну роль – її використання лишається тільки для прийняття актів вищих органів державної влади та управління.

      12 березня 2003 року. Парламентські слухання «Про функціонування української мови в Україні». Академік Іван Дзюба процитував заголовок листа, опублікованого в одній з українських газет: «Як злодій, криюсь з рідним словом». Це – не абсурд, а гірка реальність. Це – точна характеристика статусу української мови і українськомовного українця в міському побуті незалежної України. За даними голови Комітету з питань культури і духовності Леся Танюка українською мовою у 2003 р., як і в 1958 р., навчається лише 21% школярів. На Донеччині, де українці становлять 51% (згідно з останнім переписом), тільки 12% школярів навчається українською. У самому Донецьку цей показник дорівнює 6%, в Єнакієві та Макіївці – 4%. У місті Красний Луч (Луганщина) із 30 шкіл – жодної української. У Криму українська громада налічує 700 тисяч осіб, за чисельністю вона посідає друге місце після росіян, але там нещодавно почала функціонувати єдина на цілий Крим українська гімназія. У 1990 р. 68% газет виходило українською мовою, а в 2000 р. – тільки 35%. Відповідно журналів з 90% українською мовою тепер стало тільки 12%. На телебаченні українською мовою виходить в ефір лише 18% телепрограм.

      15 травня 2003 року. Верховна Рада України відхилила рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні», які мали на меті виправити несправедливе становище щодо державної мови. Проект постанови набрав тільки 134 голоси («за» проголосувала «Наша Україна» та ще 44 депутати з інших фракцій). Фракції комуністів, соціал-демократів Медведчука, аграріїв (які представляють нібито інтереси села – давньої колиски української мови), партій Регіонів України, Промисловців і підприємців та Трудової України, група «Народний вибір» дружно бойкотували проект – 292 депутати демонстративно не взяли участі в голосуванні.

      15 травня 2003 року. Верховна Рада України 249-ма голосами ратифікувала «Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин». До речі, фахівці вважають, що назву з англійської European Charter for Regional or Minority Language» слід перекладати «Європейська Хартія регіональних або міноритарних (меншинних) мов». Цей документ було прийнято у Страсбурзі 5 листопада 1992 р., а ратифікували його дотепер 17 країн із 44 членів Ради Європи. Президент Л.Кучма зігнорував зауваги експертного висновку Інституту української мови НАН України і подав до Верховної Ради той самий варіант законопроекту, який він вносив 12 березня 2001 р. Промосковські сили, використовуючи «Європейську Хартію», намагаються надати переваги розвитку російської мови, яка і без того за багатолітню історію та насильницьке насадження посіла панівне становище в Україні.

      20 червня 2003 року. «Круглий стіл» Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Національної Спілки письменників України та Всеукраїнського педагогічного Товариства імені Григорія Ващенка на тему «Українській мові – правовий захист!» з приводу ратифікації «Європейської Хартії» наголосив: «Підписаний Президентом закон не може бути прийнятий уже тому, що він, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву Хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека зникнення, а по-друге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яка склалася в Україні. А саме: усупереч положенню Хартії, згідно з яким «розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам», а також усупереч застереженню, що Хартія вимагає усувати не тільки «необгрунтовані» обмеження, а й необґрунтовані переваги в розвитку меншинних мов. Прийняті Україною зобов’язання якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин – російської – над державною мовою країни. Включення російської мови до числа мов, що підлягають захистові Хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції у ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, у торгівлі, правоохоронних органах України, армії тощо.

