Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній
цінності й значенні основи суспільного життя, приводить націоналізм також до
відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до
соціялістичних протидержавних теорій, український націоналізм вчить, що передумовою
забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні
є власна, незалежна держава. Державна організація має узгіднити взаїмочинність
усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського
націоналізму — має відображувати в собі співвідношення окремим
національно-суспільних складників, об’єднувати їх, в оту суцільність і
охороняти їх назовні силою й правом своєї суверенності (незалежності). Факт
існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бувають і
недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через
власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем
своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом
поневолення й визиску інших державних націй.
Тільки державне існування нації вповні здійснює і
посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації
полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов’язаний із нею,
етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична
неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини.
Неможливість чи невміння досягнути свого державного
об’єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності
правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише
заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й
інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.
Життя з його духовими двигунами й протилежними
інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним передумовою її
здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації
розшматування й руїна. Ось причини, чому український націоналізм із такою
непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших
комуно-соціялістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий
величезного значення об’єднання всіх земель Української Нації, як головної
підстави її здорового існування — він протиставить цим групам концепцію власних
сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної,
Соборної Держави, що є центральним пунктом його політичної програми.
Засаду великодержавности ми підчеркуємо нарочито, щоби
вказати на ті принципові розбіжності, що заходять між українським революційним
націоналізмом і різними так зв. “національними” партіями в оцінках завдань і
значення нашої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і
противеликодержавницька) постава партій, пов’язана з їх фактичним відмовленням
від всякої чинної боротьби за державність (легалізм і опортунізм) не є
випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному
світогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструкцію життя, де
правда, мовляв, “сама перемагає” (“бо чейже життя керується розумом, а не
сліпими стихіями”…). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі
й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте
й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не
змінилося… І тепер супроти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску —
взагалі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує
увесь їх внутрішній зміст.
Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним
напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю поставити все на одну
карту й поступитися еґоцентризмом “особистого інтересу”. Тому відкидають вони
тактику прямого революційного наступу — з її непримиримістю й принципіялізмом —
послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і
філософією: “якось то буде”..
Самостійности
вони справді хотіли б, коли б хтось їм її “дав”; одначе нічого самі не роблячи
для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в
очікуванні того “спокою”, що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з
такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти
націоналістичної концепції національних і міжнаціональних відносин, що вимагає
постійного зосередження сил, витривалости й чуйної пильности. Уважаючи
націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за “нездоровий” або “смішний”
шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної
боротьби й суперництва — де встояти може лише сильна, ініціятивна нація — за
“шкідливий імперіялізм”, вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу
(навіть лише у межах Вінницького повіту!..) ні за що не вестимуть супроти інших
націй активної політики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на
нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не укладається в вульгарні,
обивательські поняття спокою й “добробуту одиниці” — вони годяться лише на
вимушену іншими “оборону”… Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в
наступі!
Український націоналізм хоче спричинитися до створення
потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню
скріпленість і зовнішню активність — найкраще здійснювати завдання Української
Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувалося, у цьому
стремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, еґоїстичної
національної моралі, необмежуваної ніякими “принципіяльними” умовами і
виключністю національного інтересу, що стає для нього превище всіх “загальнолюдських”
доктрин.
Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів
націоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й противні йому партії.
Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями,
свідомо викривлюючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що
націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й перетворити його в сліпе,
безчинне знаряддя послуху “кліці диктаторщиків”, що каже: “Держава — це я!”
Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при
цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи сам фашизм у спекулятивній
надії, що ширшому громадянству недоступні його джерельні студії, крім
безграмотних і демагогічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в
суспільній опінії за “протинародний” рух і “пужало” громадської свободи.. Між
тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і
дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом
наскрізь ориґінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на
завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в
своїй прив’язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та
вимоги власного національного оточення.
Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу
людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава —
це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її
існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В
націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла та найвища
в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації.
Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість
вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі
інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті.
Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від
поглядів на її природу політичної демократії, а зокрема “демократії”
української… Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та
безтрадиційної ідеології, що з особливою силою проявляється серед бездержавних
національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат
індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття
особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисности — наша радикальна й
соціялістична демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й
політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й
громадського ладу. Вищі неуємні вартості держави — це для неї не більше, як…
“реакція”, або й “контрреволюція”… Пересякнена й тепер забобонністю
нігілістично-драгоманівської “науки”, вона до всякої державної організації
ставиться з засадничою підозрілістю… Всякий державний устрій, (крім її власних
програм, де є все, крім… елементів, державництва!) Їй взагалі представляється
не інакше, як поліційний комісаріят”, де когось обов’язково мають “душити” і
“поневолювати”. Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості,
а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою… Одначе коли б
таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й
радикал-соціялістичні “демократи” інакше собі її не мислять, як в ролі тої
“кооперативи”, де кожний міг би вільно ходити за “добробутом”, при тому з
якнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони
“ідеї” громадської свободи й людських прав…
Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й
альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не
може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення
громадських і особистих інтересів. Держава — це не крамничка, що до неї ходять
тільки “за потребою”… Стоячи на службі національно-громадських інтересів,
допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам —
держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із
зверхності її мети та загальності її значення. Сама її природа й
національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними
мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держава — це не лише організована
доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного
громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.
Не внутрішня
боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого
суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати
в лоні нації всім її прошаруванням внутрішній мир, охорону, працю, законність,
соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм
означує в гаслі:
— Держава вище
клас і партій! —
Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади
й організованій на органічному принципі участі в державному керівництві
працюючих верств Української Нації. Підкреслюємо — працюючих верств, бо
націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціялістичної демагогії, так і
від протисуспільної реакційності клерикально-гетьманського “консерватизму”)
зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед
обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки
творчі, продукуючі соціяльні складники нації — вважає націоналізм управненими й
гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня
провідна верства. Натомість соціяльним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і
політичним “отаманам” — націоналізм відмовляє не тільки права на керівництво,
але й самої рації існування.
На цих принципах будується устроєва концепція
українського націоналізму, що її називаємо націократією. Політичні, соціяльні й
господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну
дефініцію. Отже націократією називаємо режим панування нації у власній державі,
що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно
до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного
управління.
«Nаціократія», 1935 р.
Коментарі
Дописати коментар