Опис Романа Шухевича з розісланої
в усі райвідділи НКВД західноукраїнських областей “орієнтировки”: “Среднего
роста, лицо худощавое, конусообразное, продолговатое, блондин, глаза светлые,
волосы рыжеватые, волнистые, короткие, зачесывает назад, нос длинный, острый,
уши большие, оттопыренные, обычно одет в гражданскую одежду, маскируясь под местного
жителя”
“Ничего я не могу сделать, ибо
идею я люблю сильнее тебя и сына”, – записав слідчий НКҐБ слова Наталії
Шухевич-Березинської у протоколі її допиту. Так нібито їй відповів чоловік –
Роман Шухевич, коли намагалася вмовити його покинути політику, ОУН і взятися за
облаштування родинного життя. Стверджувала, що через його відмову ще навесні
1943го вони розлучилися. Тому нічого не може сказати про колишнього чоловіка –
ні де він зараз, ні чим займається, ні з ким спілкується.
Той допит у в’язниці Дрогобича
тривав чотири дні поспіль: із 20.30, 20 липня 1945-го, до 23.50 – 24-го, “з
перервами на сон і їжу”. Слідчий допитувався, хто може підтвердити ці слова й
де відповідні документи. Їх, казала Наталя, вкрали в неї разом з іншими
цінностями на Львівському вокзалі після суду в справі розлучення.
Наталії Шухевич-Березинській не
повірили, хоч доказів проти її тверджень не мали. Та у вересні 1945-го ґебісти
захопили декількох осіб із особистої охорони Романа Шухевича, а також його
зв’язкову “Марусю”. У когось із них, скоріш за все, й вибили, що насправді
подружжя Шухевичів регулярно контактувало між собою через Марію Левицьку з ОУН.
Улітку 1943-го – Роман Шухевич тоді вже був у підпіллі, головнокомандувачем УПА
– вона прийшла в квартиру Наталі у Львові й повідомила, що знає, де її чоловік.
А за кілька днів провела Наталю із сином і донькою на Личаківське кладовище.
Там відбулася їхня зустріч із чоловіком та батьком. Через Марію відтоді Наталя
отримувала від нього гроші, документи, харчі.
На наступному допиті – 12
листопада 1945-го – слідчі виклали перед Наталією роздобуті факти. І дружина
тодішнього головнокомандувача УПА Романа Шухевича, псевдо “Тарас Чупринка”,
визнала: їхнє розлучення було формальністю, насправді вони зустрічалися до
самого її арешту. Але вона до українського націоналістичного підпілля не
належить, а про свої справи там чоловік нічого не розповідав.
Роман і Наталя були знайомі з
дитинства. Їхні родини приятелювали – із села Оглядів на півночі Львівщини, де
був священиком Наталин батько, походила мати Шухевича. Побралися 1930го, за два
роки як Наталія закінчила гімназію. Їй було 20, Романові – 23. “Мав 172 см висоти, був стрункий,
з кучерявим ясним волоссям рудавої відтіні. До того мав рідкі передні зуби. Був
популярний серед дівчат, що приписували, згідно з старинним переказом, його
рудим кучерям і рідким зубам”, – пише у “Спогаді про юні літа Романа Шухевича”
його товариш Богдан Підгайний.
“Його дружина була дуже гарна,
мала гарні груди й ноги, – зазначає в споминах інший товариш Шухевича – Богдан
Чайківський, який із ним у другій половині 1930-х заснував рекламну фірму
“Фама” у Львові. – Одного разу йшли ми втрьох – Роман, Наталка і я – вулицею. А
назустріч якась жінка. Я кажу на жарти: “Дивись, які в неї гарні груди”. А
Наталка на те: “У жінки важне не груди, а ноги!” Я їй: “Та де там! Груди
важніші!” А Роман сміється: “Богдане! Скажи їй так, як вона просить: що має
гарні ноги!”
У березні 1933 року в Шухевичів
народився первісток – син Юрко. А 1934-го Роман Шухевич на три роки потрапив до
польського концтабору за приналежність до ОУН і участь у замахах на польських
діячів.
Періоди легального й відносно
стабільного родинного життя були короткі. Юрій Шухевич у спогадах “Зустріч з
батьком” пише, зокрема, про один із них – на початку Другої світової. Шухевичі
жили тоді в окупованому нацистами Кракові, бо Львів належав до радянської зони
окупації. Мати поїхала на якісь курси до Бреслау – теперішній Вроцлав у Польщі.
Вчилася там три місяці. “Увесь цей час ми проводили з батьком удвох, – пише
Юрій Шухевич. – Яке то було райське кавалерське життя. Ранком ми вставали.