      2 жовтня 2003 року. Шевченківський районний суд м. Києва (суддя М.П. Коваль) скасував наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України з особового складу від 28.01.03 №49-к щодо накладання догани на Паздерського Б.М., зобов’язав це Міністерство внести зміни до наказу №3-б від 29.01.2003 р. та компенсувати Паздерському Б.М. недоплачену премію за січень в розмірі 50% від посадового окладу з урахуванням доплати за ранг державного службовця пропорційно відпрацьованого часу в межах економії фонду оплати праці. Головний спеціаліст Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України Богдан Паздерський був покараний за те, що підготував матеріали для Адміністрації Президента державною (українською) мовою і відмовився перекладати на російську, як того вимагав виконуючий обов’язки керівника департаменту В. Шевченко. Звертаючись у листі до судді М.П. Коваля, Б.М. Паздерський написав: «Ваша Честь, якщо так, як Ви, усі судді будуть об’єктивно розглядати справи на підставі матеріалів і Законів України, – найближчим часом ми станемо правовою, а отже, і процвітаючою державою…»

      2 жовтня 2003 року. Кабінет Міністрів України затвердив «Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004-2010» №1546. Нагадуємо: 12 лютого 1991 р. було прийнято Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 р.; 8 вересня 1997 р. затверджено Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови (постанова Кабінету Міністрів №998); 21 червня 2000 р. внесено зміни і доповнення до постанови Кабінету Міністрів №998. Проте ані Програма, ані Комплексні заходи, ані зміни й доповнення не виконані. Чи буде виконана третя «Державна програма…»?

      12 грудня 2005 року. Студент Сергій Мельничук звернувся до суду зі скаргою про порушення у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля конституційного права на всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, оскільки в університеті викладання здійснюється російською мовою. Жовтневий суд міста Луганська задовольнив позов студента С.Мельничука і зобов’язав Східноукраїнський університет здійснювати навчання цього студента українською мовою, також виплатити йому 1 тис. грн. відшкодування моральної шкоди. Однак С. Мельничук за принципову позицію щодо захисту мовних прав, своєї честі й національної гідності зазнає переслідувань правоохоронних органів, які звинувачують його в хуліганстві. У листі до газети «Слово Просвіти» С.Мельничук підкреслив, що не відступить, буде захищати українську мову в Україні від убивць, адже «будь-які вагання з мого боку принизять не тільки мене, а й усіх українців загалом. Тому я повинен пройти свій шлях гідно й до кінця».

      2005 рік. За матеріалами Рахункової палати України на початок року припадало: на одне українське видання – 4 російськомовні; на 100 українців 50 екземплярів газет рідною мовою, а на 100 росіян, що проживають в Україні – близько 400, тобто у 8 разів більше; в бібліотечній мережі на 2 українськомовних видання – 3 російськомовних, а в бібліотеках Криму, зокрема, в м. Севастополі, українськомовних видань – близько 2%; в теле- і радіоефірі співвідношення українського і російського – 1:20. Знайти українську книгу або газету на залізничному вокзалі в Києві майже неможливо. «Все – російськомовне, все для росіян та українських перевертнів – манкуртів, які свідомо ускладнюють мовну ситуацію» (О. Сотник).
     «…І всі мови
     Слов’янського люду –
     Всі знаєте. А своєї
     Дастьбі…»
      Тарас Шевченко

      25 квітня 2006 року. Луганська обласна рада ухвалила рішення про надання російській мові статусу регіональної, у якому зазначено: «Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 91% жителів Луганської обл. вважають рідною російську мову і вільно нею володіють, з них 38% є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31% – представники інших національностей, але вказали в якості рідної російську мову, 22% – окрім рідної мови вільно володіють російською». Тут відверта підтасовка сучасної статистики. «Цей текст також може бути взірцем маніпулятивних словесних технологій, – підкреслює Лариса Масенко. – Сполучник «і» у визначенні «вважають рідною російську мову і вільно нею володіють» об’єднує дві різні за мовною ідентифікацією групи в одну. Це дає змогу долучити до 91% і 22% тих, хто не вважає рідною російську мову, а лише вільно нею володіє. Показово, що українці, які становлять найчисленніший етнос Луганщини, в цьому документі не згадані, наче якась не варта уваги маргінальна група, а зараховані до 31% представники інших націй, хоча Луганську область важко назвати поліетнічною. Натомість підкреслено присутність великої групи росіян. Обґрунтування рішення містить й інші формулювання, які цілком можна кваліфікувати як дискримінаційні стосовно української спільноти області…, оскільки є спробою надати процесам імперського російщення історичної легітимності».

