Махно й махновщина
десятки разів займала сторінки публікацій і досліджень українських та іноземних
істориків.
Зазвичай, з часів ЧК і ГПУ прийнято вважати цей рух
бандитським, а ватажків його – кримінальниками під анархістським прапором.
Маючи змогу працювати з багатьма матеріалами першоджерел, споминами активних
учасників, а головне вивчаючи повстанські селянські війни проти білих та
червоних москалів 1917-22 років в Україні загалом, автор як історик, докорінно
не погоджується з трактуванням Махновщини, як явища виключно шкідливого й
антиукраїнського по своїй суті. Закидаючи Нестору Махно й його бойовикам
організацію замаху на Петлюру, бої з січовими стрільцями, знищення державного
апарату гетьманщини на Катеринославщині й Херcoнщині, водночас ніхто ще належно
не оцінив організаційного таланту гуляйпільського батька та його штабу у
відтворенні за часів революції і громадянської війни козацької військової
організації на теренах бувшої Запорізької Січі й Слобідської України,
фактичного відновлення тут козацького стану за власною ініціативою і власними
силами місцевих селян-українців.
Симон Петлюра, безпосередньо причетний до укладання
мирної угоди між Україною й Польщею ціною віддачі останній втікаючої кров’ю в
боях з поляками Галичини, розколовший coюз армій УГА й УНР, розстрілявший грозу
першої російської інтервенції 1918 року на Україну полковника Петра Болбочана й
“героїчно” здавший румунам Бесарабію, лишається українським національним
героєм, хоча будь-якого з вищезгадуваних фактів достатньо, щоби кваліфікувати
такі дії як зрадницькі. Махно ж, непереможечий ніким до літа 1921 року (а
махновські загони н Кавказі, утворивши Кавказьку повстанську армію воювали тут
до 1923 року), охопивший своєю військовою організацією територію п’яти
Слобідських полків, землі колишнього Війська Запорізького, Українську Донщину.
Полтавщину, частково Чернігівщину й доходивший рейдами на тачанках1 в район
Волго-Донського каналу, лишається у свідомості пересічного українця бандитом і
погромником. Офіційна Україна не спромоглася достойно оцінити свого Чорного
Ангела революції, дякуючи якому половина півдня і весь український схід чотири
роки організовано протистояли терору більшовиків, кайзерівців, денікінців. Але
вже давно найвищої оцінки заслужив відчайдушний гуляйпілець в очах народу,
якого він захищав. Махно був і лишається для багатьох мешканців Півдня та Сходу
України своїм, часто напівлегендарним героєм.
Тому зовсім не дивним, скоріше прогнозованим, виглядає
випадок в Волноваському районі 60-х років, коли діти почали заперечувати своєму
шкільному вчителеві історії, після викладання тим офіційного погляду на Махна й
махновщину, відомого більш широко за книгою О. Толстого “Хождение по мукам”. З
вуст своїх батьків вони чули про відважного Нестора однозначно схвальну оцінку.
Радянська версія про “махновський бандитизм” в Донбасі
й сусідній Дніпропетровській та Запорізькій областях, тут не прижилась й
посьогодні. Кожен, хто побуває на теренах Красноармійського, Першотравневого та
інших західних районів Донеччини, чи то в її північних Олександрівському,
Слов’янському, Краснолиманському може почути купи легенд і переказів про
щедрість, сміливість, відчайдушність махновців.
В селі Черкаському Слов’янського району вам розкажуть,
як сам Махно прямо з бочки роздавав кухлями мед селянам, а в однієї жінки
посуду не було, так він налив повен поділ меду; у селі Билбасівці від одного
старого діда автор чув розповідь про відчайдушність Махновської розвідки, що
під виглядом продавців квашеної капусти на базарі у Слов’янську збирала
відомості про ворога, а коли з чаcoм одну з бочок перевернули, знайшли напис:
“Хто капусту покупав, той батька Махна видав”; на південній Харківщині (в
районі Гаврилівки) розказують про випадок коли один-єдиний махновець з шаблею в
руках зайшов на збори сільського комуністичного активу, відібрав в усіх зброю,
а потім, дізнавшись, хто старший, зі словами “ну тобі по должності положено”
подав зблідлому комісарику в руки пістолет й спокійно вийшов з засідання. І
досьогодні можна почути, як жителів невеликого села Ярьомівки, що лежить коло
кордону з Донецькою областю в Ізюмському районі Харківщини мешканці Ізюма
жартома називають “савоновцями”. Ярьомівка дала головний актив Махновському
загону отамана Савонова, за що більшовики безжалісно знищили село. Зараз тут
мешкає менше 1 тисячі жителів. В селищі Захарівка Першотравневого райну автору
довелося почути розповідь, як бойовики Махно зарубали місцевого блюдолиза, що
мав звичку доводити “на зміну” свою вірнопідданність кожній новій владі (махновці
були переодягнені у форму червоних комісарів). Цікаво, що все це розповідалося
без тіні найменшого осуду, з усмішкою й філоcoфськими роздумами самих
оповідачів.
Махновці лишалися національними героями в своїх краях
у часи репресій та колективізації, а не стали ними в останні рокі перебудови.
