Художній твір, особливо поетичний, здебільшого впливає на емоції читача;
публіцистика, попри свою емоційність, «раціональніша», ніби апелює не стільки
до серця, як до розуму. Факти ж, без яких не може обійтися «конструктор»
будь-якого художнього чи публіцистичного твору, здатні своєю силою виконувати
водночас і функцію художньої літератури, і пристрасної публіцистики. Свідченням
цього є книга-хроніка “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації» відомого
українського науковця, доктора філологічних наук, професора, академіка Академії
наук вищої освіти України В.В. Лизанчука.
Тривалий час В. Лизанчук
досліджує історичне тло функціонування української мови, культури, встановлює,
чому нині, на своїй рідній землі, наша мова подекуди ще залишається пасинком,
чому цураються її власні нерозумні діти, чому останнім часом активізувалися
антиукраїнські сили, використовуючи засаби масової інформації для здійснення
психологічного тиску на свідомість українців. Важливим є глибоке осмислення
наслідків не лише російщення, а й германізації, полонізації, мадяризації,
румунізації і навіфть чехізації.
Для написання і систематизації
поданого у книзі матеріалу дослідник опрацював фонди найбільших бібліотек
України і Росії, знайшов чимало цікавих документів у раніше «закритих» архівних
сховищах. Це дало йому змогу створити нову книгу, у якій кожний факт, кожна
цифра мають конкретне наукове підґрунтя і своєю силою здатні переконати того,
хто лише хоче чути, відкрити світ тому, хто не боїться світла, хто готовий
зняти чорні окуляри перед істиною і попросити вибачення в рідної мови,
культури, духовності за те, що свідомо чи ні був причетний до їх приниження,
ігнорування.
Новою книгою-хронікою
В.Лизанчук приходить до українського читача не вперше, бо знаний він багатьма
своїми монографіями, документально-публіцистичними й науковими статтями,
брошурами, посібниками і підручниками з теорії і практики журналістики.
Зокрема, досі читачі мали змогу ознайомитися з його працями «О рідне слово, що
без тебе я?!», «Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про
русифікацію в Україні», «З-під іга ідолів», «Не лукавити словом», «Кайдани ще
кують»...
За наполегливу працю на ниві українського
державотворення Президія Головної управи колишніх вояків-українців у
Великобританії нагородила В. Лизанчука «Золотим Хрестом Заслуги І класу». 20
грудня 2000 р. Президія Академії наук вищої школи України присудила академіку
В. Лизанчуку Нагороду Ярослава Мудрого за значний здобуток у галузі науки і
публіцистики. Ухвалою Комітету в справах премії імені Івана Огієнка від 26
березня 2001 року В. Лизанчукові присуджено Всеукраїнську Огієнківську премію у
галузі науки. 2001 р. фонд Воляників-Швабінських при фундації Українського
Вільного Університету в Нью-Йорку нагородив В. Лизанчука дипломом і премією за
книжку «Завжди пам’ятай: Ти – Українець!» і «цим висловлює подяку за цінний
внесок до скарбниці української культури». За сотні публікацій у пресі, виступи
по радіо і телебаченню Президент України присвоїв В. Лизанчуку почесне звання
«Заслужений журналіст України».
Василь Лизанчук у своїх працях
наголошує, що українське державо творення відбувається за дуже складної
суспільно-політичної, морально-економічної, психологоідеологічної ситуації. Ще
діють підступні, зловмисні зовнішні і внутрішні сили, які намагаються зупинити
розвиток й утвердження ук раїнської України. Задля цього й досі
використовуються найрізноманітніші — випробувані й «оновлені» — способи, серед
яких чи не найпідступніший — фальсифікація історії українського народу, зокрема
історії взаємин України і Росії, у яких розкривається одверта брутальна
політика, що століттями була спрямована на отруєння української ментальності,
асиміляцію українців, знищення України як держави, а українців — як етносу.
Об’єднуючи вогнем і мечем під
своєю тяжкою ферулою сонми різних народів, царсько-російська, а потім
московсько-більшовицька імперії впродовж століть виробляли спотворені, принципово
позанаціональні форми свого «патріотизму». Його сувереном був зовсім не
російський народ, а космополітична за своїм складом імперська адміністрація,
яка думала, як Катерина II — по-німецьки, говорила, як Олександр І —
по-французьки, а чинила, як усі Романови — від Михайла до останнього Миколи —
по-татарськи. Парадокс російської історії полягає в тому, що її інтелігенція
лише спорадично здогадувалася про свою приреченість у московсько-комуністичній
структурі, що звалася «Росією», «СРСР», і де навіть російське у страшних
пароксизмах різного роду ім перської агресивності нівечилося не згірш
«інородческого», українського. При цьому досягалась не менш чорна мета —
формування у росіян велико державної, імперської психології, яка і сьогодні
заважає багатьом змиритись з тим, що розвалилась комуністична тюрма народів —
СРСР. Яскравим свідченням цього є нинішня московська агресія у Грузії.