Батько готував сніданок – переважно яєчню і каву або чай. Потім ми йшли: я – до
школи, він – у справах. Обідали ми в “Українському касині”, яке було тоді
своєрідним осередком української еміграції в Кракові. Потому в мене домашні
завдання, забави та інше, а в нього праця”. У жовтні 1940го в Кракові у
Шухевичів народилася донька Марійка.
Після вибуху радянськонімецької
війни в червні 1941-го
Роман Шухевич із родиною бував
уривками всього декілька разів. Ще в травні він виїхав на військову підготовку
до німецької розвідувальнодиверсійної школи в польському місті Криниця. Шухевич
став одним із командирів батальйону “Нахтіґаль”, сформованого з українців.
Керівництво абверу – німецької розвідки – дозволило створити українські
підрозділи в складі вермахту, сподіваючись, що вони виконуватимуть
розвідувальні та контррозвідувальні завдання. Інакші плани мало керівництво
ОУН: вишколені в німецькому війську старшини мали утворити ядро української
армії.
Непорозуміння щодо мети створення
“Нахтігалю” вилилися в конфлікт між німецьким і українським командуванням уже
на початку існування батальйону. Його вояки відмовилися від присяги на вірність
Гітлеру й Німеччині.
– Присягати на такий зміст не
сміємо і мусимо внести протест, – сказав тоді Роман Шухевич, за свідченням
очевидця.
І в текст таки були внесені зміни:
вояки присягнули на вірність українському народові.
29 червня 1941-го “Нахтігаль”
перший увійшов до Львова, на кілька годин випередивши німецькі частини. А
наступного дня сформований із членів ОУН уряд на чолі з Ярославом Стецьком
проголосив у місті Акт відновлення Української держави. Львівська радіостанція
повідомила про нього. Німецьке командування потрактувало це як самовільність
українських націоналістів. Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших членів
Державного правління заарештували. Шухевич написав протест до німецького
командування. Наголосив, що за таких умов українські курені не можуть
залишатися в німецькому війську й вимагав звільнення керівників ОУН. Без
наслідків.
У серпні 1941-го “Нахтігаль”
розформовували, а більшість його вояків змушені були підписати контракт на рік
служби в 201му німецькому шуцманшафтбатальйоні. Той охороняв стратегічні
об’єкти й боровся з радянськими партизанами на території Білорусі. У лютому
1943го, через часте дезертирство й великі втрати, німецьке командування
розформувало й цей український батальйон. Частину старшин у Львові заарештувало
ґестапо. Згодом їх відправили служити в новостворену дивізію СС “Галичина”.
Шухевич зумів утекти й перейшов на нелегальне становище. Ґестапо оголосило його
в розшук. Як заручницю арештували дружину Наталю – вона з дітьми й матір’ю жила
у Львові на вул. Михальського, 11.
Роман Шухевич таємно зустрівся з
чиновником окупаційної адміністрації полковником Альфредом Бізанцем, австрійцем
за походженням. Той був знайомий із його батьком і дядьком із часів служби в
Українській галицькій армії 1919-го. Після клопотання Бізанца перед
губернатором Галичини Отто Вехтером ґестапо звільнило Наталю
Шухевич-Березинську. Після того подружжя формально розлучилося, щоб надалі
родина Романа Шухевича не страждала через його боротьбу. Із нацистами це
допомогло, із “совєтами” – ні.
– Гітлер – напівінтелігент,
зарозумілий “юберменш” і дуже короткозорий, – казав Роман Шухевич про фюрера в
час найбільших успіхів на фронті німецьких військ, цитує в “Споминах
львів’янки” знайома генералхорунжого, яка сховалася за псевдо “Оксана”. –
Українські селяни цілували руки німецьким воякам, бо вважали їх за визволителів
від страшного большевицького раю. Але Гітлер їх брутально відкинув. Він іде
через Україну до Москви, а не з Україною. “Нур фюр дойче” і виголодження
українських полонених викінчать його. Українці мусять безкомпромісово боротися
проти Гітлера і проти Сталіна. Свободи ніхто не подарує.
Коли стало очевидним, що вермахт
зазнає поразки, німецьке командування почало шукати контактів із командуванням
УПА. У вересні 1944-го капітан Дітріх Вітцель із абверу намагався схилити
Шухевича до координації зі своєю організацією дій загонів УПА. Німецька сторона
навіть зробила “жест доброї волі”: 27 вересня із концтаборів звільнили лідерів
українського націоналістичного руху – Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Андрія
Мельника й інших. Головнокомандувачеві УПА на переговорах обіцяли постачання
зброї, амуніції. Він відмовився.
