М. Дніпровий
Серед партійно-ідеологічних течій на еміграції вражає
своєю архаїчністю й дивоглядністю т. зв. “гетьманський рух”. Коли ми чуємо такі
вирази як “гетьман”, “гетьманщина”, то нам уявляється завжди історична
гетьманщина з усіма її добрими й лихими сторонами, цебто виборний гетьманат.
Але ж новітні прихильники цього “руху”, як видно, є монархістами і фанатичними
прихильниками “гетьмана” Павла Скоропадського, а тепер “гетьманича” Данила.
Ці недосвідні в політиці люди створили в своїй уяві
навіть спадщинну монархію в особі згаданого “гетьманича”. Про інж. Данила
Скоропадського, який виріс на чужині і знає Україну стільки саме, що вона його,
нічого не можна сказати, але про “гетьманування” на Україні Павла
Скоропадського ніколи не буде забагато пригадати новому поколінню, як це
“гетьманування” виглядало та скільки шкоди воно заподіяло справі українського
визволення.
Отже перш усього даймо слово самим членам “ордену”,
щоб вони пояснили, що це була за держава під булавою генерала Скоропадського.
Всі вони вперто відстоюють твердження, що за гетьмана ми мали свою державу і
лише завдяки нашій впертості не хотіли з ним співпрацювати, а повалюючи
гетьманат, повалили теж свою державу.
Цю упрощену інтерпретацію того сумного періоду перші
пустили в рух т. зв. Хлібороби-Демократи (бувші великі земельні власники), а
відтак розвинув її на сторінках “Діла” в 1922-23 рр., коли ще були свіжі
спомини про те “гетьманування”, І. Кривецький. В одному з чисел тої газети він
писав: “…Україна… не змогла власними силами (40.000-000) визволитися з неволі і
закріпити за собою волю. І не тільки не змогла зробити цього власними силами.
Вона не зуміла навіть скористати з могутньої чужої допомоги (підкреслення
автора), яку щаслива доля впхала їй була в руки. А коли отся чужа допомога
все-ж таки будувала Українську Державу, вони напружили всі свої сили на те,
щоби руйнувати її” (підкр. моє. М.Д.). “…Пригадаймо тільки українське повстання
проти Української Держави під кінець 1918 р. ..”
Цю історичну неправду поширюють на еміграції вже
більше як 30 років поколені гетьманці, фальшуючи дійсність та історичні факти.
Щоб не ширилося далі баламуцтво серед нашої суспільносте, а особливо серед
молодшого покоління, треба висвітлити, що це була за “могутня чужа допомога” та
як вона “будувала”, а Україна “руйнувала” свою незалежність.
Прийшовши на Україну на запрошення Української
Центральної Ради, Німці допомогли нам вигнати большевиків, що було безперечно
позитивним явищем в початках будування Української Держави у формі Української
Народньої Республіки. Але згодом Німці, змовившись з реакційними московськими
колами та чужонаціональними поміщиками України, зробили державний переворот,
скинули український парлямент – Центральну Раду – й посадили московського
генерала з українського шляхетського роду, Павла Скоропадського, з декоративним
титулом “Гетьмана всієї України”.
“Отже пан генерал, згідно з попереднім пляном,
виробленим відповідними колами, оточивши себе Росіянами царської служби в уряді
й поза ним, почав систематично нищити українську державність. Як генерал,
головну увагу звернув П. Скоропадський на українське військо, яке частинно
Німці вже були роззброїли, так само, як і Київське Вільне Козацтво, а натомість
почав творити з московських старшин численні сотні й баталіони, котрі й чути нічого
не хотіли про самостійну Україну. Генеральний штаб і всі вищі військові
становища позаймали Росіяни, а навіть головнокомандуючим всіма збройними силами
України був призначений генерал граф Келлер.
Для кращої характеристики цих “достойників”, котрі “будували”
Україну під булавою “найяснішого”, слід пригадати, що після проголошення
Скоропадським федерації з Росією (отже офіційна ліквідація української
державності!!), Келлер подався до димісії, а в прощальному наказі зазначив, що
він “згоден боротися й зложити голову тільки за єдину неділиму Росію, а не за
окремі федеративні частини її” (цитую з пам’яти). Отже граф уважав, що
гетьманська “Держава” була просто собі російська провінція і він був проти
федерації, бо тоді ця провінція ніби відділялася від Росії.
Але й сам Скоропадський, хоч проголосив тільки
федерацію з Росією, взяв курс на єдіну неділиму. Під протектом боротьби з
большевизмом почалося нищення українського організованого життя й дика пімста
чужинців поміщиків над селянським населенням за відібрану в них перед тим
землю. По селах розсипалися сформовані з російських старшин та державної варти
численні карні експедиції, котрі в нелюдський спосіб катували селян, відбираючи
землю та накладаючи контрибуції.