На станції Удачній розповідають про такий анекдотичний випадок, який однак
насправді мав місце у 1929-ЗО роках. Двоє колишніх повстанців дізналися, що їх
внесли у списки на виселення я куркулів. Справа була літом, і голова сільради
мав звичку ночамі спати на свіжому повітрі у садку. Махновці одної такої ночі
при йшли до нього “в гості”, й між ними відбулася приблизно такг розмова:
“Федю, дай довідку, що ми не куркулі”.- “Ідіть к чорту!”, “Федю, ми тебе вб’ємо!”.
Відповідь була та ж сама. Тоді махновці сказали: “Ми тобі поставимо могорич”.
“О-о!” – - вигукнув “прідседатель” й заматюкався – “з цього потрібно було І
починати, а то вб’ємо-вб’ємо…”. Не дивлячись на вражаючу (на перший погляд),
неймовірність, таке справді могло статися, бо жителі все тієї ж Удачної
розповідають, що мало кого з махновців НКВС, вдалося заарештувати під виглядом
виклику до воєнкомату (“вони як почули про арешт – на коней й у степ”). В
умовах тотальног страху й терору 1930-х років зайве говорили про відчайдушність
такого кроку, що межував з самовбиством. Та водночас це все скресало легенди
про старовинне Запоріжжя й козаччину, слава про махновців ширилася, а самі вони
в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими
богатирямі. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини, люди не
засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди “служили у
Махна”. В самому Гуляйполі у 1970-х роках самвидавом виходить книжка “Нестір
Махно – герой України”. Пр це розповідали студенти історичного факультету
Донецького університету 3. і Б., які за власною ініціативою пройшли в середині
80-х років махновськими місцями, були в Дібрівському лісі, бачили бабусю, що
оcoбисто знала Махно, говорили з його близьким родичем, знайшли оригінал
світлини одного з самих прославлених серед Махновських командирів Феодосія
Щуся. І знову ні одного негативного відгуку.
Сімдесят років голоду, терору, мордувань “за
махновщину” тільки підсилили культі Махна-батька. Ім’я його згадуют з обов’язковою
пошаною на усіх теренах Запоріжжя й Дніпропетровщини, південної Харківщини й
західної Донеччини, на землях Херcoнщини та Кіровоградщини. Саме таку оцінку і
не зауважують історики, аналізуючи витоки й значення Махновського руху.
У чому ж феномен махновщини? На мою думку причини три:
територія зі сталими історичними традиціями де базувався сам рух, його ватажки
й особливості структурної побудови військової повстанської організації.
Актив махновських командирів, його штаб та найбільш
визначних повстанців за територіальною ознакою можна умовно поділити на два
земляцтва — бердянське й гуляйпільське. Про Гуляйполе — батьківщину Махно
написано багато, а тому при характеристиці обмежимося лише деталлю, що саме
село було засноване українськими козаками з Кіровоградщини на території
скасованої Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Центром бердянського
земляцтва стала станиця Новоспасівка (тепер м. Осипенко Запорізької області).
Заснована 1805 року як слобода вихідцями з Полтавщини, вже на початку 1830-х
років вона була перетворена на станицю Азовського козацького війська, ставши
другою батьківщиною багатьом запорожцям з Задунайської Січі. До 1917 року
територіально станиця ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками.
Саме Новоспасівці завдячує Махновський рух своїми найталановитішими
провідниками — начальником штабу Білашом, командиром
адміністративно-організаційного відділу Ради Революційних Повстанців України
Куриленком, керівником Азовської групи Повстанської Махновської армії
Вдовиченком, командиром Новоспасівського полку — Чуприною і багатьма іншими
штабними працівниками, агітаторами, командирами частин та начальниками
махновських “боє-участков”. Абсолютна більшість новоспасівських повстанців були
вихідцями з козацьких сімей і вважали себе нащадками козаків-запорожців. Як і
Гуляйполе, Новоспасівка розташована на землях колишнього Запоріжжя.
Отже, обидва центри Махновського руху брали початок з
козацьких сіл чи станиць. В перші десятиріччя XX століття там живою була ще
пам’ять про своїх козацьких предків, а в Новоспасівці навіть збереглися ознаки
самоуправління часів Азовського війська до самих початків революції 1917 року.
Більшовики, як пізніше в історії з козацькими
станицями на Кубані, особливо жорстоко розправилися із Новоспасівкою, де
населення за 70 років скоротилося більше ніж удвоє. Гуляйполе ж і довколишні
села (за малим виключенням — всі козацького походження, постійні “поставщики”
махновських добровольців) заселяють своїми жителями простори Сибіру й Колими.
Аналізуючи передумови виникнення махновського руху, можна вважати, що територія
від Новоспасівки до Гуляйполя, насичена етнічним українським елементом,
розпропагована гуляйпільською й новоспасівською групою анархістів ще з початків
І російської революції, агітація за безкласове суспільство на землях колишнього
Запоріжжя як традиційного центру опору в захисті своїх автономних прав у
поєднанні з діяльністю Катеринославських “Просвіт” і Музею Запорізької
старовини Д. І. Яворницького ідеально підходила для виникнення такого руху, яким
була махновщина. Недаремно, більшовики підкреслювали, що “части батьки Махно
крепко пропитаны духом й тенденциями бесшабашного вольного Запорожья”.
Гуляйпільщина на чолі з Нестором Махном в 1917—21 рр.
дійсно нагадувала сучасникам відроджену Запорізьку Січ, звичайно, з певними
ознаками новітнього часу.
Олександр Добровольський
Коментарі
Дописати коментар