– УПА може співпрацювати тільки з
такою Німеччиною, яка рішуче визнає державну суверенність України, – нібито
заявив тоді Шухевич, стверджує в спогадах його соратник Мирон Ганушевський.
“Він ніколи не підвищував голосу,
– пише в спогадах “Деякі риси характеру Романа Шухевича” письменник Петро
Дужий, який з 1944-го був референтом пропаганди ОУН, – хоча інколи як
військовикові й годилося б давати інструкції та пояснення, а передовсім накази,
більш акцентовано – тобто з деяким притиском. Підлеглі в бойових умовах, у
військових середовищах зверталися до Шухевича зі словами “друже командир”, а в
кадрах ОУН – “друже провідник”. Про тодішній побут Романа Шухевича оунівець
Зенко Матла пише: “Невеличка селянська хата, щільно закриті вікна і слабе
світло над столом, а навколо стола найближчі співробітники генерала. На столі
шахи, а над ними похилений командир”. Також Дужий зазначає: “За всяких, навіть
дуже важких умовин, Роман Шухевич уранці й увечері знаходив час на молитву”, –
головнокомандувач УПА як з батькового, так і з материного боку походив зі
старовинних священичих родів, мати була дуже побожна.
А колишня повстанська зв’язкова
Ірина Козак згадує: “Щоб забути хоч на хвилину про дійсність, ми втікали від
неї у світ фантазій і мрій. Одного разу, наприклад, говорили про те, що кожен з
присутніх буде робити, коли нам пощастить дожити до самостійності України… До
розмови включився “Чупринка” з питомим для нього “сухим” гумором, накреслив
наші перспективи. Він сказав: “Українською самостійною державою керуватимуть
передовсім ті, хто діє вже тепер у державному радянському апараті, але
залишився щирим українським патріотом. Бо ці особи мають належне вишколення та
досвід”.
Полювання на “Вовка” – під таким
прізвиськом фігурував Роман Шухевич у чекістських документах – радянські
спецслужби розпочали одразу після вступу в Західну Україну 1944го. Вийти на
слід зуміли 5 березня 1950-го – у селі Білогорща коло Львова. Щоб не потрапити
живим до рук чекістів, генерал-хорунжий “Чупринка” пустив собі в скроню кулю
зі свого “Вальтера”
Заснував рекламну фірму й учився
на піаніста
1907, 30 червня – Роман Шухевич
народився у Львові. Батько Йосип Шухевич був повітовим суддею, а за Західноукраїнської
Народної Республіки – повітовим комісаром у Кам’янці-Струмиловій, тепер –
райцентр Кам’янка-Бузька на Львівщині. Роман був одним із найкращих учнів у
філії Академічної гімназії у Львові. Під час навчання – активний учасник
скаутської організації “Пласт”, різних спортивних товариств. Грав у футбол,
баскетбол, волейбол, займався бігом і плаванням. Мріяв перепливти Ла-Манш.
1926, вересень – вступив до
Львівської політехніки на дорожньо-мостовий відділ, у червні 1934-го одержав
диплом інженера. Паралельно навчався на заочному курсі Музичного інституту ім.
Лисенка за класом фортепіано. Казав товаришам: “Я не стараюсь бути фаховим
піяністом. Це було б і неможливе для мене спокійно вправлятись на фортепіяні,
коли я знаю, що навкруги діється з нашим народом”. За рік до того вступив до
нелегальної Української військової організації, очолюваної полковником Євгеном
Коновальцем. 1921-го він якийсь час винаймав кімнату в Шухевичів.
1928-1929 – на військовій службі в
польській армії. Як студент був направлений на навчання в школу підхорунжих,
але через політичну неблагонадійність звільнений. У 1930–1934-х – бойовий
референт Крайової Екзекутиви ОУН. Брав участь в організації замахів на
антиукраїнськи налаштованих польських урядовців, а також на уповноваженого НКВД
в радянському консульстві у Львові Олексія Майлова – на знак протесту проти
штучного Голодомору в Україні.
1934, 18 червня – заарештований
польською поліцією у зв’язку з убивством міністра внутрішніх справ Польщі
Броніслава Пєрацького. На Львівському процесі йому інкримінували державну зраду
й приналежність до ОУН. Засуджений на три роки. Відбував ув’язнення в
концтаборі Береза Картузька, нині райцентр Брестської області Білорусі. У
березні 1937-го заснував у Львові рекламну фірму “Фама” – найвідомішу в
тодішній Галичині. Мала філії й поза межаами Польщі. Виготовляли рекламні
буклети, вивіски, рекламні щити, оформлювали вітрини, організовували виставки,
ярмарки.