Ці катування довели людність до одчаю. Почали вибухати
стихійні селянські повстання проти гетьманської влади, котрі в жорстокий спосіб
приборкувала “могутня чужа допомога” (Німці), палючи гарматним вогнем села та
розстрілюючи селян.
По містах панував дикий розгул московської офіцерні та
білий терор “гетьманської” влади. Багато українських діячів та цілі партії
перейшли на нелегальне становище. Сумної слави Лук’янівська в’язниця у Київі
була переповнена Українцями. Між іншимизаарештовано також Симона Петлюру та
багато інших видатних людей того часу. Всюди лунала російська мова, а над усім
всевладно панував старий московський канчук. Констатую це як живий свідок тих
подій.
Так без усякого перебільшення виглядала “Українська
Держава” генерала Павла Скоропадського. Отже і з національно-державного і з
соціяльного боку це був чужий режим, ворожий українському народові. Бо коли
Українська Центральна Рада повернула нашому народові грабовані колись
поміщиками землі, то “ясновельможний” відібрав їх і віддав чужонаціональним
поміщикам. Коли УЦРада проголосила й закріплювала незалежність України, то
Скоропадський знищив цю незалежність, прилучивши Україну формально й фактично
до Росії. Яка ж може бути мова про будову Української Держави чужим нам по
духові генералом, про що так широко й дуже сміливо кричать розколені
гетьманці?! Факти говорять самі за себе і тут жадні викрути й вибілювання не
поможуть, хоча ці нефортунні оборонці чужої влади на Україні з усіх сил
намагаються доказати, що “гетьман” дбав про Українську Державу, а всі інші були
проти. Але це даремні зусилля, бо чорне не може стати білим.
Цілком зрозуміло, що все свідоме й активне українство,
згуртоване в Українському Національному Союзі, підняло повстання проти
московської реакції в українському одязі і проти Німців, котрі спочатку стали
були в її обороні. Опорними силами того повстання були Січові Стрільці,
розташовані тоді в Білій Церкві, під командою полковника Є. Коновальця та
Запоріжська дивізія у Харкові, під командою полковника Балбачана, якого
особистий ад’ютант сотник М. Письменний відіграв визначну ролю як зв’язковий з
Директорією у Київі. Повстаючи проти скоропадщини, український народ
запротестував проти того, щоб його силами й коштом відбудовувати нову тюрму
народів, ще страшнішу ніж була за Миколи Другого. До того ж атмосфера тоді була
така напружена, що могли підняти повстання проти гетьмана й захопити владу у
свої руки московські большевики, яких населення тоді ще не встигло
розпізнатися, що зовсім не було в інтересах українського народу.
Цей сумний період в історії нашої боротьби за
незалежність добре висвітлений як у політичній літературі, так і в мемуарах.
Тому приведу декілька цитат з наших і чужих джерел.
Учасник тих подій, командир української дивізії Юрко
Тютюнник так його характеризує:
“Боротьба при допомозі Німців проти Червоних Росіян
привела до влади на Україні білих Росіян, котрі тільки про людське око
“тєрпєлі” гетьмана”. І далі:
“Коли український народ, зорганізувавшись, вигнав
перший раз большевиків, пани вкупі з гетьманом, при допомозі німецьких
генералів, сіли на шию народу і почали його об’єднувать з Росією канчуками,
шомполами. Тоді народні обранці, яких не вспіли ще перестріляти гетьманські
жандарми, гукнули український народ до повстання і вигнали гетьмана,
добровольців і Німців”.
І соціалісти-самостійники, одна з правих, тверезо
мислячих партій, в своїй книзі «Історія Визвольної Влади» писали:
«В гостру опозицію до гетьмана стали С.С.
(Соціалісти-Самостійники), С.Ф. (СоціалістиФедералісти) і навіть
Хлібороби-Демократи, що «вибірали» гетьмана, коли остання партія побачила
антиукраїнську політику гетьмана».
Співробітник «гетьмана» М. Могилянський писав про
нього:
«Вихованець Пажеського корпусу, Павел Петрович
Скоропадський і по народженні, і по вихованні, і по службі належить цілком до
придворної російської аристократії, до тієї частини російського дворянства, яка
робила кар’єру при дворі. Немає що й казати, що до тієї ролі, яка припала йому
за сліпою примхою історії, він у ніякому відношенні не був приготований і вже в
кожному разі ніколи не мріяв про відродження з минулого – історичної археології
гетьманства».
Ще влучніше характеризує його генерал Черячукін:
“Сам Скоропадський, генерал світи його Величности,
любив Росію. Він мало нагадував Українця і на вигляд і по своїй вдачі. Як
російський генерал, він болів душею з приводу роз’єднання Росії”.