      3 червня 2006 року. Харківська обласна рада ухвалила рішення про надання російській мові статусу регіональної: «Завдяки історичним обставинам і умовам, що визначали і визначають соціально-економічний і культурний розвиток Харківської обл., російська мова завжди була і залишається, як свідчать переписи, дослідження і опитування, найбільш вживаною в усіх сферах суспільного життя». Твердження про те, що російська мова «завжди була» найбільш вживаною, важко кваліфікувати інакше, ніж безпардонне перекручення історичних фактів, адже і школярам відомо, що в минулих століттях абсолютну більшість населення Слобожанщини становило українське населення, яке говоримо українською мовою.

      5 липня 2006 року. Одеська обласна рада ухвалила рішення про надання російській мові статусу регіональної, згідно з яким «забезпечується вільне користування російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування». Саме цю функцію виконувала російська мова в Радянському Союзі, що й робило її ефективним знаряддям російщення неросійського населення країни. Посилання на Європейську хартію регіональних або меншинних мов виглядає особливим блюзнірством, оскільки її створено для захисту мов, що мають обмежену кількість носіїв. Водночас застосування положень Хартії жодною мірою не повинно перешкоджати консолідуючій функції державних мов.
     Зі щоденникової книжки «На відстані зойку»
     Василя Захарченка:

      10 липня 2006 року. Тяжкі-тяженні часи для України. Пройдисвіти чубляться за посади, за наживу, за владу для наживи, а про Україну ніхто не думає як про Батьківщину, як про вічне наше, духовне. Україна для них – це лише матеріальне…

      14 липня 2006 року. Нам треба навчитися поводити себе так, щоб кожен в Україні, хто зневажає нашу мову, культуру, наші звичаї, почувався зайдою.

      5 серпня 2006 року. Як тільки про щось важливе, доленосне для України заговорять у парламенті патріоти наші, у ворогів України зразу ж на язиці вискакує їхній демагогічний прищ: «Спросим мнения у народа на референдуме!»
     Це – про надання чи ненадання російській мові статусу другої державної. Хіба ж можна почути розумну, зважену об’єктивну думку від народу, коли його 350 років зросійшували указами, постановами, законами, тюрмами, коли його сотнями тисяч статей переконували в нижчевартості української мови і в могутності, неперевершеності російської. Хіба можна такому запрограмованому на російське народові довіряти вирішення його долі, долі прийдешнього України? Такі питання зобов’язана і покликана вирішувати тільки еліта нації.

      15 серпня 2006 року. На моїх очах помирає, відмирає моя мова! За останні 15-20 років українська мова, як шагренева шкіра, катастрофічно звужується, виходить зі вжитку в молодших поколінь. Вина в цьому держави, наша, батьків і дідів. Та найбільша, на межі злочину, – вина школи. Школа жене ось уже 15 років Незалежності громадянський брак. У нашій школі цілковито відсутнє національно-патріотичне виховання.
     Зі школи виходять з атестатом зрілості зовсім не зрілі громадяни не знати якої держави. А внаслідок цього більшість молодих людей готові хоч сьогодні рвонути світ за очі з України на заробітки й не повертатися назад. А щирі патріоти рвуть тільники на майданах, але й не думають повертати своїх дітей додому, бо вже там і їхні внуки прижились, пішли в чужі школи.
     Хто ж таки відповість за цей злочинний брак у вихованні, за мільйони молодих безбатченків, внутрішніх і зовнішніх емігрантів? Та всі ми, але передусім освітяни, починаючи від міністра освіти й закінчуючи учителем початкової школи, вихователем дитсадка.
     Якщо й далі такими штормовими хвилями піде росій- щення України, то через наступні 15–20 років по Україні навіть подзвін не бовкне.