1938, грудень – 1939, березень –
переходить на Карпатську Україну, як “поручник Щука” бере участь в організації
її збройних сил та обороні від угорських військ. Після поразки при переході до
Румунії ледь не загинув.
1943, серпень – на III
Надзвичайному великому зборі ОУН обраний головою Бюро проводу ОУН і призначений
Головним командиром УПА під псевдо “Тарас Чупринка”. Очолював УПА до смерті в
бою з енкаведистами 5 березня 1950-го. Місця поховання тіла Романа Шухевича не
встановлено дотепер.
Юрко Шухевич утік до батька із
спецдитбудинку
Радянських репресій зазнала вся
родина головнокомандувача УПА. Батька Йосипа Шухевича, попри важку хворобу,
заслали в Кемеровську область, де його не стало 1948 року. Мати Євгенія померла
1956-го в засланні в Казахстані. Брат Юрій, інженер-геодезист за фахом,
замордований НКВД в перші дні радянсько-німецької війни у львівській тюрмі на
Лонцького. Сестру Наталію, студентку Львівського медінституту, заарештували у
вересні 1940-го й засудили на 10 років каторжних робіт на Уралі й п’ять років
заслання в Казахстані.
Після арешту дружини Романа
Шухевича Наталі в липні 1945-го обох їхніх дітей забрали й передали до
спецдитбудинку. Вони опинилися в Рутченковому Сталінської області, нині –
Донецька. У серпні 1947-го 14-річний Юрко Шухевич утік звідти й повернувся на
Західну Україну. Спочатку переховувався в батькового приятеля в селі на
Дрогобиччині. У жовтні зустрівся з батьком. Той дав йому документи на інше ім’я
й улаштував у середню школу міста Кам’янка-Бузька. А закілька місяців доручив
Юркові визволити 7-річну сестру Марію.
Разом із ним зі Львова до Сталіно
виїхала зв’язкова Романа Шухевича Галина Дидик, псевдо “Анна”. Мали хлопчачий
костюм, у який планували перевдягнути Марійку. У Сталіно прибули 24 березня
1948-го. Юрко дізнався, у якому дитсадку сестра. Наступного дня мали звідти
викрасти її. Та Юрка впізнав ґебіст. Його затримали. У постанові Управління
міністерства держбезпеки про арешт від 26 березня 1948-го відзначалося, що він
є сином керівника ОУН Романа Шухевича й “будучи враждебно настроен к Советской
власти, бежал из спецдома к своему отцу, имея намерения вести вооруженную
борьбу против советской власти”. 14-річного Юрка Шухевича засудили. На волю він
вийшов 1989-го – у 55 років, утративши зір.
Марію Шухевич, як “круглу сироту,
батьки якої загинули на фронті”, взяла на виховання вчителька-росіянка Тетяна
Запорозька. Її чоловік загинув на війні, а двоє дітей померли під час
евакуації. Жили вони в селі Трудовському Петровського району Сталінської
області. Названа мати Марійки працювала завучем у школі. Чекісти вели постійний
агентурний нагляд за Запорозькою, щоб не допустити викрадення дитини оунівцями.
Перший лист від справжньої матері – адреси дітей домоглася після оголошення
голодування у в’язниці – Марія Шухевич одержала 1955-го, коли вже навчалася в
школі. Там було написано, зокрема: “Я щаслива, що тебе знайшла”.
Наталя Шухевич 1956-го, після
відбуття ув’язнення, повернулася до Львова. Прописатися в місті їй не
дозволили, ще й дали три роки ув’язнення за порушення паспортного режиму.
Влітку 1957-го донька після 12 років розлуки побачилася з матір’ю, коли
приїхала відвідати її в чернігівську в’язницю. Після короткої зустрічі Наталю
відправили в Караганду, де вона мала відбувати дальший термін ув’язнення.
Наталя Шухевич була звільнена за амністією як мати неповнолітньої дитини й
повернулася до Львова. Жити не мала де, ночувала в підвалах, іноді в
кафедральному римо-католицькому соборі, куди її потай пускали священики. Дозвіл
на прописку й можливість облаштуватися одержала 1963-го. У цей же час на
навчання до Львівської політехніки приїхала Марія. Увесь час обидві перебувала
під контролем КДБ. Наталя Шухевич померла 28 лютого 2002-го, після тривалої
важкої хвороби.
Коментарі
Дописати коментар