Підкоривши Україну, Московія на
цілі століття ізолювала, відрізала Україну від навколишнього світу. Україна
втрачала свій інтелект і талант, перетворюючись на аноніма, і скільки сил
коштувало їй уникнути повної розчиненості у загальноімперському духовному
казані.
...Факти, факти, самі лише
факти. Інколи влучні пояснення, найстисліші коментарі. У книзі вони подані в хронологічному
порядку, у чіткій послідовності. І хоча зібрані, відповідно осмислені ці факти,
цифри і витяги з різних офіційно-ділових, урядових, партійних документів,
передовсім з актів Російської імперії і СРСР, тобто мають різне походження,
однак усі вони пройшли належну авторську «експертизу» на достовірність; дібрані
так, що ніби поглиблюють один одного, сприяють всебічному розкриттю теми, а всі
разом становлять яскраву канву тих поневірянь, заборон, переслідувань та різних
утисків, які випали на долю українського народу, його мови, культури,
духовності, звичаїв і традицій протягом останніх кількох століть.
Подивування, обурення і спротив
зароджується в серці кожного, хто осмислено вчитується в подані у книзі
матеріали. Та хіба можна не дивуватися з того, що, незважаючи на чисельні
постійні утиски, які тривали не рік, не десятиліття, а протягом більш як
чотирьох століть (Читачу! Вдумайся! Протягом століть наші «старші брати» з
якоюсь сатанинською дикістю і впертістю хотіли нас позбавити власного коріння)
усе ж ворогам не вдалося знищити українство! Чи зуміла б таке пережити інша
нація, чи не стали б для неї смертельними такі заборони? Українці ж попри це
зберегли свою мову, свою культуру, своє національне «Я».
Обурюєшся, бо що можна було
хотіти від мирного народу, який віками засівав свою землю, ростив дітей, молив
Бога, аби дарував дітям добру долю. Аж прийшов «визволитель», назвався «старшим
братом» і змушує в чужій, далекій від його дому хаті забути батьківську мову,
відректися від віри, молитви...
Спротив наповнює серце, бо й
нині чимало засліплених, обдурених, не здатних зрозуміти істину, готових іти на
поклін до будь-кого, аби лише мати з того якийсь матеріальний зиск, найчастіше
російський рубль чи американський долар, і при тому вдавати, що й нині в
Україні українська мова так вже вкоренилася, що треба аби здала, ну хоча б
трішки, для паритету, свої позиції задля російської мови. Аякже! Це на кожному
кроці в Донецьку, Луганську, Запоріжжі чи в Криму не знайдеш російської книги,
газети – тільки усі українські. Ой бідна та російська мова, хоча й Москва за
неї заступається. А хто допоможе нам, нашій мові, коли ми самі у своїй державі
не зможемо дати можливості для всебічного розвитку рідного слова, культури,
духовності, національної економіки.
... Минали роки, десятиліття,
століття, розвалювалися старі імперії й виникали нові, а полегшень українство
не мало. Ганебна політика російщення, полонізації, мадяризації, румунізації,
германізації, чехізації була спрямована на те, щоби отруїти українську
національну свідомість, скалічити духовність, ментальність, нав’язати українцям
комплекс меншовартості, неповноцінності та відчуття нездатності побудувати свою
національну державу.
Страшний гріх мають
поневолювачі, колонізатори, асимілятори, адже вони цілеспрямовано руйнували
життєве поле української нації: мову, культуру, духовність, витворюючи
безбатченків, яничарів, які цинічно і несамовито разом з чужинцями розпинали і
плюндрували Україну. Однак найжорстокіший, найнебезпечніший слід у психіці,
моралі, вчинках, діях мільйонів українців залишили московськоцарські опричники
і московсько-комуністичні інтернаціоналісти-інквізитори. Расизм Московщини щодо
України є найдавнішим, наймасштабнішим, найпідступнішим.
Українська мова — це, як писав
В. Липинський, остання ознака українства. Однак століття прямих заборон і
переслідувань призвели до того, що “тривалий час серед багатьох українців
українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в
усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують», – підкреслює доктор
філологічних наук, професор Олександр Пономарів.
Наші вороги й нині прагнуть
будь-що знищити українську мову, без якої не буде й української нації. І тоді
здійсняться прагнення всіх україножерів: Україна остаточно стане Малоросією,
тобто провінцією Російської імпер федерації. Внаслідок байдужості, а то й
ворожості багатьох представників усіх трьох гілок влади до національного
обличчя Української держави російська мова панує в усіх сферах суспільного
життя. Щоб кар динально виправити ситуацію, потрібно підвищити рівень
мовно-національної вихованості народу, вищим сенсом помислів і діянь якого була
б любов до Вітчизни, самовіддана праця задля її розвитку, утвердження
української мови — головної державотворчої сили.