А ось що писала “Нова Рада” про нашу столицю за тих
часів:“І раптово Київ загубив своє обличчя. Загубив на протязі кількох тижнів,
і тепер не розбереш, чи це Київ, чи філія Москви. Москва і Петроград абсолютно
заповнили Київ. Не можна й кроку ступити, щоб не зустрінути московця або
петербургця. Вони скрізь і всюди на найвигіднішому місні. Вони снуються зранку
й до ранку по місті. Прислухуються, приглядаються”.
Україна за Скоропадського, як пише історик української
революції П. Христюк, стала “форпостом усеросійської єдінонеділимчеської
контрреволюції”.
А Черячукін доповнює: “Гетьман широко відчинив двері
гостинності всім тим, хто не сприяв відорванню України від Росії, хто вважав
відокремлення України від Росії за акт державної зради”.
На доказ того, що Скоропадський не був жадним
самостійником, російський письменник Іван Нажівін подає такий факт:
“Коли московська депутація від “Союзу земельних
власників” поставила перед“гетьманом” рубом питання про “сепаратизм”, він
відповів: “Да, господа, я конечно, стою за самостійную Україну. Но ету
самостійную Україну, коґда придьот врємя, я положу к ногам Его Імпєраторского
Велічества”.
Зрештою Скоропадський ніколи не крився зі своїми
проросійськими симпатіями й
заявив
отаманові Донського Війська Краснову:
“Ви розумієте що я, флігель-ад’ютант та генерал світи
його величности, не можу бути щирим Українцем і говорити про вільну Україну”.
Соціяльно-економічна політика Скоропадського була
просто фатальна. Під булавою“ясновельможного” чужонаціональні пануючі кляси
накинулися на робітників і селян та почався дикий визиск і розбій. По містах в
усіх підприємствах збільшено робочий день до 10 і навіть до 12 годин, а
одночасно зменшено платню. Страйки не припинялися весь час, набираючи іноді
великого розмаху. По селах завели режим гірший від кріпацького. Ось напр., що
писали селяни села Босівки хо Центрального Комітету Селянської спілки:
“Прийшло до розпорядження уряду про сформування
карательних отрядів. Поміщик, змовившися з міліцією навіть другого повіту та з
начальником державної варти м-ка Білогородки того ж таки повіту, почав збірати
“сход” у селі. Хто йшов, того зараз зачиняли в льох, а хто не міг іти, того
виконавці волі панської (люди карательпого отряду) били, скільки їм бажано було
і заставляли силою йти та гроші нести. Хто приніс гроші, того відпускали
додому, лише проти тих, хто колись за правдою впоминався та на кого поміщик
злість мав, били, скільки могло здоровля витримати, по голому тілі нагайками.
Знущалися, тішилися стільки, скільки їм бажано було, навіть таких старих били,
які не здужали на “сход” іти (їх били біля своїх хат). Били також жінок та знущалися
над ними так, що одна жінка збожеволіла. Хто не мав грошей, то забірали з хати
подушки, килими, взагалі все, що мало цінність. А щоб люди не могли повтікати
зі села, то в селі по всіх шляхах були розставлені постові… Такого знущання
ніхто не пам’ятав: самі старші люди не пам’ятають такого лиха. Допіру треба
додати, що цей самий поміщик, Яворский, був Поляк, тяжкий ворог українства, бо
ще на початку революції почав cвою організацію проти українства”. Зайвим буде
додавати, що така “соціяльиа справедливість” генерала Скоропадського дуже
збільшила большевицьку пропаганду й обезсилила дальнішу боротьбу за
незалежність України.
Скоропадський дивився на українську землю як на свій
маєток, якого можна продати, віддати або проміняти. Ось що пише про “комерційну
кар’єру” генерала Липинський, ідеолог т. зв. трудової монархії, до головного
отамана “Січей” під датою 20-29 1930 р.:
“В січні 1929 р. п. Скоропадський, не порадившись зо
мною і без мого відома, поїхав до Будапешту, там підписав акт, яким в імени
будучої Української Держави вирікся на користь Мадярщини всіх прав
Прикарпатської Русі “, зажадав одночасно від мадярського уряду 50 тисяч пенґо
місячно в протязі трьох літ, потім згодився на менше, не одержав, розуміється,
нічогісінько, крім двох полювань, на які його перед тим, як він документ
підписав, запросили і оставивши підписаний ним акт в руках мадярського уряду,
вернувся ні з чим до Берліну… Чи не було інших подібних фактів, менш невідомих,
про це не знаю, але пізнавши вдачу п. Скоропадського, підозріваю, що такі факти
могли бути, а тепер напевно будуть”.
Подібних цитат можна б навести безліч з різних джерел,
але й цих досить щоб зрозуміти, що це був за “гетьман” та скільки шкоди він
заподіяв справі визволення України.
Коментарі
Дописати коментар