Кінець XIX віку визначився
з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці з’явища
свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої “боротьбою
націй”, вже начався і закінчення наближається.
Ті з’явища – це уоружені повстання зневолених
націй проти націй-гнобителів.
На наших очах відбулися криваві
повстання Вірмен, Критян-Греків 1, Кубанців і, нарешті, Боерів 2. Коли ще
поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку
провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на
той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами
і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі
поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне
питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та
справедливого розв’язання. Проте, шлях до розв’язання єдино можливий, певний і
хосенний 3 показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би
формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний
Гаазькій конференції.
Ми визнаємо, що наш нарід теж
перебуває у становищі зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація
з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної,
самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного
національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену 4 змогу
всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду;
коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі,
для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що
державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність
є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.
Отаке виникає питання: чи
визволення національне можливе для нас? П’ятий акт драми ще не наступив для
нашої нації. Вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії:
за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу гуркотить 5
грім, але завіса ще не піднялася. Антракт, власне, починається з 1654 року,
коли Українська Республіка злучилася з московською монархією політичною унією.
З того часу українська нація політично і культурно помалу завмирає, старі форми
життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине,
але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової
України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.
З часу Переяславської конституції
минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї
події. Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої
фалянги правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до
своєї національности і коли любити Вітчизну рівнозначно, що бути державним
зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом
російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території,
наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано
закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На
підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно
росіян (москалів) або змоскалізованих 6 ренегатів? На ґрунті якого права з
наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові?
Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство
російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і
підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі? І, нарешті,
найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас
закони, універсали та адміністраційні засади?
Чи становище царського
правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо, гаразд, що ми
власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її
– царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників,
забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби
самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас
розглянути природу і характер угоди з 1654 року.
Держава наших предків злучилася з
московською державою “як рівний з рівним” і як “вільний з вільним”, каже
тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої
щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних
міжнародніх цілей.
Виникає питання, чи по злуці цих
двох держав обидві вони зникли, а на місце їх почала існувати третя держава,
наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують
поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду
міжнароднього права?
Сучасна наука міжнаціонального
права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві
або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати “спілку держав”
(“Staatenbund”). Спілка держав – це така форма злучення, при якій шанування 7 і
підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірної
самостійности злучених держав, але навпаки, оберігання тієї самостійности стає
метою злучених держав. Держави – члени спілки – зберігають право міжнародніх
зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо
зав’язувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх міжнародні зносини не
мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка
цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однаковий політичний устрій,
але й з різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді,
коли в одній із держав змінюється 8 форма правління, або вимирає пануюча
династія. Цим особливо “спілка держав” відрізняється від так званої “реальної
унії держав”, яка може існувати тільки поміж монархічними державами, раз-у-раз
може перекротити 9 своє існування, або вимерла династія. Спілка держав виникає
із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком “спілки держав” можуть бути
Північно-Американські Злучені Держави, Швейцарська 10 спілка і найбільша –
Германська Спілка.
Як же злучилася держава московська
з державою українською? Шляхом погодження, а погодження це вилилося у формі т.
зв. “переяславських статтей”.
Переяславський контракт так
формулював взаємні і обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти,
надаючи їм характер сучасних висловів):
1. Власть законодатна і
адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання
царського правительства.
2. Українська держава має своє
окреме самостійне військо.
4. Суб’єкт неукраїнської
національности не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять
контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь
московського царя…
6. Українська держава має право
обирати собі голову держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське
правительство про своє обрання…
13. Незломність стародавніх прав
як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у
внутрішнє життя української республіки.
14. Право гетьманського
правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами.
Аналізуючи ці постанови
Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній є всі ті прикмети,
які характеризують “спілку держав”. Таким чином, головніший закид, який роблять
нам наші суперники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь,
закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою
історичної підстави, – є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані
права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими
зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної. Коли
навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі
держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого
народу був культурним фактором, і найголовніше – галицько-руське королівство –
спроба 11 злучити докупи усі галузі, усі гілки нашого народу в одній суцільній
державі, спроба, повторена далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз –
Іваном Мазепою.
Таким чином українська держава в
тій формі, у якій вона сформована 12 й уконституйована Хмельницьким, є справді
державою з погляду міжнаціонального права. Суперечники 13 наші ще закидають нам
і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була
самостійною державою, бо платила “данину” царському правительству. Коли й так,
– то все ж навіть з їх погляду, Українська республіка була напівнезалежною
державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але
півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних зносин з
надвірного боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право
Українській державі. Як же, проте, розуміти ту “данину”, що платила українська
республіка московській монархії? Годі розв’язати це питання з погляду сучасної
науки міжнароднього права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка
б, маючи атрибути самостійної, платила “данину”; як з другого боку не може
припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів.