      9 листопада 2006 року. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Анатолій Мокренко написав у «Літературній Україні»: «Колись у дитинстві я бачив записи в паспортах та інших документах моєї бабусі, батька, матері: «українка», «українець». Природним був запис і в моїх документах, бо я був сином українки і українця. А що бачать наші нащадки? Нічого. Майбутня манкуртизація забезпечена. Так, якісь чорні сили про це тільки мріють, але чому нас, простих українців, не лякає така страшна перспектива?
     Можливо, хтось зауважить: це ж стосується не самих лише українців в Україні. Та в тому ж то і річ, що саме в Україні, а не в Росії чи Ізраїлі, в Білорусії чи Румунії… Це дуже схоже на ситуацію, коли Катерина ІІ, видаючи свій маніфест щодо зруйнування Січі 1775 року, намагалася слова «козак» та «Січ» назавжди витравити з пам’яті людей. Тоді знищували оборонця нації – козацтво, а нині – й саму націю. Як тут не згадати болючі думки австрійського філософа Густава Адольфа Густервега, який підкреслював, що умертвити людину – це окремий злочин, а забрати від людей їхню національність – це нескінченне вбивство.

      28 листопада 2006 року. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» (№ 376-V), у першій статті якого проголошено: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу». Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним. Закон було ухвалено 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати, від БЮТ – 118, від «Нашої України» – 79, від Соцпартії – 30, позафракційних – 4. Фракція комуністів у повному складі не голосувала за законопроект.
     Історичний факт Голодомору 1932–1933 років в Україні визнали в офіційних документах понад 70 країн світу. Актом геноциду Голодомор назвали президенти, глави урядів і парламентів 28 країн світу. Парламенти 16 країн (не рахуючи Україну) своїми резолюціями або деклараціями визнали Голодомор 1932-1933 років актом геноциду.

      Січень-лютий 2007 року. Секретар Донецької міськради М.Левченко закликає бути «реалістами», мовляв, «в Україні державною мовою повинна бути одна – російська. І так рано чи пізно буде». Саме тому, вочевидь, донецькі можновладці закрили під кінець першої каденції прем’єрства В. Януковича єдину в місті українську школу. Новоспечений донецький «мовознавець» М.Левченко цинічно заявляє, що «українська мова – мова фольклору. І після надання статусу державної російській мові необхідність розмовляти українською просто відпадає. Це не мова науки…»

      21 лютого 2007 року. Донецька міська рада ухвалила звернення до Президента України, Прем’єр-міністра, Львівської і Тернопільської міських рад: «В настоящее время Донецкий городской совет борется за право предоставления русскому языку статуса регионального в соответствии с Законом Украины «О ратификации Европейской хартии региональных языков или языков меншинств», принятым радой 15 мая 2003 года. Депутаты Донецкого городского совета… будут добиваться придания русскому языку полноценного по праву статуса второго государственного». Весь текст звернення демонструє доволі специфічне розуміння з боку донецьких депутатів прав російськомовної частини населення. «Російській Федерації дано в цьому документі надто ризиковане визнання «могутнього єдинокровного сусіда» донеччан». В екскурсі про історію краю зазначено, буцімто Донеччина належить до російських земель, а першопоселенцями її були вихідці з Курської, Тамбовської та інших губерній. Про активну участь українців, зокрема запорозького козацтва, у заселенні Донецького краю не згадано жодним словом» (Лариса Масенко). Для підтвердження зв’язку боротьби за державний статус російської мови із сепаратистськими намірами депутати Донецької міської ради трактують східні й південні території України як інтегральну складову Росії.

