Взятись за перо мене змусила бліда
неміч аргументів деяких дослідників, які не є достатньо переконливими щодо
того, що Голодомор був геноцидом саме етнічних українців. Я – росіянин, що народився
на Кубані після голодомору.
Як відомо, на початку 1790-х років
запорожці куренями переселялись на Кубань і засновували козацькі курені, що
згодом ставали станицями з тими ж назвами, що й курені. Був Кущівський курінь –
постала станиця Кущівка на річці Єя, а також станиці Шкуринська, Канелівська,
Старо-Мінська.
Козацькі поселення – станиці –
розкинулися на великій території від Дону до Чорного моря, від Азовського моря
до самої Адигеї.
Тут козаки мали великі привілеї
перед “городовиками” – росіянами, які після реформи 1861 року великими масами
“розбавили” етнічних українців. В числі російських переселенців були і мої
пращури, які, залишившись без земельних наділів у Калузькій та Воронезькій
губерніях, прийшли на кубанські чорноземи.
Але землі вони не отримали і тут
(як максимум їм дозволяли оренду), тому годувалися торгівлею та ремісництвом.
Кожна з двох великих етнічних груп впродовж багатьох десятиліть співіснування
зберігала свою мову та звичаї – українці залишалися українцями.
Аж тут настала пора колективізації
та звірської експропріації не тільки земель та худоби, але й самої їжі до
останньої крихти.
На землях нашої станиці
Шкуринської, яку за багаторічний спротив радянській владі було занесено на
“чорну дошку”, у 1932 році видався такий багатий врожай, якого, за словами моєї
матері, не було ні до, ні після того!
Сумна доля чекала на той рекордний
урожай. Кущівку і м. Єйськ зв’язувала тоді одноколійка, яка проходила через мою
станицю.
Зберігати такий врожай було ніде,
а залізницею спромоглися вивезти тільки незначну частину зібраної (кращої у
світі!) кубанської пшениці. І величезні кучугури зерна (їх навіть не
понакривали брезентами), що день і ніч охоронялись солдатами з гвинтівками, ще
восени рясно зазеленіли.
Потім зерно “загорілось” і до
весни погнило. Але навіть до цього зіпсованого добра людей не допускали і
стріляли на ураження, якщо хтось з умираючих з голоду селян насмілювався
наблизитись до “соціалістичної власності”.
Моя теща, Куриленко Параска
Луківна, що народилась у селі Рівне на Кіровоградщині у 1918 році, багато разів
розповідала, що тільки з їхнього двору у Рівному “активісти” вивозили збіжжя
цілих три дні!
Я живу на Україні п’ятдесят перший
рік, розмовляв з десятками людей, яким вдалося вижити у Голодомор – і жоден
свідок не сказав, що в 1932 році був неврожай! Тобто і на Кубані, і в Україні
той рік видався дуже врожайним.
У зв’язку з цим я хотів би
запитати у людей, які живуть по той бік від правди (таких, як Симоненко або
Вітренко і тих, хто їх підтримує), звідки вони беруть дані про поганий врожай,
що начебто спричинив голод?
І щось мені здається, що ці
“товариші”, послідовники Геббельса з’явились на світ з такими прізвищами лише
тому, що їх батьки були тими самими “активістами”, руками яких і були знищені
мільйони етнічних українців.
Треба, треба ритися в архівах – і
ми побачимо, що багато нинішніх запроданців України дивним чином носять ті ж
самі прізвища, що й кати свого народу, які пішли на службу до кремлівських
людожерів.
Ці всі факти я зберігав у своїй
пам’яті як незаперечні і абсолютні, тому що більшість з них я дізнався від
своїх батьків Олексія Федоровича та Ольги Минівни. Батько наприкінці тридцятих
років приїхав на Кубань з Дону (де, до речі, не було голоду).
Але під впливом інформаційної
кампанії останніх місяців я раптом зрозумів, що у цілісній картині злочинів Леніна,
Сталіна та їх вусатих наркомів, яка постала переді мною вже давно, є великий
пробіл.
Згадавши до подробиць розповіді
мами, я з жахом збагнув, що з дванадцяти тисяч жителів станиці Шкуринської в
1932-33-х роках вмерло з голоду шість тисяч етнічних українців (козаків).
Вимерли Корнієнки, Дриги, Сергієнки, Пилипенки… А росіяни Туманови, Мастерови,
Тегіни, Золотухіни та ін. (в тому числі і родина моєї матері) залишились
живими! Бо всі росіяни отримували сякі-такі пайки, тому й вижили.
І ще про політику
“колективізаторів” щодо українців, про що я більше ніде не чув і не читав. Річ
у тім, що моя мама була завідуючою однієї з початкових шкіл станиці і мешкала у
козацькій частині Шкуринської на березі річки Єї.
Десь навесні 1933 року матір
викликали у станраду, видали посуд і продукти, і доручили терміново
організувати харчування школярів, дітей козаків, які залишились живі. Я не
знаю, скількох козачат матері вдалося врятувати від голодної смерті, але один
випадок запав мені в душу. Мати багато разів розповідала, як під час шкільного
обіду до неї підійшов хлопчик, немов би накачаний повітрям, вона його вперше
бачила. “Як тебе звуть?” – спитала вона.
“Я – Коля Сергієнко, ваш учень” –
відповів хлопчик. Мати погодувала його в декілька прийомів затіркою (борошняні
кульки, зварені в воді), після цього відправила додому.
На наступний день, знову в обід,
вона побачила маленький скелет, обтягнутий шкірою з великими очима, що прийшов
їсти. “Ти хто?” – спитала. “Я – Коля Сергієнко, ваш учень” – була відповідь…
А в цей самий час за декілька
кілометрів під озброєною охороною догнивали тисячі (!) тон зерна, що не змогли
вивезти восени. І багато років по тому Микола, вже дорослий, обнімав свою
вчительку і називав її мамою і своєю рятівницею.
Мені хочеться запитати у “вірних
ленінців”, яку ж треба мати чорну душу, щоб захищати нелюдів, які відбирали у
дитини можливість з’їдати хоча б тарілку затірки в день, виморювали голодом
справжніх хліборобів. До самого свого розпаду радянська імперія не позбулася
ганебного титулу найбільшого у світі імпортера зерна!
На закінчення, я закликаю
український народ не знижувати тонус боротьби за історичну справедливість і
проти злочинів комуністів, добиватись заборони КПУ та її ідеології, суду над
КПУ, як правонаступницею злочинної КПСС та суворої карної відповідальності не
тільки за заперечення факту Голодомору, але й за пропаганду комуністичної
ідеології.
На мій погляд, поплічників
злочинного режиму, чиїми руками вивозилося та гноїлося зерно, і таким чином
вбивалися мільйони, необхідно судити так само, як досі знаходяться і
передаються до суду поплічники гітлерівських злочинів часів другої світової
війни. Злочини проти людяності не мають терміну давності.
Анатолій Долгальов
Коментарі
Дописати коментар