Це дасться пояснити тільки тоді,
коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що “данина” давалася не державі
московській, а цареві московському, яко протекторові особливого роду, бо
держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки “протекції”,
а не підданства. З цього погляду та “данина” має значення вкладу до спільної
скарбниці, призначеної для міжнародних зносин спільної ваги. Такий характер
стверджується ще й тим, що Українська держава не була завойована московською
монархією або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись із
московською монархією, не поступилася ані одним зі своїх державних або
республіканських прав, і устрій московської монархії для Української держави
був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома
контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи.
Московські царі чи імператори не
виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 року, і поводяться нині з нами
так, наче Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять із нами
так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку
російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі
обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не
давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по
Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох
контрагентів: монархії московської і республіки української на підставі засади,
що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного
контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те “єдиная неділимая
Россія” для нас не існує. Для нас обов’язкова тільки держава московська, і
всеросійський імператор має для нас менше ваги, ніж московський цар. Так каже
право.
Та в дійсності ніякої ваги не має
Переяславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені пани, а
Переяславська конституція (є) тільки “історичним актом” та й годі. Як же з
погляду права відноситись до такого знущання над правом? Коли один із
контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові
лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту в
тому розмірі й напрямку, в якому він був прийнятий обома ними, або визнавши 14
контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом. І
тоді вже є панування сили, але не вплив права.
Наші суперечники можуть відповісти
нам, що хоч справді контракт був повернений унівець 15 насиллям, облудою й
підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки
право розпоряджатися своєю долею, але навіть право протестування, бо своїм
довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане
кривдою, на підставі задавнення зробилось правним. Через те вже пізно
відшукувати колишні права.
Але в тім розміркуванні 16 немає
ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що
захоплене грабіжницьким або злодійським 17 шляхом. Друге 18: розуміння про
задавнення не може відноситися до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу
тільки в правних відносинах, але не в безправних 19, а (саме) такі відносини
московської монархії до української республіки.
У міжнаціональних відносинах
задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже
не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною,
доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавнення не може
грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування
Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські
повстання (18)80-их років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям
розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим
способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, цебто силою. Та
навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді
наше власне існування є протест(ом) проти насилля не тільки над нами, але й над
нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас
обов’язок розбити пута рабства, щоб ми – спадкоємці Богдана Хмельницького – по
праву могли користуватись нашою спадщиною! Але коли ми маємо досить правних
підстав для повернення Переяславської конституції і визволення зрабованої волі,
то чи так стоїть питання про фізичні і матеріяльні засоби для осягнення нашої
мети?
Наші суперечники кажуть, що логіка
подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до
повного винародовлення нашої нації. Над нами висить чорний стяг, а на йому
написано: “Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для
української нації?” Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в Української
держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки
позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український
республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит.
Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української
республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує
ліпших борців, здирає останній гріш із бідного народу. Урядовці з чужинців
обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі
тубільці 20 погорджуються 21 невимовно, а небезпечні з них засилаються на
Сибір. Законами російської імперії зневажається право совісти, погорджується право
свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор
української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться
необмежене право над життям і смертю кожного з українців. Царський закон з 17
травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської
конституції і вона вигнана зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство
Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже (по)збавлене права мати свою
літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого
пана. Таким чином українська нація платить “данину” не тільки матеріяльними
добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І
не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не
вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує
скрізь по Україні, і через 247 років по Переяславській конституції “вільний і
рівний” українець відіграє ще гіршу ролю, ніж колишній ілот 22, бо в ілота не
вимагали, принаймні, інтелектуальної “данини”, бо від ілота не вимагали любови
й прихильности до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же
тільки відчуває його. Така-то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред
таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю перейняті
великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу, і
хай навпаки логіці подій ми виписали на сво(є)му прапорі: “Одна, єдина,
неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Чи
не захоплюємося ми?
Чи не є цей ідеал наш однією з тих
пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподівається та які
розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити? Може, наша пристрасна любов до
України підказала нам думку безглузду, безпідставну? І чи можемо ми надіятися
на симпатії широкого суспільства українського? І, головне, чи здійснення цього
бажання буде хосенне для нашої нації? Здебільшого, як головний аргумент проти
нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність
державну, виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо
минулого.
На цьому аргументі не спиняємося
через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що
відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для
другої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися 23 своїм
“правом сильного”.
Микола Міхновський. 1900 рік
Коментарі
Дописати коментар