      5–7 березня 2007 року. Виступаючи на так званому Всесвітньому російському народному соборі, Н. Вітренко, імітуючи українскість, безсоромно заявила: «Наша Прогрессивная Социалистическая Партия Украины будет продовжать борьбу до последнего патрона, борьбу за наше славянское единство, …за нашу культуру, русскую культуру, которая является родной для всех нас, и русский язик, родной для всех нас». Хто уповноважив Н. Вітренко, керівника ПСПУ, виступати від імені українського народу в іншій державі, сіючи в душах людей сумніви щодо історії України, її культури і мови?

      4 липня 2007 року. Одеська міська рада ухвалила рішення про спорудження в Одесі пам’ятника руйнівниці Запорізької Січі Катерині ІІ. Рішення про спорудження пам’ятника Катерині ІІ прийняла також міська рада Сімферополя.

      19 липня 2007 року. Незважаючи на протести громадськості, в Одесі закладено перший камінь під майбутній пам’ятник імператриці Росії Катерині ІІ. У церемонії взяли участь заступники міського голови, члена політради НУ–НС Е. Гурвіца, а також духовенство Української Православної Церкви Московського Патріархату.

      2 вересня 2007 року. В Одесі відкрито пам’ятник російській царині Катерині ІІ, яка «доконала вдову-сиротину» – Україну (Тарас Шевченко). Це – наруга над пам’яттю мільйонів полеглих за незалежність України і жертв кількасотлітньої царської та московсько-комуністичної окупації. Це – пробний камінь, закинутий з Кремля, з метою перевірити: як задалеко можна зайти у новітньому зросійщенні України. Пам’ятники, які несуть великодержавницьке, імперське навантаження, отруюють свідомість українців, піднімають дух «п’ятої колони» Москви, яка прагне безперешкодно господарювати в Україні. Свідченням цього є зруйнування в Харкові пам’ятного знака на честь Української Повстанської Армії. У час розтрощення пам’ятника Героям Крут у Харкові в самих Крутах вдруге облили монумент 300 юнакам, які поклали свої життя за волю України, підпалили та ще й намазали на підніжжі пам’ятника – «Слава России!».

      Жовтень 2007 року. У ніч з 15 на 16 жовтня група активістів «Євразійського союзу молоді» (ЄСМ) здійснила акт вандалізму на найвищій вершині Карпат горі Говерла, знищивши державні символи України. Після цього злочину в Інтернеті з’явилося «Звернення голови ЄСМ Павла Заріфулліна до українського народу», в якому він заявив, що не визнає законів України, бо не вважає її суверенною державою, українські державні символи назвав «ганебними символами колаборації», в перспективі бачить Україну розділеною на Східну і Західну...
     «Євразійський союз молоді» – це російська шовіністична організація, яка повністю лояльна до сучасної російської влади. Це і не дивно, адже саме російські спецслужби мають безпосередній стосунок до її діяльності. На території України ЄСМ діє як ворожа агентура і спрямована на підривну, антидержавну діяльність. Ідеологія ЄСМ – так зване «неоєвразійство», розробник якого – «філософ», один із засновників НБП (Націонал-більшовицької партії) Олександр Дугін. «Неоєвразійство» – це синтетичний ідеологічний напрям, у якому поєднано праві й ліві ідеї, а основа його – прагнення до відродження і постійного розширення євразійської імперії на чолі з Москвою. Сучасний «неоєвразійський» проект повністю скинув камуфляж «європейськості» і «слов’янства», оголивши сутність Москви: ординство, свідченням якого – вандалізм на Говерлі.

