Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти
"німців/бандерівців/москалів/ляхів", треба будувати тоталітаризм. Це
- єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному
страху тут і зараз.
Ішов третій день війни. 24 червня 1941-го прощався з
родиною десь під Смоленськом Євгеній, якого спішно мобілізовували до Червоної
армії.
Він пройде війну до самого Берліна живим, хоч із
страшним пораненням, повернеться капітаном, а його підрозділ залишать в
окупованій Польщі. За могорич у 1947-му купуватиме право перевестися до Львова,
щоб не жити по той бік "залізної завіси", за яким його і дружини
родичі.
У Євгенія народиться доня — моя мама, яка виростатиме
із братом у здобутій в хаосі повоєнного міста квартирі-"кавалєрці" в
промисловому районі неподалік колишніх гетто. Євгеній працюватиме на залізниці,
у 1980-х навіть отримає машину і нове житло.
Серед десятків своїх улюблених і виплеканих голубів
мовчатиме про війну, на 9 мая випиватиме чарку на спомин побратимів, а коли я
підросту пояснюватиме, чому День перемоги — не свято. Дітей навчить рідної
російської та української, любові до міста левів, але родинних історій
розповість мало.
Держава довго сперечатиметься з ним, чи він має право
на інвалідність із кількома кульовими пораненнями в живіт і груди, але таки
дасть достойну пенсію за два роки до смерті вже в незалежній Україні. Навчить,
що людиною може бути і солдат в окупованому місті.
Йшов третій рік війни. На галицькому узліссі Михайло
24 червня 1941-го розмірковував, де на обійсті найкраще облаштувати криївку.
Дружина з одномісячним немовлям на руках за важкою працею ховала непрості
роздуми про активність чоловіка у підпіллі ОУН та майбутнє першого із трьох
синів.
Під німцями народиться другий син, хата згорить, нову
Михайло будуватиме власноруч, хіба крокви допомагатимуть ставити повстанці,
яких він переховуватиме у тій криївці.
За пару років якийсь чекіст відведе його на розстріл, але
так і не випустить кулю, відтак після "великої блокади" побачить світ
мій батько. Михайло купуватиме могоричем і продуктами право залишитися на своїй
землі, на колгоспній каторзі дочекається повернення сусідів із Сибіру.
Ще в 1950-х його криївки виконуватимуть властиву їм
роль, потім настане шевченковий "спокій" — коли усе мовчить — і
заробіток у 7 рублів на місяць. Через більше десяти років життя в незалежній
Україні отримуватиме пенсію 42 гривні. Мовчатиме про війну і підпілля.
Михайло помре на власному обійсті, на якому пережив
дві світові війни, і яке, не зсунувшись ані на міліметр, встигло побувати у
шести державах, поки "повернулося на місце" — до України. Навчить, що
треба чинити по правді, навіть коли сусіди штовхають до іншого.
Для Євгена і Михайла війна була такими різними, але
буднями: при всій своїй жахливості щодня слід було робити вибір, аби вижити.
Щодня слід було думати, як зберегти життя родині. Врешті сума їхніх кроків
призвела до їхньої зустрічі.
Обидві родини зустрічатимуться не частіше і не рідше,
як інші. Мовчатимуть про війну і спільно виховуватимуть внуків. Очікуватимуть
на наше розуміння їх різного вибору і дадуть собі — і нам — спокій, не
сперечаючись на родинних святах та відкинувши спроби пояснити онукам, хто був
правий, а хто - ні.
І ніхто не сподіватиметься, що через десятиліття, у
країні, де народжені зберігають такі різні родинні історії, недалекі політики
намагатимуться поділити за лекалами давньої війни сучасне покоління.
Що парламенти шукатимуть злочинців понад півсотлітньої
давності не серед диктаторів, а серед борців за свободу, засуджуватимуть людей,
котрих режими позбавили права на вибір, у кращих традиціях війни нацизму з
комунізмом застосовуватимуть збірну колективну відповідальність до цілих
народів, і навіть їхніх нащадків, вимагаючи вибачень та/чи виплат.
Сподівання, що замість родинної історії хтось
слухатиме чергового депутата українського, російського, польського парламенту,
який безпідставно вважає, що має досить уяви, аби усвідомити війну у всіх її
проявах, марні.
Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти
"німців/бандерівців/москалів/ляхів", треба будувати тоталітаризм —
єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному
страху. Все, що вдається сьогодні — це перетворити пам'ять в оскомину.
Натомість, все що потрібно нашим дідам — щира згадка і
повага. А для нас нинішніх важливе усвідомлення: і тоді війні передували
недалекі амбіції окремих політиків.
Ярина Ясиневич
Коментарі
Дописати коментар