Зросійщені українці повинні
знати правду про причини того, що з ними сталося: вони – жертви
цілеспрямованого насильства, примусового російщення згори. Українська мова така
ж мучена, багатостраждальна, як і наш народ. Російщення, як і полонізація,
мадяризація, румунізація, було продуманим, постійним, масованим, методичним і у
царській Росії, і в СРСР.
Україна перенесла неймовірні
страждання. Але українці мають право бути в колі європейських народів, бо вони
не гірші за інших. Люди, які пережили Голодомор і зберегли пам’ять про нього,
та й себе врешті зберегли, заслуговують, по-перше, на повагу, а, по-друге, –
бути в колі європейських народів, які повинні про них знати.
Подані у книзі В.Лизанчука факти
засвідчують, що нас, українців, довели (саме довели, а не тому, що «так уж
исторически сложилось», як тепер волають проросійськи налаштовані вожді і
вождики) до того, що українську мову у деяких регіонах можна почути лише у
селах, українськомовних же шкіл ніхто чомусь не поспішає відкривати.
Так, у цій праці Василя
Лизанчука подано факти, документи геноциду, етноциду, лінгвоциду, які пережив
український народ, але такий погляд на історію України не створює депресивного
настрою, соціального песимізму. Навпаки – засвідчує силу, невмирущість
національного духу, глибоку закоріненість українців у волелюбність,
добродійність, впевненість, що всупереч колишнім і нинішнім лиходіям розбудує й
утвердить українську Україну. “Хроніка...» нищення українства сприятиме
“зміцненню сердець» (такий процес відбувався у Польщі наприкінці ХІХ ст.),
формуванню філософії історичного оптимізму. При цьому “ми самі повинні пройти
через муки неминучого катарсису, очищення, самі “розібратися», тобто збагнути,
що ж з нами сталось» (Ю.І. Шаповал).
Ця книжка допоможе читачам
(цитую В. Лизанчука) глибше пізнати своє національне «Я», відчути, що любов до
України – акт найвищого діяльного духовно-національного самовизначення,
зрозуміти, що зденаціоналізована людина втрачає доступ до найглибшого
національного колодязя духу і священних вогнів життя, вона приречена на
щезання.
Книга В. Лизанчука відображає
об’єктивну, послідовну хроніку нищення українства передовсім з боку найближчих
її сусідів – Росії, Польщі, Угорщини, Румунії. Важливо підкреслити, що
матеріали, подані у ній, не закликають до помсти, не сіють ворожнечі між
націями, а ніби радять найтісніше об’єднатися навколо того стрижня, що визначає
і формує нас як народ, як націю – української мови, культури, духовності. Ця
праця спонукає замислитися над словами Івана Франка, що не може бути тісного
співробітництва між сусідами, якщо ми сидимо в болоті, а сусід зайняв позицію
на міцному березі. Щоб Україна мала міцний оберіг і берег водночас, вона повинна
утвердити у кожній клітині державного і суспільного організму одухотворююче
українське Слово, розбудувати ефективну економічну і політичну систему.
Українці – древня нація. Якщо
наші діди і прадіди попри усілякі біди і трагедії усе ж зуміли донести до нас
рідну мову, культуру, духовність, то гріх нам не розвивати їх. Ми покликані
зробити усе, аби рідне Слово сповна, голосисто залунало на своїй землі, зайняло
гідне місце серед мов світу!
У монографіях “Не лукавити
словом», “Кайдани ще кують» Василь Лизанчук підкреслює, що, відстоюючи
природне, гуманістичне право народжуватися українцями у незалежній державі,
бути повноправними господарями на своїй землі, в органічній єдності розвивати й
утверджувати українську мову, духовність та економіку, національну освіту,
культуру і виробництво, насолоджуватися рідними піснями і поетичним словом,
дотримуватися народних звичаїв і традицій. Українці простягають руку дружби
всім народам, які підтримують нашу благородну, цілеспрямовану державотворчу
працю. Молимо Бога, щоб перемогла велика історична справедливість і стоголосо
зазвучала українська мова, щоб вільна, соборна, багата Україна зайняла гідне
для неї місце серед народів світової цивілізації. Заради цього працюймо!
Пам’ятаймо, що у світі поважають дбайливого, працьовитого, сильного господаря
на своїй землі, здатного її захистити, справжнього, щирого носія національних і
загальнолюдських цінностей.
Ця «Хроніка…» також спрямована
на те, щоб у кожного читача народжувалися і утверджувалися чисті помисли,
високі життєдайні пориви, щоби кожна людина в Україні та за її межами таки
зрозуміла, серцем відчула Всевишнім освячене природне право будь-якого народу
(чисельного чи не чисельного) на свою вільну (велику чи маленьку) державу,
рідну мову, культуру, духовність, щоби прагнення, вчинки, діяльність кожної
людини незалежно від раси і національності утверджували взаєморозуміння,
взаємоповагу, дружбу, національну гідність.
Іван Крупський
Доктор історичних наук, професор
Коментарі
Дописати коментар