      Жовтень 2007 – Січень 2008 року. Народний депутат України Дмитро Табачник (Партія Регіонів) у своїх газетних публікаціях, на сайтах інтернату, у виступах по телебаченню, радіо та у Верхній Раді безупину вимагає надати російській мові в Україні статус офіційної (державної), цинічно розтоптує природні права українців на українську мову, культуру, національне життєве середовище. Українського національного героя гетьмана Івана Мазепу він називає «середньовічним інтриганом», національно свідомих українців – «юрбою», що спустилася з полонин. Українська інтелігенція у розумінні колишнього віце-прем’єр-міністра, доктора історичних наук Д. Табачника – це «вузький прошарок», задля якого «не можна вести культурну політику», а національна духовність українців – це «націонал-інквізиція».
     Роман Ангаровъ написав у газеті «Українське Слово»: «Здається, «докторові історичних наук» Дмітрію Табачнику достеменно відомо, що в «земле обетованной», незважаючи на значний прошарок «русскоязыного» населення, відновлено «мертву» національну мову, яка нині є єдиною державною. Може, в Ізраїлі слід підняти проблему «защиты интересов русскоговорящих»? Как вы на это смотрите, Дмитрий Владимирович?.. Может, попробуем?»
     Олег Чорногуз підкреслив у газеті «Українська думка», що Д. Табачник своїми публікаціями хоче запалити іскру громадянської війни між українським народом, намагаючись зіштовхнути українськомовне населення з російськомовним. «Ось чого ви домагаєтесь: зробити з нас своїх рабів. Але повірте мені, не історику, що ще ні один зайда на моїй землі не став господарем. Навпаки, український народ, як міфічна птиця Фенікс народжувався знову і знову з попелу й оживав, незважаючи на потуги різних трубадурів-табачників, які втілюють ідею космополітизму, безбатьківства, ідею статусу блудного сина планети, а не свого народу».

      25 січня 2008 року. У під’їзді одного з житлових будинків мікрорайону Борщагівка міста Києва знайшли Богдана Паздерського з проломаним черепом. За яких обставин він потрапив туди, проживаючи в мікрорайоні Троєщина, досі невідомо. Будучи патріотом України, Богдан Паздерський болісно сприймав принижений стан української мови в столиці, зокрема у міністерствах, в яких йому доводилося працювати. Він самотужки знайшов інструмент захисту 10-ї статті Конституції України про мову: активно впродовж багатьох років ініціював судові процеси, привертаючи увагу до незадовільного стану державної мови в урядових інституціях збоку столичної преси, громадськості та діаспори. Останнім в його житті був судовий позов у Шевченківський районний суд Києва з приводу того, що, нехтуючи законом про державну мову України, міський голова Києва Леонід Черновецький чинить глум над честю і гідністю позивача, тобто Богдана Паздерського. Він був безкомпромісною і шляхетною Людиною, яка своїм особистим прикладом і чином служила Україні.

      29 січня 2008 року. Натхненник «Сєвєродонецька-2», народний депутат України Вадим Колесніченко у «Відкритому листі» до Президента України Віктора Ющенка, опублікованому в газеті «Голос України», цинічно перекручує історію про голодомор-геноцид 1932–1933 років в Україні, лукаво заявляє, що правда про ці злочини є нічим іншим, як пошуком «ворога», і ніби «з цього починався фашизм у Німеччині». Свої недолугі аргументації В. Колесніченко підкріплює відвертими погрозами Президентові за політику «агресивної українізації, переписування історії». Він хизується, що подав два десятки законопроектів до Верховної Ради на захист і поширення російської мови в Україні. В. Колесніченкові та його прихильникам дуже хочеться вислужитися перед Москвою, тому все роблять, щоб українці, позбавлені за колоніального минулого права знати свою історію, послуговуватися рідною мовою, і надалі перебували у полоні свідомості «радянської людини», якою легко маніпулювати, залякуючи «петлюрівщиною», «бандерівщиною» чи «НАТО». Насправді не «агресивна українізація» панує сьогодні в Україні, а навпаки – майже тотальне російщення Сходу і Півдня України, яке добре сплановане і безцеремонно здійснюється під керівництвом комуністів, регіоналів, прогресивних і звичайних соціалістів та інших українофобів. Відбувається не квола українізація, а деукраїнізація в інтересах Москви. На це спрямовані законопроекти про мову нардепа В.Колесніченка.
     В інтерв’ю, яке провів з Вадимом Колесніченком журналіст Віктор Слозько, народний депутат обурився, що без знання державної мови «кандидатскую, докторскую защитить не сможешь!» На це журналіст слушно зауважив: «Если не в состоянии выучить родственный язык, то какой ты ученый?» Репліка влучила у ціль і зачепила самолюбство Колесніченка, що той, не задумуючись, випалив знакове: «А почему я, имея родной язык русский, должен еще что-то учить?!» «Нарешті вголос визнано те, на чому наголошують представники національно-демократичних сил: надання російській мові статусу державної має єдину мету – остаточне зросійщення України», – підкреслив Йосип Решко. Не даючи В. Колісниченкові оговтатись і зрозуміти, яке важливе одкровення він озвучив, журналіст миттєво зауважує: «Не учите! Но без государственного языка не надейтесь продвинуться на государственной службе!» І тут нардепа понесло ... Гнівну тираду на захист прав російськомовних закінчує ще одним одкровенням: «И я как отец своего ребенка должен задуматься: или защищать его права, или понимая, что у ребенка не будет будущего, сказать: «Знаешь что! Давай-ка будем плевать на могилы наших предков, плевать на наш родной язык, плевать на нашу историю, чтобы ты имел сытную похлебку, чтобы ты был обласкан на Банковой! Давай-ка, учи ты иностранный для тебя украинский!»
     –?...
     –«Ну, не иностранный, а государственный. Но разве так мы патриота воспитаем?» Шукати раціональне зерно у цьому немає сенсу, бо кількість суперечностей, невігластва і дикунства безмежна. Але це ключ до розуміння дій і мислення проросійських сил в Україні, таких, як Партія регіонів, комуністів та схожих партій. Їх не турбує доля цієї Богом даної для нас землі, її історія, культура, мова. Їм вона чужа! Реґіонали і компанія завжди захищають інтереси нашого північного сусіда. Хіба можна уявити, що в суперечці між Німеччиною і Францією парламентарі захищали б інтереси не своєї країни?»

      14 лютого 2008 року. Мовознавець Лариса Масенко у статті «Мічена карта» (Літературна Україна) підкреслила, що після 1991 року українська мова в межах України набула того юридичного статусу, який фактично мала російська в межах всього Радянського Союзу – статусу державної мови, що передбачає і функцію мови міжнаціонального спілкування. Очевидно, що певні групи російськомовних громадян України без ентузіазму сприйняли зміну статусної ролі своєї мови. Проте, оскільки значну частину цієї групи становили українці, а надання українській мові функції державної є, крім іншого, відновленням справедливості, більшість населення сприйняла цей факт лояльно. Не виявило, однак, доброї волі для утвердження української мови в її консолідуючій державотворчій ролі і керівництво України. Її правову функцію, до найголовніших норм якої належить обов’язковість вживання в адміністративно-управлінській сфері, було знехтувано. Це відкрило шлях до законодавчих і виконавчих органів влади не лише тим, хто попри свою російськомовність, лояльно ставиться до держави, а й чиновникам, котрі не ідентифікують себе з Україною як своєю Батьківщиною, а трактують її як територію для експлуатації.
     Захисникам російської мови не йдеться про двомовність ані на регіональному, ані на загальнодержавному рівні. Їм ідеться про збереження у східних і південних областях й подальше територіальне розширення російської одномовності, а разом з нею і стану провінційної постколоніальної асимільованості, культурної, розумової й економічної залежності населення України від Росії. Показовим тут є єднання комуністів з регіоналами. Різниця між ними в уявленнях про відновлення «братерського союзу» полягає лише в тому, що для комуністів це – реставрація Радянського Союзу, а для регіоналів – Великої Росії.

      1 березня 2008 року. У Сіверськодонецьку (Сєвєро- донецьку) відбувся з’їзд депутатів різних рівнів, в основному – регіоналів. Вони продовжили брудну справу непокараних сепаратистів, які провели у цьому депресивному місті перший з’їзд у 2004 році. Делегати з’їзду, виступаючи за статус російської мови як другої державної, а деякі – як- от секретар Донецької міськради Левченко – і єдиної (!) державної, є «п’ятою колоною» Росії в Україні. Бо, за висловлюваннями Людмили Путіної, «кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови, і потрібно утверджувати, відстоювати й розширювати мовні кордони російського світу, а утвердження кордонів російського світу – це й відстоювання, й укріплення національних інтересів Росії»!

      Березень – Квітень 2008 року. «Інформаційний вісник» (№2) Академії наук вищої освіти України опублікував листа студента одного з ВНЗ Києва Юрія Миненка, в якому він написав: «… Вступне слово викладачки про російський романтизм початку ХІХ століття. На жаль, не державною мовою. Переживаємо невеличкий шок, бо такої зухвалості на факультеті української філології ще не бачили. Далі – запитання. Озиваюся першим й одразу ж чую оте приголомшливе: «Вы по-русски умеете?». – «Ні», – відповідаю. – «Давайте учится», – не розгубилася викладачка. – «Ні», – парирую ще жорсткіше, після чого викладачка змушена облишити моє «російщення» і вислухати думку українською.
     …Звертаюся до всіх викладачів, які продовжують навчати студентів російською (а це – недотримання 10 статті Конституції України, порушення національних прав українців у власній державі, коштами бюджету якої виплачується зарплати викладацькому складу всіх державних ВНЗ): не мучте й без того загнаного українського студента, який у першому семестрі переживає шок через різницю вимог у школі й університеті, який сьогодні має навчатися за балами нової модульно-рейтингової системи у зв’язку з переходом України до Болонського процесу, а в перервах між цим думає про роботу, аби не сидіти на шиї батьків. Не купуйтеся на спілкування російською у побуті. Молодь знає, що державна мова в нас одна – українська – і саме нею треба викладати».

      2 квітня 2008 року. Відділ освіти Ворошиловської районної ради м. Донецька (голова Н. М. Хохлова) видав наказ за №131 «Про заходи щодо поновлення дошкільного закладу №334». Суть цього наказу полягає в тому, що ліквідовується початкова школа з українською мовою навчання, яка успішно працює в приміщенні дитячого садочка №334 з 1994 р. на бульварі Шевченка, 19-б. За цей час сформувався дружній професійний колектив педагогів, який зумів налагодити повноцінний кваліфікований навчальний процес українською мовою в усіх класах початкової школи.
     Педагогічний і батьківський колективи навчального закладу негативно сприйняли повідомлення так званої робочої групи з ліквідації школи й одностайно проголосували за те, щоб залишити навчальний заклад у тому стані, в якому він перебуває тепер, і доручили райвно довести їхні законні вимоги до міського управління освіти Донецької міської ради та створити такі ж умови для навчання в школах І ступеня м. Донецька, які створено тут.

      Квітень 2008 року. На саміті НАТО в Бухаресті, коли мова зайшла про Україну на засіданні ради «Росія – НАТО», Володимир Путін розлютився і, звертаючись до Джорджа Буша сказав: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території – це Східна Європа, а частину, і значну, подарували ми!».

      20 травня 2008 року. Донецька міська рада ухвалила рішення про обмеження вивчення і використання української мови у школах міста. (Із 58 депутатів 55 – проголосували «за»). Своєю ухвалою депутати заборонили відкривати нові українськомовні дошкільні заклади та дитячі групи, а також збільшувати кількість учнів, котрі вже навчаються українською мовою.

      2008 рік. Боротьба за українську мову, культуру, духовність – це боротьба за Українську державу. Утвердивши в Україні українську мову, національну культуру і духовність – збережемо Україну як європейську державу, піднімемо в кожного українця дух національної самосвідомості, громадянської гідності, переконання україноцентризму.



Коментарі